регионалка

56. Пріоритетні напрями екологічного розвитку в індустріальних регіонів Укр. В Україні сформувався потужний виробничий потенціал групи галузей металургійного комплексу (видобуток залізних і марганцевих руд, виробництво чавуну, сталі, прокату чорних металів). Вони розвиваються у Донбасі і Придніпров'ї. Однак їх технічне оснащення і технологічне забезпечення не відповідають сучасним вимогам науково-технічного прогресу. Внаслідок надмірної територіальної концентрації металургійних виробництв, хімічної промисловості та вугільних підприємств ще більше загострилась екологічна ситуація в Донбасі. У зв'язку з екстенсивним веденням гірничих розробок, нераціональним використанням земель під промислове будівництво багато ділянок стали непридатними для господарського використання. Найбільшої шкоди народному гос¬подарству завдає активна деградація ґрунтів на сільськогоспо¬дарських угіддях, зокрема на орних землях. Велике забруднення ґрунтів спостерігається в результаті техногенних викидів в індус¬тріальних ареалах, що зумовлюють кислотні дощі та попадання у грунт важких металів і токсичних неметалевих речовин. Відбувається масове забруднення підземних вод промисловими стоками у великих промислових вузлах з екологонебезпечними виробниц¬твами (нітратами, пестицидами). У межах Донецької і Луганської областей, як показують дослідження гідрогеологів, до кінця XX століття буде безвідшкодовно втрачено 90% підземних вод. Важливою для України є подальша доля її вугільної промис¬ловості, яка зводиться до доцільності нарощування вуглевидобутку в головному районі розміщення цієї галузі — Донбасі. За останні десятиріччя визначилась стійка тенденція зниження обсягів видобутку вугілля у басейні. Головна причина падіння вуглеви¬добутку полягає у незадовільному стані шахтного фонду та низьких темпах його оновлення. Нові шахти не вводяться, а старі не реконструюються, що зумовлює низький рівень концентрації виробництва. Середня виробнича потужність шахти в Донбасі складає біля 2000 т на добу, що в 2-3 рази нижче, ніж в басейнах суміжних з нами держав. Отже, підвищення ефективності вугі¬льної промисловості Донбасу реально можливе лише тільки за рахунок впровадження досягнень науково-технічного прогресу — використання нових ефективних технологій видобутку вугілля на основі комплексної механізації, створення великих сучасних шахт, передусім у найбільш перспективному Західному Донбасі. Поглибленого дослідження і практичного розв'язання потребують проблеми розвитку чорної металургії та металургійного машинобудування в індустріальному Придніпров'ї. У Дніпропетровській і Запорізькій областях ці дві галузі є домінуючими. Значний інтерес представляє перехід металургії придніпровського регіону на нові технологічні процеси, які дадуть змогу ефективно використовувати основну сировину і вторинні матеріали. На черзі створення нових типів металургійних виробництв, орієнтованих на малостадійну металургійну переробку. Об'єктом пильної уваги тут повинен стати Криворізький залізорудний район, який був орієнтований в основному на розвиток видобутку і збагачення руди, що стало причиною однобічного розвитку його економіки та погіршення екологічної ситуації. В умовах великих екологічних проблем різного рівня, їх складності та вкрай обмежених ресурсів для вирішення до національних пріоритетів охорони навколишнього природного середовища і раціонального використання природних ресурсів віднесено: гарантування екологічної безпеки ядерних об’єктів і радіаційного захисту населення та довкілля, зведення до мінімуму шкідливого впливу наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; поліпшення екологічного стану басейнів рік України та якості питної води; стабілізація та покращання екологічного стану в містах і промислових центрах Донецького і Придніпровського регіонів; запобігання забрудненню Чорного та Азовського морів і поліпшення їх екологічного стану.

55. Науково-технічний та інноваційний потенціал розвитку регіонів. Основою науково-технічного розвитку країни є науково-технічний потенціал, що являє собою сукупність усіх засобів науково-технічної діяльності та її ресурсів. Науково-технічний потенціал включає: матеріально-технічну базу науки (сукупність засобів науково-технічної праці, наукові організації, наукове обладнання і установки, експериментальні заводи, лабораторії, електронно-обчислювальна база інформаційного забезпечення тощо); кадри наукової системи (вчені, дослідники, конструктори, експериментатори, науково-технічний персонал); інформаційну систему, яка забезпечує постійне вдосконалення наукових знань (наукові прогнози, банк патентів, авторських свідоцтв, банк відомостей про світові досягнення в галузі конкретних наук тощо), яка здатна до оперативної обробки інформації та надання її користувачеві; організаційно-управлінську підсистему — планування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР); фінансування НДДКР; структуру управління НДДКР; організаційно-управлінські структури наукових підрозділів; методи управління НДДКР. У цій системі мережа науково-дослідних, конструкторських, проектних інститутів, а також дослідних підрозділів вищих навчальних закладів функціонує з метою виробництва, розповсюдження і впровадження в практику наукових знань, реалізації єдиної науково-технічної політики. Розвинутий науково-технічний потенціал є також визначальною передумовою для встановлення і ефективного розвитку міжнародних науково-технічних зв’язків. В Україні створено потужний науково-технічний потенціал, спроможний вирішувати найактуальніші проблеми структурної перебудови економіки, демілітаризації технологій, посилення їх соціальної спрямованості, прискорення НТП, посилення інтенсифікації тощо. На сучасному етапі в країні є об’єктивні умови для втілення в життя активної державної науково-технічної політики. Функціонує потужний потенціал академічної, вузівської і галузевої науки, науково-технічний потенціал багатьох підприємств, зокрема наукомістких виробництв у промисловому комплексі. Однак на сучасному етапі економічного розвитку господарський механізм не забезпечує необхідного сприйняття підприємствами науково-технічних досягнень. Наслідками негативних загальноекономічних тенденцій є зниження ефективності нагромадженого науково-технічного потенціалу, інноваційний застій (табл. 4). Розміщення наукових закладів, безперечно, впливає і на розміщення галузей господарства (в першу чергу наукомістких та невиробничої сфери). Водночас характер розвитку і розміщення продуктивних сил впливає на спеціалізацію наукових підрозділів, що сприяє розв’язанню нагальних економічних і соціальних проблем цих регіонів. Розміщення наукових закладів має такі особливості. Інститути теоретичного профілю розташовані у великих науково-культурних центрах. Мережа галузевих науково-дослідних інститутів прикладного профілю, що тяжіють до виробничих баз, розміщена більш рівномірно. Переважна їх частина знаходяться в центральних районах, а на периферії — їх філії, відділення й лабораторії. Посилення інтеграційних процесів сприяло створенню науково-виробничих об’єднань. Важливу роль у розміщенні об’єктів народного господарства відіграють провідні проектні інститути, що займаються проектуванням великих промислових підприємств, транспортних магістралей, гідротехнічних споруд, а також ті, що складають генеральні плани міст і районні плани. зайнято 142,5 тис. чоловік, у т. ч. 4,3 тис. докторів наук і 20,6 тис. кандидатів наук. В академічному секторі науки зосереджено понад 7% наукових працівників. Найбільшим сектором науки в Україні за чисельністю зайнятих працівників є вузівський сектор, а в ньому — вищі заклади освіти I—II рівнів акредитації (табл. 5). Значного розвитку в Україні досягли галузевий і заводський сектори науки. Останній зосереджений переважно на великих підприємствах. Цей сектор найбільш повно представлений у великих містах Донбасу, індустріального Придніпров’я, а також у Києві, Харкові, Одесі, Львові.

54. Демографічний потенціал як основа стійкого розвитку економіки регіонів. Глибоке вивчення населення та проблем його відтворення стає все більш актуальним завданням науки. Людина та закономірності її життєдіяльності є предметом вивчення багатьох наук: демографії, географії населення, економіки трудових ресурсів, соціології, філософії, політичної економії, а також ряду медичних і біологічних наук. Україна знаходиться на такому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає. Це призводить до зменшення загальної чисельності населення і відсутності навіть простого заміщення одних поколінь людей новими. Таким чином, відтворення населення України є звуженим. Україна належить до держав світу, в яких природний приріст населення має від’ємне значення, і в останнє десятиліття ця тенденція посилилася. Зниження природного приросту населення України, як видно з таблиці 1, обумовлене постійним зниженням народжуваності і тенденцією досить високої смертності населення. Загальна демографічна ситуація в Україні — це результат специфіки відтворення населення у різних населених пунктах і регіонах. Регіональні особливості демографічної ситуації формуються під впливом багатьох факторів. Тому в цілому по території України складається досить диференційована ситуація щодо відтворення населення. Важливими факторами, що впливають на відтворення населення, є соціальні та природні умови його життєдіяльності. Особливо гостро їх дія проявилася в областях Донбасу та Придніпров’я, де сформувалися значні гіперурбанізовані території з високим рівнем забруднення атмосферного повітря, води, грунтів та продуктів харчування. Усе це знижує показники здоров’я населення, зокрема дітей. Такий же негативний вплив несприятливих природних умов проявляється і в інших високо урбанізованих регіонах України. Негативний вплив на відтворення населення України ще довго матиме і значне радіоактивне забруднення її території. Нині понад 3 млн. чоловік проживає на території з різним ступенем радіоактивного забруднення. Вплив різних факторів, пов’язаних з цим явищем, погіршує стан демовідтворення. Це стосується насамперед таких областей України, як Київська, Житомирська, Волинська, Рівненська та Чернігівська. Несприятлива демографічна ситуація в Україні спричинена перш за все різким зниженням народжуваності, яке не забезпечує навіть простого відтворення населення, причому це стосується як сільської, так і міської місцевості. Серед причин цього є, очевидно, різке зниження життєвого рівня більшості населення України, невпевненість у своєму майбутньому та ін. В Україні зростають масштаби бездітності та однодітності сімей. До того ж, це характерно не лише для міського, а й для сільського населення. Погіршення процесів природного відтворення сільського населення України пов’язане з вкрай деформованою статево-віковою структурою населення. Потенціал демоекономічного розвитку регіонів України значною мірою зумовлений сучасними кризовими явищами. Вони негативно впливають на природне відтворення населення, пригнічують демографічну складову пропорцій робочої сили, формують нераціональні міграційні потоки, які на окремих територіях можуть перетворюватися на чинник дестабілізації локальних ринків праці. Аналіз демоекономічного відтворення сукупної робочої сили в регіонах України дає можливість визначити загальну спрямованість зрушень у цій сфері. Однією з важливих особливостей демоекономічної ситуації, що склалася в регіонах України протягом 80—90-х років, є суттєве падіння рівня зайнятості населення в галузях економіки на фоні незначного зменшення чи навіть зростання частки населення працездатного віку. Територіальний перерозподіл робочої сили є однією з гнучких форм соціально-економічного регулювання пропозиції робочої сили, а також чинником, що впливає на рівень забезпеченості трудовими ресурсами тієї чи іншої сфери економіки.

53. торгівельний потенціал України та її регіонів. Проаналізувавши сучасний стан розвитку торгівлі та торговельного потенціалу можна виділити такі особливості: - у роздрібному товарообороті підприємств як в цілому, так і окремих АТО переважають непродовольчі товари; - в зв’язку із значними територіальними диспропорціями у розселенні населення, спостерігаються значні територіальні відмінності у розвитку торгівлі - виробництво товарних ресурсів споживчих товарів в є недостантім для забезпечення місцевих потреб населення, внаслідок чого область імпортує як продовольчі, так і непродовольчі товари; - Україна в цілому має значний торговельний потенціал. Це пов’язано із значним промисловим потенціалом та наявністю значної кількості населення , яке може виступати потенційним споживачем.

52. Економічний потенціал: сутність, структура та значення. Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів. Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування. Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою). Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів. Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму. Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки. Ефективність використання економічного потенціалу в країні залежить від господарського механізму. Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного використання складових економічного потенціалу. Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, п економічною могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП). Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених уданій країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни. Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні. Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік: — темпи росту реального ВВП за рік, що розраховуються у відсотках (упродовж 90-х рр. валовий внутрішній продукт України постійно скорочувався і лише у 2000 — 2001 рр. він почав зростати — в середньому на 5% за рік); — рівень безробіття розрахований як відношення кількості безробітних до кількості працездатного населення у.

51. Природно-ресурсний та еколог потенціал: регіонал та глобальний рівень формування. Природно-ресурсний потенціал (ПРП) розглядається як сукупність усіх природних можливостей, засобів, запасів, джерел, що використовуються (або можуть використовуватись) при даному рівні розвитку продуктивних сил для досягнення певної мети. До складу ПРП входять природні умови і ресурси. Природні ресурси, на відміну від природних умов, беруть безпосередню участь у матеріальному виробництві й невироб-ничій діяльності. У своїх працях А.А. Мінц визначає природні умови як тіла і сили природи, що при певному рівні розвитку продуктивних сил суттєві для життя й діяльності людського суспільства, а природні ресурси – як тіла і сили природи, що на певному рівні розвитку продуктивних сил можуть використовуватись для задоволення потреб людського суспільства у формі безпо-середньої участі в матеріальній діяльності. Наявність природних ресурсів є головною умовою розміщення продуктивних сил на даній території. Кількість, якість і поєднання ресурсів визначають природно-ресурсний потенціал території, який є важливим фактором розміщення населення і господарської діяльності. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Природно-ресурсний потенціал району здійснює вплив на його ринкову спеціалізацію, місце в територіальному поділі праці, міжнародний рейтинг країни. Отже, наявність тих чи інших природних умов, і особливо природних ресурсів, може бути стимулом, поштовхом для розвитку економіки країни, але не завжди. Останнім часом виокремилась і така тенденція: чим вище рівень розвитку виробництва у країні, тим менше він залежить від ресурсного фактора (наприклад, Японія). Сучасний розвиток цивілізації харак-теризується тим, що дедалі більша частина природних умов перетворюється на природні ресурси. Сьогодні сонячне тепло, внутрішнє тепло Землі, опади, клімат і рельєф частіше роз-глядаються для життєдіяльності людини як природний ресурс, ніж природні умови (рис. 1). За особливостями використання природні ресурси поділяються на невичерпні та вичерпні (серед останніх виділяються відновні, відносно відновні та невідновні). За економічною класифікацією розрізняють: – ресурси матеріального виробництва, у тому числі промисловості (паливо, метали, деревина, риба) і сільського господарства (грунти, води для зрошення, кормові рослини, промислові тварини); – ресурси невиробничої сфери, у тому числі прямого споживання (питна вода, дикорослі рослини і тварини) і непрямого (наприклад, використання для відпочинку зелених насаджень та водоймищ). За походженням і природними властивостями виділяють: мінеральні ресурси (корисні копалини), земельні, водні, біологічні (зокрема лісові), агрокліматичні (сонячне тепло, світло, опади), ресурси енергії природних процесів (енергія сонця, вітру, землі), а також рекреаційні (вони поєднують в собі різні види ресурсів). За запасами природних ресурсів Україна займає провідне місце в Європі, зокрема, перше місце – за кількістю орних земель, запасами залізної та марганцевої руд, сірки; у числі перших – за запасами кам’яного вугілля, природного газу, калійної та кам’яної солей. Економічна оцінка природних ресурсів включає врахування багатьох чинників (економічних, соціальних, технічних, еколого-географічних), які обумовлюють просторові відмінності і значення природних ресурсів для життєдіяльності людини. При їх економічній оцінці використовуються наступні критерії: розміри родовища, які визначаються його запасами; якість корисних копалин, їх склад і властивості, умови експлуатації; потужність пластів і умови залягання; господарське значення; річний обсяг видобутку. Найправомірніше показниками економічної оцінки повинні бути: – собівартість, яка характеризує поточні витрати; – питомі капіталовкладення, що виражають величину одноразових витрат. За народногосподарським значенням запаси корисних копалин поділяються на дві групи: – балансові – це ті запаси, використання яких економічно вигідне в даний час.

50. Потенціал регіонал розвитку: сутність, структура та особливості формування. Економічні та соціальні процеси, що відбуваються в регіонах, можна оцінювати за трьома типами порівнянь: 1) історичним (сучасний і минулий стан регіону); 2) синхронним (сучасний стан регіонів і країни); 3) прогностичним (сьогодення і ймовірне майбутнє). Такі порівняння є дуже важливими, але вони недостатні для всебічного аналізу регіонального розвитку. У разі детальнішого аналізу необхідно розрізняти аналітичні показники економічного потенціалу і показники рівня соціально-економічного розвитку. До показників економічного потенціалу належать: кількість населення, трудові ресурси, обсяги ВВП, національного доходу (НД), обсяги основного капіталу та ін. Усі ці показники характеризують розвиток продуктивних сил регіону насамперед з кількісного боку. На відміну від економічного потенціалу рівень соціально-економічного розвитку регіону може виражатися через обсяги виробництва і споживання ВВП, НД, матеріальних благ і послуг на душу населення, рівень продуктивності праці. Соціально-економічний розвиток регіону характеризує якісний стан суспільного виробництва, природних і людських ресурсів. Основні показники економічного і соціального розвитку регіонів складають окремий самостійний розділ Державної програми економічного і соціального розвитку України. Цей розділ являє собою регіональний зріз Державної програми і дає уявлення на основі ретроспективних даних про наступні зміни у розвитку соціально-економічних процесів у територіальному аспекті. Основні показники соціально-економічного розвитку регіонів відображають найважливіші регіональні відтворювальні цикли і характеризують їх територіальні зміни. Система основних загальноекономічних показників, які підлягають аналізу, визначається програмами і планами розвитку господарства регіонів і країни в цілому і підлягають статистичному обліку. До складу цих показників включено найвагоміші, які дають уявлення про зміни рівня життя і соціального захисту населення, раціонального використання ресурсів (природних, трудових і фінансових), підвищення ефективності виробництва, темпів структурних перетворень в економіці та ін. З метою розкриття найважливіших тенденцій і проблем у розвитку господарських комплексів регіонів проводиться структурний аналіз стану соціально-економічної ситуації. Основна увага приділяється аналізу тих процесів, які негативно вплинули на ефективність виробництва у провідних галузях економіки і рівні життя населення. Також вказуються і позитивні тенденції, які відбуваються в регіонах у зв’язку з реформуванням економіки, розвитком підприємництва, виконанням програмних заходів Уряду та місцевих органів влади. Сучасна програма регіонального розвитку складається з таких розділів: Загальноекономічні (зведені) показники. Чисельність і зайнятість населення. Розвиток сфери матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, лісове господарство, транспорт, зв’язок, інвестиційно-будівельний комплекс). Науково-технічний розвиток. Рівень життя населення і розвиток соціальної сфери. Структурні та інституціональні перетворення в економіці, демонополізація виробництва, розвиток підприємництва. Використання природних ресурсів. Використання вторинних ресурсів. Фінансові показники. Зовнішньоекономічна діяльність. Розвиток спеціальних (вільних) зон. Основні показники соціально-економічного розвитку міст і районів. Загальноекономічні (зведені) показники характеризують динаміку відтворювальних процесів у регіоні в основних сферах і галузях економіки (виробнича, соціальна, фінансова сфери, промисловість, сільське господарство, будівництво). Вони дають загальне уявлення про параметри розвитку господарського комплексу і можливі зрушення у соціально-економічних процесах у прогнозному періоді. До основних показників соціально-економічного розвитку регіону належать: Середньорічна чисельність населення. Чисельність працівників, зайнятих у народному господарстві. Валовий внутрішній продукт. Обсяг продукції промисловості.

49. Соціальний комплексу: сутність, структура та значення в регіонал розвитку. Основним завданням ком-су є забезпечення ма­теріалів та духовних потреб населення. Рівень роз­витку комплексу, його доступність та структура вка­зують на рівень життя насел, задоволення попиту на предмети попиту і споживання. Високий рівень роз­витку ком-су та його організація є одним з показників народного добробуту та важливого передумовою гармонійного розвитк людини. Структура: легка, поліграфічна, медична, фрфорфаянсова, виробництво товарів культурного побу­тового призначення, сфера послуг торгівлі і гром. харчування. До складу соціального комплексу входять соціальна сфера (сфера послуг) та виробництво товарів народного споживання (насамперед легка промисловість). Держава має створювати сприятливі умови розвитку галузей соціальної сфери, виходячи з таких принципів: забезпечення державної підтримки розвитку галузей соціальної інфраструктури на рівні, що дає можливість населенню одержувати послуги в обсягах, які гарантують нормальні умови життєдіяльності; максимального залучення недержавних коштів на утримання і розвиток установ соціально-культурного призначення; комерціалізації соціальної інфраструктури, діяльності її установ, яка має здійснюватися лише за умови, що впровадження тут ринкових відносин не завдасть шкоди суспільству. Особливості розвитку комунального господарства зумовлюються специфікою цього об'єкта, що пов'язана із загальнодоступним і загальноекономічним характером споживання його продукції, а звідси — з фінансуванням переважно за рахунок бюджету. Стосовно цієї галузі важливо забезпечити економне витрачання в житлово-комунальному господарстві питної води, електро- і теплоенергії, газу тощо; випереджаючий розвиток комунального господарства в сільській місцевості; розвиток міського пасажирського електротранспорту та санітарної очистки населених пунктів; поетапний перехід на бездотаційну роботу підприємств і установ житлово-комунального господарства. Основні напрями розвитку торгівлі полягають у сприянні створенню регіональної структури торгівлі та громадського харчування, формуванні структури роздрібного товарообороту, яка б забезпечила максимальне наближення фактичного споживання до раціональних норм з непродовольчих товарів та фізіологічних норм з продуктів харчування. Ефективність Цих перетворень, у свою чергу, залежить від реформування власності на підприємствах роздрібної й оптової торгівлі та громадського харчування. Розвиток побутового обслуговування має здійснюватися з урахуванням постійного скорочення фізичних обсягів побутових послуг через неспроможність населення їх оплачувати. Це передбачає необхідність розробки відповідних програм щодо забезпечення підприємств служби побуту обладнанням з метою створення розгалуженої мережі малопотужних підприємств, які формували б завершену інфраструктуру в кожному мікрорайоні, місті, селі, а також щодо запровадження необхідних економічних стимулів для розвитку побутового обслуговування на селі. Для вирішення цієї проблеми державна підтримка розвитку побутового обслуговування на селі має здійснюватися в такий спосіб: прирівнювання підприємств служби побуту при оплаті електроенергії до сільськогосподарських споживачів; зниження чи звільнення від податку на добавлену вартість, на прибуток соціально необхідних видів послуг; зменшення ставок орендної плати. Оскільки ці підприємства є комунальною власністю і всі платежі вносяться до місцевих бюджетів, регулювати ці питання повинні місцеві органи влади.Розвиток освіти і культури має забезпечити досягнення показників освітнього рівня населення розвинених країн, а в найближчий час — задовольняти потреби галузей суспільного господарства у кваліфікованих працівниках та спеціалістах відповідно до структурної переорієнтації. Основними джерелами фінансування освіти та культури залишаються кошти державного та місцевих бюджетів. Поряд з цим мають створюватися умови для подальшого залучення до сфери освіти та культури додаткових недержавних джерел фінансування.