43.Особливості формування та розселення населення.

Сучасна географія розселення трудових ресурсів України склалася історично і залежить від рівня продуктивних сил.

Розселення — розміщення населення по території країни і форми його територіальної організації у вигляді системи поселень.

У процесі еволюції розвитку суспільства і його інтеграції розселення населення здійснювалося:

• на шляхах і річкових перетинах ( Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя,Миколаїв,Херсон, Черкаси );

• на сухопутних шляхах, де інтенсивно йшов товарообмін (Харків);

• на узбережжі моря (Одеса);

• у містах — центрах гірничодобувної промисловості (Донецьк);

• у містах-курортах (Ялта).

На сучасному етапі посилюються процеси урбанізації — зростання питомої ваги міського населення,головний фактор зростання соціально-економічної ролі міст.

Головними її особливостями і наслідком є концентрація промислового виробництва і міського населення на порівняно обмеженій площі, заміна природних ландшафтів асфальтовим і бетонним покриттям, спорудами, підземними комунікаціями, залучення великої кількості води для задоволення питних, побутових і виробничих потреб міста.

Урбанізація- це зростання питомої ваги міського населення,головний фактор зростання соціально-економічної ролі міст. На сучасному рівні розвитку продуктивних сил характерною рисою урбанізації є формування територіальних систем міського розселення і прогресуюча субурбанізація,тобто створення міст-супутників. Навколо великих міст або у високо урбанізованих районах формуються міські агломерації . Нині в Україні є понад два десятки міських агломерацій; з них найбільші: Донецько-Макіївська, Горлівсько-Єнакієвська, Київська, Харківська, Криворізька, Нікополь-Марганцівська, Запорізька та інші

44.Державна політика зайнятості працездатного населення.

Ринкова економіка перетворює робочу силу на товар, тобто існує особлива форма ринку — ринок праці.

Мета цього ринку — забезпечити економіку трудовими ресурсами.

Трудові ресурси — частина населення що досягла працездатного віку,яка за фізичним розвитком,набутою освітою, професійно-кваліфікаційним рівнем здатна працювати у народному господарстві,займатися суспільно-корисною діяльністю.

За основу трудоресурсного потенціалу береться віковий ценз, за яким населення території поділяється на три групи:

1. Допрацездатного віку ( діти віком до 16 років ).

2. Працездатне ( чоловіки до 59 років, жінки до 54 років ).

3. Післяпрацездатного віку (пенсіонери).

Залежно від сфери зайнятості трудові ресурси розділяються:

• зайняті в домашньому та особистому підсобному сільському господарстві та індивідуальною трудовою діяльністю;

• зайняті у суспільному виробництві ( на державних підприємствах );

• зайняті на навчанні з відривом від виробництва;

• зайняті у сфері військової діяльності.

Окрему групу становлять безробітні.

Види зайнятості

Повна зайнятість — надання державою згідно з законодавством усьому працездатному населенню можливості займатися суспільно-корисною працею.

Ефективна зайнятість — зайнятість, що проводиться відповідно до вимог інтенсивного типу відтворення.

В умовах ринку форми зайнятості різноманітні. Зростає кількість зайнятих у комерційних структурах,індивідуальних фермерських господарствах. Виникають нові форми зайнятості,пов’язані з розвитком інформаційних систем.

В той же час в умовах ринку частка працездатних залишається без роботи, і держава повинна проводити певну політику зайнятості.

Рівень зайнятості визначається відношенням кількості зайнятого населення до всього працездатного.

Політика зайнятості включає державні заходи щодо регулювання ринку праці, забезпечення ефективної зайнятості населення і запобігання безробіттю.

Безробітною є людина працездатного віку, яка немає роботи та доходу, зареєстрована в службі зайнятості,активно шукає роботу і готова приступити до роботи протягом наступних двох тижнів ( у визначенні Міжнародної Організації Праці).

Рівень безробіття = кількість безробітних / кількість працездатних * 100%

Ефективна зайнятість передбачає як обов’язкову умову кількісну і якісну відповідність між наявними робочими місцями і наявними трудовими ресурсами (тесть полная занятость не может быть эффективной, так как если все трудоспособные получат роботу, то мы видим экстенсивный тип воспроизводства, что не эффективно).

Характерною рисою сучасного ринка праці України є поширення незареєстрованої зайнятості населення,тобто само зайнятості. Людина, яка офіційно вважається безробітною, водночас може брати активну участь у «тіньовій» економіці,отримувати там основні доходи і водночас допомогу по безробіттю. Значних масштабів набула нелегальна трудова міграція за кордон.

Неоднакова в Україні структура зайнятості працівників в усіх сферах економічної діяльності. В областях переважно аграрно-промислової спеціалізації питома вага працюючих у сільському господарстві є більшою ніж у високо індустріальних областях.

Політика зайнятості включає державні заходи щодо регулювання ринку праці,забезпечення ефективної зайнятості населення і запобігання безробіттю.

Юридичною основою політики зайнятості в Україні є закон «Про зайнятість населення».

Держава може використовувати два варіанти політики зайнятості (ПЗ):

1. Активна ПЗ передбачає надання послуг працевлаштування, навчання та підвищення кваліфікації,допомогу безробітним в пошуку нових місць роботи.

2. Пасивна ПЗ передбачає виплати грошової допомоги,компенсацію втрат доходів внаслідок безробіття,але вона не надає допомоги безробітному в пошуку нового місця роботи.

Активна ПЗ проводиться державною службою зайнятості населення. Розробляються програми сприяння зайнятості у галузевому і територіальному розрізах.

Вони містять систему заходів,спрямованих на попередження масового безробіття, створення нових додаткових робочих місць,соціальний захист найбільш вразливих верств населення.

Галузеві програми зайнятості вирішують проблеми скорочення прихованого безробіття,підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працівників,розвитку соціального партнерства.

Основні функції державної служби зайнятості населення:

• здійснює посередництво між роботодавцем і найманими працівниками;

• реалізує основні напрями державної політики зайнятості;

• регулює рух наявної робочої сили з метою працевлаштування;

• веде облік безробітних з урахуванням їх кваліфікації та можливістю перекваліфікації;

• надає допомогу офіційно зареєстрованим безробітним чи сприяє їм у відкритті власної справи;

• здійснює перепідготовку незайнятого населення і підвищення кваліфікаційного рівня працівників.

Важливе значення в політиці зайнятості України має проблема підвищення гнучкості ринку робочої сили ( ринку праці ).

Ринок праці — система суспільних відносин,що ґрунтується на товарно-грошових засадах у сфері розподілу, обміну і використання робочої сили.

Кон'юнктура ринку праці визначається сукупним попитом на робочу силу та сукупною її пропозицією. Суб’єктами цього ринку є роботодавці, наймані працівники,посередники: держава, профспілкові та інші організації, які забезпечують їх взаємодію.

Сукупний попит — загальна потреба господарства у найманій робочій силі. Залежить від кількості робочих місць в галузях економіки, інтенсивності структурних і технологічних зрушень у ній, характеру інноваційної та інвестиційної політики,руху робочої сили тощо.

Ефективний попит формується тією кількістю робочих місць якає економічно доцільною і забезпечує продуктивну зайнятість з відповідною винагородою за результати трудової діяльності. Якщо сукупний попит перевищує ефективний, це свідчить про поширення непродуктивної зайнятості.

Сукупна пропозиція робочої сили визначається чисельністю економічно активного населення, яке працює або активно шукає роботу.

Поточна пропозиція включає такі категорії населення:

• працівників, які прагнуть змінити місце роботи;

• офіційно зареєстровані безробітні;

• особи, які працюють,або прагнуть працювати на умовах вторинної зайнятості.

Збалансований стан ринку праці — це відповідність попиту і пропозиції 45.Міжгалузеві комплекси, їх сутність,структура та значення

1.Термін «галузь» має різні значення.

1)На макроекономічному рівні для позначення великих сфер матеріального виробництва: промисловість, сільське господарство тощо.

2) Для позначення великих складових частин (добувна, обробка, паливна).

3) Для позначення більш дрібних складових частин (нафтова, вугільна).

В процесі становлення постіндустріального суспільства поряд с галузевою класифікацією народногосподарського комплексу виділяють і досліджують міжгалузеві комплекси, які утворюють своєрідний напрям вертикалі галузевої і надгалузевої системи продуктивних сил.

В наукових працях українських економіко-географів (А.Ващенко, О.Шаблій ) міжгалузевий комплекс (МГК) — система економічних взаємопов’язаних галузей виробничої або невиробничої сфери. Формування МГК здійснюється в конкретних соціально-економічних умовах.

Цей процес — об’єктивна закономірність розвитку продуктивних сил.

Справа в тому, що поглиблення суспільного і територіального поділу праці супроводжується посиленням інтеграційних процесів.

Об’єктивно формуються порівняно відособлені групи галузей і виробництва з найбільш тісними економічними і виробничими зв’язками, які найбільшою мірою взаємопов’язані та взаємозалежні у своєму розвитку.

МГК — сукупність видів діяльності, здійснюваних у певному місці і об’єднаних у певну групу тісними виробничими, комерційними та іншими зв’язками. МГК формується як у виробництві, так і сфері обслуговування, а також в галузях інфраструктури.

В н/г практиці традиційно відокремлюють такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний, металургійний, хімічний, машинобудівний, лісопромисловий, агропромисловий, будівельний, транспортний, соціальний, військово-промисловий.

В останній період перелік МГК зростає: рекреаційні, морегосподарський, зовнішньоекономічний, комплекс природокористування, інформаційний, управлінський.

Процес формування МГК — це об’єктивна закономірність розвитку продуктивних сил.

Взаємозв’язки між елементами МГК можна розділити на групи:

1. зв’язки, що виникають при поставках сировини, напівфабрикатів, готової продукції;

2. зв’язки при комбінуванні виробництва, кооперуванні галузей і підприємств.

Всі МГК функціонують у межах територіально-виробничих комплексів району (ТВК) як органічно взаємопов’язані елементи складного структурного утворення.

Комплекс району при цьому розглядається як органічна єдність всіх структурних елементів на його території, а МГК виступають підсистемами ТВК економічного району і його територіальних структурних частин.

МГК — реально існуючі явища,але більша їх частина не має відповідних управлінських структур ( надструктур ), і тому МГК виконують функції методичного інструменту для аналізу структури господарства,тобто вони є підсистемами мікрорайонів.

МГК можуть «перекриватися». Наприклад, с/г машинобудування є одночасно складовою частиною АПК і машинобудівного комплексу.

На основі наукових досліджень виділяють типи міжгалузевих відносин за такими властивостями галузей:

• наявність тісних виробничих, комерційних та інших зв’язків;

• вирішення актуальних економічних проблем;

• об’єднання ланок в єдину виробнично-технологічну систему;

• випуск ідентичної взаємопов’язаної продукції;

• виконання певної функції в економічній системі;

• загальне управління МГК.

Наука стверджує, що в територіальній організації виробництва існують різні комбінації системоутворюючих відносин в одній і тій же множині галузей. Наприклад, підприємства і галузі можуть розвиватися на основі спільності їх походження — переробка певного виду сировини: АПК,лісопромисловій тощо.

МГК можуть формуватися на основі кількох галузей,діяльність яких спрямована на розв’язання певної н/г або регіональної проблеми, наприклад, продовольчий комплекс держави або регіону.

МГК формуються на основі галузей, що виступають як комплексоутворюючі і здійснюють основі економічні й соціальні функції. До них можуть входити галузі як виробничого, так і невиробничого призначення і галузі інфраструктури.

Найбільш важливою ознакою МГК вважають виробничу (економічну) і територіальну (географічну).

Виробнича ознака — це спеціалізація і структура МГК.

Територіальна ознака — територіальна організація розміщення продуктивних сил.

Головною ознакою є виробнича,вона дозволяє визначити функції МГК, їх роль у територіальному поділі праці і кооперуванні праці, характер взаємозв’язків підприємств і виробництв.

Територіальна ознака виступає як доповнюючи і розкриває особливості організації та тяжіння території до центрів господарської діяльності.

Спираючись на наведені ознаки (виробнича і територіальна)та відповідно до цих ознак всі МГК можна згрупувати у такі основні типи: промислові, агропромислові,лісовиробничі, акваторіальні.

Кожен тип підрозділяється на підтипи. Наприклад,промисловий МГК: гірничодобувальну,руднопромислову,паливно-енергетичну,машинобудівну, хімічну, будівельну,легку тощо.

МГК формуються і функціонують як міжгалузеві утворення в структурі н/г країни. Їх завдання — розв’язання важливих загальнодержавних проблем: соціальної, екологічної, політичної, науково-технічної. З метоюїхефективного вирішення розробляють програми розвитку МГК (паливно-енергетичного, АПК тощо).

Міжгалузеві територіальні комплекси — це підсистеми територіально-господарських комплексів. Наприклад, лісопромисловий комплекс є одночасно елементом лісопереробного комплексу Карпатського регіону і підсистемою лісогосподарського комплексу країни.

Територіальні МГК можуть бути: регіональні і локальні. Регіональні МГК розглядаються на макро-, мезо- і макрорівнях.

Найскладнішим є державний комплекс.

Макроекономічний район в межах України складає систему,у якій функціонують ТВК декількох адміністративних областей, а область розглядається як мезорайон . Останній поділяється на мікрорайони. Крім комплексів в межах адміністративних областей виділяють міжгалузеві утворення декількох областей.

Локальні МГК функціонують у межах внутріобласних адміністративних районів, економічних вузлів та центрів. На локальній територій чітко проявляється взаємодія економічних, демографічних і соціальних структурних елементів. Це особливо вирізняється у процесі формування економічних вузлів,де утворюється моноцентричний ареал, пов’язаний з ядром. Ядром вузла є організаційно-господарський центр,що обумовлює його існування і розвиток.