74 Стаття 326. Право державної власності

1. У державній власності є майно, у тому числі грошові кошти,

яке належить державі Україна.

2. Від імені та в інтересах держави Україна право власності

здійснюють відповідно органи державної влади.

3. Управління майном, що є у державній власності,

здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених

законом, може здійснюватися іншими суб'єктами.

{ Статтю 326 доповнено частиною третьою згідно із Законом N 185-V

( 185-16 ) від 21.09.2006 }-------

Стаття 4. Суб'єкти управління об'єктами державної власності

1. Суб’єктами управління об’єктами державної власності є:

Кабінет Міністрів України;

центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію

державної політики у сфері управління об’єктами державної

власності;

центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування

та реалізує державну політику у сфері економічного розвитку;

міністерства та інші органи виконавчої влади (далі -

уповноважені органи управління);

Фонд державного майна України;

органи, що забезпечують діяльність Президента України,

Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України;

органи, які здійснюють управління державним майном відповідно

д повноважень, визначених окремими законами;

державні господарські об’єднання, державні холдингові

компанії, інші державні господарські організації (далі -

господарські структури);

Національна академія наук України, галузеві академії наук.

{ Частина перша статті 4 в редакції Закону N 4498-VI ( 4498-17 )

від 13.03.2012 }

2. Державна керуюча холдингова компанія має статус

уповноваженого органу управління щодо об'єктів управління

державної власності, що передані до її статутного капіталу та

статутного капіталу її корпоративних підприємств.

Стаття 327. Право комунальної власності

1. У комунальній власності є майно, у тому числі грошові

кошти, яке належить територіальній громаді.

2. Управління майном, що є у комунальній власності,

здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею

органи місцевого самоврядування.

1. Право державної власності може бути визначене як влада (повноваження) держави використовувати (володіти, користуватися, розпоряджатися, управляти тощо) майно, котре їй належить.

Суб'єктом права державної власності є держава Україна, яка виступає представником спільних інтересів народу.

Коло об'єктів права державної власності не обмежене. Держава може бути власником будь-яких речей, в тому числі тих, що вилучені з цивільного обігу і обмежені у обігу. Отже, у державній власності знаходиться майно, у тому числі грошові кошти, яке належить дер­жаві Україна. Вилученими з цивільного обігу вважаються об'єкти, які не можуть бути предметом пра-вочинів. Види об'єктів цивільних прав, перебування яких у цивільному обороті не допускається, мають бути прямо встановлені у законі. Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» до об'єктів, вилучених з обігу, зараховує державні природні заповідники, державні природні заказники, національні природні парки тощо. Слід зазначити, що речі, вилучені з обігу, фактично не є об'єктами цивільних правовідносин, внаслідок чого здійснення права держави по використанню таких речей, розпорядженню ними тощо не є сферою дії приватного (цивільного) права. Здійснюючи такі дії, держава виступає як суб'єкт владних відносин, її влада над речами у цьому випадку є виявом властивостей публічної влади. У зв'язку з цим дані відносини є сферою дії публічного права з усіма наслідками, що випливають звідси (метод впливу на учасників, принципи, засіб захисту тощо).

Зазначена позиція грунтується на таких аргументах: 1) правове становище речей, ви­лучених з обігу, визначається нормами публічного права. Навіть якщо ці норми включені у норми цивільного права, це не змінює їх правової природи; 2) порядок користування та розпорядження такими речами також має публічно-правовий характер; 3) порядок управ­ління речами, що вилучені із цивільного обігу, також є публічно-правовим.

Таким чином, можна говорити про розмежування речей публічного і приватного права (публічних речей і приватних речей), яке має практичне значення, оскільки порядок здій­снення права власності щодо публічних речей, управління ними тощо визначається норма­ми адміністративного права. Публічні речі мають низку ознак. Вони: 1) мають специфічний зв'язок з державою або іншими соціально-публічними утвореннями; 2) призначені для публічного користування. Таким чином, держава, представляючи суспільство, має право власності на публічні речі, основним призначенням останніх є служіння громаді, суспільству.

Однак при цьому держава має право власності не лише на речі, що вилучені із цивільного обігу, але й на такі, що приймають участь у цивільному обігу.

Таким чином, до складу права державної власності входять право власності на публічні речі і право власності на приватні речі. Хоча право на публічні речі не є правом власності у вузькому значенні цього слова, бо має особливий адміністративно-правовий (публічно-правовий) режим, однак з міркувань практичної доцільності воно згідно з вітчизняною концепцією цивільного законодавства вважається цивільним правом, що дозволяє досягти певної уніфікованості правових рішень у цій галузі. Що стосується права державної власності на речі приватного права, то воно є традиційним правом власності, яке охоплює звичайні повноваження власника, котрі можуть бути реалізовані на звичайних цивільно-правових засадах. При цьому держава як власник речей приватного права виступає у цивільних відносинах як суб'єкт, рівний із іншими учасниками таких відносин.

Правовий режим публічного майна суперечок не викликає: воно не відчужується, ви­ведене з цивільного обігу, не може бути обмежене сервітутами; на нього не поширюються правила про давність. Надання його приватним особам допускається лише на певний час і на умовах відміни такого надання. Право на таке майно, що належить юридичним особам публічноголрава, не є правом власності у тому сенсі, у якому його розуміє ЦК.

До приватного майна держави належить усе майно юридичних осіб публічного права, яке не віднесене до публічного майна. Це майно приймає участь у цивільному обігу; публічна юридична особа, якій це майно належить, є його власником; вона має право відчужувати це майно, обтяжувати його на користь інших осіб речовими правами; право власності на таке майно може набуватися за давністю. Однак при цьому норми адміністративного законодавства визначають, які посадові особи і на яких умовах мають право управляти і розпоряджатися цим майном. Крім того, нормами адміністративного законодавства забо­ронено безоплатне відчуження цього майна і звернення на нього вимог кредиторів.

2. Згідно з частиною 2 коментованої статті від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідні органи державної влади. До них, насамперед, належить глава держави — Президент України, який виступає від імені держави в різних правовідносинах, у тому числі здійснює право державної власності. Нарівні з Президентом право державної власності здійснює Верховна Рада України. Вона затверджує державний бюджет України і здійснює контроль за його використанням, а також низку інших повноважень. Повноваження Верховної Ради закріплені у ст. 85 Конституції України.

75 Державна реєстрація знаків для товарів і послуг здійснюється на підставі Закону України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг». Так, особа (або її представник) подає заявку до установи ДСІВ на знак для товарів і послуг у письмовому вигляді. Заява повинна бути складена українською мовою. Якщо у заяві містяться документи викладені іншою мовою, ніж українська, то переклад цих документів повинен бути надісланим до відомства протягом двох місяців від дати подання заявки. Заявка повинна стосуватися лише одного знака. Якщо заявку на одне і теж або тотожне позначення подали дві чи більше осіб, то право на одержання свідоцтва на дане позначення має той заявник, який подав заявку раніше за інших заявників [17, с. 17].

Заявка повинна містити наступні документи:

- заяву про реєстрацію знака (повинна містити відомості про заявника та його адресу, назва товару, для якого заявник просить зареєструвати походження товару та/або право на використання зареєстрованого відповідного кваліфікованого зазначення походження товару; опис особливостей товару, певних якостей, репутації або інших характеристик товару тощо);

- зображення позначення, що заявляється (знак для товарів і послуг може бути заявлений у будь-якому кольорі чи поєднанні кольорів);

- перелік товарів і послуг, для яких заявник просить зареєструвати знак (назви у знаках для товарів і послуг подаються українським заявниками українською мовою, якщо товар реалізується, а послуги надаються виключно на території України), згрупованих за міжнародною класифікацією товарів і послуг (далі по тексту – МКТП).

Від заявника також можуть зажадати додаткових матеріалів, які заявник має подати протягом двох місяців від дати одержання запиту установи, також, якщо додаткові матеріали є необхідними при проведенні експертизи. Якщо додаткові матеріали не додані протягом наданого строку – заявка вважається відкликаною.

Якщо наявний позитивний результат кваліфікаційної експертизи заявки установа надсилає заявникові рішення про реєстрацію знака. В іншому випадку – надсилається рішення про відхилення заявки.

Прийнявши рішення про реєстрацію знака установа у своєму офіційному бюлетені публікує інформацію щодо видачі свідоцтва.

Суб’єктами права на подання заявки на знак для товарів і послуг можуть бути будь-які особи. Це, передусім, громадяни України, громадяни іноземних держав і особи без громадянства. Це будь-які юридичні особи – юридичні особи України, юридичні особи, постійне місцезнаходження яких у зарубіжних країнах. Це може бути будь-яке інше об’єднання тих чи інших осіб. Право на подання заявки на знак для товарів і послуг мають також правонаступники зазначених осіб.

76 Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову, яка пов'язує усі правові норми у певному порядку, розташуванні за відповідними юридичними ознаками.

Найважливішими складовими елементами структурної системи цивільного права безперечно є самі правові норми. Однак вони не можуть існувати самостійно, ізольовано, без взаємозв'язків. Тому вони об'єднуються у певні групи залежно від особливостей врегульованих ними відносин, від способів та цілей такого врегулювання.. Отже, цивільно-правовий інститут — це певна сукупність цивільно-правових норм, що регулюють певну споріднену зовнішньо і внутрішньо категорію цивільно-правових відносин. Такими є, наприклад, інститути позовної давності, права власності, купівлі-продажу, дарування, найму, схову. При цьому серед багатьох інститутів цивільного права є такі, що містять норми, які застосовуються при регулюванні усіх цивільно-правових відносин, тобто загальноцивілістичні інститути утворюють Загальну частину цивільного права. Ті ж правові інститути, норми яких взаємодіють з нормами Загальної частини та регулюють безпосередньо конкретні майнові та особисті немайнові відносин, утворюють Особливу (спеціальну) частину цивільного права.

Такий поділ цивільного права певною мірою є умовним, адже на відміну від кримінального права, в якому існування Загальної та Особливої частин безпосередньо обумовлено структурою Кримінального кодексу України, законодавчої обумовленості ЦК України виділення Загальної та Особливої частин цивільного права не існувало. Тому в цивілістичній науці іноді висловлюються заперечення щодо наявності підстав для поділу цивільного права на загальну та особливу частини, оскільки в ньому немає універсальної загальної частини.

Загальну частину цивільного права мають становити норми про: основні положення (цивільні відносини, підстави виникнення цивільних прав та обов'язків, захист цивільних прав); суб'єктів і об'єкти цивільних прав; правочини (угоди); представництво і довіреність; позовну давність.

Особливу частину цивільного права утворюють норми про: особисті немай-нові права; речове право; інтелектуальну власність; зобов'язальне право (договірні та позадоговірні зобов'язання); спадкове право.

Відповідно зобов'язальне право є підгалуззю цивільного права, до якого входять, наприклад, інститути купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, майнового найму, підряду. В свою чергу інститут купівлі-продажу складається з субінститутів купівлі-продажу, зовнішньоекономічної торгівлі тощо. Субінститутами майнового найму є, зокрема, договір найму жилих приміщень, договір оренди земельних ділянок, договір лізингу. Така деталізація багаторівневої структурної побудови цивільного права є прийнятною і може бути корисною для кращого розуміння правової природи норм, що входять до тих чи Інших підсистем цивільного права, та правильного їх застосування у судовій практиці. Так, якщо в нормах інституту підряду не розкривається зміст збитків, що підлягають відшкодуванню у разі порушення умов договору підряду, то слід керуватися відповідними правилами загальних положень зобов'язального права.

77 ????Стаття 205. Форма правочину. Способи волевиявлення

ЦК

78.

Нині основними джерелами законодавства України про промислову власність є ЦК ., "Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 p. "Про науково-технічну інформацію" від 25 червня 1993 p., "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі" від 15 грудня 1993 р., "Про охорону прав на промислові зразки" від 15 грудня 1993 р., "Про охорону прав на сорти рослин" від 21 квітня 1993 р., "Про тваринництво" від 15 грудня 1993 p.. Положення про Державне патентне відомство України від 21 липня 1992 p.. Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні від 8 вересня 1992 p. Держпатент України на розвиток прийнятих законодавчих актів про промислову власність прийняв ряд підзаконних нормативних актів, які регулюють порядок оформлення прав на об'єкти промислової власності, та інші відомчі акти.

Важливим джерелом патентного права України є міжнародні договори і конвенції. Кабінет Міністрів України своєю заявою від 26 серпня 1992 p. оголосив про приєднання України до Паризької конвенції про охорону промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Договору про патентну кооперацію. Уряд України взяв на себе обов'язки, що випливають із зазначених Конвенції, Угоди і Договору.

Якщо міжнародним договором, у якому бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України про промислову власність, то застосовуються правила міжнародного договору.

Отже, на підставі наведеного можна визначити, що промисловою власністю визнаються результати науково-технічної творчості, які відповідають вимогам законодавства. В об'єктивному значенні право промислової власності — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що складаються у процесі створення, оформлення та використання результатів науково-технічної творчості.

В суб'єктивному значенні правом промислової власності є право, яким наділяється відповідно до законодавства автор будь-якого результату науково-технічної діяльності. Отже, об'єктом суб'єктивного права промислової власності може бути будь-який результат науково-технічної діяльності незалежно від того, чи відповідає цей результат встановленим вимогам.