В’ячеслав Мордвінцев. Історія Росії. Довідник студента

—————————————————————————————

Хроніка російської історії

Від появи людини —

III тис. до н. е. Кам’яний вік.

III — І тис. до н. е. Бронзовий вік.

І тис. до н. е. — І ст. н. е. Залізний вік.

IX — перша половина

VII ст. до н. е. Розселення кіммерійців у Північному Причорномор’ї.

Кіммерійці — назва племен ассирійців, що жили на території України з IX по VII ст. до н. е.

Перші відомості про кіммерійців містить “Одіссея” Гомера. За даними Геродота та відомостями інших авторів і джерел (зо­крема, ассирійських клинописних текстів кін. VIII—VII ст. до н. е.), кіммерійці жили у Північному Причорномор’ї, займали територію між ріками Тір (Дністер) і Танаїс (Дон) та Кримський і Таманський п-ви. У VI ст. до н. е. грецькі колоністи назвали Керченську протоку Боспором Кіммерійським.

Головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Вони також займалися землеробством і виготовленням виробів із заліза. У суспільній організації досягли рівня військової демократії. Кіммерійці вели війни з Урарту (держава на території сучасної Вірменії) та Ассирією, у 70-ті рр. VII ст. до н. е. вони захопили Фригію, а в 50-ті рр. — Лідію (обидві — в Малій Азії). У VII ст. до н. е. були вигнані з Північного Причорномор’я і частково асимільовані скіфами.

VII ст. до н. е. Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я.

Скіфи. Головні відомості про скіфів дають археологія і праці Геродота. Скіфи прийшли зі сходу в VII ст. до н. е. й улаш­тувалися на північному узбережжі Чорного моря. Скіфи — це велике племінне (державне) об’єднання, яке займало у VII—V ст. до н. е. середнє і південне Подніпров’я, Нижній Дон, Кубань і Тамань. Могутня Скіфська держава зуміла протистояти військово-політичним претензіям персів і македонян. Територію Скіфії населяли неоднорідні народи, що розрізнялися госпо­дарським укладом і способом життя: скіфи-орачі, скіфи-кочівники. З III ст. до н. е. по III ст. н. е. скіфи очолюють державне об’єд­нання в Північному Причорномор’ї — Скіфське царство зі столи­цею на Дніпрі (Кам’яне городище).

У скіфів було розвинуте господарство, зокрема землеробство, скотарство і ремесла. Вони активно торгували з грецькими колоніями. Скіфи мали досить розвинені соціальні відносини. Знамениті скіфські кургани донесли до нас свідчення яскравої і своєрідної культури.

Відомий поетичний образ скіфів як “азіатів із розкосими і жадібними очима”, створений О. Блоком, не відповідає дійсності: антропологічні матеріали доводять, що жодних монголоїдних рис у скіфів не було. Вони були типовими європеоїдами, а за мовою належали до північноіранської групи. Із сучасних народів найближче до них за мовою осетини — нащадки сарматів, найближчих родичів скіфів.

III ст. до н. е. — III ст. н. е. Розселення сарматських племен.

Сармати. Перейшовши в причорноморські степи із Західної Азії в III ст. до н. е., сармати розбили скіфів і зайняли землі Причорномор’я і Прикаспію.

Амазонки. Одна лише згадка про них одразу малює в нашій уяві образ жінок, які ні в чому не поступалися чоловікам у доблесті, відвазі та військовому вишколі. Досі не розкрита таємниця появи слова “амазонка”. Приблизно, воно походить від древнього індоєв­ропейського “велика мати” (вдова старійшини великої сім’ї) або “асзін” (“асзеноза”). Греки, зіткнувшись під час колонізації з не­знайомими їм раніше мовами, побутом і звичаями численних ко­чових племен, переінакшили почуте ними поняття на свій лад — “амазонка”.

Перекази про амазонок є поширеним сюжетом античної міфології. Так, Геродот у знаменитій “Історії” наводить одну оповідь, у якій описує появу представниць племені амазонок на землях скіфів.

Після звитяжної битви під Фермодонтом елліни поверталися додому на трьох великих кораблях, везли із собою полонених у бою амазонок. У відкритому морі ті напали на греків і, заволодівши зброєю, всіх перебили і захопили судна. Однак, не вміючи керувати кораблями, вони були змушені тривалий час безпомічно пливти за хвилями і вітром, поки не пристали до землі скіфів.

Амазонки зійшли на землю і, захопивши табун коней, стали робити набіги на сусідні околиці. Під час чергового збройного зіткнення скіфи, прийнявши відважних вершниць, що напали на них, за молодих чоловіків незнайомого племені, дали їм гідну відсіч і вбили декількох амазонок. Тільки тоді вони виявили, що воювали з жінками.

Здивовані цим фактом і вражені проявленою ними хоробрістю, скіфи вирішили мирно приєднати групу амазонок до свого племені. Для цього вони послали до них загін своїх найкрасивіших юнаків. Через деякий час, зумівши порозумітися з безстрашними войовницями й узявши їх собі в дружини, молоді скіфи назавжди покинули місце свого звичного мешкання. Так, за одним із грецьких переказів, з’явилося плем’я савроматів.

Іноді ріку Дон (з індоіранського поточна вода) називали греки “рікою амазонок”. Скіфи ж прозвали амазонок “еороата”, що означало “чоловіковбивці”. Спогади про неприборканих жінок степів збереглися й у російських билинах і казках про “полевиць” (від слова “поле” — степ).

Грецькі мандрівники часто пов’язували амазонок із племенами савроматів і синдів і роксолан, що мешкали в Приазов’ї. Невипадково знаменита Настя Лісовська з Рогатина, насильно відвезена в Оттоманську Порту в XVI ст. і яке стала там улюбленою дружиною султана, отримала ім’я “Роксолана”.

За оповіданнями Діодора Сицилійського, у савроматів дівчата навчалися військовій справі нарівні з юнаками і не мали права виходити заміж, поки не вб’ють хоча б одного ворога. За Геродотом, деякі з них до старості так і не виходили заміж, тому що не змогли виконати вимоги цього жорстокого звичаю.

Римський історик Полієн розповідає про могутню сарматську царицю Амаге. Ця владна жінка сама розміщувала гарнізони у своїй країні, відбивала набіги ворогів і допомагала ображеним сусідам.

За легендою, у відповідь на прохання херсонесців про допомогу під час однієї з воєн, яку вони вели зі скіфами, Амаге з невеликим загоном раптовим і зухвалим набігом увірвалася у палац правителя скіфів і вбила його. Владу в країні вона віддала сину скіфського царя з наказом правити по справедливості.

Своєрідним відображенням міфів про амазонок є й одна кримська легенда про прекрасну царицю Феодору. За її сюжетом, ця чудова жінка була правителькою багатого міста Сугдеї (нині Судак).

Землі Феодори оточили вороги — генуезці з Кафи (сучасна Феодосія). Незважаючи на мужню оборону міста, його було захоплено набагато більшими силами ворога.

Покинувши Сугдею, цариця Феодора очолила оборону від загарбників іншого свого володіння — фортеці Алустона (сучасна Алупка), а потім, із залишками її захисників, сховалася на горі Кастель. Вороги так і не змогли захопити її — прекрасна войовниця разом з останніми воїнами своєї дружини загинула в запеклому бою з генуезцями.

II ст., кінець — Вторгнення готів.

III ст., середина

З Прибалтики у причорноморські степи в II ст. до н. е. прийшли німецькі племена готів. Вони воювали із сарматами й аланами, але перемогу над ними здобули лише через кілька століть. У IV ст. н. е. їхній вождь Германарих утворив царство, що розкинулося на території майже всієї Східної Європи. З кінця 60-х років ІVст. у Готії активно поширювалася християнська релігія. Держава готів існувала недовго — пала під ударами гунів.

375 Вторгнення гунів у Північне Причорномор’я. Розгром Боспорського царства, готів і Ма­лої Скіфії.

Гуни були вихідцями з монгольських степів, відкіля вони відкочували спочатку в Середню Азію і на Південний Урал, де ввійшли у військово-дипломатичний союз із вогулами (мансі), а потім — у Причорномор’я. Л.М. Гумільов пише, що на Південному Уралі утворився новий етнос — західні гуни, “так само схожі на старих азіатських хунів, як техаські ковбої на англійсь­ких фермерів”. Могутній гунський союз під верховенством їхнього вождя Аттіли наприкінці IV ст. увірвався в Європу. Після 70 років воєн і походів, у середині V ст., після смерті Аттіли у 451 р., гунський союз розпався. Частина гунів, залишилась на Дунаї й у Причорномор’ї, поступово була асимільована їх сусідами, інша частина відкочувала на схід.

VI-IX ст. Панування аварів.

Авари в VI ст. повторили шлях гунів з Азії в Європу; вони влаштувалися на теперішній Угорській рівнині і заснували могутню державу — Аварський каганат, що існував до початку IX ст. Рух авар через східноєвропейські степи супроводжував запеклими сутичками зі слов’янами. У “Повість временних літ” розповідається, що авари (“обри”) поневолили частину слов’ян і піддали їх жорстокому гнобленню. Войовничі авари постійно здійснювали набіги на Візантію і на Західну Європу, їхні орди досягали берегів Північного моря. Зрештою, після тривалих воєн, авари були розгромлені франками і зникли зі сторінок історії. Їхню загибель на Русі відображено в приказці: “Загинули аки обри”.

VII ст. Виникнення Хозарської держави.

Хозарський каганат — державне утворення, що виникло в середині VII ст. на території Нижнього Поволжя і східної частини Північного Кавказу. Первісною етнічною основою каганату були кавказькі племена хозар.

Проживаючи спочатку в Північному Дагестані, хозари з’явилися у Східній Європі після гунської навали (ІV ст.) і кочували у Західно-Прикаспійському степу між річкою Сулак у Північному Дагестані й Нижньою Волгою, займаючись здебільшого скотарством (у низинах Волги), землеробством та садівництвом. Разом із племенами савірів нападали на володіння Візантії та Ірану.

В VI ст. хозари були підкорені Тюркським каганатом. У результаті розпаду Західнотюркського каганату виник як його продовження Хозарський каганат на чолі з ханами з тюркської династії Ашина. Його столицею до початку VIII ст. було м. Семендер у Дагестані, згодом — Ітиль на Нижній Волзі. В другій половині VII ст. хозари підкорили приазовських булгар, які входили до об’єднання Велика Булгарія, а також царство гунів-савірів у Дагестані, обклали даниною Албанію Кавказьку. З Візан­тією хозари встановили союзницькі відносини, спрямовані проти Арабського халіфату, що утвердився у другій половині VII ст. на Закавказзі.

На початку VIII ст. Хозарський каганат володів Північним Кавказом, Дагестаном, частиною Закавказзя і степом між Доном і Волгою. Хозари обклали даниною східнослов’янські племена, воювали з Візантією за Тамань, Крим, Босфор.

У 735 р. у землі хозар вдерлися араби і перемогли їх. Каган, його оточення і частина населення каганату змушені були прийняти іслам (каган та його оточення невдовзі відмовилися від цієї релігії). У першій половині VIII ст. у Хозарію переселилися вигнані з Візантії та сасанідського Ірану групи єврейських купців та лихварів, у т. ч. князь Булан.

У кінці VIII — на початку IX ст. один із його нащадків — Обадія вчинив переворот, очолив каганат і оголосив іудаїзм державною релігією. Проти Обадія повстали тюркські князі. Однак за допомогою кочівників-гузів, найманців Обадія, повстання було придушене, більша частина тюрків залишила каганат. Останній став симбіозом двох окремих етносів: власне хозар, що станови­ли основну частину населення і займалися господарською діяльністю, та єврейської громади, яка правила каганатом та контролювала міжнародну торгівлю Хозарії.

Хозарський каганат мав тісні відносини з Київською Руссю. Ще за Аскольда й Діра Київ змушений був платити данину хозарським купцям. Після смерті Олега, за правління якого Київ звільнився від хозарської данини, він знову потрапив у залеж­ність від каганату. У відповідь на захоплення в 939 р. Ігорем хозарського міста Самкерц (Тамань) найняте хозарськими купцями мусульманське військо під командуванням Песаха здійснило каральний рейд південним берегом Криму, знищуючи на шляху все християнське населення (врятувалися лише ті, хто переховувався у фортеці Херсонес). Пізніше військо каганату дійшло до Києва і знову обклало його даниною.

У ІХ—Х ст. Хозарський каганат став однією з найбільших країн Євразії. Однак необхідність боротьби із зовнішніми воро­гами, опір хозарській експансії з боку Київської Русі, що посилювався, хижацьке ставлення верхівки каганату до етнічно чужого їй населення держави призвели до її падіння.

У 964—967 роках київський князь Святослав розгромив Хозарський каганат. Спроба каганату врятувати становище з допомогою Хорезму ціною прийняття ісламу успіху не мала. Син Святослава Володимир придушив залишки хозарської державності. Розпалася й етнічна система Хозарії. Наприкінці X ст. Хозарський каганат припинив існування.

Нащадки тюрко-хозар змішалися з іншими тюркськими народами та стали частиною російського народу, що виник пізніше. Іудеї-хозари емігрували в Західну Європу, частина розсіялася окраїнами каганату. Їхні нащадки невеличкими етнічними групами збереглися в Дагестані (гірські євреї) й у Криму (караїми).

Про державний устрій каганату збереглося мало відомостей. Влада кагана була спадковою. Значні повноваження належали каган-беку, який командував військом, очолював центральне і місцеве управління.

VІІ ст. Виникнення Волзької Булгарії.

Держава Волзька Булгарія була заснована булгарами, що прийшли в Середнє Поволжя близько VII ст. Столиця — місто Булгар — була великим торговим пунктом, пов’язаним із Руссю, північними племенами, південними і східними кочівниками. Міцні зв’язки булгари встановили із Середньою Азією, що зміцнилися після прийняття ними в 922 році ісламу.

Волзька Булгарія була багатонаціональною державою. Булгари й угрофіни черезсмужно займали ті самі райони, частково взаємно асимілюючись. Сучасне черезсмужне співіснування марійців, мордви, чувашів, татар сягає коренями тих далеких часів. Чисельно булгари переважали. Ця держава розвивалася доти, поки в 1236 р. не була розгромлена монголо-татарами. Після цього назва “булгари” у Поволжі стала поступово зникати. Але не зник народ, який колись мав таку назву; нащадками волзьких булгар є чуваші та казанські татари. Булгарський елемент помітний у процесі формування башкирів, марійців, удмуртів.

Сучасні археологічні дані дозволяють прослідкувати зародження етнокультурної своєрідності праросіян з давніх часів. Історичне коріння росіян сягає так званої колочинської культури сер. V – VII ст. Остання розвивалася в умовах тісних контактів з ірано-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Звичайно, колочинську людність, яка жила на Верхньому Дніпрі в V – VII ст. не можна назвати проросіянами. Це був лише субстрат. В цілому, на величезному просторі Східної Європи існувала величезна кількість різноетнічних племен. Літописи згадують балтські племена (летгали, замгали, корсьлити, пруси, ятвяги, голядь та ін.), фіно-угрів (меря, мурома, черемиси, мещера, мордва, чудь, весь, пермь, угра та ін.), тюркські народності (торки, берендеї, ковуї, чорні клобуки, половці). “Усі племена, — пише про них Нестор, — мали свої звичаї і закони предків своїх, і заповіти, кожний свій норов”.

У VIII ст. під впливом переселенців з Київського Подніпров’я та Волині балто-слов’янська колочинська спільнота трансформувалася в літописні племена кривичів та радимичів – безпосередніх предків білорусів та далеких предків росіян.

У цей же час в басейні р. Оки внаслідок змішування місцевого фінського населення зі слов’янськими переселенцями з басейнів Десни та Сейму сформувалися в’ятичі.

Найбільшими родичами і північними сусідами кривичів були ільменські словени. У їх формуванні брали активну участь нащадки балто-слов’янської культури Тушемля-Банцеровщина, слов’янські колоністи з Полісся, а також численні місцеві балтські та фінські племена. У IX – XIII ст. ільменські словени займали землі між Чудським озером на Заході та Верхньою Волгою на Сході. Ще у IX – X ст. ільменські словени разом з фінськими племенами інтенсивно переселялися на північний Схід на землі мері у Верхньому Поволжі. Саме ці переселенці стали важливою складовою молодого російського етносу. Надалі консолідація та народження російського етносу сталося в складі держави Київська Русь.

VІ-ІХ ст. Утворення племінних союзів східних слов’ян.

ІХ ст. Створення ранньодержавних об’єднань східних слов’ян у районі Дніпра й оз. Ільмень.

859 Перша літописна згадка про Новгород. У “Повісті временних літ” Новго­род згадується як місто ільменських словен, що сплачували данину варягам (норманам).

862(?) — 879 Князювання Рюрика в Новгороді.

Згідно з літописом, відтоді як нов­городці припинили сплачувати данину варягам і вигнали їх “за море”, у Нов­городі почалися усобиці і “встав рід на рід”. Це зумовило пошуки сильної князівської влади. Ільменські словени, кривичі, а також залежні від Новго­рода угро-фінські племена весь і чудь запросили на правління варязького князя Рюрика (скоріше за все, одного з ватажків данських вікінгів).

862 Перша літописна згадка про Ростов Великий. Згадується як місто, що дісталося у володіння одному з наближених Рюрика.

1054 Поділ Церков.

Розкол християнства на католицизм і православ’я був зумовлений відмінностями в соціально-економічному, суспільно-політичному і релігійно-церковному житті західної і східної частин колишньої Римської імперії. Передував цьому поділ у IV ст. колись єдиної Римської імперії на Східну (Візантію) і Захід­ну з центрами в Константинополі і Римі. Конфлікт між патріар­хами мав під собою економічне і політичне підґрунтя — суперечки за сфери впливу. До цього додалася суперечка про філіокве (з лат. — від сина) — визнання Римом того, що дух святий сходить не лише від Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

У 1054 р. Папа Римський Лев IX та патріарх Константино­польський Михайло Кірулларій прокляли один одного. Утво­рилися дві церкви — римсько-католицька і греко-католична — православна. Взаємне прокляття тривало до 1965 р., коли Папа Римський Павло VI зустрівся в Стамбулі з Константино­польським патріархом Афінагором І й оголосили своє рішення забути про анафему 1054 р. Але відмінності між двома церквами так зміцніли, що вони і нині існують як дві незалежні Церкви.

1071 Повстання язичників у Ростові. Повсталі селяни та міський люд, яких підмовили язичницькі волхви (жерці), розгромили декілька хрис­тиянських храмів і вбили єпископа Леонтія. Повстання жорстоко придушив князь Всево­лод Ярославич.

Бл. 1071 Повстання в Новгороді і Ростово-Суздальській землі.

1094—1113 Правління князя Володимира Мономаха у Ростов­ській землі. Змушений поступитися Черніговом у тривалій боротьбі з князем Олегом Святославичем, Володимир Моно­мах повернувся до володіння свого батька — Переяславського князівства, частиною якого тоді була Ростовська земля. У Ростові князювали сини Володимира Мономаха — Ярополк і Юрій. У цей час відбувається піднесення Суздаля, куди з Ростова переходить і центр літописання.

1097 Любецький з’їзд князів.

Любецький з’їзд князів — зібрання найвпливовіших давньоруських князів з роду Рюриковичів Володимира II Мономаха, Святополка Ізяславича, Давида Святославича, Олега Святославича, Давида Ігоровича і Василька Ростиславича в м. Любечі (тепер смт. Чернігівської обл.). Головною метою з’їзду було:

— вироблення рішень, спрямованих на припинення чвар між Рюриковичами за спадкове право на управління удільними отчими територіями;

— об’єднання військових сил проти половецької загрози, що зростала.

Любецький з’їзд закріпив два основоположні принципи стосунків між Рюриковичами: “хай кожен тримає отчину свою” і “не переступати межі братньої”.

З’їзд визначив політичну ієрархію князів та їх залежність від великого київського князя, який був старшим у роді та уособ­лював єдність і неподільність Руської землі.

Згідно з ухваленими рішеннями:

— за Святополком Ізяславичем закріплювався Київ із Туровом і Пінськом;

— за Володимиром Мономахом — Переяславське і Суздальсько-Ростовське князівства, Смоленськ, Білоозеро;

— за Олегом і Давидом Святославичами — Чернігів, Рязань, Муром, Тмутаракань, Сіверщина;

— за Давидом Ігоровичем — Володимир-Волинський із Луцьком;

— за Васильком Ростиславичем — Теребовль і Червен;

— за Володарем Ростиславичем — Перемишль.

З’їзд офіційно визнав існування незалежних феодальних князівств — спадкових володінь, повний суверенітет князів-намісників великого князя в їхніх володіннях, закріпив ці володіння за певною гілкою роду. Він узаконив принцип успадкування земель батьків, чим засвідчив наявність нового політичного ладу на Русі, в основі якого лежало велике вотчинне феодальне землеволодіння, та сприяв перетворенню цих земель з адміністративних одиниць у державно-адміністративні. Обидва принципи, проголошені з’їздом, були взаємозумовлені й доповнювали один одного.

Любецький з’їзд не гарантував виконання своїх рішень, не усунув з політичного життя Русі суперечностей, але вніс певну стабілізацію у міжкнязівські відносини і зміцнив єдність князів перед половецькою загрозою. Він започаткував тривалі пошуки найприйнятнішої моделі державно-адміністративного право­порядку.

Після Любецького з’їзду княжі з’їзди (снеми) стали постій­ними напівофіційними державними інститутами міжкнязівських відносин під головуванням старшого в роді князя, їхні рішення певний час мали силу загальнодержавних законів.

Бл. 1090—1157 Роки життя та діяльності Юрія Долгорукого.

Юрій Долгорукий — владимиро-суздальський князь із 1125 р., пізніше — великий князь Київський. Шостий син Володи­мира Мономаха. Його резиденцією було м. Суздаль. Після смерті в 1132 р. старшого брата, великого князя Мстислава, намагався захопити Київський великокнязівський престол та, зазнавши поразки в 1135 р., змушений був повернутися до Суздаля. Вва­жається, що саме Юрій Долгорукий заснував Москву (вперше згадується в літописі в 1147 р.). У 1149 р. князь Долгорукий роз­бив біля Переяслава на Дніпрі військо великого князя Ізяслава Мстиславича й оволодів Києвом. У 1150 р. змушений був залиши­ти місто, а через певний час знову захопив його. Після поразки на р. Руті в 1151 р. повернувся в Суздаль. У 1155 р. знову оволодів Києвом і лишався великим князем до смерті.

Юрій Долгорукий був двічі одружений, але лише одне жіноче ім’я згадується в історії поруч із його ім’ям. Це відоме усьому світу місто — Москва.

Вперше слово Москва згадується в літописі під 1147 р. у зв’язку із зустріччю князя Юрія Володимировича і його соратника, князя Святослава Ольговича, в багатому маєтку боярина Кучки на березі Москви-ріки. Маєток звався Кучковим полем і стояв саме на тому місці, де нині в Москві Лубянка, Срітинка, Чисті Пруди. Святослав привіз Юрію в подарунок пардуса — справжнього барса, а Юрій дав Святославові “обід сильний”. Але ще перед обідом було вбивство...

Юрій Долгорукий і боярин Стефан Кучка були сватами. У 1130 році князь одружив свого старшого сина Андрія на Улиті, дочці Кучки. Подейкували, нібито у князя Юрія були тривалі і більш ніж дружні стосунки з дружиною цього боярина.

Під час чергового приїзду князя Кучка замкнув дружину і міцно зачинив ворота своєї садиби, не бажаючи пускати до себе розпусного свата. Князь розлютився. Його військова дружина розбила ворота, витягла неслухняного князівського васала Кучку і розтерзала його.

Князь Юрій приєднав Москву до своїх володінь, спорудив Кремль на Боровицькому пагорбі, але, ставши в 1155 р. великим київським князем, не надто цікавився Москвою. У1157 р. він помер, переївши і перепивши на бенкеті у боярина Петрила. Чи не була смерть князя справою рук месників? Похований у Києві в церкві Спаса на Берестові.

Князь у ІХ—ХVІ ст. у слов’ян та у деяких інших народів — голова феодально-монархічної держави або окремого політичного об’єднання (удільний князь); представник феодальної аристокра­тії; пізніше — дворянський титул.

Давніше значення цього слова “родовладники” відклалося, судячи з усього, у весільній лексиці українсько­го та російського народів, у яких наречені (умовно кажучи, засновни­ки роду), називаються князем та княгинею. Князі також очолю­вали племена та племенні союзи. У результаті консолідації пле­мен та пов’язаного з цим зміцнення князівської влади усклад­нювалися і функції князя. Він організовував та очолював оборо­ну, наступальні операції, відав зовнішньою політикою союзу пле­мен, також виконував релігійні та судові функції. З утворенням перших держав (наприклад у антів) князі стояли на їх чолі.

На Русі князі очолюють окремі князівства-землі: Київське, Переяславське, Волинське, Галицьке та ін. З об’єднанням князівств навколо Києва глава цього об’єднання починає титулуватися великим князем. Протягом другої половини ІХ — у Х ст. князівська влада набула подальшого розвитку і значно зміцніла. Територія держави, котра постійно збільшувалася, вимагала від князівської влади більше активності та самостійності.

До названих функцій князя додалися такі, як підкорен­ня інших східнослов’янських племен та підтримка військово-по­літичного панування над “прилученими сусідами”, також знач­но розширилися релігійна роль князя та його права в галузі суду та управління. Слід зазначити, що в X ст. влада князя була обме­жена радою старійшин (“старці градські” ). Князь також мав прислухатися до думки народних зборів, котрі називалися “віче”. Окремі князівства-землі в ХІ—ХІІ ст. починають дробитися на князівства-уділи на чолі з удільними князями.

У ХІ—ХП ст. князь на Русі був необхідним елементом соціально-політичної організації суспільства. Якщо князя не було, порушувалося нормальне життя волості, яка опинялася на межі небезпеки насамперед перед зовнішнім світом.

У процесі зміцнення влади князь долає опір місцевої боярської знаті, отримує титул короля, наприклад, у Галицько-Волинській державі, в Чехії, Польщі.

Після захоплення монголо-татарами руських князівств роль князя значно зменшилася. З переходом українських земель під владу Великого князя литовського в ХІV ст. українські князі стали його васалами і поступово протягом ХV—ХVІ ст. — перетворилися на впливових земельних магнатів, що зберігали ще деякі зі своїх привілеїв. У царській Росії в XVI ст. поряд з успадкованим з’явився і пожалуваний царем титул князя, якій існував до 1917 р.

1108 Заснування міста Владимира.

Владимир виник як міцна фортеця для захисту Ростово-Суздальської землі з південно-західного напряму. Заснував місто Володимир Мономах, щоб боронитися від нападів князя Олега Святославича, з яким вів тривалу війну за володіння краєм.

1111—1174 Життя та діяльність Андрія Болюбського — князя владимиро-суздальського.

Андрій Юрійович Боголюбський — владимиро-суздальський князь у 1157—1174 рр. Син Юрія Долгорукого, народився і виховувався в Ростово-Суздальській землі.

1149 р., коли Юрій Володимирович оволодів Києвом, Андрій Юрійович отримав від батька київську князівську резиденцію у Вишгороді. Через рік був переведений у західноруські землі, де тримав Туров, Пінськ і Пересопницю.

У 1151 р. за згодою батька повернувся на Суздальщину, володів уділом у Владимирі-на-Клязьмі. Коли в 1155 р. батько в черговий раз оволодів Києвом, Андрій Юрійович був знову переведений ним до Вишгорода. Цього разу Андрій Юрійович також довго не затримався на Київщині, самовільно повернувшись до Володимира (куди вивіз і знамениту ікону Божої Матері, яку згодом було названо Владимирською Богородицею й перевезено до Москви).

Сумновідомим на Русі Андрій став після страшного погрому Києва, який учинили його війська в 1169 р. Оволодівши Києвом, посадив на князівському престолі князя Гліба Переяславського. Залишивши за собою титул великого князя, повернувся до Ростово-Суздальської землі, перенісши її столицю до Владимира-на-Клязьмі.

З іменем Андрія Юрійовича асоціюються процеси прискореного формування в Північно-Східній Русі деспотичної монархії. Самовладдя князя та терор стосовно опонентів спричинили виникнення проти нього змови, в результаті якої у ніч з 28 на 29 червня 1174 р. у своєму селі Боголюбові князя Андрія було по-звірячому вбито.

1125—1157 Князювання Юрія Володимировича (Долгорукого).

Владимиро-Суздальське князівство охоплювало землі частково кривичів, в’ятичів, також неслов’янських племен — мері, муроми, весі. У зв’язку з віддаленістю від центру ця земля відносно слабо залежала від влади київських князів. У ХІ—ХІІ ст. тут сформувалося велике феодальне землеволодіння, що сприяло укріпленню місцевого боярства, яке фактично було господарем землі. Політичними центрами були міста Ростов — цитадель “старого” боярства — і Суздаль, тому спочатку цей край називався Ростово-Суздальська земля. В XII ст. тут відбулися зміни. За рахунок колонізації краю з Південної Русі-України зросла кількість населення, з’явилися нові групи населення, не пов’язані зі “старим” боярством і незалежні від нього, виникло чимало нових міст — Владимир, Переяслав-Залеський, Юр’їв Польський та ін., з яких найважливішим був Владимир-на-Клязьмі, який згодом став пре­тендувати на роль столиці (звідки і нова назва — Владимиро-Суздальська земля). Під 1147 р. у літописі вперше згадується невеликий населений пункт князівства — Москва.

Внаслідок віддаленості від степу тут не було поло­вецьких набігів. У руках місцевих князів був такий магістральний шлях, як Волга, який вів у країни Сходу. Через князівство проходили всі новгородські шляхи на схід, що давало можливість владимиро-суздальським князям впливати на економіку Новгорода.

Особливістю державно-політичного устрою Владимиро-Суздальського князівства була авторитарна влада князя, в руках якого зосереджувалися необмежені повноваження. Хоча князям і довелося вести запеклу боротьбу з незалежним і свавільним боярством і навіть один із князів був убитий в ході цього протистояння (Андрій Боголюбський у 1174 р.), проте боярство було приборкане остаточно при Всеволоді Велике Гніздо.

Князівство відокремилося від Києва під час правління молодшого сина Володимира Мономаха Юрія Долгорукого, який, можливо, отримав це прізвисько за намагання захопити чужі володіння. Юрій Долгорукий (1125—1157) втручався в усі міжусобиці, борючись за лідерство в масштабах всієї Русі. Намагаючись утвердитися на великокнязівському престолі в Києві, цей князь не розглядав свої володіння як самостійну одиницю, розцінював їх як додаток до своїх південних володінь, сходинкою до Києва. Остаточно оволодівши Києвом, він там і помер.

Син Юрія — Андрій Боголюбський (1157—1174) теж претен­дував на титул великого князя Русі, але центром об’єднання бачив уже не Київ, а столицю свого князівства, якою він зробив Владимир-на-Клязьмі.

У боротьбі з сепаратизмом місцевих бояр князь Андрій опирався на городян і дрібних феодалів — дворян (термін “дворяни” — уперше застосовується у Владимиро-Суздальській землі з XIII ст.). Занепокоєні бояри організували змову і вбили його.

Вершиною розквіту і могутності князівства стало правління брата Андрія Боголюбського — Всеволода Юрійовича Велике Гніздо (1176—1212). Князь рішуче розправився з боярською опо­зицією, конфіскував майно найбільш запеклих своїх ворогів.

Всеволод силою підкорив Рязанське князівство. У Новгород він направив княжити свого сина. Переяславське князівство також залежало від владимиро-суздальського князя, сюди він сажав своїх синів. Київ змушений був зважати на авторитет північного можновладця. У Київській землі Всеволод отримав в уділ Поросся з містами Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав. Всеволоду виявив покірність галицький князь Володимир Ярославич. Авторитет суздальського князя був такий великий, що всі руські князі та частина польських під його тиском змушені були дати клятву не втручатися в галицькі справи (“не шукати галицького стола під Володимиром”). Успішно здійснювалася експансія князівства у східному напрямку — перемогою закінчився похід у 1183 р. на Волзьку Болгарію.

В останній рік життя Всеволода було скликано своєрідний орган влади — прототип земського собору. Тоді великий князь скликав бояр, представників духовенства, купецтва, дворянства й “усіх людей” для вирішення питання спадкування престолу. Цей з’їзд присягнув Юрію Всеволодовичу.

Після смерті Всеволода Велике Гніздо між його синами починаються чвари за великокнязівський престол, що привело до ослаблення впливу князівства на інші землі. Зрештою великим князем став Юрій Всеволодович, за якого певною мірою було припинено процес дроблення на уділи. До монголо-татарського нападу Владимиро-Суздальське князівство було одним із наймогутніших на Русі та зберігало політичну єдність під верховенством великого князя.