В’ячеслав Мордвінцев. Історія Росії. Довідник студента

———————————————————————

1538, 3 квітня Померла велика княгиня Олена Глинська, правителька Росії (1533—1538).

1538 Початок боярського правління за малолітнього государя, великого князя Івані IV Васильовича (1538—1547). Цей період тривав 10 років і вирізнявся запеклим суперництвом аристократичних угруповань, що змінювали одне одного.

1539 Бєльські перемагають Шуйських.

1541, 9 серпня Московська рать відбила на р. Ока набіг кримсько-турець­кого війська хана Саїб-Гірея.

1542, 3 січня Боярська смута в Москві. Повалення боярина Івана Бєльського і Митрополита Московського Йоасафа. Початок боярського правління князів Шуйських при малолітньому великому князеві Іванові IV Васильовичу (1542—1543).

1543, 29 грудня Тринадцятирічний Іван IV звелів псарям розідрати боярина Андрія Шуйського. Падіння Шуйських. Початок боярського правління Глинських при малолітньому великому князеві Іванові IV Васильовичу (1543—1547).

1545 Життя та діяльність Василя Патрикєєва (Косого) — церковного діяча, публіциста.

1547, 16 січня В Успенському соборі Кремля великий князь Іван IV Васильович прийняв царський титул.

САМОДЕРЖАВСТВО — монархічна форма правління в Росії, за якої вся повнота влади належала царю без найменшого об­меження. Самодержавство в Росії було встановлено в другій половині XVI ст. за царювання Івана Грозного. Воно було підготовлене всією російською історією і відповідало рівневі розвитку продуктивних сил.

Смута початку ХVII ст. була могутнім ударом по системі самодержавної влади. На деякий час відродилися станово-представницькі форми управління країною, проте соціально-політичні зміни, яких зазнала суспільна структура Московської держави за правління Івана Грозного, виявилися такими знач­ними, що знищити їх було неможливо. Це стосується поміщицького землеволодіння, яке перетворилося на основну соціально-економічну базу панівного класу; запровадження кріпацтва, державної організації військової служби; підкорення церкви царській державі; встановлення адміністративної регламентації та оподаткування торгівлі; створення єдиної державної податкової системи.

Зміцнення самодержавства в середині XVII ст. відобразилося в Соборному уложенні 1649 р. і фактично стало реставрацією основ самодержавної влади, що були закладені опричниною Івана Грозного. Початкові форми апарату влади самодержавства згодом поступалися іншим формам, які у свою чергу змі­нювалися в процесі історичного розвитку. Проте в усій історії самодержавства простежуються методи опричнини. Самодержавство в Росії було повалено під час Лютневої буржуаз­но-демократичної революції 1917 р.

1547, 3 лютого Одруження царя Івана IV з Анастасією Захар’їною.

1547, 21 червня Пожежа в Москві.

1547, 26 червня Повстання в Москві проти бояр Глинських. Завершення бояр­ського правління в Росії (1538—1547).

1549—1560 Існування Вибраної ради.

Вибрана рада — це коло осіб, набли­жених до Івана IV, фактично неофі­ційний уряд. Рада складалася з пред­ставників княжо-боярської знаті (А. Курбський), дворянства (О. Адашев) та великого духовенства (митрополит Макарій, священик Сильвестр). Цей орган обговорював питання внутрішньої і зовнішньої політики. Рішення Ради мали в основному компромісний характер. Проте згодом Рада стала знаряддям дворянської політики наступу на боярську опозицію.

1549 Перший в історії Росії Земський собор.

ЗЕМСЬКІ СОБОРИ — центральні станово-представницькі установи Росії середини XVI — XVII ст. Поява їх пов’язана з об’єднанням російських земель у централізовану державу, ослабленням князівсько-боярскої аристократії, зростанням політичної ролі дворянства і частково верхів посаду, а також зі збільшенням кількості народних повстань, що змушувало феодалів консолідувати сили для зміцнення своєї влади. За підрахунками Л.В. Черепніна, всього налічується 57 соборів, хоча насправді їх було більше. Історію Земських соборів можна поділити на шість періодів. Перший період — час Івана Грозного (1549—1584). Другий період — час від смерті Івана Грозного до падіння Василя Шуйського — (1584—1610). Це час формування передумов для громадянської війни та іноземної інтервенції, кризи самодержавства. На Соборах, в основному, обирали нового царя, причому іноді ставали знаряддям ворожих Росії сил. Третій період — 1611—1612 рр. Для цього періоду характерне те, що Земські собори при ополченнях перетворюються на верховний орган влади (законодавчий і виконавчий), який вирішує питання внутрішньої і зовнішньої політики. Вони відігравали найбільшу і найпрогресивнішу роль у суспільному житті. Четвертий період — 1613—1622 рр. У цей період собори діють майже безперервно, але вже як дорадчий орган при цареві. Уряд спирався на них проводячи фінансові заходи (збір п’ятиних грошей), відновлюючи підірване господарство, ліквідуючи наслідки інтервенції і намагаючись запобігти новій агресії з боку Польщі. З 1622 р. діяльність Соборів припинилася до 1632 р. П’ятий період — 1632—1653 рр. У цей час собори збиралися порівняно нечасто і лише для вирішення важливих питань як внутрішньої політики (підготовка Соборного уложення 1649 р., повстання у Пскові), так і зовнішньої (російсько-польські, російсько-кримські відносини, приєднання України, питання про Азов). У цей період активізуються виступи станових груп, що висувають вимоги до уряду, крім соборів, також через чолобитні. Шостий період — після 1653 до 1683—1684 рр. — час згасання соборів, головним чином унаслідок утвердження абсолютизму царської влади. Постійними учасниками Земських соборів були “думні люди”, тобто Боярська дума, і вище духовенство — “Освячений Собор”. Крім них, до участі запро­шувалися представники різних груп феодалів, верхів міського посаду та чорносошного селянства. Зміст роботи і причини скликання соборів були різноманітні: затвердження на престолі або обрання царів — Земські Собори 1584, 1598, 1613, 1645, 1676, 1682 рр.; реформи Вибраної ради Івана IV Грозного — 1549, 1550 рр.; складання і затвердження Соборного уложення 1649 р.; скасування місництва — 1682 р.; приєднання України до Росії — 1653—1654 рр.; “Вічний мир” з Польщею — 1683—1684 рр. тощо. В цілому історія земських соборів тісно пов’язана із загальною політичною історією Росії. За допомогою Земських соборів уряд запроваджував нові податки і змінював старі, обговорював питання зовнішньої і внутрішньої політики, необхідність набору військ, пошук коштів для ведення війни тощо. Іноді на Земському соборі порушували питання, заздалегідь не заплановані: так на соборі 1566 р. його учасники поставили питання про ліквідацію опричнини.

Земська Росія (другої половини XVI — першої половини XVII ст.)

Якою була Російська держава цієї епохи? Головним принципом державності країни була “соборність”. Визначень цього терміна давалося багато, але щодо моделей управління найбільш вдалим формулювання С. Платонова: “Повне самоврядування в умовах сильної централізованої влади”. “Соборність” походить від слова “собор”, тобто збір, колегіальне начало. І структура держави становила жорстку “вертикаль влади”, поєднану з розвиненим самоврядуванням на всіх “горизонталях”.

Цар вважався не просто правителем, а Помазаником Божим. Влада його була величезною, але і відповідальність також — він відповідав за країну і за кожний свій крок перед самим Господом! І у своїх діях був навіть “обмежений” — етичними нор­мами і вимогами православ’я. За його гріхи кара могла спіткати всю Русь. І зовсім не випадково найважливіші рішення цар приймав не одноосібно, а лише після ради зі “всією Землею”, скликаючи Земські собори, які деякі історики поблажливої називають “зачатками парламентаризму”. Але які тут “зачатки”, якщо тільки в Росії вони володіли установчими правами — обирати і затверджувати монархів! Ні британському парламенту, ні французьким Генеральним штатам такі права і не снилися! Генеральні штати скликалися в 1484, 1560, 1614 і 1789 рр. І все... А російські Земські собори — в 1550, 1566, 1584, 1598, 1599, 1610, 1613, 1616, 1618, 1619, 1621, 1623, 1632, 1643, 1645, 1649, 1653, 1654, 1676, 1680, 1682 рр. ...

У 1582 р. у Москві собор обрав Федора Івановича з двох кандидатур — були і прихильник сина Дмитра від восьмої дружини, малолітнього, але здоровішого ніж Федір. У 1598 р. собор обрав Годунова (всупереч вибору Боярської думи), в 1599 р. затвердив його династію. У 1604 р. патріарх Йов сфальсифікував рішення собору про обрання сина Годунова. Лжедмитро І російських зако­нів, мабуть, не знав або вирішив, що його і так посадили на престол “усією Землею”. Василь Шуйський скликанням собору нехтував, за що і поплатився. Для його повалення скликали імпровізований Собор, на якому обирали Владислава. А в 1613 р. Земський собор обрав Михайла Федоровича. Наступних царів обов’язково затверджувала “вся Земля” — в 1645 р. — Олексія Михайловича, в 1676 р. — Федора Олексійовича, в 1682 р. Собор вирішував, хто буде правити — Петро, Іван або Софія?

Цар скликав Земські собори і в інших важливих випадках — для прийняття законів, оголошення війни. Делегатів обирали від різних міст і станів, від Боярської думи, від духовенства, від дворян, стрільців, купців, посадських. Від селян виборних запрошували не завжди, але повіти із селами входили до земських структур міст, а отже, делегати від них представляли і селянство.

Відкривалося перше “пленарне засідання” Собору промовою государя, що повідомляв, які питання треба вирішити. Далі радилися “у фракціях” — за станами або місцевостями. І подавали “скаски” з узагальненими пропозиціями. Хоча при цьому кожний міг висловити особливу думку. Загальне рішення мало бути одноголосним. Але незалежно від причини скликання Собору делегати везли в Москву накази виборців, повідомляючи про місцеві проблеми і потреби. І ці питання також розглядалися на засіданнях.

Однак і без Собору звернутися з чолобитною безпосередньо до царя міг кожний росіянин! Адже монарх бував на людях постійно. Щодня йшов з палацу на службу в Успенський собор, виїжджав в інші храми і до святих місць. Олеарій, описуючи вихід Михайла в храм, зазначав, що багато людей тримали над головою чолобитні, а спеціально призначені чиновники збирали їх і відносили у палац для розбору і прийняття рішень. На ці чолобитні цар постійно реагував. До тепер збереглося багато чолобитних із резолюціями государя та його наближених, які заходи вживати з певного приводу. Відомо також про те, як цар заступався за своїх підданих. Наприклад, у Східному Сибіру (!) у козака Дежньова адміністрація незаконно відібрала хутра — він написав чолобитну на ім’я Михайла Федоровича, надіслав її до Москви поштою(!) і за розпорядженням государя йому все повернули.

Відсутність подібних документів у Франції або Польщі свідчить зовсім не про ідеальний порядок, а лише про те, що там піддані не мали можливості звертатися напряму до монарха.

Зупинимося і на такому феномені, як “самоприниження” росіян, що іменували себе “холопами”. Сучасники-іноземці, коментуючи цей вияв “рабства”, наводять приклади, що росіяни взагалі не цінували свободи, добровільно вступаючи в рабство до того або іншого вельможі, і навіть держава змушена боротися з подібним явищем. Тут, очевидно, іноземці сплутали російську і польську термінології. У Польщі “хлоп” означав кріпака, раба, але в Росії слово “холоп” відрізня­лося за значенням від нинішнього і не було образливим. Воно (як і “хлоп”) споріднене слову “хлопец”, тобто парубок, отрок. А так у давні часи називали не тільки хлопчика “на побігеньках”, а й дружинника. І були холопи-раби — прислуга, працівники по господарству, а були такі, хто отримував зброю, коня і служив у свиті боярина або князя — у поляків їм відповідали не “хлопи”, а “пахолки” або “гайдуки”.

У зверненні до царя, виявляється, була не одна, а три загальновживані форми. І холопами себе іменували аж ніяк не всі, а тільки служилі, від стрільця до боярина. Священно­служителі писали цареві “ми, богомольці твої”. А простолюдини, селяни і посадські, — “ми, сироти твої”. Отже, це не було “са­моприниженням”, а втілювало реальні відносини між монархом і певною суспільною групою! Ті, хто перебував на службі, і справді стосовно государя були скованими — він їх міг послати сьогодні туди, завтра сюди, дати якийсь наказ. За формою звернення духовних осіб видно, що й цар їм зобов’язаний допомагати, оскільки вони підтримують його своїми молитвами. Звернення “сироти” показує, що до простолюду монарх виконує “роль батька”, правомочного суворо покарати за непослух, але і зобов’язаного піклуватися про “свої чада”.

Але повернемося до структури держави. Коли потреби в скликанні Земських соборів не виникало, государ правив також не одноосібно. Він постійно підтримував контакти з Церквою — патріархом і Освяченим собором і всі питання обговорював із Боярської думою, яка була законодорадчим органом. Формула будь-якого указу була така: “Цар наказав, і бояри приговорили”. На відміну, скажімо, від британської палати лордів, де це звання забезпечувалося тільки походженням, незалежно від особистих якостей, у Росії боярство набувалося зовсім не автоматично. Це був чин, а не титул.

Підліток знатного роду починав службу з 15 років стряпчим (від слова “стряпати” — “робити”). Їх було при дворі 800—900. Вони займалися охороною, виконували обов’язки молодших придворних, а також інші доручення. Змінюючись — півроку проводили у палаці, а півроку у своїх маєтках. Гідних призначали стольниками. Їх було близько 200. Стольники — тому що прислужували при царському столі під час парадних прийомів. Їх призна­чали на військові, дипломатичні, адміністративні посади, а вони могли стати окольничими, які були біля “около” царя, становили його найближчу свиту та входили в Боярську думу. Наступним службовим рівнем було боярство. Представники 16 найбільш знатних родів мали право стати боярами, минаючи чин окольничого. Але тільки право! Призначення було персональним. Англійський посол Дж. Флетчер писав: “Стосовно громадських і урядових посад у державі тут немає жодного спадкового звання, яке б воно не було високе або низьке”.

Зрозуміло, когось вибирали не за діловими якостями, а з поваги до роду і т. ін. Але в бояри часто висували за особливі заслуги й осіб, що не належали до аристократичної верхівки. Крім того, до складу думи входили думні дворяни і думні дяки — вихідці з дрібних поміщиків і простолюду. Таких чинів досягали тільки завдяки персональними талантами і заслугами. Взагалі склад думи був цілком працездатний. Наприклад, у середині XVII ст. до неї входили 29 бояр (5 не зі знаті), 24 окольничих, 6 думних дворян і 4 думних дяки. Крім участі в засіданнях, їх призначали на керівні пости в армії, адміністрації, начальниками приказів.

Прикази були органами виконавчої влади, приблизно відповідаючи сучасному поняттю “міністерства і відомства”. Різні дослідники нараховують їх від 30 до 50 — тому що кількість і структура приказів не були раз і назавжди визначеними. Ранг їх також був різним.

Наприклад, Посольський приказ відав питаннями всієї зовнішньої політики. Були й обласні прикази, що займалися справами окремих територій. Ловчий приказ відав організацією царського полювання. Прикази створювалися історично, з виникненням певних потреб і галузей. Так, у військових справах основним був Розрядний приказ, що відповідав за загальні питання формування армії. Але були ще Стрілецький і Пушкарський прикази, що займалися організацією, озброєнням й утриманням відповідних родів військ. Часто декілька “близьких” приказів об’єднувалися під єдиним керівництвом. Однак штати цих установ були мінімальними: 2—3 дяки (старші чиновники), декілька піддячих (їх помічників) і писарі. Весь центральний “бюрократичний апарат” налічував лише 600—1000 осіб.

Служилими станами були дворяни, діти боярські, стрільці, пушкарі, козаки. Дворяни поділялися на московських і городових. У столиці були і “жильці”: від дворян різних міст відряджали по 10—20 осіб по черзі, вони жили в столиці три роки, а потім проводилася ротація.

Московські дворяни вважалися вищими від городових (вони походили від дружинників московських князів, а ті — від удільних воїнів). Жильці за розмірами окладів і соціальним статусом також були вищими за провінційне дворянство, але в них і обов’язків було більше.

Від московських дворян і жильців вимагалася участь у різних парадних заходах, а тому — одяг і коні у них мали бути відповідними. Вони виконували різні доручення уряду і перебували “під рукою”, як “сили швидкого реагування”, які можна за наказом “підняти” і “кинути”, куди потрібно. Інші дворяни і діти боярські зимували в маєтках, а літом приблизно половина залишалася вдома, а інші прямували до кордонів, особливо на неспокійний південний кордон. Кожного літа тут збиралося військо чисельністю 20 тис. осіб, а з отриманням інформації про масові набіги це число збільшувалося.

Адміністративно Росія поділялася на повіти і волості. В повіти призначалися воєводи — персональні представники Москви, які володіли військовою і судовою владою, їм підкорялися волосні тіуни. Але уявлення про те, наче відправлення воєводи “на кормління” віддавала місто в повне його розпорядження, далеке від істини. “Кормління” означало додатковий заробіток за службу, але були особливі “прибуткові списки”, які чітко визначали, які саме “корми”, подарунки на свята і мито з судових справ воєвода міг отримувати. Якщо той прихоплював “лишку”, населення мало право вчинити йому позов до суду і зажадати відшкодування “за неправди”. Цар у таких випадках призначав розслідування і часто ставав на бік жителів. Усі воєводи, тіуни й інші адміністратори обіймали посаду 2—3 роки, після чого зобов’язані були відзвітувати. Іноземців вражало, що “тут немає жодного, хто б мав судову посаду або владу, яка переходила б у спадщину, або засновану на грамоті”, тобто даровану як привілей (Флетчер).

Крім призначеного воєводи, в повітах була виборна влада. З місцевих служилих всі жителі обирали губного старосту — він відповідав англійському шерифу і розслідував кримінальні справи.

“Усім миром”, як посадськими, так і селянами повіту, обирали й земського старосту. Кожен із цих начальників мав свої канцелярії: воєвода — заїзджу ізбу, старости — губну і земську ізби, де служили піддячі і писарі.

На допомогу земському старості “мир” обирав земських приставів, окладників-цілувальників (які відповідали за певну справу і складали присягу з цілуванням хреста). Після виборів складався “ряд” — протокол з підписами виборців і пунктами, що обумовлювали взаємні зобов’язання посадових осіб і “миру”.

Земська ізба відала всім місцевим господарством, роз­версткою землі, розкладкою податків, тут збиралися виборні та приймали рішення з тих або інших питань. Якщо для цього повноважень не вистачало, скликався “мир” для загального обговорення і “вироку”.

Втручатися в справи земського старости воєвода не мав права. Виборних посадових осіб змістити він не міг. Більше того, згідно з Судебником 1550 р., він не мав права арештувати людину, не надавши доказів його провини земському старості та цілувальнику. Якщо він порушував цей закон, земський староста міг на вимогу рідних звільнити арештованого (навіть без згоди воєводи) та стягнути з адміністрації штраф “за ганьбу”. І подібні випадки були. Так що перший закон про недоторканність особи було введено аж ніяк не в Англії, а в Росії більш 100 років тому.

Однак і воєвода, зі свого боку, був зобов’язаний стежити за законністю дій земської влади. Адже на виборах нерідко брали гору місцеві багатії або безвідповідальні “горлани”. І якщо староста “допускав неправди”, наприклад, під час розкладки податків, населення мало можливість звернутися до воєводи. Останній у таких випадках пересилав скарги в Москву, а вже цар призначав розслідування або давав вказівку про перевибори.

Самокеровані земські общини існували і на інших рівнях. У містах це були кінці, слободи, сотні, в яких обиралися кончанські, слобідські старости, соцькі, п’ятидесяцькі, десяцькі (старші над десятьма дворами). Так, у Москві Тверська хамовна (ткацька) слобода обирала на рік 2 старост, 4 цілувальників і 16 десяцьких.

У селян були сільські общини, що обирали старост, цілувальників, приставів “для государевих справ і грошових зборів”.

Приходи обирали священиків і дяків, про що, до речі, також складали договір із зазначенням обов’язків, прав і статей прибутків служителів церкви. Якщо вони виявлялися недбайливими або негідними, їх могли випровадити геть.

Суди, залежно від важливості справ, здійснювали воєводи, старости, прикажчики бояр і монастирів. Але в усіх судах також засідали виборні від посадських і селян — по 5—6 “добрих і розумних людей”. Отже, і присяжні вже були. Правда, спеціальних юридичних інститутів на Русі не було. Тогочасні іноземці зазначали це як велике благо. “В одному плані російське судочинство гідне схвалення. У них немає фахівців-законників, які б вели справу в судах. Кожний сам веде свою справу і свої скарги і відповіді подає в письмовій формі на противагу англійським порядкам” (Ченслер). Флетчер пише, що судові справи “вирішуються у них переважно задовільно і скоро”. А Олеарій робив висновок, що російські суди “не гірші, якщо не кращі за німецькі”.

Хабарництво переслідувалося суворо. Ніяких підношень посадовим особам не допускалося. “Всі судді й чиновники мають задовольнятися своїм річним утриманням і землями, які отримують від імператора” (Маржерет). Подарунки дозволялися тільки на Великдень і Різдво, невеликі і не пов’язані з особистою зацікавленістю. Хоча писарі в приказах все одно “брали на лапу”, але лише якщо були упевнені, що не донесуть. У судах це виключалося. “Треба помітити, що ніхто з суддів і службовців не наважується брати ніяких подарунків від тих, чиї справи вони вирішують” (Маржерет). Тому що могла донести й інша сторона, і самі підкуповувачі, коли їх питання буде вирішено. А розплата була суворою. Хабарників незалежно від звання ставили “на правеж” — били, поки не поверне хабар. Потім ще стягували штраф, із побоями водили по місту, повісивши на шию кошіль з грошима, і відправляли в заслання.

Торкнемося і кріпацтва. У Росії в XVII ст. було закріпачено не більше половини селян. Уся Північ, Сибір, Поволжя та багато областей на півдні були чорносошними. В Центральній Росії було декілька чорносошних і двірцевих волостей. Але і саме кріпацтво дуже відрізнялося від форм, яких воно набуло через 100—200 років. Торгівля селянами почалася в Росії тільки заАнни Іоаннівни і Бірона, прийшовши з Курляндії, де кріпаки прирівнювалися до рабів. У XVI ст. поміщик володів зовсім не “душами” — таке визначення взагалі визнали б блюзнірством. Він отримував кілька чвертей землі. А селяни, прикріплені до цієї землі, мали його тільки утримувати і забезпечувати. Залежно від місцевих умов, врожайності були певні норми такого постачання. У чорноземних районах воно здійснювалося шляхом панщини — роботи на поміщицьких ділянках, у нечорноземних більш поширеними були оброк, чихни.

Служилим маєтки давалися тільки на час служби, і земельні оклади періодично змінювалися. Те саме село міг завтра отримати й інший. Міцно влаштовуватися в таких маєтках не було сенсу, а значну частину року дворяни проводили на службі. Вони жили тоді невибагливо, без розкоші та зайвих запитів, їх будинки мало чим відрізнялися від селянських. Олеарій описує, як в одному із сіл голштейнські посли звернулися до мужика, що дивився з вікна, де знайти тутешнього власника. А “мужик” образився, оскільки і був цим князем.

Вотчини бояр і великих монастирів були, звичайно, багатші за маєтки. Вони не змінювали господарів, тут будувалися великі двори, хороми, і залежність селян від власників була сильнішою. Але зазначимо, що самі землероби вважали при нагоді за краще перейти до боярських і монастирських вотчин із дворянських маєтків. Адже тут і господар був зацікавлений у тому, щоб розвивати господарство, заводити промисли, а в неврожайні роки міг надати пільги або допомогти з власних резервів. Що до пригнічення поміщика або боярського прикажчика, то захисником селянина була та сама община, яка могла звернутися і до воєводи, і до церковної влади, і до царя, який не завжди ставав на бік землевласника. Наприклад, Олексій Михайлович відправив у в’язницю князя Оболенського і відібрав маєток за те, що він примушував кріпаків працювати у неділю і говорив їм “погані слова”.

Нарешті, будь-який селянин, хоч чорносошний, хоч кріпак, міг вільно розпоряджатися своїм наділом, своєю часткою в землі общини: заповідати, поділи­ти між дітьми або продати. І ставав після цього абсолютно вільним. Відповідним юридичним статусом володів не він, а його земля. І той, хто купив її або прийняв у дар, мав нести “тягло”, виплачуючи податі государю або ставав кріпаком і виконував обов’язки, якы накладав на нього.

Була на Русі й категорія “гулящих людей”, яких деякі автори чомусь вважають утікачами або бродягами. Але документи засвідчують, що ці люди були зобов’язані платити “річний оброк” із заробітку й особливий податок — “явочну річницю” за право і далі “гуляти”. Отже, під цим терміном малися на увазі всього лише вільні люди, які за характером діяльності не мали “постійної прописки”: актори-скоморохи, артілі будівників, коробейники, ремісники, що кочували.

Розміри податків для населення відрізнялися — залежно від місцевості, роду занять, прибутків. Іноді податки розподіляли “за сохами”, іноді “за животами” — це залежало від місцевої земської влади. Скажімо, в Устюзі (дуже багатому місті) сумарні податки становили близько 1 рубля з чверті ріллі “в трьох полях” (приблизно 5 га землі, що оброблялася). А з бобилів (селян і кустарів, що не входили до сільської общини) річний податок становив 2 руб. 30 коп. Всі іноземці, що відвідували Росію, сходилися в одному — податі були дуже низькими порівняно з іншими країнами. Іноземці свідчили, що цар міг би отримувати в декілька разів більше, “але не обтяжує податками” людей. Хоча в надзвичайних ситуаціях, під час війни, міг вводитися одноразовий надзвичайний збір — “п’ята деньга”, “десята деньга” від усього майна. Але нагадаємо, що в Польщі податок у 10 % майна був постійним щорічним податком. А в Росії для запровадження надзвичайного податку скликався Земський собор! “Усією землею” вирішували, що та чи інша справа — потрібна. І, повернувшись до виборців, делегати пояснювали, з яких причин доводиться скинутися “всім миром”.

1550 Видано новий Судебник.

Судебник 1550 р. — пам’ятка російського феодального права періоду станово-представницької монархії. Укладений за правління Івана IV Васильовича (Івана Грозного) і затверджений Боярською думою в червні 1550 р. Відомо близько 40 списків Судебника 1550 р., перший із яких знайшов у 1734 р. В.М. Татіщев і видав у 1768 р. Судебник має 100 статей.

В основі Судебника 1550 р. — відредаговані норми Судебника 1497 р. та низка новел, які скасовували феодальні привілеї — “тархани” (звільнення від судових мит), встановлювали сувору відповідальність за зловживання судовою владою та проголошували закон єдиним джерелом права.

Судебник 1550 р. містить переважно норми процесуального права (“как судити боярам й окольничим й всяким судьям”), а також низку норм матеріального права. Зокрема:

• у ст. 1—7 визначається порядок боярського суду, вперше в російському законодавстві формулюються поняття “посадового злочину” та його склад;

• у ст. 8—11 встановлюються види і розміри судового мита та визначається порядок проведення судового поєдинку;

• у ст. 20—23 вперше в російському законодавстві вводиться поняття солідарної і часткової відповідальності;

• у ст. 25 розмежовується склад грабежу і розбою;

• у ст. 26 диференціюється відповідальність за безчестя залежно від станової належності;

• у ст. 27 визначається порядок розгляду спорів між іноземцями та росіянами;

• у ст. 28 докладно регламентується система діловодства у судах усіх інстанцій;

• у ст. 52 визначаються форма судового процесу та порядок застосування тортур;

• у ст. 76—81 передбачається обмеження зростання холопства та контролюється порядок його виникнення, а також регулюються спори між власниками холопів;

• у ст. 82 відмежовується договір позики від договору особис­того найму (як форми служилої кабали), формулюється право на дії особи, а не на саму особу;

• у ст. 85 встановлюється порядок викупу вотчини;

• у ст. 91 обмежується судова юрисдикція церкви;

• у ст. 92 уперше в російському праві встановлюється принцип “закон зворотної сили не має”;

• у ст. 98 встановлюється порядок прийняття й оприлюднення нових законів.

1551, січень — травень Стоглавий собор — церковний собор за участю царя Івана IV Грозного і представників Боярської думи, що відбувся в 1551 р. Названий так тому що його постанови (рішення) зібрані в книгу “Стоглав”.

Собор був скликаний за ініціативою Івана IV з метою одер­жання соборної санкції на проведення в країні фінансової, судової і військової реформ, а також схвалення секуляризаторської діяльності царя. У промові на соборі цар Іван IV піддав гострій критиці побутові звичаї духовенства і чернецтва. Собор розробив низку заходів для зміцнення дисципліни духовенства, але радикальних змін у життя вони не внесли. Було уніфіковано церковний обряд, зафіксовано хрещення двома пальцями правої ру­ки, проголошено недоторканність церковного майна і підсудність духовенства лише церковному суду. Проте цар домогся, що рішення собору обмежили зростання церковного і монастирського землеволодіння. Церковний собор затвердив “Стоглав”, який вміщує постанови про структуру церкви, по­бут, заборону єретичних і антифеодальних рухів; роз’яснення про співвідношення норм державного, судового, кримінального, цивільного і сімейного права з церковним правом. “Стоглав” затвердив недоторканність церковного майна, підсудність церков­них осіб церковному суду, уніфікував церковні культи й обряди, затвердив раніше прийняті рішення про визнання святих, шано­ваних у певних місцях, загальноросійськими. Протопо­пи зобов’язувалися контролювати поведінку нижчих священ­ників, запроваджувалися правила поведінки ченців, у монастирях заборонялося тримати горілку. Особливі глави встановлю­вали контроль над книгописцями; регламентувалося іконописання; заборонялися виступи скоморохів і сміхотворців як “диявольські дійства”.

“Стоглав” сприяв зміцненню церковної організації, що стала опорою само­державства. У другій половині ХVI—ХVII ст. “Стоглав”, поряд із Номоканоном, був основним кодексом правових норм внутрішньоцерковного життя і відносин церкви з державою. Він є цінною пам’яткою історії і культури, джерелом для вивчення побуту російського суспільства XVI ст.

1552, 2 жовтня Війська Івана Грозного оволоділи Казанню. Підкорення Казанського ханства.

Казанські походи Івана Грозного

Ставши васалом Туреччини (1524) й здобувши її підтримку, Казанське ханство стало проводити агресивну політику щодо Росії. У ханстві до середини XVI ст. перебувало до 100 тис. полонених росіян, захоплених у ході нападів на російські землі. Це підштовхнуло Івана IV до серії походів на Казань.

Похід на Казань 1545 р. посилив там партію прихильників Москви. Вони вигнали ставленика Криму і Туреччини, що правив у Казані, — хана Сафа-Гірея. Але завдяки кримській підтримці той незабаром повернувся.

Два походи проти Казані в 1547—1548 і 1549—1550 рр. завершилися безуспішно. Походи здійснювалися зимою, в них брала участь переважно кіннота, не пристосована для облоги фортець.

У поході 1547—1548 рр. через відлигу не вдалося вчасно доставити до фортеці артилерію. У результаті штурм Казані так і не відбувся. Відірваність російських військ від баз постачання не дала змоги вести тривалу облогу.

У поході 1549—1550 рр. штурм все таки відбувся, проте закінчився невдачею. Росіяни зазнали великих втрат і були змушені відступити. Услід за цим у лютому 1550 р. розпочалася відлига. Простоявши під Казанню 11 днів, Іван IV повернув полки назад.

Однак на цей раз цар вирішив створити поряд зі столицею ханства свою базу. Для цього була вибрана висока гора за 25 км від Казані біля місця впадання ріки Свіяга у Волгу. На цьому місці росіяни за короткий час (травень — червень 1551 р.) спорудили фортецю — опорний пункт для наступу на Казань. Крім того, Іван IV зайнявся серйозною підготовкою і реформою армії.

Після смерті хана Сафа-Гірея Казань визнала ханом Алі, що служив московському цареві. Але новий хан не був популярний, і в місті знову перемогла кримсько-турецька партія. Для її підтримки в Казань за наказом турецького султана прибув із 10-тисячним військом астраханський царевич Едигер, що очолив ханство.

Тоді, в 1552 р. Іван IV організував новий похід. У ньому брало участь 150-тисячне військо (чималу його частину становили загони татар, що перебували на російській службі). Казанський гарнізон налічував 30 тис. осіб на чолі з царевичем Едигером. Поза містом перебував великий загін князя Япанчі (до 30 тис. осіб) для завдавання ударів у тилу. Перша сутичка відбулася 23 серпня, коли царський передовий полк підійшов до Арського поля перед міськими стінами. Його атакував великий загін (до 15 тис. воїнів), що зробив вилазку з фортеці. Незважаючи на раптовість нападу, передовий полк відбив атаку. Після цього російська армія зайняла позиції біля фортеці і розпочала облогу.

Обстріл фортеці почався 29 серпня. Для підвищення його ефективності було споруджено 12-метрову дерев’яну вежу (вище міських стін) із кількома ярусами. На них розмістили 10 гармат і 50 озброєних пищалями стрільців. Вежу підтягли на катках до стіни між Арськими і Царевими воротами, і з неї відкрили прицільний вогонь, що завдавав великих втрат казанцям. Уперше в російській армії було проведено масштабні підземні мінні роботи — під стіни робилися підкопи, в які закладали для вибуху діжки з порохом. За допомогою підкопів і мін було зруйновано частину кріпосних споруд, а 4 вересня знищено джерело водопостачання міста.

Облогові роботи йшли за постійних вилазкок казанського гарнізону, які проводилися спільно з атаками загонів Япанчі. Найзапекліший бій із загонами Япанчі відбувся 30 серпня, коли вони відтіснили російські передові пости до турів, загро­жуючи зруйнувати систему укріплень. Але в цей момент у тил ударив великий загін воєводи Горбатого-Шуйського (18 тис. осіб). Не витримавши несподіваного натиску, воїни Япанчі перемішалися і кинулися тікати. Загін Шуйського почав переслі­дування і оволодів Арським містечком — головним оплотом війська Япанчі. Після цього загрози ударів із тилу не було і росіяни змогли зосередити всі зусилля на облозі Казані.

Вирішальні бої за місто розпочалися наприкінці вересня. 30 вересня московити організували потужний вибух підземних мін. Користуючись панікою, що охопила казанців, війська на чолі з воєводою М.І. Воротинським пішли на приступ. Вони оволоділи Арською вежею, а потім увірвалися в місто. Воєвода просив у царя підкріплень для продовження штурму, однак Грозний наказав відійти.

1 жовтня, в день Покрови Пресвятої Богородиці, настав останній акт казанської епопеї. Присунена вже майже впритул до стін російська артилерія постійно трощила міські укріплення. Після того як частину стін фортеці було знесено гарматним вогнем, росіяни почали засипати рів землею і лісом і перекидати через нього мости. Цар оголосив ратним людям, що 2 жовтня вони підуть на загальний штурм. Перед цим Іван IV, не бажаючи кровопролиття, в останній раз запропонував казанцям здатися, але отримав відмову.

Вранці 2 жовтня пролунав страшний гуркіт — могутні підземні вибухи 48 діжок із порохом зруйнували залишки стін. Після цього війська пішли на приступ. Штурм із різних боків не дав змоги захисникам Казані маневрувати резервом і змусив їх розтягнути сили по всьому периметру напівзруйнованої фортеці. Але й на руїнах вони самовіддано билися. Битва за Казань була вкрай запеклою і йшла буквально за кожну вулицю. Несподівано виникла критична ситуація. Послані на підмогу штурмовим частинам нові загони, замість допомоги своїм товаришам, кинулися грабувати будинки. Цим скориста­лися казанці, які перейшли в контратаку і почали тіснити тих, що нападали. Першими почали втікати грабіжники, сіючи навколо себе паніку. Лише введення в бій добірної царської дружини (до 20 тис. осіб) відновило становище і вирішило долю битви.

Залишки захисників Казані намагалися прорватися з міс­та, але були розгромлені в польовій битві полками воєводи А.М. Курбського. До вечора в місті не залишилося жодного за­хисника. Царевич Едигер потрапив у полон (згодом охрестився і став активним помічником російського царя). Казанське ханство було остаточно приєднано до Росії. Відтепер “східний” напрям перестав бути постійним джерелом воєнної небезпеки для російських кордонів.

Взяттям Казані завершились воєнні дії російських військ проти Казансько­го ханства — одного з уламків Золотої Орди. Це державне утворення припинило існування. Протягом кількох років місцеве населення — татари, марі, чуваші, удмурти чинили опір московській владі, але все таки були змушені визнати владу російського царя. Таким чином, родючі землі Середнього Поволжя стали частиною Російської держави.

1552—1605 Життя та діяльність Бориса Федоровича Годунова — фактичного правителя (1584—1598), російського царя (1598—1605).

1552—1612 Життя та діяльність Василя IV Івановича Шуйського — російського царя (1606—1610).

1553 Політична криза, пов’язана з хворобою Івана Грозного.

1554, літо Перший Астраханський похід. Весною російський загін на чолі з князем Пронським розпочав похід, 29 червня російський авангард завдав поразки біля Чорного острова (район Волгограда) головному загону астраханців. Після цього росіяни без бою захопили Аст­рахань, посадивши тут союзника московського царя — Ямгурчея.

1555—1557 Російсько-шведська війна.

Основні битви:

1. Облога російської фортеці Орєшек (літо — осінь 1555) шведськими військами під командуванням адмірала І. Багге. Шведи втратили чимало людей, наприкінці вересня змушені були відступити у Фінляндію. Іван Грозний оголосив Швеції війну.

2. На початку 1556 р. російські війська перейшли у наступ на Карельському перешийку. Шведи відступили під захист оборонних споруд Виборга. Росіяни так і не змогли взяти фортецю, проте захопили навколо багато полонених (літопис свідчить, що росіяни продавали чоловіка за гривню (10 копійок), а дівчину за алтин (3 копійки)). Згодом росіяни відступили.

1556 Вийшло “Уложення про військову службу”.

1556, літо Приєднання до Ро­сії Астраханського ханства.

Після переходу астраханського хана Дервіш-Алі на бік Криму та Туреччини Іван Грозний направив до Астрахані стрільців та козаків, які без бою захопили місто. Астраханське ханство остаточно було закріплене за Росією. Це забезпечило Російській державі вільний вихід із Волги у Каспійське море, а також послабило кримсько-турецьку експансію у цьому напрямі.

1558—1583 Лівонська війна.

Лівонська війна почалася формально в січні 1558 р. і закінчилася фактично, як воєнні дії, 27 жовтня 1581 р. Вона багато разів переривалася перемир’ями.

Війна мала чотири основні етапи:

I. Лівонський (1558—1561).

II. Литовський ( 1561—1569).

III. Шведський (1570—1582).

ІV. Польський (1579—1583).

Учасники війни:

Війна Російської держави проти декількох противників то поодинці, то з ненадійними союзниками тривала чверть століття:

• З Німецьким орденом у Лівонії, імперських єпископств у Лівонії;

• З ганзейськими лівонськими містами;

• Великим князівством Литовським;

• Польським королівством, а потім об’єднаною Річчю Посполитою;

• Шведським королівством і Великим герцогством Фінляндським.

Розпочинаючи Лівонську війну (1558—1583), Іван IV ставив такі цілі:

• будь-що отримати вихід до морського узбережжя, в цьо­му було зацікавлене купецтво;

• приєднати прибалтійські землі, яких потребував служилий стан.

Привід для війни: невиконання Лівонією умов договорів XIV і XV ст. про виплату данини Москві й умов нового перемир’я 1553 р., продовженого на 15 років.