Четвертий етап лівонської війни (Польський 1579-1583 рр.)

Основні битви:

18. Поразка російських військ під проводом князя І. Голіцина від польсько-шведської армії під командуванням гетьмана Сапеги і генерала Боє під Венденом (21 жовтня 1578 р.). Честь російської армії врятували артилеристи, які розстріляли весь боєзапас, проте не бажаючи здаватися у полон, повісилися на гарматах. Після поразки під Венденом російські війська остаточно покинули Південно-Східну Лівонію.

19. Облога та захоплення Полоцька військами польського короля Стефана Баторія (50 тис. осіб) (серпень 1579 р.). Місто захищав російський гарнізон під командуванням воєвод В. Тетялевського, П. Волинського, Д. Щербатого (6 тис. осіб). Після відбиття кількох штурмів, частина гарнізону втративши надію на допомогу зовні та не сподіваючись на захист напівзруйнованих укріплень, почала 30 серпня переговори з королем. Вони закінчилися того самого дня здачею Полоцька за умови вільного виходу всіх ратних людей. Друга частина разом із владикою Кіпріаном закрилася в церкві й була захоплена в полон після завзятого опору. Захоплення Полоцька внесло перелом у хід Лівонської війни — стратегічну ініціативу перехопили польські війська.

20. Облога та захоплення російської фортеці Сокол (поблизу Полоцька) польськими військами під командуванням Стефана Баторія (бл. 50 тис. осіб) (вересень 1579 р.). Фортецю захищав гарнізон (5 тис. осіб) під проводом Ф. Шереметьєва. У кривавій сутичці гарнізон було майже знищено. Захопивши Сокол, Баторій здійснив рейд Смоленськими та Сіверськими землями.

21. Облога та захоплення м. Великі Луки польським військом під проводом Стефана Баторія (50 тис. осіб) (25 серпня — 5 вересня 1580 р.). Практично всі захисники міста загинули під час безжалісної різнанини, у тому числі й воєвода Воєйков.

22. Поразка польсько-литовських військ біля с. Настасьїно (неподалік Смоленська) від російських військ під командуванням І. Бутурліна (у жовтні 1580 р.) Це єдина перемога росіян у кампанії 1580 р.

23. Захоплення польськими військами під проводом князя Збаржевського м. Торонець (1 жовтня 1580 р.). У жорстокій битві поляки здобули перемогу й полонили чимало знатних росіян. Ця перемога дала полякам можливість продовжувати зимою воєнні дії у цьому районі.

24. Облога та захоплення фортеці Заволоччя польським військом під проводом Стефана Баторія (жовтень 1580 р.). Фортецю захищав гарнізон під командуванням воєводи В. Сабурова. Після двотижневої облоги гарнізон здався. Захопленням цієї фортеці закінчився похід Баторія 1580 р.

25. Облога та захоплення м. Падіс шведською армією (жовтень—грудень 1580 р.). Російський гарнізон під командуванням Д. Чихарєва 13 тижнів стійко стримував натиск шведів. Після захоплення Падіса його захисників було страчено. Взяття шведами Падіса поклало край російській присутності у південно-західній частині Фінської затоки.

26. Облога Пскова польською армією під командуванням Стефана Баторія (від 50 до 100 тис. осіб за різними джерелами) (18 серпня 1581 р. — 15 січня 1582 р.). Фортецю захищали 30 тис. стрільців і горожан під проводом І. Шуйського. Це була унікальна оборона. Псковичі, що діяли в повній блокаді, відбили 30 нападів і здійснили 46 сміливих вилазок. Героїчна оборона Пскова змусила Баторія відмовитися від ідеї зимової облоги і підписати з росіянами 15 січня 1582 р. Ям-Запольське перемир’я.

27. Облога Псково-Печерського монастиря загоном угорських та німецьких найманців під командуванням Г. Фаренсбаха з військами польського короля Стефана Баторія (осінь — зима 1581 р.). Разом із ченцями цей монастир захищав гарнізон стріль­ців під проводом воєводи Ю. Нечаєва (200—300 осіб). Під час облоги росіяни захопили племінника останнього магістра Лівонського ордену Г. Кеттелера. З наступом холодів та у зв’язку з невдачею Баторія під Псковом облогу монастиря було знято.

28. Невдала облога фортеці Орєшек шведськими військами під командуванням генерала П. Делагарді (вересень—жовтень 1582 р.). Фортецю захищав гарнізон під проводом воєвод В. Ростовського, І. Судакова і В. Хвостова. Дізнавшись про наближення до фортеці російської допомоги під проводом А. Шуйського шведи припинили облогу і залишили російські володіння.

Отже, Стефан Баторій підбив герцога Магнуса до зради цареві Івану IV і посилив воєнні дії в Лівонії. Згодом Баторій розірвав переговори з Москвою і в червні 1579 р. оголосив війну Російській державі вже не в Лівонії, а в Новгородсько-Псковській землі. Не уклавши формального військово-політичного союзу зі Швецією, Стефан Баторій, проте, спирався на прак­тичну співпрацю зі шведами у війні проти Росії. Почалася росій­сько-польська війна (липень 1579 р. — кінець жовтня 1581 р.)

Головний удар польської армії Стефана Баторія був спрямований на Полоцьк, який було взято 30 серпня 1579 р. За Полоцьком було захоплено весь прилеглий до нього край до Вітебська і Латгалії, після чого в 1580 р. бойові дії були перенесені на псковські землі й Баторій оволодів Вележем, Великими Луками, а під час третьої кампанії (в 1581 р.) його 100-тисячна армія безпосередньо штурмувала Псков, який було оточено з усіх сторін і який не міг отримати жодної допомоги від Москви.

Проте Псков відбив 31 приступ польських військ, і хоч у місті почався голод і хвороби, а вся Псковщина і прилеглі тверські землі були спустошені, псковичі не здалися і не відкрили воріт армії Стефана.

Саме ця обставина змусила поляків суворою зимою 1581 р. погодитися на мир, хоча вони мали намір укласти його лише після захоплення всієї Новгородської землі разом зі шведами, що наступали з північного заходу.

13 грудня 1581 р. на півдорозі між Псковом і Порховом, поблизу містечка Ям-Запольного, почалися переговори між Російською державою і Річчю Посполитою про мир за посередництва нунція папи Григорія XIII — Антонія Поссевіно.

Таким чином, Лівонська війна, розпочата формально в січні 1558 р. закінчилася фактично 27 жовтня 1581 р.

Війна, яку розпочала Москва, завершилася повним військовим і дипломатичним розгромом Російського царства, всі політичні успіхи якого протягом XVI ст. були абсолютно зведені нанівець.

Підсумки війни були такі:

По-перше, Росія не отримала виходу до Балтійського моря, а її можливості для цього стали ще більш обмеженими.

Було порушено економічні зв’язки, залежність від західних європейських країн зросла ще більше. Вони стали контролювати з того часу всі зовнішньоекономічні відносини Московії з Європою, що виявилося згодом в стагнації економічного життя Російської держави в умовах ізоляції від європейського технічного прогресу.

По-друге, в районі Прибалтики склалася абсолютно нова обстановка, на яку Москва не могла не тільки впливати, а взагалі не брала будь-якої участі як рівноправний партнер або сусід у балтійських справах.

Прибалтика, перетворена на шведську і польську колонії, ставала військово-політичною стіною, яка повністю відгородила Російську державу від Західного світу.

Прибалтика перетворилася на ворожу для Росії область, були закладені основи відчуження народів Прибалтики від росіян, хоча раніше існували історичні традиції дружби і взаємодопомоги балтійських і слов’янських народів.

Отже, на наступне століття найважливішим зовнішньополітичним завданням Російської держави було вирішення балтійського питання, яке зводилося до досягнення для Росії виходу до Балтійського моря.

Лівонська війна, зокрема її два останні етапи (шведський і польський), була завершена двома мирними договорами:

I. Договором про перемир’я між Шведським королів­ством (король Юхан III) і Російською державою, так званим Плюсським перемир’ям 1583—1585 рр.

У серпні 1583 р. мирні переговори на р. Плюссі завершилися підписанням короткого трирічного перемир’я зі Швецією, згідно з яким шведи одержували всі захоплені ними російські міста — Карелу, Івангород, Ям, Копор’є з повітами. Росії залишилася невеличка ділянку узбережжя Фінської затоки з гирлом Неви.

II. Росія змушена була укласти в січні 1582 р. з Польщею Ям-Запольське перемир’я строком на 10 ро­ків, згідно з яким Росія відступала Польщі всі свої володіння в Лівонії, включаючи фортецю Юр’їв та порт Пернов. Зі свого боку Стефан Баторій повернув Росії завойовані ним фортеці Великі Луки, Холм, Ревель, Веліж і псковські передмістя, але утримав Полоцьк.

Цей договір був, за оцінкою Н.М. Карамзіна, “найвигіднішим і найганебнішим для Росії з усіх, укладених до того часу з Литвою (Річчю Посполитою)”.

Таким чином, у 1582—1583 рр. Росія закінчила Лівонську війну, уклавши договори про мир відповідно зі Швецією і Польщею.

Внаслідок Лівонської війни Росія втратила всі свої завою­вання і володіння в Прибалтиці, і повернулася до рівня на якому перебувала ще на початку утворення Русі. Поразка в Прибалтиці стала найбільшим потрясінням для Російської держави за всю її історію з XI до середини XVI ст., тобто за 500 років.

1559, квітень — травень Похід на Крим воєводи Данила Адашева.

1559, 1 жовтня У Москві освячено Покровський собор (собор Василя Блаженного).

1560, 7 серпня Померла цариця Анастасія, залишивши двох малолітніх дітей: Івана і Федора (старший Дмитро загинув). Суд над Адашевим і Сильвестром.

? — 1583 Життя та діяльность Івана Федорова (Іван Федорович) — основоположника книгодрукування в Росії та Україні. Разом із П.Т. Мстислав-цем очолив державну дру­карню в Москві, де вийшли перші датовані книги “Апостол” (1564) і два видання “Часовника” (1565). В Україні працював у період 1572—1575 рр. і в 1583 р. у Львові, у 1575—1576 рр. — у с. Дермань (нині Рівненська обл.), 1577—1582 рр. — в Острозі. Видав перші в Україні друковані книги “Апостол” (1574), “Буквар” (1574) й “Острозьку Біблію” (1581).

1564, 3 грудня Цар Іван Грозний із родиною таємно виїхали зі столиці в Олександрівську слободу, яка незабаром стала столицею опричнини.

1565, 3 лютого Цар Іван Грозний заснував опричнину. Початок політики масових репресій проти фео­дальної знаті.

Опричнина — система внутрішньополітичних заходів уряду Івана IV, що проводилася у 1565—1584 рр. у Росії. Її завданням було:

— сконцентрувати матеріальні, людські та військові ресурси для продовження затяжної Лівонської війни;

— перерозподілити землі на користь вірного служилого ста­ну;

— закріпачити селян;

— підняти авторитет особи царя тощо.

Проте наслідки такої політики були досить сумні. Країну було поділено на дві частини; значно обмежили компетенцію Бо­ярської думи; розпочався жорстокий терор, всілякі зловживан­ня; опричнина сприяла розвитку кріпосного права, першими наслідками якого було зубожіння народу і посилення його міграції. У 1572 р. опричнина втратила первісне значення і почала нази­ватися двором зі збереженням терору. Неврожаї й епідемії 60—70-х років лише загострили ситуацію. Все це призвело до повного запустіння Росії, до втеч селян на Дон, зростання козацтва, грабіжництва, розбоїв. Не сприяла опричнина і перемозі Росії у Лівонській війні.

Поразка в Лівонській війні, розорення в період опричнини, голод і епідемії у другій половині XVI ст. поставили державу у вик­лючно важке становище. Англійський посол Дж. Флетчер, що відвідав Росію у 80-х роках XVI ст., писав, що політика і вчинки Івана IV “так потрясли всю державу і так розпалили загальне невдоволення і непримиренну ненависть, що це має скінчитися не інакше, як громадянською пожежею”. Пророцтва політичних діячів рідко збуваються, але слова Флетчера справді стали пророчими. На початку XVII ст. у Росії розпочалася “громадянська пожежа”, яка докорінно потрясла “християнсь­ке самодержавство” Івана Грозного.

1568, 20 вересня Турецька армія за підтримки Кримського ханства здійснює похід на Астрахань, але невда­ло. Відступ турків від Астрахані.

1568, 8 листопада Відлучено від сану і заслано в монастир Митрополита Московського і всієї Русі Пилипа.

1569, 28 червня Підписано Люблінську унію про “об’єднання Литви і Польщі в Річ Посполиту”.

1569, літо — осінь Похід на Астрахань кримсько-турецького війська під проводом Касим-паші і кримського хана Девлет-Гірея.

1569, грудень Убито двоюрідного брата царя Володимира Андрійовича Старицького разом з дружиною і дітьми.

1570, 6 січня Початок розгрому Новгорода опричниками на чолі з Іваном Грозним. Апофеоз опричнини.

1570, 25 липня У Москві на ринковій площі Китай-города виведено на страту 300 осіб. Страчено 116 звинувачених, інших помилувано.

1571, 16 лютого Іван Грозний затвердив Статут сторожової та станичної служби.

1571-1572 Російсько-кримська війна.

Ще у 1571 р. люди зрадника князя Мстиславського показали кримському хану Девлет-Гірею як обійти 600 км «засічну смугу» із заходу так, щоб не зустрітися з опричним військом Грозного. Останній з військом знаходився у північно-західних кордонах держави. Йшла Лівонська війна.

Форсував Оку, кримчани у травні несподівано вдерлися в Москву, підпалили посад. Столиця вщент згоріла, загинуло багато мешканців. Крім Москви татари вирізали населення 36 міст, зібрали 100 тисячний полон.

Під час переговорів з кримчаками Девлет-Гірей вимагав повернути йому Казань, щоб зробити її столицею нової Золотої Орди, збирати данину з російського населення, правити з неї і диктувати свою волю Європі і Сходу. Звичайно, царські дипломати не пішли на це. Стало зрозуміло, що навали татар не уникнути. З Москви до Новгорода на початку 1572 р. Іван Грозний евакуював прикази, казну, архіви, вищу знать, царську родину.

Готуючись до зустрічі з ворогом, ще навесні будувалися на кордоні лісні засідки, засіки. Все місцеве населення було залучено до оборони. Події не забарилися: спалахнуло повстання астраханських і казанських татар, більше того, вирушила кримська орда.

Літо 1572 р. було сухе, знойне, посівам загрожував недород; коні, скот гинули. Цар вирішив призначити на чолі війська досвідченого воєводу – Михайла Івановича Воротинського. Йому цар надав тільки 20 тисячне військо та опричний полк. Але дізнавшись про загрозу до Воротинського прийшли литвини, муромці, чернігівці, смоляни донські і українські козаки з «каневських черкас» та інші. В цілому, військо воєводи вже складалося з 60 тис. чоловік.

Проти Воротинського рухалося 12 туменів (120 тис.) кримчаків, ногайський мурза Тебердей з 20 тис., османи надіслали 40 тис. вояків, в тому числі 7 тис. відбірних яничар, останні везли з собою артилерію.

У такій складній ситуації було вирішено втягнути ворога в оборонні бої, знекровити його сили, вивести під «гуляй-місто» татарську кінноту і повністю розгромити її. «Гуляй-місто» – рухома фортеця з бійницями для стрільби з гарман і рушниць, що ставилася на колеса.

28 липня 1572 р. велике військо хана перетнуло Оку вище Серпухова і вирушило до Москви; російське військо йшло слідом, нападаючи на татарські тили. Розвідка Воротинського постійно поширювала чутки про нечисельність і слабкість російських військ. Розуміючи, що за спиною російська армія, яку треба знищити, щоб рухатися до Москви, хан змушений повернути назад, вдарив на передовий полк, останній удавано почав відступати, заманюючи ворога під вогонь укріплення «гуляй-міста».

Біля невеликого села Воскресіння-на-Молодях і сталася з 29 липня по 3 серпня 1572 р. основна битва. Саме тут в 50 верствах від Москви військо хана змушено було вступити у затяжну битву. Хан не осмілився кинути на російські позиції все військо і це було його роковою помилкою.

30 липня хан надіслав Тебердея-мурзу з двома туменами на російські укріплення. Всі вони полягали під стінами «гуляй-міста». Втрати татар були величезні. Загинув сам ватажок ногайської кінноти Тебердей-мурза, а також троє знатних кримських мурз.

31 липня знову відбулася битва. Перед «гуляй-містом» росіяни розкидали своєрідні «їжі» через які ламали ноги татарські коні. Поступово перемелювалися татарські загони. В цей же час пластунам з «канівських Черкас» вдалося потопити всю турецьку артилерію, яка так і не була використана. Воротинський не поспішав вводити в бій засадний полк.

1 серпня головний татарський воєвода Дивей-мурза повів татар на штурм, але росіяни атаку відбили, більш того, захопили останнього у полон. Після цього хан припинив атаки і став готуватися до вирішального бою. Він відбувся 2 серпня. Хан повів військо на «гуляй-місто» і знову не зміг його захопити. Зрозумів, що для штурму фортеці потрібна піхота, Девлет-Гірей спішив вершників і разом з яничарами кинув їх на штурм. Оборона «гуляй-міста» була доручена молодому опричному воєводі князю Дмитру Хворостиніну, артилерією керував опричний німець Генріх Штаден.

Наприкінці дня Воротинський прихованим маневром вивів свою кінноту в тил татарам, одночасно відбувся залп зі всіх гармат «гуляй-міста». Потім з фортеці вийшла закована у стальну броню кіннота. Злагоджені дії всіх російських військ привели до того, що османи і вояки кримського хана не витримали ударів з двох сторін і побігли. Це була перемога «шестиденної війни». Втрати були великими: загинули всі 7 тис. яничар, більшість знатних мурз, також син і зять самого Дивлет-Гірея. В Крим повернулося тільки 5-10 тис. ординців.

Значення цієї битви було величезне.

1. Московія змогла вистояти і зберегти свою незалежність у край критичній ситуації.

2. Крим лишився всього боєздатного чоловічого населення, тому Орда протягом 20 років не могла здійснювати свої походи на Русь.

3. Це була остання велика битва Русі зі Степом. Казанські і Астраханські бунти були придушені військовими загонами Стоганових.

4. Османська імперія змушена була відмовитися від планів повернути середнє та нижнє Поволжя до сфери своїх інтересів.

5. Народи Кавказу і Півдня почали висловлювати прохання взяти їх під захист Москви.

6. Сибірське ханство стало данником Москви. В цілому, суцільне кільце ворожих Росії мусульманських ханств було, нарешті, успішно прорвано.

7. На Дону і Десні «засічні смуги» були відсунуті на південь на 300 км. Були закладені м. Воронеж, нова фортеця в Єльці, почалося освоювання чорноземних земель.

8. Перемога об’єднаного земсько-опричного війська над татарами позитивно відбилася на внутрішніх справах держави, прискорила заборону опричнини.

1572 Укладення російсько-англійсько-го союзу.

1572, 7 липня Помер польський король Сигізмунд-Август.

1572, 31 липня — 2 серпня Битва біля Молодей. Російське військо під проводом М. Воротинського завдало поразки кримсько-турецькому війську Девлет-Гірея.

1575 Іван Грозний висунув свою кандидатуру на польський престол. Безрезультатні переговори з Максиміліаном II.

1576 На польський престол обрано трансільванського князя Стефана Баторія. Іван IV усунув Симеона Бекбулатовича від влади.

1580 Одруження другого сина Івана Грозного — Федора на сестрі Бориса Годунова Ірині.

1580, 6 вересня Одруження Івана Грозного на Марії Нагой.

1570—1580 Господарське розорення.

У другій половині XVI ст. у становищі селян і Російської дер­жави загалом сталися дуже значні зміни. Вже наприкінці 1560-х рр. у країні явно визначилися ознаки господарського розорення, яке в наступні два десятиріччя набуло катастрофічних розмірів. Дореволюційні історики головну причину цього явища вбачали в колонізаційному процесі. Б.Д. Греков, О.О. Зимін, В.І. Корецький та інші історики, не заперечуючи факту широкої колонізації, вважали, що господарське потрясіння 70—80–х рр. XVI ст. стало закономірним наслідком несприятливих соціальних умов, у яких опинилися безпосередні виробники.

Це виражалося передусім:

• у непомірному посиленні кріпосницької експлуатації селян приватними власниками;

• у різкому зростанні державних податків, що було пов’язано з реорганізацією урядового апарату та великими воєнними витратами. Тривалі, виснажливі війни, які вів Іван IV, особливо Лівонська війна (1558—1583), обійшлися Російській державі надзвичайно дорого. З середини і до кінця XVI ст. державні податки підвищувалися кілька разів;

• дуже важко на господарстві селян позначилася опричнина. Як образно висловився О.О. Зимін, “...опрична дубина, вдаряючи по вельможному пану, іншим кінцем ще сильніше била по російському мужику”. Під час каральних експедицій опричники безпощадно грабували і по-звірячому катували селян і посадське населення, громили міста і знищували села, насмерть забивали неплатників податків, витоптували поля, спалювали хліб і т. д. Опричнину супроводжували ламання на користь дворян системи розподілу земельної власності, робочих рук і ренти, масові захоплення феодалами чорних селянських земель; опричнина була наступним кроком на шляху закріпачення безпосередніх виробників;

• російська держава на межі 1560—1570-х рр. була охоплена грандіозним за наслідками стихійним лихом — голодом і чумою. Трирічний голод і епідемія чуми, що прийшли із Заходу, забрали сотні тисяч людей;

• навала в 1571 р. татар, які дійшли аж до Москви і спустошили все на своєму шляху, ще більше посилила розруху, з якої країна не могла вийти до кінця 80-х рр. XVI ст.

Господарське потрясіння 70—80-х рр. позначилося на всіх сферах економічного життя:

• скоротилися площі посівів;

• занепала торгівля;

• відбувався розлад фінансів.

Головною формою його вияву було “запустіння Центру”, а також північно-західних окраїн.

Іноземні мандрівники, які відвідували тоді Росію, одноголосно констатували значне зменшення населення в центральній і північно-західній частині держави. Розорені селяни, зубожілі під тягарем непосильних повинностей, голоду і мору покидали насиджені місця. Багато помирало на місці. Зі зменшенням населення чималу частину земельних площ у державі перестали обробляти. На початку 1580-х років у Московському повіті пустували 84 %, а в новгородських п’ятинах до 90 % усієї землі.

До кінця 1570-х років, у період найбільшого господарського розорення країни надзвичайного напруження досягла боротьба за робочі руки, за селян. У такій обстановці старий порядок селянських переходів розладився.

Феодальні землевласники перестали дотримувати норми Юрійового дня. Всілякими законними і незаконними засобами: мирними способами і судом, насильством і хитрістю вони старалися затримати у своїх господарствах робочу силу. Як правило, в цій боротьбі крайніми були дрібні і середні поміщики, на яких лягав основний тягар несення військової служби. Вотчини великих феодалів бояр і особливо монастирів — більшою економічно стійкіші. Пільги, якими вони користувалися, були серйозною приманкою і приваблювали трудове населення.

Щоб припинити подальший розбрід населення і гарантувати поміщикам робочі руки, уряд здійснив низку нових заходів у вирішенні селянського питання. Ці заходи, що привели до глибоких змін в економічному і правовому становищі селян, припадають на останні два десятиріччя XVI ст. Суть їх полягає в повній ліквідації права селянського переходу та ще більшому закріпаченні селян.

Правило Юрійового дня діяло в Російській державі до 1580 р. включно. У 1581 р. було видано закон про “Заповідні літа”, який скасував селянські переходи, передбачені ст. 57 Судебника 1497 р. і ст. 88 Судебника 1550 р.

Закон про заповідні літа до нас не дійшов. Першим заповідним роком був 1581 р. Цей закон із самого початку мав загальнодержавне значення, тобто поширювався на всю територію Російської держави, та був заходом тимчасовим, “покаместь земля поустроитца”; його могли у в будь-який момент скасувати.

Уряд не насмілився ламати освячену віками традицію, боячись вибуху народного невдоволення проти кріпосницького законодавства.

Одночасно із законом про заповідні літа уряд Івана IV провів новий загальний перепис населення. Первинною метою цього перепису, що тривав з 1581 по 1592 р., було прагнення верховної влади з’ясувати, який господарський стан у державі. Однак невдовзі писцеві книги 1581-1592 рр. почали розглядати як основний документ, що засвідчував права землевласників на селян, що жили на їх землях.

1581 У Росії відкрито першу аптеку, яка обслуговувала лише членів царської сім’ї.

1581, 19 листопада Рогозівський Іван Грозний убив свого старшого сина, царевича Івана Івановича, спадкоємця престолу.

1581-1585 Воєнна експедиція загону ко­заків на чолі з отаманом Єрмаком проти Сибірського хан­ства.

1582, 19 жовтня В Івана Грозного і Марії Нагої народився син Дмитро.

1583 Російське посольство в Лондо­ні веде переговори з англійсь­кою королевою Єлизаветою з приводу сватання Івана IV до її племінниця Марії Гастінгс.

1584, 18 березня На 54-му році життя помер Іван Грозний (правив 37 років). Він залишив двох спадкоємців: Федора (від першого шлюбу з Анастасією Романовою) і Дмитра (від сьомого шлюбу з Марією Нагою).

1584, 19 (29) березня Вступ на престол царя Федора Івановича — останнього царя з династії Рюриковичів.

1584-1598 Правління царя Федора Івановича.

Останній представник династії Рюриковичів — цар Федір Іванович був людиною зі слабким розумом, і його особиста роль у правлінні Російською державою була мізерною. Його царювання харак­теризується поступовим піднесенням господарського життя країни і подоланням руйнівних наслідків поразки у Лівонській війні. Водночас загострилися внутрішні та зовнішні суперечності. Владу в державі захопила купка родичів царя і набли­жених до нього бояр на чолі з Борисом Годуновим, із сестрою якого був одружений цар. Усі ці обставини зумовили серйозні потрясіння на по­чатку XVII ст.

1584, 31 травня (10 червня) Скликання Земського собору і вінчання на царство Федора Івановича.

1584 Засновано порт Архангельськ — головні морські воро­та Росії для торгівлі з Європою.

1584, липень Прийнято закон, що забо­роняв розширення великих дворянських або церковних во­лодінь. Скасовувано податкові привілеї землевласників (тархани).

1585, 14 (24) квітня Помер дядько царя Микита Захар’їн (Романів).

1585, 6 (16) серпня У бою біля ріки Іртиш з війсь­ками хана Кучума загинув за­войовник Сибірського ханства отаман Єрмак Тимофійович.

1586 Засновано міста Тюмень, Тобольськ і чимало інших у Сибіру.

1586 Майстер Андрій Чохов відлив Цар-гармату.

1587, січень Невдала змова проти Годунова бояр Василя Шуйського і Мстиславського.

1589, 26 січня У Москві обрано першого всеросійського патріарха — Іова.

Патріарх — титул глав деяких церков, у тому числі й Української православної, а також єпархій у католицизмі. Патріархат існував у Російській православній церкві з 1589 р. Пет­ро І скасував патріархат і замінив його державним управлінням церквами — Святішим синодом на чолі з обер-прокурором. Православний Помісний собор 1917—1918 рр. відновив патріархат.

Патріарха обирає Помісний собор, якому належить вища влада з питань віровчення, церковного управління і церковного суду. Патріарх здійснює міжцерковні зв’язки з іншими автокефальними церквами, контролює діяльність автокефальних архієреїв, нагороджує титулами і вищими церковними відзнаками, наглядає за всіма органами централь­ного церковного управління. Йому належить право помилування і пом’якшення церковних покарань, а також скликання Помісних соборів і головування на них.

При патріархові створюється Священний синод, який складався з постійних і тимчасових членів. При синоді є такі відділи: управління справами, відділ зовнішніх відносин, навчальний комітет, господарське управління, пенсійний комітет, видавництво.

1589 Судебник царя Федора Івановича.

Судебник 1589 р. — приватна кодифікація норм російського права, що діяли в північних землях Московської держави. Відомий науці з 1899 р. Знайдено п’ять списків цієї пам’ятки, серед яких учені розрізняють Коротку редакцію (два списки — 56 статей) і Розширену редакцію (три списки — 231 стаття).

Вважається, що джерелами Судебника 1589 р. є Судебник 1550 р., царський указ 1556 р. та нор­ми звичаєвого права, поширеного серед селянства Помор’я. Списки Короткої редакції вміщують нові, порівняно із Судебником 1550 р., статті й перероблений указ 1556 р., а списки Розширеної редакції — статті Судебника 1550 р. і указ 1556 р. (в деяких випадках — доповнені й змінені), а також нові статті, яких немає у Судебнику 1550 р. До списків Розширеної редак­ції Судебника 1589 р. увійшли всі 100 статей Судебника 1550 р. (перероблені укладачем Судебника). Офіційно Судебник 1589 р. не було затверджено. Припускають, що нприкінці ХVI — першій половині ХVII ст. збірник був порадником для земських судів російського Помор’я. Судебник 1589 р. залишився дже­релом для дослідження норм звичаєвого пра­ва північних районів Росії.

1590-1593 Російсько-шведська війна за повернення втрачених за Плюсським перемир’ям земель.

Основна битва: облога фортеці Нарви російськими військами під командуванням царя Федора Івановича (35 тис.осіб) у січні — лютому 1590 р. Після невдалого штурму росіяни про­довжували обстріл та готувалися до нового. Шведський комендант Карл Гордон почав переговори. За перемир’ям Швеція повертала Росії Ям, Копор’є та Івангород, захоплені шведами під час Лівонської війни. Але шведський король Юхан II не визнав перемир’я, Гордон було страчено, а воєнні дії поновилися наприкінці року.

1591, 15 (25) травня Трагічна загибель царевича Дмитра в Угличі.

Наймолодший син Івана Грозно­го — Дмитро — загинув у м. Углич, за офіційною версією — внаслідок нещасного випадку. Під час епілептичного припадку він упав на ніж, який тримав у руці. Якими б не були справжні причини загибелі Дмитра, вони полегшували Борисові Годунову шлях до царського престолу.

1591, 4 (14) липня Відбиття нападу на Москву армії кримського хана Казі-Гірея.

1592 Скасування права вільного виходу селян у Юр’їв день. Початок кріпацтва.

1594 Опис земель, що оброблялися і реєстрація селянського населення в писцеві книги.

1595, 18 (28) травня Росія і Швеція підписали Тявзінський мирний договір, що завершив російсько-шведську війну (1590—1593). Росії було повернуто території, захоплені у неї шведами під час Лівонської війни (1558—1583).

1595—1602 Будівництво Смоленської фор­теці архітектором Федором Конем.

1596, 22 липня (1 серпня) Народився Михайло Федорович Романів, майбутній перший російський цар з династії Романових.

РОМАНОВИ — боярський рід, царське (з 1613), імператорське (1721—1917) родинне прізвище. Романови дали Росії 18 монархів, діяльність яких перетворила її в могутню державу, в історії якої були і великі, і трагічні сторінки.

Ще за Івана І Калити в Московське князівство прибув із “прусської землі” боярин Андрій Іванович Кобила (помер не пізніше 1351 р.). Він і започаткував великий рід, який мав багато відгалужень. За традицією того часу прізвище людини утворю­валося від імені її батька. Від сина Андрія Кобили Федора Кошки пішов рід Кошкіних. Боярин Юрій Захарович Кошкін (помер близько 1504 р.) став родоначальником нової гілки роду Захар’їних. Його син Роман Юрійович (помер у 1543 р.) іменувався вже Юр’єв, а нащадки Романа Юрійовича стали Романовими. Спочатку їх не вважали в Москві ні давнім, ні знатним родом. За родовитістю їм було далеко як до Рюриковичів, так і до Гедиміновичів (нащадків литовського князя Гедимінаса), Шуйських, Вяземських, Трубецьких, Воротинських тощо, але завдяки своїм здібностям представники Кошкіних-Захар’їних-Романових займали в державі далеко не останні посади.

Популярність і честь прізвища Захар’їних — Романових значно зросла, коли дочка Романа Юрійовича Захар’їна-Юр’єва Анастасія стала дружиною грізного царя Івана IV. Романови пишалися спорідненням із царською династією, і навіть, Михайло Федорович який став царем, у грамотах зазвичай називав Івана IV “дідом”, мовби підкреслюючи, що з моменту смерті Федора Івановича (1589) і до власного сходження на престол займали по волі випадку і лише Собор 1613 р. відновив законну наступність правителів. Брат Анастасії, Микита Романович, був також дуже близький до молодого Івана IV, а під час правління його сина Федора став одним із фактичних правителів країни і міг посперечатися впливовісю з Борисом Годуновим. Але у 1586 р. Микита Романович помер.

Син Микити Романовича Федір Микитович (народився в 1554 р.) уже мав прізвище Романов. Це була освічена людина, обдарована багатьма талантами. Одружився Федір Микитович на дочці невідомого костромського дворянина Шестова, яка народила йому п’ятьох синів і дочку. Але нещастя переслідували цю родину: діти помирали в дитинстві і тільки п’ять син, Михайло, який народився 12 липня 1596 р., дожив до зрілого віку.

На Земському соборі 1613 р. Михайла Федоровича Романова було обрано російським царем. У 1721 р. царя Петра I було проголошено імператором Всеросійським. Згідно з указом про наслідування престолу (1722 р., підтверджений у 1731 і 1761), імператор призначав собі спадкоємця з числа осіб імператорської родини. Династія Романових припинилася в прямому чоловічому поколінні зі смертю імператора Петра II, а в прямій жіночій лінії зі смертю імператриці Єлизавети Петрівни. Прізвище Романов мали імператор Петро III, син герцога Голштейн-Готоропського Фрідріха Карла і Ганни, дочки Петра І; дружина Петра III імператриця Катерина ІІ, уроджена принцеса Анхальт-Цербстська, їхній син імператор Павло І і його нащадки (одна з назв династії в літературі: Романови-Шлезвиг-Голштейн Готторпи).

У 1797 р. було прийнято “Установу про імператорську фамілію”, яка регулювала права та обов’язки царської родини. У 1886 р до “Установлення” було внесено значні зміни. Повільно, але неухильно, розширювалася імператорська родина. Якщо до початку XIX ст. вона нараховувала менше десяти осіб то у 1917 р. — вже 65. Романови були пов’язані династичними шлюбами майже з усіма можновладними родинами Європи. Під час Лютневої революції 2 березня 1917 р. імператор Микола II зрікся престолу. Миколу Олександровича Романова і його родину за розпорядженням радянської влади було розстріляно в Єкатеринбурзі в ніч на 18 липня 1918 р.; розстріляно чи іншим способом було убито й інших членів родини (1918 — 1919). Багато Романових емігрували. Нащадки Романових живуть нині в основному в країнах Західної Європи.

1597, 24 листопада (4 грудня) Видано царський указ, що вводив п’ятирічний строк розшуку селян-утікачів поміщиками (“Урочні літа”).

1598, 27 грудня (6 січня) Помер цар Федір Іваннович. Завершення правління на Русі династії Рюриковичів (862—1598). Цариця Ірина, дружина Федора, відмовилася від престолу і постриглася у черниці.

1598, 17 (27) лютого —

20 (30) серпня Земський собор на чолі з патріархом Іовом обирає царем боярина Бориса Годунова. Початок Смутного часу.

Російські війська під команду­ванням воєводи Воєйкова роз­громили армію хана Кучума на ріці Ірмень (притока Обі). Ос­таточне приєднання Сибірсько­го ханства до Росії.

1598, 1 (11) вересня Вінчання на царство Бориса Годунова.

1598—1605 Правління царя Бориса Федорови­ча Годунова.

За свідченням сучасників, Борис Федорович Годунов видатним державним діячем. У внутрішній політиці прагнув до єдності феодалів, особливо дбав про інтереси служилого дворянства. Намагався подолати господарську кризу посиленням кріпосного права, поширенням кріпосних порядків у містах і збільшенням податків. Борис Годунов активно колонізував східні і південні райони країни. У зовнішній політиці частково ліквідував негативні наслідки поразки у Лівонській війні (повернув части­ну районів, захоплених Швецією). Переорієнтація внутрішньо­політичного курсу на підтримку великих світських і духовних феодалів успіху не мало. Слабкість уряду Годунова виявилася й у неспроможності боротися з народними заворушеннями, з одно­го боку, і виступами середніх і дрібних феодалів — з іншого. У розпал цієї боротьби Борис Годунов раптово помер.

Отже, наприкінці XVI ст. Московська (Російська) держава обіймала територію близько 3 млн кв. км і була найбільшою країною у світі. На півночі вона сягала Баренцева та Білого морів, на північному заході мала кордони з Норвегією, Швецією та Лівонським орденом. Південний кордон був невизначений і приблизно проходив верхів’ями річок Дон, Оскол та Воронеж, межуючи з Ногай­ською ордою та Кримським ханством. Східний кордон проходив Середнім Заураллям, але російська колонізація в цьому напрямку вже охоплювала і Західний Сибір. Чисельність населення Російської держави у цей період сягала приблизно 8—9 млн. осіб. Етнічну більшість населення становила російська народність. Крім того, до складу Росії входили угро-фінські (комі, удмурти, ханти, мансі, марі, мордва) та тюркські (татари, чуваші, башкири) народи і племена, що прискорило їхній соціально-економічний розвиток. Водночас проводилася їх насильницька русифікація, хрис­тиянізація, нехтували, а іноді й знищували їхні звичаї і культурні традиції.

Зі створенням наприкінці XVI ст. загальноросійського ринку внаслідок повного знищення елементів феодальної роздробленості економічна і політич­на система Російської держави стала більш однорідною і міцною. Торговельно-економічні відносини з передовими європейськими країнами сприяли подальшому розвиткові товарно-грошових відносин, а відтак — появі елементів капіталістичного виробництва.

Успіхи, яких досягла у розвитку Російська держава були здобуті ціною посилення поневолення селян у жорстких рамках феодально-кріпосницької системи. Підвищення державних податків тягарем лягло саме на плечі народу. Опричнина (1565—1584) супроводжувалася жорстоким терором не тільки проти боярсько-княжої знаті, а й проти сільського і міського населення.

Створення Російської держави із сильною дворянською воєнно-бюро­кратичною владою мало велике значення для всієї Східної Європи. Однак внутрішні та зовнішні суперечності наприкінці XVI ст. призвели на початку XVII ст. до значнихполітичних катаклізмів, які мало не закінчилися загибеллю держави.

Російська держава в ХVІI—ХVIII ст.

З XVII ст. почався новий етап російської історії, який характеризувався поступовою економічною інтеграцією окремих земель і областей у єдину спільноту. Це зумовлювалося процесом створення всеросійського ринку. Зі зростанням ремесла і розширенням товарного виробництва, виникненням і розвитком мануфактур, залученням до товарно-грошових відносин кріпосного господарства поглиблювався суспільний поділ праці, що було основою формування національного ринку.

У цей період розпочався процес формування російської нації. В основі цього процесу лежав розвиток російської мови на основі московсько-рязанського діалекту. Розвивалася російська культура. Чималий внесок у справу пошмрення російської культури зробили землепроходці, які пройшли увесь Сибір і досягли Тихого океану та східного краю Азії. Однак порівняно з передовими країнами Заходу Росія наприкінці XVII ст. була відсталою країною як у соціально-економічному, так і у політичному аспектах.

Спробою ліквідувати цю відсталість були перетворення першої чверті XVIII ст., які здійснив цар Петро І. За допомогою посилення кріпосної експлуатації було здійснено величезне промислове бу­дівництво: створено понад 200 металургійних, металообробних, текстильних, шкіряних, суднобудівних мануфактур. Розвивалися дрібне товарне виробництво, внутрішня і зовнішня торгівля.

У другій половині XVIII ст. почав формуватися капіталістичний уклад, занепало кріпосне господарство. Пристосовуючись до нових економічних умов і намагаючись зберегти старі феодальні порядки, поміщики посилили експлуатацію селянства. Кріпацтво охоплювало все ширші верстви селянства. Наприкінці XVIII ст. поміщицькі селяни становили більше половини всього населення Росії. У центральних губерніях їх кількість перевищувала 80 % усіх селян.

Водночас зростав вплив товарного виробництва. У нечорноземних губерніях інтенсивно розвивалися селянські промисли. Із загальної маси виокремлювалися заможні селяни, що мали власне дрібнотоварне виробництво. Поступово таке виробництво переростало у мануфактуру. Хоч у промисловості переважали підприємства, засновані на примусовій праці кріпаків, з’явилися підприємства, на яких застосовувалася і наймана праця. Розвиток капіталізму найшвидше від­бувався у Центральній Росії. Оплотом кріпосної промисловості був Урал, що вкрай гальмувало тут розвиток виробництва. Якщо в середині XVIII ст. Росія завдяки уральській металургії посідала перше місце в світі за виплавлянням чавуну, то вже на початку XIX ст., після перемоги промислового капіталізму в країнах Західної Європи, Росія почала відставати від них. Кріпосне право було головною причиною техніко-економічної відсталості Росії.

1600 Прибуття в Москву польського посольства на чолі з Левом Сапегою. Підписання російсько-польського перемир’я на 20 років.

У Кремлі завершено надбудову дзвіниці Івана Великого, яка стала найвищою в Москві (висота 81 м).

1601 У монастир заслано головного противника царя Бориса боярина Федора Микитовича Романова, що отримав при постриженні в ченці ім’я Філарет.

1601—1602 Неврожай і голод, від якого, за деякими оцінками, загинуло 500 тис. осіб. Ціни на хліб піднялися в 30 разів.

1602 Приїзд у Москву датського герцога Іоанна, і заручення з дочкою Бориса Годунова Ксенією.

1603 Повстання під керівництвом Хлопка.

Повстання холопів і селян зумовило посилення кріпосного права і голоду 1601—1603 рр. Воно охопило центральні райони Росії. Вирішальна битва між повстан­цями та урядовими військами відбулася поблизу Москви. Пов­станці зазнали поразки. Важко поранений Хлопко потрапив у полон і його подальша доля невідома. Повстання Хлопка було своєрідною репетицією селянської війни під керівництвом І. Болотникова.

1604, 13 (23) жовтня Військо самозванця Лжедмитра І перейшло російський кордон. Початок десятирічної громадянської війни в Росії.

ЛЖЕДМИТРО І [р. н. невід. — 17 (27) травня 1606] — політичний авантюрист-самозванець, московський цар (1605—1606). Видавав себе за сина Івана IV Грозного — Дмитра. Історики мають чимало підстав вважати його самозванцем, але не слід обходити увагою і те, що в багатьох його вчинках проявлялася безперечна внутрішня переконаність в тому, що він саме той, за кого себе видавав. Загальноприйнятим вважається погляд, що під ім’ям “царевича Дмитра” переховувався чернець-утікач із Чудового монастиря (“розстрига”) Юрій (у чернецтві — Григорій) Отреп’єв.

Уперше він з’явився у Києві 1601 р. у вигляді молодого ченця, що загубився в натовпі набожних богомольців. Він досить довго прожив у володіннях князя Острозького в Дерманському монастирі, звідки перебрався в місто Гощу, скинув чернечий одяг і став вивчати в аріанській Гощинській школі латину та польську мови. У 1603 р. він з’явився в м. Братині, де вступив на службу до князя Адама Вишневецького, якому признався, що він углицький царевич Дмитро. Тут його впізнав якийсь Петрушка, який служив в Угличі при царевичі. Звістка про московського царевича, що дивом урятувався від смерті, швидко поширилася. Вишневецький і Мнішек доставили претендента в Краків до короля Сигізмунда III, який неофіційно визнав його московським царевичем, призначив щорічне утримання в 40 тис. злотих, але не захотів явно допомагати йому військом, а дозволив панам робити це приватно. За цю незначну допомогу Дмитро обіцяв, після того, як посяде російський престол, повернути польській короні Смоленськ і Сіверську землю, дозволити споруджувати у своїй державі косте­ли, ввести єзуїтів, допомагати королю у здобутті шведської корони і сприяти в майбутньому об’єднанню Московської держави з Польською. Сигізмунд III доручив цю справу Сандомирському воєводі Юрію Мнішеку, який привіз “царевича” в Самбір, де той запропонував свою руку Марині Мнішек. З допомогою Мнішека було зібрано 1600 вояків. Донські козаки прислали в його військо 2000 осіб, таким чином загальні сили Дмитра становили 4000 осіб.

15 серпня Дмитро вирушив у похід, а в жовтні 1604 р. увійшов у Сіверську Україну (захоплену Московським царством у 1503 р.), де його підтримали козаки та частина селянства. У червні 1605 р. Лжедмитро І зайняв Москву (московська армія під Кромами перейшла на його бік). 10 (20) червня 1605 р. бунтівні стрільці і бояри, прихильники Лжедмитра І, вбили царя Федора Борисовича Годунова разом із матір’ю. Цариця-черниця Марфа, яка прибула із заслання, визнала в ньому свого сина. 30 липня цього року Димитра вінчали царським вінцем.

Вступивши на царський трон, Лжедмитра І намагався проводити само­стійну внутрішню політику, спрямовану на забезпечення підтримки серед провінційного дворянства. Збільшення податків, кріпосницька політика, поширення чуток про аморальну поведінку царя (зваблення боярських дружин, дочок і навіть черниць) і про те, що він любить іноземців, їсть і п’є з ними, не дотримує постів, ходить в іноземному платті, завів музику, хоче відібрати у монастирів їхні володіння, марно витрачає казну, плануючи війну з турками, дратує шведів на догоду Сигізмунду і збирається одружуватися на “поганій” полячці — все це викликало величезне невдоволення в суспільстві.

Очолив рух проти Лжедмитра І князь Василь Шуйський. До нього приєдналися інші князі — Василь Васильович Голіцин, Куракін, Михайло Татіщев і деякі духовні сановники. Особливо ненавиділи царя казанський митрополит Гермоген і єпископ Коломенський Йосиф. Прихильники Шуйського в січні 1606 р. склали план убивства царя.

Невиконання Лжедмитрієм І обіцянок загострило відносини з Польщею. Наплив буйних іноземців, що прибули на весілля Лжедмитра І та Марини Мнішек, зневага православ’я царицею, а також безглузді чутки, які розносили вороги царя, збурили москвичів. Цим і вирішили скористатися змовники.

На світанку 17 (27) травня 1606 р. Шуйський звелів відчинити в’язниці, випустити злочинців та роздати їм сокири і мечі. Під гаслом: “Литва має намір убити царя і перебити бояр!”, народ з лютими криками кинувся на поляків. Василь Шуйський, звільнившись такою хитрістю від народного натовпу, в супроводі своїх наближених змовників в’їхав у Кремль, тримаючи в одній руці хрест, в інший меч.

Боярський син Григорій Валуй застрелив Дмитра, інші дорубали нещасного і кинули його труп з ґанку. Чернь роздягнула труп та витягла на Красну площу. Два дні москвичі глумилися над його тілом. Потім Дмитра поховали на убогому кладовищі. Але після різних чуток, що сильні морози стоять внаслідок чаклунства розстриги, що над його могилою відбуваються чудеса, його труп вирили, спалили і, змішавши попіл з порохом, вистрелили з гармати в той бік, звідкіля він прийшов.

1604, 21 (31) жовтня Перша велика битва між загоном Лжедмитра І й урядовими військами князя Мстиславського під Новгород-Сіверськом.

1604—1606 Російсько-польська війна.

Воєнні дії почалися в серпні 1604 р., а завершилися в червні 1605 р. Наприкінці серпня 1604 р. невеликі сили Лжедмитра І (2—3 тис. козаків і 1000 найманих польських кіннотників), перейшли російсько-польський кордон (р. Дніпро) північ від Києва і вирушили маршрутом Чернігів — Новгород-Сіверський до Москви. Чернігів здався без бою на початку вересня 1604 р. 21 грудня біля Новгорода-Сіверського самозванцю вчинили перший опір, спроби взяти місто не увінчалися успіхом. Польська кіннота посварилася з Лжедмитром і повернулася назад у Польщу. Лжедмитро І зняв облогу і відійшов до Севська. Урядові війська під керівництвом князя Мстиславського переслідували загін Лжедмитра і завдали йому серйозної поразки під Добриничами 21 січня 1605 р. Самозванець відступив у Путивль, де пробув аж до весни. Незважаючи на поразку, Лжедмитра підтримало населення, він поступово зібрав сили і став вести антиурядову агітацію, а весною 1605 р. знову пішов на Москву. Севськ, Курськ, Кроми здалися без бою, забезпечували його продовольством, амуніцією, озброєнням, поповнювали його військо. Навіть міста, які були осторонь шляху самозванця до Москви — Оскол, Валуйки, Воронеж, Бєлгород, Царєв-Борисов, Єлець, Лівни, здалися йому, про що сповіщали посланці. В умовах невпевнених дій царських військ, що нерішуче протистояли претенденту, і нестабільного становища в Москві в квітні 1605 р. помер цар Борис. Це ще більше ускладнило ситуацію і 20 (30) червня 1605 р. Лжедмитро І разом із польськими загонами урочисто в’їхав у Москву.

Однак не минуло і року, як Лжедмитра I 17 травня 1606 р. скинули з трону, а 19 травня обрали царем Василя Шуйського. Переворот мав явно антипольський характер: під час усунення Лжедмитрія І в Москві було убито 2062 поляки, 1307 польських охоронців було поранено. Серед убитих було 28 осіб, що належали до вищої польської знаті, 7 воєвод, 6 гетьманів, близько сотні королівських дворян, 10 католицьких прелатів. Переворот 17 травня 1606 р. не можна було “пояснити” стихійним збурюванням москвичів проти Лжедмитра І, організатором був новий цар — Василь Шуйський, оскільки його уряд розпорядився заарештувати польських послів — гетьмана Олександра Корвін-Госієвського і Миколу Олешницького. Зі скаргою на порушення Польщею перемир’я в Краків було направлено російських дипломатів, посла князя Григорія (Кривого) Костянтиновича Волконського і дяка Андрія Іванова, старшого піддячого Посольського приказу. Хоча вони і домоглися 31 грудня 1606 р. особистої аудієнції в короля, але їхнє пояснення вбивства Лжедмитра І не задовольнило Польщу. Одним з доводів обґрунтування нової інтервенції поляками була необхідність з боку Польщі відплати за розправу над високими польськими державними чинами в Москві.

Водночас польський король різко відмежувався від тих загонів “грабіжників” і “злодіїв” польського походження, які перебували в період правління Лжедмитра І на території Росії. Хоча загострення російсько-польських відносин і досягло апогею, проте у період із травня 1606 р. по липень 1607 р. офіційно гово­рилося лише про загострення політичних, дипломатичних відносин і ви­магалося звільнити польських послів у Москві з-під домашнього арешту.

1604—1613 Громадянська війна в Росії.

Основні битви:

1. Поразка царських військ під проводом воєводи Д. Мстиславського (40—50 тис. осіб) біля Новгород-Сіверського (21 грудня 1604 р.). Мстиславський втратив у битві 4 тис. чол. та дізнавшись, що до Лжедмитра підійшов загін запорозьких козаків (4 тис. осіб) відступив до Стародуба. Це була перша велика перемога самозванця, якою розпочалося десятиріччя громадянської війни в Росії.

2. Поразка військ Лжедмитра І (23 тис. осіб) від царських військ (60 тис. осіб) на чолі з Ф. Мстиславським біля с. Добриничі (неподалік від м. Севськ) 21 січня 1605 р. Лжедмитрій втік до Путивля, де знову зібрав чимало прихильників.

3. Невдала облога царськими військами під командуванням воєвод Ф. Мстиславського і Д. Шуйського (до 80 тис. осіб) м. Кроми (зима — весна 1605 р.). Фортецю захищав загін прихильників Лжедмитра І під проводом воєводи Акінфєєва та донського атамана Корели (до 1 тис. осіб). Незважаючи на чисельну перевагу, царська армія діяла нерішуче. Після смерті царя Бориса Годунова (квітень 1605 р.) царське військо перейшло на бік Лжедмитра І.

4. Поразка царських військ під командуванням Д. Шуйського від військ самозванця Лжедмитра II (бл. 30 тис. осіб) біля м. Волхова (29—30 квітня 1608 р.). Перемога під Волховом відкрила військам Лжедмитра II шлях на Москву. Самозванець дійшов до російської столиці, став табором у с. Тушино, утворив тут свій уряд.

5. Поразка царських військ під командуванням Князя І. Шуйського (бл. 30 тис. осіб) від польсько-литовського загону під проводом Я. Сапеги (15 тис. осіб) з війська Лжедмитрія II біля підмосковного села Рахманово (вересень 1608 р.). Шуйський повернувся в Москву без армії. Після невдачі під Рахмановим цар Василь Шуйський не сподівався більше на свої війська, звернувся до шведів за військовою допомогою. Сапега незабаром оточив Троїце-Сергіїв монастир.

6. Облога Троїце-Сергієвого монастиря тушинськими загонами під командуванням гетьмана Я. Сапеги і полковника В. Лісовського (бл. 30 тис. осіб) (23 вересня 1608 р. — 12 січня 1610 р.). Монастир захищали стрільці, ченці, місцеві селяни (2,4 тис. осіб під командуванням І. Долгорукого й А. Голохвастова). 16-місячна оборона монастиря відтягнула значні сили Лжедмитра II від Москви. З підходом війська під проводом М.В. Скопіна-Шуйського тушинці покинули монастир і відійшли до Дмитрова.

7. Поразка загонів Лжедмитрія II від урядових військ Василя Шуйського біля р. Ходинка (25 червня 1609 р.). Ця перемога зруйнувала плани “тушинців” щодо захоплення Москви. Після цієї поразки Лжедмитро II не пробував оволодіти Москвою.

8. Битва між російсько-шведськими загонами під коман­дуванням воєводи С. Головіна і генерала Е. Горна (2 тис. осіб) з польсько-литовським загоном під командуванням Зборовського (4 тис. осіб) біля м. Торжок (кінець квітня 1609 р.). Обидві сторони зазнали чималих втрат, але не змогли досягти вирішального успіху. Дізнавшись, що до міста наближається основне урядове військо Скопіна-Шуйського (бл. 25 тис. осіб), Зборовський відступив до Твері.

9. Перемога російсько-шведського війська під проводом М.В. Скопіна-Шуйського і генерала Я. Делагарді (25 тис. осіб) над загонами “тушинців” під командуванням Зборовського (10 тис. осіб) під Твер’ю (кінець червня 1609 р.). Ця перемога відкрила шлях союзникам на Москву. Але цей успіх було зведено нанівець у зв’язку з бунтом шведських найманців, які відмовилися продовжувати похід, вимагаючи платні. Бунт зірвав похід на Москву, військо Скопіна повернуло до Ярославля.

10. Перемога російсько-шведського війська під командуванням М.В. Скопіна-Шуйського і генерала Зоме (10 тис. росіян та 1 тис. шведів) над загонами Лжедмитра II під командуванням Я. Сапеги, полковника О. Лисовського та атамана І. Заруцького біля Калязина (місто на Волзі) (3 серпня 1609 р.). Стомлені багатогоденним боєм “тушинці” не змогли стримати натиску і відступили на південь до Троїце-Сергієва монастиря. Ця перемога фактично означала втрату прихильниками Лжедмитра II контролю над північно-західними районами Росії; на які знову поширилася влада Василя Шуйського.

11. Поразка польсько-литовських військ під командуванням Я. Сапеги (4 тис. осіб) від російсько-шведських військ під командуванням М.В. Скопіна-Шуйського і Я. Делагарді (2 тис. росіян і 4 тис. шведів) біля Олександрівської слободи (18 травня 1609 р.). Після перемоги під Калязиним Скопін-Шуйський вирушив на допомогу Троїце-Сергієвому монастирю. Під Олександрівською слободою, його військо отаборилося, тут і відбулася битва, в якій Сапега зазнав поразки. Після цього становище “тушинців” під Троїце-Сергієвим монастирем стало безнадійним. Через місяць вони були зму­шені зняти облогу.

12. Битва біля підмосковного м. Дмитров між російсько-шведським загоном під командуванням І. Куракіна і тушинським загоном Я. Сапеги, що відійшов сюди після зняття облоги Троїце-Сергієвого монастиря. Скопін-Шуйський послав сюди лижний загін Куракіна, проте взяти місто не вдалося, оскільки його стійко обороняли прихильники Лжедмитра II — донські козаки. Сапега незабаром залишив Дмитров. Ця битва відкрила війську Скопіна-Шуйського шлях на Москву.

У битві біля села Добриничі царські війська розбили армію Лжедмитра І. У ній урядові війська вперше застосували бойовий лінійний порядок.

1605, лютий — квітень Облога царськими військами м. Кроми, де засіли прихильники Лжедмитрія на чолі з ота­маном Карелой.

1605, 13 (23) квітня У віці 54 років помер цар Борис Годунов.

1605, 14 (24) квітня Вступ на престол сина Бориса Годунова шістнадцятирічного царя Федора Борисовича.

1605, 27 квітня (7 травня) Царське військо під Кромом, підбурене воєводою Басмановим, перейшло на сторону Лжедмитра І.

1605—1681 Життя та діяльність Никона (Микити Мінова) — Патріарха Московського і всієї Русі (1652—1666).

1606, 9 (19) травня Весілля Лжедмитра І і Марини Мнішек у Москві. Боярам стало відомо про готовність самозванця піти на поступки Польщі, у результаті чого боярська верхівка на чолі з Василем Шуйським вирішила скинути Лжедмитра.

1606, 17 (27) травня У Москві відбулося повстання, під час якого було позбавлено влади і страчено Лжедмитра І. Поводом було невдоволення народу поведін­кою іноземців, запрошених у Москву на весілля царя з Мари­ною Мнішек. Труп самозванця спалили, попіл зарядили в гар­мату і вистрелили у бік Заходу, звідки з’явився в Росію шукач московського трону.

1606—1610 Правління царя Василя Івановича Шуйського.

Василь Шуйський здобув владу внаслідок заколоту проти Лжедмитра І. Його правління супрово­джувалося кривавою смутою в країні. Консолідація феодалів і підтримка міст Поволжя дали змогу Василю Шуйському придушити селянську війну під керівни­цтвом І. Болотникова. Однак боротьба проти Лжедмитра II і польських військ за допомогою шведських найманців зазнала краху. Уряд Шуйського було скинуто, а самого царя видано полякам. Василь Шуйський помер у польській в’язниці.

1606, 24 травня (3 червня) З Углича в Москву привезли і виставили на загальний огляд в Архангельському соборі остан­ки царевича Дмитра. Він був канонізований як святий.

1606, 3 (13) липня Патріархом Московським і всієї Русі було обрано митрополита Гермогена.

1606, липень Путивльський воєвода Григорій Шаховський, прозваний “усій крові заводчиком”, відмовився визнавати владу в Москві і висунув у вожді Івана Болотникова.

1606,серпень Болотников завдав поразки царським військам під Кромами. Після цього повстання проти Шуйського охопило всю Південну Росію. Болотников почав похід на Москву. Не­забаром до нього приєдналися загони рязанських і тульських дворян П. Ляпунова й І. Пашкова — противників Шуйського.

1606, 7 (17) жовтня Почалася двомісячна облога Москви повстанським військам під командуванням Івана Бо­лотникова.

? — 1607 Життя Іова — першого російського патріарха (з 1589 р.)

1607, лютий — січень І. Болотников був оточений царськими військами в Калузі. Спроби взяти місто закінчилися невдачею.

1607, 1 (11) травня У битві на р. Пчельна Болотников і загони князя Телятевського, що підійшли до нього на допомогу, та самозваного царевича Петра завдали жорстокої поразки царським військам, частина з яких перейшла на бік повстанців. Після цієї пере­моги Болотников знову перехопив ініціативу й організував новий похід на Москву.

1607, червень З’явилася людина, яка видавала себе за знову врятованого царевича Дмитра. Вихід на історичну сцену Лжедмитра II.

ЛЖЕДМИТРО II [“Тушинський злодій”; р. н. невід. — 11.(21).1610] — політичний авантюрист-самозванець. Видавав себе за московського царя, який нібито врятувався під час повстання в травні 1606. Особу Лжедмитра II не встановлено. З’явився в 1607 р. у Стародубі, був прямим ставлеником Речі Посполитої. Основу його війська становили польські загони князів А. Вишневецького, Р. Ружинського і козаки І. Заруцького. У червні — липні 1607 р. вторгся в Московію, розбив війська В. Шуйського під Волховом (травень 1608 р.), підійшов до Москви і створив табір у с. Тушино, у зв’язку з чим отримав в історії прізвисько “Тушинський злодій”. Тут було сформовано уряд з частини московських феодалів і приказних службовців (князі Трубецькі, князь О.Ю. Сицький, Філарет Романов, М.Г. Салтиков та ін.). Фактично на чолі уряду стояли керівники польських загонів (гетьман Ружинський), а в грудні 1608 р. влада формаль­но перейшла до 12 виборних від польських найманців. Восени 1608 р. Лжедмитро II контролював значну частину території, яку було обкладено значними грошовими та натуральними реквізи­ціями на користь польських військ. Боярський уряд В. Шуйського запросив для боротьби з Лжедмитром II піведські війська, що стало приводом для відкритої польської інтервенції в серпні 1609 р. Поляки приєдналися до Сигізмунда III, до нього перейшла й більшість російських феодалів. У грудні 1609 р. Лжедмитро II змушений був утікати з Тушина в Калугу. Після невдалої спроби в липні 1610 р. знову зайняти Москву, Лжедмитро II знову відступив у Калугу, де його було убито.

1607, 26—28 травня

(5—7 червня) У битві на ріці Восмі (поблизу Кашири) війська Василя Шуйського завдали поразки армії Болотникова, яка відступила до Тули.

1607, 19 (29) червня Помер Іов, перший російський патріарх.

бл. 1607—1680 Життя та діяльність Ордіна-Нащокіна Опанаса Лаврентійовича — видатного російсь­кого державного діяча, дипло­мата, ближнього боярина.

Ордін-Нащокін Опанас Лаврентійович — виходець із неродовитих псковських дворян завдяки своїй освіченості, вихованості та енергійності став одним із найближчих помічників російського царя Олексія Михайловича. В 40-х роках ХVІІ ст. він досить вдало почав кар’єру дипломата. У1642 р. очолюване ним посольство до Молдавії підготувало підписання вигідної угоди Росії з Туреччиною та Польщею, що усунуло загрозу війни з ними та зміцнило мир із Молдавією. Велику популярність він здобув після придушення повстання в Пскові в 1650 р. У 1652 р. Ордин-Нащокін очолив комісію з розмежування кордону зі Швецією. У 1658 р. вів таємні переговори зі шведами, результатом чого було підписання у м. Велієсарі перемир’я зі Швецією. Декілька років він очолював переговори з Річчю Посполитою, завдяки чому було підписано в 1667 р. Андрусівського перемир’я. За цей успіх цар пожалував його у бояри і призначив керівником Посольського приказу (18 лютого 1667 — 21 лютого 1671), а згодом за те, що він розробив нову державну печатку присвоїв йому титул “Царської великої печатки і державних великих посольських справ зберігача”. Йому підпорядковувалися Малоросійський і Смоленський прикази, Новгородська і Владимирська четі, В’яземська митниця, “кружечний” двір, залізні заводи. Вів таємні переговори з гетьманом П. Дорошенком про підданство Москві, просив невизнаного Москвою митрополита Йосипа Тукальського підпорядкувати Київську митрополію московському патріарху. Як прихильник союзу з Польщею Ордин-Нащокін викликав на Україні роздратування. У 1670 р. підтвердив Андрусівське перемир’я з відстрочкою передачі Києва на невизначений час.

Сфера його влади була настільки широкою, що фактично він став главою російського уряду. Ордин-Нащокін багато уваги приділяв розробці реформ в економічній і військовій сферах, запропонував великий план перетворень, спрямованих на вдосконалення центрального і місцевого управління, відстоював необхідність боротьби зі Швецією за вихід у Балтійське море. В період його діяльності було встановлено поштовий зв’язок з Вільно та Ригою, а також здійснювався переклад іноземних газет і готувалися зведені витяги — “Куранти” —попередники друкованих газет. Неабиякі законотворчі здібності він виявив у розробці Новоторгового статуту (1667), що встановлював політику протекціонізму для російських купців. Не мав повної згоди з царем щодо питань зовнішньої політики, зокрема щодо точного виконання Андрусівського договору. В грудні 1671 р. пішов у відставку, залишив Москву, прийняв постриг під ім’ям Антонія у Кринецькій пустині, що за 60 км від Пскова, де і помер у 1680 р.

1607, червень — жовтень Оборона І. Болотниковим Тули.

Після штучного затоплення міста повстанці змушені були здатися. Взяття Тули означало кінець повстання під керівництвом Болотникова, якого заслали в Каргополь, де через шість місяців убили.

1607, липень — 1609,

грудень Російсько-польська війна.

Хід війни. 3 липня 1607 р. у Стародубі почали збиратися польські шляхетські та інші наймані загони під крилом Лжедмитра II.

Крім 18 тис. поляків Лжедмитро II мав ще козацьке військо І. Заруцького (6-7 тис. осіб) та 2—3 тис. козаків й інших людей, що добровільно приєдналися до самозванця. До весни 1608 р. на південно-західних окраїнах Російської держави зібралося військо в 27—30 тис., що майже цілком повторило шлях наступу на Москву, пройдений Лжедмитром І — Стародуб — Чернігів — Новгород-Сіверський — Путивль — Кроми — Орел, під час якого до нього приєднувалися все нові російські загони.

29—30 квітня 1608 р. відбувся дводенний бій під Волховом, у ході якого Лжедмитро II хоч і зазнав значних втрат, але його військам вдалося розбити війська Шуйського і змусити їх 1 травня 1608 р. відступити. Війська Лжедмитра II зайняли Можайськ, потім Звенигород і несподівано підійшли до столиці з північного заходу — до Тушина, де й укріпилися.

Тим часом один загін Лжедмитра під командуванням О. Лісовського, пройшов до Рязанської землі і захопив м. Михайлов-Рязанський, потім Зарайськ і Коломну і почав рухатися тилами на зустріч Лжедмитрові II біля Тушина, але між Москвою і Коломною зазнав поразки.

Біля Тушино було загалом зосереджено спочатку близько 23 тис. військ, серед яких 10 тис. поляків, 7 тис. козаків і 6 тис. ро­сійських військ, а у серпні 1608 р. — уже близько 50 тис. осіб.

Таку підтримку Лжедмитрові II польські війська надали, оскільки йому у травні — на початку червня 1608 р. не вдалося одразу оволодіти Москвою. Необхідна була тривала підготовка. Між Москвою і Польщею було укладено чергове перемир’я, порушене вже в серпні 1608 р. Польське командування військ Лжедмитра II прийняло план блокування й ізоляції Москви шляхом створення Великого кільця оточення Москви. На відстань 100—150 км від Москви з усіх сторін були послані протягом вересня 1608 р. загони військ із метою перетнути ці шляхи у великих населених пунктах і створити там митні та контрольно-пропускні пункти.

З осені 1608 р. до весни 1609 р. північ і північний схід Росії (від Ярославля, Костроми і до Вологди і Тотьми, а на північному заході також до Пскова) практично контролював тушинський уряд Лжедмитра II, у якому головну роль воєначальників і глав адміністративного управління відігравали польські командири загонів.

У лютому 1609 р. В. Шуйський уклав російсько-шведський Виборзький договір про військову допомогу з боку Швеції, і царський полководець М.В. Скопін, що проводив цю воєнно-дипломатичну операцію й зупинився в Новгороді, набрав там на початку 1609 р. ополчення і добровольців, щоб разом з 5 тис. шведів іти на допомогу Москві. Лжедмитро II направив назустріч йому загони Ружинського і Зборовського, що намагалися затримати просування Скопіна до Торжка, оскільки там мало відбутися з’єднання цього війська зі смоленським ополченням.

Війська Скопіна зазнали серйозних втрат у бою біля Торжка наприкінці квітня 1609 р., але поляки не зважилися затримуватися в озерно-болотистому районі навесні і відступили до Твері.

Тут у травні 1609 р. відбувся новий бій між військами Скопіна, підкріпленими силами шведського корпусу Делагарді, польськими загонами Зборовського і козаками Керновицького. Останніх відтиснули до Волоколамська — Клина, але пере­можці не зуміли закріпити свій успіх, тому що шведи відразу зажадали за перемогу грошовий внесок у 5 тис. рублів і 5 тис. соболів, загрожуючи у випадку невиплати повернутись у Новгород. Поки тривали суперечки, тушинці відступили, не зазнавши втрат і навіть зміцнившись.

У червні — липні 1609 р. Скопін, не ризикнувши йти прямо в Москву проти тушинців, переправив свої війська Волгою з Твері в Калязин, де ще раніше зупинився помічник Делагарді гене­рал Кристер Абрахамсон Сумі. Саме тут з літа 1609 р. і до весни 1610 р. шведські інструктори вели підготовку новобранців-ополченців, яких набирав Скопін у Ярославській, Костромській та інших заволзьких областях, що змусило тушинців висунути свої сторожові загони аж до Кинешми, перешкоджаючи переправі російсько-шведських військ на правий, “московський”, берег Волги. Підрив північного тилу, погіршення відносин із населенням, що перебувало під контролем тушинців, і внутрішні інтриги і зради викликали розвал у ту­шинському таборі і серед польських прихильників Лжедмитра II з осені 1609 р., коли стало відомо, що Польща офіційно почала війну проти Росії.

? — 1608 Життя Івана Ісаєвича Болотникова, який очолив повстання 1606—1607 рр.

1608, квітень У дводенній битві біля Волхова загони Лжедмитра II завдали поразки урядовим військам під командуванням брата царя Дмитра Шуйського. Ця перемо­га відкрила Лжедмитрові II шлях на Москву.

1608, 1 (11) червня Військо Лжедмитра II отаборилося в підмосковному селі Тушино. У країні створи­лося двовладдя — уряд Василя Шуйського в Москві і Лжедмитра II — в Тушино.

1608, вересень У битві біля підмосковного села Рахманово загін гетьмана Сапеги з Тушинського табору розбив військо брата царя Івана Шуй­ського. Після невдачі під Рахмановим цар Василь Шуйський фактично втратив контроль над містами Північно-Східної Русі.

1608, 23 вересня (3 жовтня) Військо гетьмана Сапеги і пол­ковника Лісовського оточило Троїце-Сергієву лавру. Початок знаменитої оборони Сергієвої лаври (1608—1610).

1609, 7 (17) лютого Невдала спроба скинути Василя Шуйського. Змовники на чолі з князем Гагаріним втекли в Тушинський табір.

1609—1618 Польська і шведська інтервенції.

Основні воєнні дії:

1. Оборона росіянами Смоленська (6 вересня 1609 р. — 3 червня 1611 р.). Місто захищав гарнізон під командуванням М.В. Шеїна (5,4 тис. осіб). Незважаючи на перевагу польських військ (12 тис. поляків і 10 тис. українських козаків), захисники Смоленська героїчно оборонялися.

2. Поразка російсько-шведських військ під командуванням князя Д. Шуйського (22 тис. росіян і 8 тис. шведів) від польсь­кого війська під командуванням гетьмана С. Жолкевського (12,5 тис.). Під час битви шведи на чолі з генералом Я. Делагарді почали переговори з поляками й перейшли на їх бік. Однією з причин зради шведів була затримка виплати платні. Росіян охопила паніка. Одним із перших утік командувач Шуйський, який, за переказами, прискакав до Москви босим. Жолкевський змусив російські війська, що здалися, присягнути польському королевичу Владиславу. Тим часом шведи рушили на Новгород, захопивши всю казну російської армії. Поразка росіян сприяла поваленню влади Василя Шуйського.

3. Невдала спроба Першого ополчення під проводом думного дворянина П. Ляпунова, князя Д. Трубецького й отамана І. Заруцького (до 100 тис. осіб) захопити Москву (березень — грудень 1611 р.). Причини невдачі полягали у відсутності єдиної структури і загального керівництва та глибоких соціальних розбіжностей між дворянами і козацько-селянською масою. Після цієї невдачі Перше ополчення розпалося.

4. Облога та захоплення Новгорода шведським військом під командуванням Я. Делагарді (10 тис. воїнів) (березень — липень 1611 р.). 16 липня шведи завдяки зраднику холопу І. Шваля увійшли в місто через Чудницовську браму, яка не охоронялася. Після цього новгородці змушені були визнати своїм покровителем короля Швеції. Тільки через шість років за умовами Столбовського миру (1617) Швеція повернула Новгород Росії.

5. Облога та взяття Другим ополченням (10 тис. воїнів) під проводом земського старости К. Мініна і князя Д. Пожарського, а також козачими загонами під командуванням князя Д. Трубецького (2,5 тис. осіб) (серпень — жовтень 1612 р.) Москви. Загону гетьмана Я. Ходкевича (12 тис. осіб) так і не вдалося допомогти польському гарнізону на чолі з полковником М. Струсем, що перебував у центрі Москви. 26 жовтня 1612 р. залишки голодуючого польського гарнізону капітулювали. Зі звільненням Москви від польських інтервентів були створені умови для відновлення в країні державної влади.

6. Поразка та невдала облога Волоколамська польськими військами під командуванням короля Сигізмунда III (5 тис. осіб) (грудень 1612 р.). Метою походу Сигізмунда було захоплення Москви. На шляху до російської столиці польське військо оточило Волоколамськ, але зазнало поразки і відступило. Це дало можливість провести в Москві Земський собор, на якому було обрано нового царя — Михайла Романова.

7. Оборона росіянами Тихвінського монастиря (1613—1615). У 1613 р. шведське військо під проводом Я. Делагарді підійшло до стін Тихвінського монастиря. Монастир захищали ченці та місцеві жителі. Успіх купки захисників, що відбили наступ професійного війська, приписували знаменитій Тихвінській іконі Божої матері.

8. Поразка росіян під командуванням воєводи Д. Трубецького біля с Бронниця (30 км від Новгорода) від шведського війська під проводом Я. Делагарді (16 липня 1614 р.). Російському війську бракувало дисципліни — воєводи сварилися один з одним, а рядовий склад грабував навколишні села. Цим і скористався Делагарді, який завдав Трубецькому поразки, що дало змогу шведському королю Густаву-Адольфу активізувати воєнні дії.

9. рейд польсько-литовського загону під командуванням полковника О. Лісовського (3 тис. осіб російськими землями (літо 1615 р.). Починаючи з Брянська, було взято Орел, Кроми, Вязьму, Можайськ. У зв’язку з тим, що урядові війська під проводом князя Д. Пожарського розпалися, Лісовський продовжував свій рейд Костромською, Ярославською, Муромською і Калузькою областями. Урядові війська не змогли завадити йому. Успіхи “лисовчиків” засвідчували не тільки талановитість їх вождя, а й тяжке становище Росії, яка була неспроможна ефектив­но захищатися від набігів. Рейд Лісовського особливо не вплинув на хід російсько-польської війни, але надовго запам’ятався Московській державі.

10. Облога Пскова (30 червня — 14 жовтня 1615 р.) шведським військом під командуванням короля Густава-Адольфа (16 тис. осіб). Місто захищав гарнізон на чолі з воєводою В. Моро­зовим. Після невдалого штурму, шведське військо припинило облогу й покинуло псковські околиці. Псковська оборона 1615 р. зупинила шведську агресію. Шведське керівництво було змушене 5 грудня 1615 р. підписати протокол про припинення воєнних дій і за посередництва Англії почати мирні переговори, що завершилися підписанням Столбовського миру (1617 р.).

11. Невдала облога Смоленська російськими військами на чолі з воєводою М. Бутурліним і М. Погожим (10 тис. осіб) (липень 1616 р. — травень 1617 р.). Російських військ виявилося недостатньо для захоп­лення такої міцної фортеці. У травні 1617 р. загони Чаплинського і Тонсевського відбили від Смоленська російське військо, яке відійшло до Бєлого.

12. Облога військами польського королевича Владислава (бл. 16 тис. осіб) Можайська (за 110 км від Москви) (червень — серпень 1618 р.). Місто обороняли загони воєвод Д. Черкаського, Б. Ликова і Ф. Волинського (6 тис. осіб). Розпочавши наступ на Москву, Владислав був зупинений під Можайськом. Поляки не змогли захопити фортецю, оскільки не мали артилерії. Тільки за наказом царя гарнізон покинув місто і відійшов до Москви. Героїч­на оборона Можайська на два місяці затримала польські війська на шляху до російської столиці.

13. Облога Москви (осінь 1618 р.) польським військом під командуванням королевича Владислава (10 тис. поляків, 20 тис. українських козаків на чолі з П. Сагайдачним). Фактичним керівником польського війська був гетьман Я. Ходкевич. 20 вересня польська армія наблизилася до російської столиці й стала табором у Тушині. Москвичів охопив жах, який збільшувала комета, що висіла тоді над містом. Поляки в ніч на 1 жовтня (Покрову) 1618 р. пішли на штурм Москви, але наштовхнулися на відчайдушний опір. Більше того двоє французьких зрадників перейшли на бік росіян і видали їм план штурму. Після невдалого штурму почалися переговори, які закінчилися підписанням Деулінського перемир’я 1618 р. між Росією та Польщею.

1609 Підписано російсько-шведський оборонний союз. Швеція зобов’язалася надавати Росії допомогу проти військ Лжедмитра II, а цар Василь Шуйський віддав шведам частину російських земель у Карелії.

1609, вересень У зв’язку з тим, що Польща перебувала в стані війни зі Швецією, союз Росії і Швеції дав привід польському королеві Сигізмунду III відкрито висту­пити проти Росії. 12-тисячна польська армія, порушивши раніше підписане перемир’я, вторглася в російські землі.

1609, 6 вересня — Смоленська оборона.

1611, 3 червня

Місто оточило військо під проводом Сигізмунда III (12 тис. поляків і 10 тис. українських козаків). Смоленськ захищав гарнізон під командуванням М.Б. Шейна (5,4 тис. осіб), а також озброєні міські мешканці. 27 вересня 1609 р. розпочався перший штурм фортеці, який було відбито воїнами гарнізону. Взимку поляки намагалися робити підкопи, розпочалися підземні бої. 16 і 27 січня смоляни вибили поляків із підземних галерей і підірвали підкопи. Влітку ситуація змінилася на користь польської сторони. Після жорстокої поразки російських військ під м. Клушино (24 червня 1610 р.), що прямували на допомогу Смоленську Сигізмунд III підтягнув до Смоленська важку артилерію і поляки поновили обстріл і штурм міста. Але втративши більше тисячі воїнів, Сигізмунд перейшов до облоги. Переговори про здачу фортеці у вересні 1610 р. і в березні 1611 р. не дали бажаних результатів. Наприкінці другого року облоги гарнізон “крепкостоятельного града” нараховував лише 200 осіб. У ніч на 3 червня 1611 р. поляки пішли на п’ятий штурм Смоленська. Захисники героїчно стримували натиск, останній загін підірвав себе в Успенському соборі, де у підвалах зберігалися великі запаси пороху. Поранений М. Шеїн потрапив у полон. Сигізмунд не зміг рухатися на Москву. Втрати польської армії становили 30 тис. осіб. Після захоплення Смоленськ на 40 років потрапив під владу Польщі.

1609, 6(16) вересня Армія Сигізмунда III оточила Смоленськ. Початок героїчної оборони Смоленська (1609—1611).

1609, 19 (29) грудня Лжедмитро II, побоючись прихильників Сигізмунда, таємно втік у Калугу. Туди незабаром прийшли і залишки його воїнства. Розвал Тушин­ського табору.

1610, 12 (22) січня Польсько-литовські загони зняли облогу Сергієвої лаври. Закінчення знаменитого “Тро­їцького сидіння” (1608—1610).

1610, лютий Під Смоленськ прибула делегація тушинців на чолі з боярином Михайлом Салтиковим. Вони запропонували московський престол неповнолітньому сину Сигізмунда III — Владиславу. Король погодився.

1610, 27 січня (6 лютого) Загін князя Куракіна розбив тушинців біля Дмитрова.

1610, 2 (12) березня Армія воєводи М. В. Скопіна-Шуйського вступила в Москву.

1610, 23 квітня (3 травня) Помер М.В. Скопін-Шуйський, якого за чутками отруїли родичі, вважаючи популярного полководця головним конкурентом у боротьбі за престол у разі смерті бездітного Василя.

1610, 7 (17) липня Царя Василя Шуйського скинуто з престолу його ж оточенням і насильно пострижено в ченці. Влада в Москві перейшла до семи бояр — “Семибоярщина”.

Семибоярщина — московський боярський уряд на початку XVII ст. Після усунення В. Шуйського в липні 1610 р. до складу уряду увійшло сім представників знатних боярських родин: Ф.І. Мстиславський, І.М. Воротинський, О.В. Трубецькой, А.В. Голіцин, І.Н. Романов, Ф.І. Шереметьев і Б.М. Ликов унаслідок чого й одержав назву “семибоярщина”. 17 серпня 1610 р. цей уряд у польському стані підписав договір про визнання польсь­кого королевича Владислава російським царем. 21 вересня вони впустили в Москву польські загони на чолі з гетьманом Жолкевським. Після цієї зради значна частина країни і столиця опинилися в руках польських інтервентів. Влада в Москві фактично перейш­ла в руки воєводи Гонсевського. Двох із семи бояр (О.В. Голіцина та І.М. Воротинського) було заарештовано, а їх місця зайняли представники “нових бояр” і “дворян” — М.І. Салтиков і Ф. Андронов, які перейшли на бік Сигізмунда III з Тушинського табору. Формально “семибоярщина” як уряд існував до 1612 р. Сподівання боярства на те, що поляки допоможуть скинути Лжедмітра II, не здійснилися.

1610, 17 (27) серпня Семибоярщина обирає на московський престол сина польського короля Сигізмунда III — Владислава.

За умовами, висунутими боярами й узгодженими з Жолкевським, російським царем визнали сина Сигізмунда III, королевича Владислава. Захищаючи свої привілеї, боярський уряд домігся вклю­чення у договір статей, які обмежували права Владислава (прийняття православ’я, шлюб тільки з росіянкою, обмежена кількість наближених осіб — поляків тощо). Цей договір санкціонував зайняття російського престолу представником польської знаті.

До Сигізмунда відправилося “велике посольство” на чолі з Філаретом Романовим і князем Василем Голіциним, щоб просити короля скоріше прислати сина на російський престол.

1610, 19 (29) вересня На запрошення московських бояр, які побоювалися бунту черні, в Москву вступив польський загін під командуванням гетьмана Гонсевського. Початок дворічної окупації російської столиці іноземцями.

1610, 20 (30) жовтня Сигізмунду III був представлений полонений поляками Василь Шуйський.

За переказами, на вимогу поклонитися королеві Василь відповів: “Не можна Московському і всієї Русі государю кланятися королю: праведними долями Божими приведений я у полон не вашими руками, але виданий московськими зрадниками, своїми рабами”.

1610, 30 листопада (10 грудня) Патріарх Гермоген закликав населення до захисту російської землі і православної віри від іноземців.

1610,1(11) грудня На полюванні, під Калугою, слуги вбили Лжедмитра II.

1611, лютий Формування Першого ополчення проти поляків, яке очолив думний дворянин Прокопій Ляпунов. Ополчення виступає в похід на Москву.

Очолили перше ополчення рязанський воєвода Прокопій Ляпунов й отаман Заруцький. Через непримиренний розбрат між дворянами і козаками, навіть за допомогою москвичів, їм не вдалося захопити Москву. Цей конфлікт призвів до загибелі Ляпунова і розпаду Першого ополчення.

1611, 9 (19) березня У Москві почалося народне повстання проти поляків. На допомогу повсталим підійшов передовий загін із Першого ополчення під керівництвом князя Дмитра Пожарського. Але поляки сховалися за фортечними мурами Москви. За по­радою бояр, що залишилися з ними вони підпалили місто, витіснивши вогнем нападників.

1611, 3 (13) червня Завершилася оборона Смоленська (1609—1611). Витримавши дворічну облогу, місто було взято лише після п’ятого штурму.

1611, 20 (30) червня Лідери Першого ополчення (Прокопій Ляпунов, Іван Заруцький і Дмитро Трубецькой) підписали “Вирок всієї землі”. Цей документ посилював роль дворянства в управлінні дер­жавою, зберігаючи права помі­щиків на землю і кріпосні від­носини.

1611, 6 (16) липня Шведські війська оволоділи Новгородом. Новгородці виз­нали своїм заступником короля Швеції і закликали інші ро­сійські області визнати царем шведського королевича Філіппа.

1611, 22 липня (1 серпня) Вбивство козаками П. Ляпунова на підставі грамоти, в якій ніби­то він закликав знищити коза­ків.

Реальною причиною вбивства стала боротьба в стані ополченців між дворянами і козацько-селянською масою. Після загибелі лідера дворянські загони покинули табір ополченців. Початок розвалу першого ополчення.

1612, січень Друге ополчення на чолі з К. Мініним і Д. Пожарським вирушило до Ярославля, встановлюючи в північно-східних районах земську народну владу.

Основні сили Другого ополчення були сформовані у Нижньому Новго­роді за ініціативою земського старости К. Мініна. Військовим керівником ополченців став князь Д. Пожарський. Програма Другого ополчення полягала у визволенні Москви від польських інтервентів і відмові від визнання на російському престолі государів-іноземців. Дії ополчення підтримав патріарх Гермоген, який закликав до боротьби з католи­ками-поляками.

1612, 17 (27) лютого Мученицька смерть Патріарха Московського і всієї Русі Гермогена.

1612, березень Створення “Ради всієї землі” в Ярославлі.

В Ярославлі, куди прибули головні сили нижньогородського ополчення, було створено тимчасовий урядовий орган — “Раду всієї землі” (своєрідний Земський собор). Головну роль у ньому відігравала верхівка купецтва і дрібне дворянство. У “Раді”, на відміну від Земських соборів, вище боярство і духовенство майже не мали впливу. Це був своєрідний уряд Другого ополчення, в якому, на відміну від Першого, були представлені всі верстви населення.

1612, 24 серпня (3 вересня) Друге ополчення здобуло перемогу над військом польського гетьмана Ходкевича під Москвою.

1612, 9 (19) вересня У Гостинському замку (Поль­ща) помер колишній російський цар Василь Шуйський.

1612, 22-24 жовтня Бої Другого опол­чення з польськи­ми загонами геть­мана Ходкевича.

У зв’язку з наближенням до Москви чималого польського підкріплення на чолі з гетьманом Ходкевичем, Друге ополчення вийшло йому назустріч. У розпалі битви козаки князя Трубецького проти його волі приєдналися до ополченців. Це вирішило долю битви на користь росіян. Ходкевич змуше­ний був відступити від Москви.

1612, 26 жовтня Визволення Москви від поляків.

Поразка Ходкевича зробила ста­новище польського гарнізону безна­дійним. Безглуздість опору і жорсто­кий голод серед поляків примусили їх капітулювати. Визволення Москви народним ополченням на чолі з Мініним і Пожарським створило умови для відновлення державної влади в країні та надало могутній поштовх розгортанню масового визвольного руху проти інтервентів по всій країні.

1612, грудень Відбито похід на Москву польського війська на чолі з королем Сигізмундом III.

1613, лютий У Москві засідає Земський собор, скликаний для обрання нового царя.

1613, 21 лютого (3 березня) Земський собор затвердив обрання на царство Михайла Федоровича Романова.

Михайло Федорович Романов (12 (22) липня 1596 — 13 (23) липня 1645) — російський цар, родоначальник династії Романових. Син боярина Федора Романова (з 1619 р. — патріарх Філарет). Обраний на престол Земським собором 21 лютого 1613. За його правління провідну роль в управлінні державою відігравали його близькі родичі (в 1619-1633 рр. правив фактично батько), але уряд багато питань вирішував спільно із Земським собором: його збирали десять разів для вирішення назрілих проблем. В цей час усталилася й набула подальшого розвитку кріпосницька система, розширилося поміщицьке й монастирське землеволодіння, зросло оподаткування населення. Щоб вивести розорену країну з війни, уряд М.Ф. Романова уклав Столбовський мир (1617) зі Швецією і Деулінске перемир‘я (1618) з Польщею, за умовами якого до Польщі відійшла Чернігово-Сіверська земля, яка була захоплена Московським князівством у 1503 р. У 1632—1634 рр. Михайло Федорович вів невдалу війну з Річчю Посполитою, у якій на боці польських військ воювали українські козаки на чолі з гетьманом Т. Орендаренком (див. Поляновський мир 1634 р.). Розширення території держави відбувалося за рахунок подальшого захоплення Сибіру. Михайло Федорович був двічі одружений: у 1624 р. на Марії Володимирівні Долгорукій (померла через 4 міс.), у 1626 р. — на Євдокії Лук’янівні Стрешньовій; старший син від другого шлюбу — цар Олексій Михайлович.

1613, 14 (24) березня Після тривалих переговорів Михайло, що перебував із матір’ю в Іпатівському монастирі поблизу Костроми, дав згоду депутатам Земського собору прийняти царство. Мати Михайла — черниця Марфа — благословила на царство Федоровською іконою Божої Матері. (Свято-Федоровської ікони Божої Матері російська православна церква відзначає 29 серпня, в день її дивного явлення у 1239 р.).

1613, 11 (21) липня В Успенському соборі Кремля відбулося вінчання на царство першого царя з династії Романових — Михайла Федоровича.

1614, 25 червня (5 липня) Яїцькі козаки видали урядовим військам отамана Івана Заруцького і Марину Мнішек. Отаман з сином Марини було страчено, а Марину ув’язнено.

1614, 14 (24) липня Під селом Бронниці шведське військо генерала Делагарді розбило армію князя Трубецького, яку було послано для визволення Новгорода.

1615, 9 (19) жовтня Невдалий штурм Пскова шведськими військами на чолі з королем Густавом-Адольфом, що змусило Швецію почати мирні переговори з Росією.

1617, 27 лютого Столбовський мир зі Швецією.

Столбовський мир — мирний договір між Росією і Швецією, укладений 27 лютого (9 березня) 1617 р. у с. Столбово поблизу Тихвіна.

Умови миру:

• Швеція повертала Російській державі північно-західні землі (з Новгородом, Старою Русою та іншими містами), захоплені під час інтервенції на початку XVII ст.;

• за Швецією залишалися Іжорська земля (Івангород, Ям, Копор’є) і м. Корела з повітом, що позбавило Росію виходу до Балтійського моря;

• Російська держава зобов’язувалася виплатити Швеції 20 тис. рублів;

• Передбачалося право вільної торгівлі для купецтва обох сторін на території країн, що уклали договір;

• кордони, встановлені Столбовським миром 1617 р., зберігалися до укладення Ніштадтського мирного договору 1721 р., яким завершилася Північна війна 1700-1721 рр.

1618, 11 грудня Деулінське перемир’я з Польщею на 14,5 років.

Деулінське перемир’я — перемир’я між Московською державою та Річчю Посполитою, укладене 1 (11) грудня 1618 р. у с. Деуліно (тепер м. Сергіїв Посад під Москвою) на 14,5 років.

Ним завершувалася російсько-польська війна 1617-1618 рр., у якій на стороні поляків воювала 20-тисячна армія українських козаків на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним. Польський король Сигізмунд III змушений був підписати договір не тільки у зв’язку з невдачами під Москвою, а й у зв’язку з початком Тридцятиліт­ньої війни в Європі (1618—1648). Знесилена затяжною війною Московська держава погодилася на досить тяжкі умови перемир’я.

Умови перемир’я:

• Росія віддавала Польщі 29 міст;

• за Річчю Посполитою залишалися Смоленська та Чернігово-Сіверська землі;

• сторони обмінялися полоненими;

• Польща відмовилася визнати російським царем Михайла Федоровича.

Московській державі вдалося повернути втрачені землі тільки після укладення Андрусівського перемир’я 1667 р. та договору про “Вічний мир”.

1620 або 1621 — Життя та діяльність Авакума Пет-

14 квітня 1681 рова — ідеолога російського розколу, противника реформ патріарха Никона.

? — 1626 Життя та діяльність Авраама Паліцина — політичного діяча, письменника.

1629 — 1676 Життя та діяльність Олексія Михайловича — російського царя (з 1645 р.).

1631 — 1632 Створення перших полків “іноземного строю” — початок воєн­ної реформи.

1632 — 1634 Російсько-польська війна.

До початку 30-х рр. російський уряд вирішив, що армія готова для війни з Польщею за повернення Смоленська і західних земель.

Наприкінці квітня 1632 р. помер польський король Сигізмунд III, і престол мав посісти його син Владислав IV. Однак обрання Владислава затяглося майже на рік. Більше того, Польща зазнала найжорстокішої поразки від Туреччини на початку 20-х років. Саме тому російські дипломати вирішили скористатися сприятливим моментом.

9 серпня 1632 р., цар Михайло видав указ про денонсацію російсько-польського договору і маніфест про початок війни проти Польщі.

Мета війни для Росії: повернення Смоленська, Сіверських і Чернігівських земель.

Стан російської армії:

Російську армію за період перемир’я було серйозно реформовано: оснащено новою зброєю, купленою на Заході, і у її складі було засновано декілька полків іноземного строю, в тому числі і спеціальних військ, артилерії, саперних, найнятих в Англії, Шотландії, Голландії, Німеччині, Швеції і Данії, незважаючи на негативний досвід участі іноземних найманців у російській армії.

Проте технічно і професійно, а також щодо зовнішнього вигляду і чисельності російську армію, безсумнівно, було модернізовано.

Хід воєнних дій:

У вересні 1632 р. з Москви до Смоленська вирушило 32 тисячне військо зі 158 гарматами під командуванням боярина Михайла Борисовича Шеїна, що був смоленським воєводою.

Заставши противника зненацька (не мав військ на кордоні) російська армія без опору зайняла 21 місто у смузі всього литовського кордону від Вязьми до Дніпра.

Однак найголовніший і найсильніший опорний пункт (важливий як у політичному, так і стратегічному плані) — м. Смоленськ, із його гарнізоном і арсеналом, укріпленнями, не було здобуто навіть після тривалої облоги (з 14 жовтня 1632 р. по червень 1633 р.).

Місто захищав польський гарнізон на чолі з губернатором С. Воєводським (3 тис. осіб). Узяти Смоленськ облогою не вдалося. Невдачею завершився й штурм у травні — червні 1633 р., оскільки російське військо покинули чимало служилих людей, які пішли захищати свої володіння на півдні, від нападів загонів Кримського ханства й українських козаків.

У серпні 1633 р. на допомогу смоленському гарнізону підійшла польська армія на чолі з королем Владиславом (23 тис. осіб, за іншими даними — 40 тис.). У жовтні 1633 р. польське військо захопило Дорогобуж, продовольчими запасами, а також зайняло шлях, що зв’язував Шеїна з Москвою. Російську армію було оточено. Найманці почали вимагати підписання миру. Епідемія, голод, втрата надії на допомогу, змусили Шеїна почати переговори.

Отже, під Смоленськом сталася найбільша катастрофа російської армії: напівголодна, позбавлена можливості підвезення боєприпасів, вона (хоч уже майже була готова взяти Смоленськ, зробивши кілька вдалих підкопів під кремлівську стіну) несподівано капітулювала після пропозиції від поляків здатися в грудні 1633 р.

14/24 лютого 1634 р. у російському таборі під Смоленськом боярин Михайло Борисович Шеїн та окольничий Артемій Васильович Ізмайлов підписали капітуляцію.

Умови капітуляції: російська армія мусила здати всю артилерію — 300 гармат і залишала тільки 12 іменних гармат. Уся армія мала здатися в полон. Шеїну дозволялося вийти з оточення тільки з 8 тис. осіб.

Після цього Шеїна й Ізмайлова цар визнав зрадниками. Після прибуття в Москву їх було арештовано і страчено публічно на Лобному місці 28 квітня 1634 р.: їм обом було відтято голови і виставлено на списах протягом двох тижнів на Красній площі.

Хоч після падіння Смоленська Владислав IV вважав шлях на Москву відкритим і йому вдалося взяти несподіваним маневром абсолютно не підготовлену до оборони Вязьму, на цьому просування польських військ фактично зупинилося. Партизанська війна селян, що почалася у східних районах Смоленщини, поблизу Бєлого, Сичевська, Гжатська перешкодила полякам просунутися до столиці.

У лютому 1634 р. полякам було завдано надзвичайно важкої поразки селянським ополченням під м. Бєлим, де король утратив 4 тис. своїх кращих військ — гвардійських драгунів.

Паніка, яка розпочалася у польському війську, яке не бажало гинути “в російських снігах”, змусила Владислава IV погодитися на російську пропозицію про мирні переговори, запропоновані російською стороною після двох диверсійних пожеж у Москві, в лютому і березні 1634 р., під час якої згоріло 15 тис. будинків.

У травні 1634 р. на кордоні Дорогобузького і В’яземського повітів нарешті почалися російсько-польські переговори про мир, які завершилися підписанням 4 (14) червня 1634 р. Поляновського договору.

Умови договору:

• встановлювався “вічний мир” і “забувалося” все, що відбулося з 1604 по 1634 р.;

• польський король зрікався прав на російський престол і обіцяв повернути присланий йому в 1610 р. виборчий акт мос­ковських бояр (у тому числі підписаний батьком царя — Філаретом);

• Владислав IV відмовлявся від титулу “цар Московський”.

• цар Михайло Федорович вилучав зі свого титулу слова “князь Смоленський і Чернігівський” і зобов’язувався не підпи­суватися “государ усієї Русі”, щоб не натякати на поширення свого суверенітету на російські землі, що перебували під Польщею і Литвою;

• цар відмовлявся від будь-яких прав і замахів на повернення Ліфляндії, Естляндії і Курляндії;

• цар віддавав Польщі Смоленськ, Чернігов з їх областями, а також міста: Дорогобуж, Бєле, Рославль, Стародуб, Трубчевськ, Неволь, Себеж, Новгород-Сіверський з артилерією, боєприпасами й архівами, а також з усіма жителями, яким заборонялося переходити в Росію, крім осіб духовного і купецького звання;

• росіянам, у тому числі і купцям, заборонялося приїжджати в Краків і Вільно, а полякам — у Москву, в інших містах купецтво обох країн могло торгувати вільно;

• обмін полонених проводився без викупу. Існував і таємний протокол до Поляновського миру, підписаний особисто королем Владиславом IV і царем Михайлом Федоровичем. За ним Владислав IV відмовлявся вживати титул “цар московський” або “цар російський” в обмін за сплату йому російською скарбницею 20 тис. золотих рублів повновагою монетою. Цю обставину сторони зобов’язалися тримати в суворій таємниці і приховати в тексті мирного договору, в якому сплата цієї суми вважалася сплатою за повернення Росії м. Серпейська.

Отже, Смоленська війна (9 серпня 1632 р. по 15 червня 1634 р.), яка почалася успішним звільненням багатьох міст, закінчилася принизливою поразкою під Смоленськом.

1632—1634 Балашовщина — селянсько-козацьке повстання на Смоленщині під проводом Івана Балаша.

1635—1636 Будівництво Теремного палацу в Кремлі.

1636 Початок створення Бєлгородської засічної межі для охорони кордонів від кримських набігів.

1637—1642 “Азовське сидіння” — захоплення та утримання донськими та запорозькими козаками туре­цької фортеці Азов.

Азовське сидіння (23 квітня 1637 — 28 травня 1642 р.). У 1637 р. двори монархів у Москві, Варшаві, Стамбулі, Бахчисараї, Ісфагані приголомшила звістка, про взяття неприступної Азовської фортеці донськими козаками.

Штурм Азова сплутав карти багатьом дипломатам і полководцям і вніс корективи в систему політичних взаємовідносин Росії з Річчею Посполитою, Османською імперією та її васалами.

Татарські напади знекровлювали російську державу. Тільки у першій половині XVII ст. було захоплено для продажу на невільничих ринках близько 200 тис. російських людей. Саме Азов став основним місцем продажу полонених у рабство східним купцям. За цей час російський уряд, щоб утримати татар від нападу на Росію, витратив на подарунки кримському хану й утримання посольств кримців до 1 млн золотих рублів. На ці гроші можна було побудувати близько 200 міст-фортець.

Султанський двір дуже дорожив Азовом. Далеко висунута на північ фортеця давала змогу тримати в шорах кримських і ногайських татар, а також мусульманські народи Північного Кавказу.

Донські козаки також розуміли ключове значення Азова: звідси виходила постійна загроза. Крім того, фортеця сприяла загарбницькій політиці турецьких султанів.

Облога фортеці почалася 21 квітня 1637 р. Донці заздалегідь спорудили навколо Азова укріплення: вирили рови, майже біля азовських кам’яних стін зробили насип.

Кілька днів тривала облога з перестрілками та численними спробами донців зруйнувати стіни гарматним вогнем.

До Азова спробувало пробитися 4-тисячне військо з Керчі, та Темрюка. Однак донці вчасно дізналися про це і вийшли їм назустріч. На р. Кагальник відбулася битва, яка закінчилася поразкою турецького загону.

22 травня з Воронежа з караваном суден із 49 стругів доволі вчасно прибув на Дон царський посланник С. Чиріков. Він привіз порох, по 50 гарматних ядер, сукно, 2 тис. рублів. Вогнем із гармат козаки пошкодили фортечні мури, проте цього було замало для початку штурму. Тоді донці вирішили зробити підкоп.

Підземний хід під Азовську фортецю козаки рили близько місяця. Самовпевненість турків у неприступності фортеці призвела до того, що рано 18 червня могутнім вибухом було зроблено пролом у стіні на 10 сажнів (більше 20 м). Через цей пролом донці й увірвалися у фортецю. На вулицях Азова розгорілася кровопролитна рукопашна сутичка, яка тривала три дні. Особливо важко було штурмувати чотири вежі, в яких засіло по 30—50 осіб у кожній.

Як писали згодом донці в Москву: взявши Азов вони дали свободу 2 тис. православних. Захоплену здобич козаки розділили на всіх учасників облоги і штурму (в тому числі й убитих).

Для охорони Азова з боку степів було створено кінну варту чисельністю близько 400 осіб. Ці кіннотники постійно виїжджали в роз’їзди на 10—20 верст.

Козаки вважали взяття Азова власним подвигом і, здобувши блискучу перемогу не хотіли поступатися “вольностю”. Донці сподівалися на постійне поповнення людьми з Росії, але розуміли, що без постачання боєприпасами і продовольством Азов не утримати.

Уряд Михайла Романова, хоч і був стривожений можливістю конфлікту, все-таки дозволив вільно торгувати з Доном.

У 1638 р. козаки отримали велику кількість боєприпасів на знак визнання їх бойових заслуг, в Азов привезли царський прапор, ікони та книги для церков. Царський уряд намагався не втручатися в азовські справи, побоюючись, щоб у відповідь на захоплення козаками Азова султан не наказав кримському хану напасти на Росію.

Царський уряд запевняв султана в непричетності до козачого походу, однак згодом, на початку 1638 р., Михайло Федорович став вимагати від козаків, щоб ті почали наступ на кримські улуси. Водночас уряд виділяв чималі кошти для повного відновлення засічної межі протяжністю 600 верст, яка закривала татарам шлях до Москви. Усі ці заходи були спрямовані на те, щоб запобігти турецько-татарській експансії.

Султанський уряд опинився у скрутному становищі. Можна було очікувати нападів козаків на Тамань, Крим, Малу Азію. Турецькі фортеці на узбережжі Чорного моря були набагато слабші за Азовську, а султанська армія застрягла в Ірані, а турецький флот воював проти Венеції.

У серпні 1638 р. кримський хан Бахадур-Гірей вирушив до Азова, але не бачачи великого ентузіазму серед воїнів воювати, повернув назад, так і не дійшовши до Дону.

Цар Михайло Федорович у червні 1639 р. скликав Земський собор, на якому дворяни поклялися в готовності воювати за царським указом. Торгові люди пропонували припинити сплату данини хану і спорядити на ці гроші військо. Наслідки взяття Азова були такі:

• Продовжилося будівництво Бєлгородської межі. Уряд відкинув у лютому 1638 р. ультиматум кримського хана знищити південні фортеці. Протягом 30-х років XVII ст. на півдні було відновлено Орел і побудовано 10 нових міст;

• Зазнала певних змін соціальна політика царизму в південноросійських повітах. У 1637 р. уряд заборонив боярським і столичним дворянам, а також поміщикам і вотчинникам центральних повітів набувати землі в південних районах, де розташовувалися рубежі, що охороняли від татар приборні люди. В деяких місцевостях великі кріпосницькі маєтки були ліквідовані;

• Ногайські татари в 1638—1639 рр. почали повертатися в донські степи. Козаки допомогли переправитися через Дон ногайським мурзам, які знову визнали верховну владу московського царя. Таким чином, татарську кінноту була ослаблено;

• Іранський шах спробував установити зв’язок із козаками, що оволоділи Азовом. Його посли пробралися в Азов, передали гроші й обіцяли військову допомогу, переконуючи донців не покидати фортеці.

Оволодівши Азовом і зробивши його своїм головним містом, козаки змусили рахуватися з собою. Козацька “республіка” досягла розквіту. До літа 1638 р. козаки відновили колишні укріплення.

У січні 1641 р. під стінами Азова раптово з’явилося військо кримського хана. Кровопролитні бої тривали 5 днів. Не досягнувши успіху, хан запропонував здати фортецю за великий грошовий викуп, але його пропозицією було знехтувано з обуренням.

Передбачаючи сутички з більш численними і добре озброєними турецько-татарськими силами, керівники Війська Донського звернулися до царя з проханням прислати їм ратних людей, мотивуючи тим, що козаки не “горододержці”.

На активні дії проти турків і татар уряд Михайла Романова не зважився, обмежившись надісланням дарування. До Азова було відправлено борошно, крупи, сухарі та 8 тис. рублів. Проте на заклик донських козаків про допомогу відгукнулися прості люди з південних міст і повітів Росії та українські козаки.

Для облоги султан Ібрагім зібрав значні сили. Зосереджений в Анапі флот складався зі 100 каторг, 80 великих і 90 малих суден. Стінобитних гармат, що стріляли ядрами вагою до пуда, нараховувалося близько сотні.

Чисельність турецько-татарських сил, які прибули до Азова, досягла 200—250 тис. До сухопутної армії входили 40—50 тисяч піших воїнів і 40 тисяч татарських і ногайських кіннотників. Крім яничарів, фортецю оточували солдати, набрані з арабів, греків, сербів, албанців, угорців, валахів та інших народностей, що населяли землі, підвладні Османській імперії.

До дня появи ворога в Азові зібралося понад 5 тис. козаків і 800 жінок, які нарівні з чоловіками обороняли фортецю. Отаманами козаки обрали Осипа Петрова і Наума Васильєва.

7 червня 1641 р. турецько-татарські війська під команду­ванням досвідченого полководця — силістрійського губернатора Гусейн-паші з усіх сторін оточили Азов. Великі турецькі кораблі залишилися в морі, а малі увійшли в Дон і зупинилися навпроти Азова.

Донці заздалегідь приготували підкопи для вибухів і ями-пастки. Перші атаки не принесли турецьким військам бажаного результату. Тоді вони (турки) почали насипати земляний вал на рівні азовських стін і навіть вище. Донці провели під нього підкоп і підірвали.

Одночасно турки повели в бік фортеці біля 17 підкопів. Козаки рили їм назустріч свої ходи. Підземна війна закінчилася поразкою турецьких військ.

Зазнавши невдачі з підкопами, турецькі паші наказали перейти до обстрілу міста “вогненними ядрами”. В Азові почалися пожежі. Козаки стійко витримали і це випробування.

Час минав, а турецькі воєначальники не могли похвалитися успіхами. Моральний дух турків падав. Гусейн-паша запропонував Стамбулу відвести армію і відновити облогу наступною весною. Відповідь султана була досить красномовною: “Візьми Азов або віддай свою голову”.

Турецькі командири вирішили вдатися до останнього засобу. Сподіваючись на чисельну перевагу свого війська, вони стали вимотувати козаків безперервними атаками і вдень, і вночі. 24 приступи було відбито. Більше того, незважаючи на крайню втому, козаки здійснювали несподівані вилазки. Під час однієї з них донці здобули у турків великий прапор (який доставили в Москву).

У середині вересня 1641 р. кримський хан вирішив повернутися в Крим, де за його відсутності польсько-литовські війська захопили великий полон.

Відхід хана допоміг туркам виправдатися перед султаном, чому не вдається так довго взяти Азов, і 26 вересня турецька армія зняла облогу.

За час облоги (з 7 червня по 26 вересня 1641 р.), що тривала майже 4 місяці, турецько-татарська армія зазнала значних втрат: турецькі сухопутні війська втратили близько 15 тис., татарські — близько 7 тис., флот — 3 тис. осіб.

Серйозних втрат зазнали і козаки: близько 3 тис. було убито, багато поранено.

Поразка турецької армії і флоту справила гнітюче враження на населення Османської імперії. Про припинення спроб повернути Азов не могло бути і мови. Султанський уряд одразу почав готувати новий наступ.

Козаки на чолі з отаманом Наумом Васильєвим, одним із героїв “сидіння”, прибули наприкінці жовтня 1641 р. до Москви та запропонували цареві взяти Азов “під свою руку” і поставити там гарнізон.

Російський уряд після переговорів із донцями передав це питання на розгляд Боярської думи. Бояри скрупульозно підрахували у що це може вилитися. Попередні грошові витрати становили 221 тис. рублів. У зв’язку зі значними витратами, вирішено було скликати Земський собор, на якому дворяни висловилися за прийняття Азова до складу Росії, але за умови, що основні затрати ляжуть на бояр і монастирі. Заслухавши думку депутатів Земського собору, царський уряд вирішив не змінювати зовнішньополітичного курсу на підготовку війни за Смоленськ.

27 квітня 1642 р. бояри передали посланцям козаків наказ царя покинути Азов. 28 травня царську грамоту була повідомлено на військовому зібранні. Козаки підірвали залишки кріпосних споруд Азова і повернулися до своїх містечок. У гирло Дону увійшли турецькі кораблі. Побоюючись дій з боку донців, турецькі воєначальники три дні не наважувалися віддати наказ про вступ військ на територію Азова.

Новоприбула турецька армія протягом 7 місяців спорудила ще могутніші укріплення. На відбудованих стінах установили 70 великих, а на краю рову — 300 невеликих гармат.

Втеча з Азова різко погіршила стан Війська Донського. Турецькі війська спробували навіть очистити Дон від козачих поселень, але цей задум було зірвано стійким опором козаків, які стали більш залежними від Російської держави, від царського дарування, оскільки успішно чинити опір турецькій армії і флоту без постійного матеріального постачання і поповнення людьми з Центральної Росії було неможливо. Незважаючи на короткочасний успіх під Азовом, героїчні подвиги донських козаків мали велике історичне значення:

• переможний штурм Азовської фортеці і поразка величезної турецько-татарської армії під стінами козачої твердині підірвали віру в могутність Османської імперії і кримського хана;

• народний подвиг багато в чому сприяв поверненню російських людей на південь, на стародавні слов’янські землі, до берегів Чорного і Азовського морів;

• у 40-х рр. XVII ст. на нових південних кордонах Росії було забудовано 18 нових міст і закінчено будівництво Бєлгородської межі, що закрила шлях татарській кінноті і забезпечила господарське освоєння спустошених раніше земель. А бездіяльність кримців під час “азовського сидіння” показала нездатність кримських феодалів до самостійного вирішення серйозних завдань.

1639—1641 Подорож Івана Юрійовича Москвітіна до Охотського моря. Відкриття росіянами Тихого океа­ну.

1643—1714 Життя та діяльність Василя Васильовича Голіцина — видатного державного діяча.

1645—1676 Правління царя Олексія Михайловича.

Олексій Михайлович Романов правив країною з 1645 по 1676 р. Це тридцятиріччя в житті Росії наповнене бурхливими і багатозначними подіями: міські повстання 1648—1650 рр., “мідний бунт” у Москві 1662 р., церковна реформа і розкол, повстання С.Т. Разіна, Соловецьке повстання 1668—1676 рр., прийняття нового кодексу законів — Соборного уложення, приєднання України і війна з Польщею, спроби завоювання виходу в Балтійське море.

“Бунтівний” характер епохи не завадив цареві Олек­сієві Романову отримати прізвисько “Тишайший”. Постає питання, як удалося Олексієві Михайловичу правити якнайтихіше у такий неспокійний час. Передусім потрібно зазначити, що характер правління царя визначався його особистими якостями.

Народився Олексій Михайлович у березні 1629 р. у сім’ї Михайла Романова, першого царя династії Романових, і Євдокії Стрешньової — дочки маловідомого дворянина. До п’ятирічного віку Олексій, як і годиться царським дітям, ріс в теремі московського палацу, оточений численним штатом “мамок”. У п’ять років його віддали на піклування вихователів Б.І. Морозова і В.І. Стрешньова. До 14 років він пройшов курс наук, необхідних, щоб стати освіченою людиною (іноземні мови — грецька, польсь­ка; богослов’я, філософія, духовна музика). 1 вересня 1642 р. царевича урочисто “оголосили” народу, оскільки за традицією царських дітей оберігали від сторонніх очей. З моменту “оголошення” царевич завжди супроводжував батька під час урочистих виїздів.

Час правління Олексія Михайловича — це різноманітні перетворення в політичній, економічній, соціальній і культурній сферах. Як відбувалися перетворення? Однозначної відповіді немає. У всіх починаннях Олексій Михайлович продовжував, з одного боку, традиції старої Русі, а з іншого — не цурався новацій, більш того, прагнув до них, використовуючи європейський досвід. За характеристикою історика В.О. Ключевського, — “цар Олексій Михайлович... однією ногою ще міцно упирався в рідну православну ста­ровину, а іншу вже підняв було за її межі. Проте так і залишився в цьому нерішучому перехідному становищі...”

Перехідний характер епохи Олексія Михайловича виявився у формуванні передумов абсолютизму в різних сферах політичного життя країни: у зміні царського титулу, відмиранні такого атрибута станово-представницької монархії, як Земські собори, в еволюції приказної системи і складу Боярської думи, в підвищенні значення незнатних людей у державному апараті, нарешті, в перемозі світської влади над церковною.

У новому титулі царя наголошувалося на божественному походженні влади государя та її самовладності. Теоретичні постулати самодержавства підкріплювало Соборне уложенням 1649 р., два розділи якого було присвячено дотриманню престижу царської влади і визначенню заходів покарання за всі помисли і дії, що завдавали образи як “державній честі”, так і царському двору.

Іншим свідченням посилення самодержавства було зменшення значення Земських соборів. Земський собор 1653 р., який ухвалив рішення про приєднання України до Росії, вважається останнім собором повного складу. Згасання цього інституту в наступні десятиріччя полягало в тому, що уряд перестав запрошувати на наради лише представників станів, у думці яких він був зацікавлений (наприклад, нарада з торговцями 1662 р. у зв’язку з фінансовою кризою і “мідним бунтом”).

У Боярській думі відбувалися неоднозначні зміни:

по-перше, підвищувалося значення думських дворян і думних дяків, тобто людей, які потрапляли до аристократичної установи завдяки особистим здібностям; по-друге, збільшилася її чисельність, у результаті чого Дума перетво­рилася на громіздкий, непрацездатний орган. Саме тому Олексій Михайлович створив при Боярській думі Государеву палату, до якої входило вузьке коло осіб, яке заздалегідь обговорювало питання, які потім виносили на засідання Думи.

Істотних змін зазнала приказна система. Кількість приказів збільшувалася, оскільки виникла потреба в управлінні новими галузями державного господарства. Створення полків нового строю спричинило створення Рейтарського приказу, а приєднання України до Росії — Малоросійського приказу. Однак не поява нових приказів означала перехід до абсолютизму, а зміни у їх структурі і посилення впливу незнатних людей.

З описів сучасників, піддячих у приказах було так багато, що і “сидіти ніде, стоячи пишуть”. Зростання числа приказних службовців — свідчення підвищення ролі бюрократії в управлінні державою.

Більш важливим у приказній системі було створення приказів таємних справ і Рахункового. Приказ таємних справ контролював діяльність інших приказів, розглядав чолобитні, що подавалися на ім’я царя, відав царським господарством. Він безпосередньо підпорядковувався Олексію Михайловичу і не підлягав Боярській думі. За свідченням Г. Котошихіна, Приказ таємних справ було створено для того, “щоб його царська думка і справи виконувалися за його хотінням, а бояри і думні люди щоб ні про що не відали”.

Контрольні функції у сфері фінансів виконував заснований у 1650 р. Рахунковий приказ. Обидва прикази припинили існування після смерті Олексія Михайловича. Організація контролю коштів чиновників була однією з ознак абсолютизму.

Зміни в організації місцевого управління також відображали тенденцію до централізації і занепад виборного начала. Владу в повітах було зосереджено в руках воєвод, що замінили посадових осіб земських виборних органів: городових прикаж­чиків, судних голів, губних старост.

Важливим моментом в еволюції державного устрою до абсолютизму була перемога Олексія Михайловича в суперечці з патріархом Никоном про верховенство влади — світської або церковної. Церковний собор 1666 р. за участю східних патріархів ухвалив рішення, за яким цар мав перевагу у справах цивільних, а церква — духовних. Так було закріплено принцип поділу світської і духовної влади.

Всі зміни в політичній структурі свідчать про серйозні кроки в бік абсолютної монархії. Олексій Михайлович потурбувався і про те, щоб його самодержавна влада була підкріплена економічно. Він, наслідуючи приклад Івана Грозного, що влаштував опричнину, утворив особисті володіння, а потім уділ. Відмінність полягала в тому, що заходи Івана IV проводилися для вирішення політичних питань, а Олексій Михайлович насамперед ставив фінансові цілі.

Проте, процес переходу до абсолютизму був ще далекий від завершення. У країні не було такі неодмінних атрибутів абсолютної монархії, як регулярна армія, регулярна фінансова система тощо. Не зламана була економічна могутність церкви.

У період царювання Олексія Михайловича посилилася централізована влада і законодавчо було оформлено кріпосне право в Росії (Соборне уложення 1649 р.). Було Розширено права дворянства і проведено церковну реформу, започатковано регулярну армію (полки “нового строю”), засновано нові прикази, зокрема Малоросійський (1662—1722).

Період правління Олексія Михайловича був важливим етапом і в економічній еволюції країни, основна тенденція якої пов’язана зі спробами влади і поінформованих верхів російського суспільства визначити можливі способи оновлення країни.

Процес реформування в Росії проходив дуже своєрідно. Економічний розвиток, успіхи науки, секуляризація духовного життя відбивалися на тлі збереження традиційного суспільства за подальшого поширення кріпацтва, чого практично не було на Заході.

Є всі підстави вважати, що причиною перетворень, які намітилися в XVII ст., були не стільки внутрішні потреби суспільства, скільки прагнення уряду наздогнати західні країни, передусім у військово-технічному аспекті.

Серед соціально-економічних перетворень найбільш важливими були поява мануфактури, розвиток ярмарків і розширення міжрайонних зв’язків, поглиблення спеціалізації. За царювання Олексія Михайловича були засновані Олонецькі залізоробні заводи, які відливали гармати, ядра, робили рушниці та інші речі. Майстрами були іноземці, але заводчики зобов’язалися навчити присланих до них російських працівників. Виникли перші суконні та полотняні фабрики, продукція яких призначалася тільки для царського двора.

Соціально-економічна політика Олексія Михайловича була протекціоністською, особливо в галузі торгівлі. На внутрішньому ринку Росії до середини XVII ст. спостерігалося засилля іноземного торгового капіталу, що викликало невдоволення російського купецтва, яке подавало уряду чолобитні з вимогою вигнати іноземних купців. На Земському соборі 1648—1649 рр. російські люди знову звернулися з подібною вимогою.

У 1649 р. уряд Олексія Михайловича позбавив права вести торгівлю всередині Росії тільки англійців. У 1653 р. у відповідь на чолобитну Строганова було прийнято Торговий статут, за яким замість різноманітних митних зборів установлювався єдиний збір у розмірі 5 % від ціни товару, що продавався. Статут підвищив розмір мита з іноземних купців до 6 %, а при відправленні товарів усередину країни ще на 2 %.

Ще більш протекціоністським був Новоторговий статут 1667 р., що захищав російських “торгових людей” від конкуренції іноземних купців і водночас збільшував надходження від збору мита з іноземних купців у казну.

У середині XVII ст. окремі представники феодалів, почали займатися підприємницьким господарством. Але їх були одиниці (Милославський, Морозов та ін.), тоді як більшість поміщицьких і селянських господарств залишалися натуральними.

Цікаві перетворення намагався провести у своєму господарстві сам цар Олексій Михайлович. Його господарство, як і у Морозова, було багатогалузевим, але не було пов’язане з ринком. Государ був дбайливим господарем, особисто вникав до дрібниць у життя своєї вотчини. Правда, його розпорядження не завжди були практичними. Він намагався вирощувати в Ізмайлові дині, кавуни, виноград, цитрусові, хотів у Підмосков’ї запровадити шовководство, для чого мав намір створити плантації шовковичних дерев, а також організувати солеваріння на розсолах слабкої концентрації, які добували в Хамовниках під Коломенським.

Деякі почини царя дали позитивні результати. Він закуповував породистих корів, у тому числі голландських, ввів п’ятипільну сівозміну, вимагав обов’язково удобрювати поля гноєм. Господарські турботи царя поширювалися і на промислові галузі: у царській вотчині діяли металургійні, скляні і цегельні заводи, але випускали продукцію лише для потреб власника і його вотчини.

В епоху Олексія Михайловича відбувалися глибокі соціальні зміни: зближення умовного і вотчинного землеволодіння; розширення кріпосного землеволодіння за рахунок надання дворянам чорних і двірцевих земель; збільшення частки світського землеволодіння, оскільки Соборне уложення заборонило церкві розширювати її володіння; скасування урочних років (строку, протягом якого розшукували і повертали селян-утікачів їхнім власникам, після того як останні подавали чолобитну про піймання) і введення безстрокового розшуку селян; остаточне закріпачення селян; обмеження джерел холопства та ін.

Характерною рисою цього періоду є те, що реформи супроводжувалися численними суспільними бунтами. У відповідь на спробу податкової реформи Б.І. Морозова спалахнуло повстання в Москві 1648 р., у якому взяли участь посадські люди, стрільці, дворяни. Результатом повстання було задоволення вимог його учасників і повернення до старої податкової системи, ліквідація “білих” слобод і скасування урочних років.

Грошова реформа 1662 р., спрямована на розв’язання фінансових ускладнень за рахунок стягнення недоплат за минулі роки і випуску мідних грошей, викликала Мідний бунт. Повстання було жорстоко придушено за наказом царя Олексія Михайловича. Прагнення влади припинити козачі походи “за зіпунами” на Волгу та Каспійське море, в ході яких донські козаки грабували казенні і купецькі каравани, чим завдавали шкоди економіці країни, було однією з причин повстання С. Разіна (1670—1671).

Церковна реформа 1653—1656 рр. розколола православну Церкву, суспільства на старообрядців і новообрядців і спричинила боротьбу між ними.

Олексій Михайлович здійснював активну зовнішню політику, успіхом якої можна вважати приєднання України до Росії. Він сам брав участь у військових походах.

За Олексія Михайловича було укладено українсько-російську угоду 1654 (Переяславська рада), затверджено Березневі статті 1654 р.

Цар дав жалувану грамоту Києву на підтвердження його магдебурзького права, затвердив гетьманські статті — Переяс­лавські статті 1659 р. з Ю. Хмельницьким, Московські статті 1665 р. з І. Брюховецьким, Глухівські статті 1669 р. з Д. Много­грішним, Конотопські статті 1672 р. і Переяславські статті 1674 р. з І. Самойловичем.

Уклав Андрусівське перемир’я 1667 р. про припинення війни Московської держави з Польщею. Досягнув успіхів у боротьбі з турками і татарами за безпеку південних кордонів Російської держави.

Спроби здобути вихід у Балтійське море не дали позитивного результату. Ордіну-Нащокіну вдалося в 1658 р. підписати у Валієссаре трирічне перемир’я зі Швецією. За Росією зберігалося все те, що захопили російські війська в Лівонії в 1656 р.

Зміцнення Росії в Прибалтиці викликало тривогу не тільки в Швеції, й у Польщі. У цих умовах Швеція і Польща погрожували створити військову коаліцію проти Росії. Цар зажадав від Ордіна-Нащокіна укласти мир зі Швецією навіть ціною поступок у Лівонії. Але Ордін-Нащокін вважав, що важливіше зберегти землі в Прибалтиці і готовий був піти на мир із Польщею навіть ціною відступлення України і Білорусі. Програму Нащокіна не підтримали ні цар, ні уряд. У результаті в 1661 р. за Кардісським договором зі Швецією Росія повернула їй усі лівонські території. Проблема виходу в Балтійське море залишилася невирішеною.

Оцінюючи роль особистості царя Олексія Михайловича в історії Росії, потрібно передусім мати на увазі здійснені перетворення:

• було змінено систему влади і закладено основи абсолютної монархії;

• країна отримала новий кодекс законів — Соборне уложення;

• було проведено церковну реформу;

• розпочато важливі соціально-економічні перетворення;

• відбулося приєднання України до Росії й укладено довгоочікуване перемир’я з Польщею.

Усе це стало підґрунтям для майбутніх перетворень.

Олексій Михайлович помер у 46-річному віці 26 січня 1676 р. Відчувши наближення смерті, він благословив на царство сина Федора, наказав випустити з тюрем усіх в’язнів, звільнити всіх засланців, простив казенні борги і заплатив за всіх, хто перебував під вартою за приватні борги, причастився і соборувався.

1648 Міські повстання (“Соляний бунт”)

Масовий рух низів посаду (торговельно-промислової частини ро­сійських міст), спрямований проти податкової політики уряду Олексія Ц Михайловича, хвилями прокотився багатьма містами Росії від західного кордону до Сибіру. Найбільш масовими були завору­шення у Москві, Курську, Великому Устюзі, Козлові, Томську. Безпосереднім приводом було впровадження високого податку на сіль (звідси назва заворушень). Іншими приводами на місцях були: зловживання чи­новників, зменшення платні посадському і служилому люду, посилення феодальних повинностей із міського населення. Незважаючи на певні розбіжності, міські повстання мали багато спільного: повстанці розбивали резиденції знаті, розправлялися з урядовцями і багатими людьми, створювали власні органи управління міським життям. Цей рух відрізнявся стихійністю та розрізненістю і був нетривалий. Міські повстання мали антифеодальний характер, у них брали участь усі опозиційні урядові верстви населення.

1648—1649 Подорож Федота Олексійовича Попова і Семена Івановича Дежньова. Відкриття Чукотки, Камчатки і протоки між Азією та Америкою.

1649, 29 січня Закінчилося складання “Соборного уложення” — зведення за­конів Російської держави.

“Соборне уложення” було розроблене комісією, на чолі з князем М.І. Одоєвським, і 1 вересня 1649 р. затверджене Земським собором. Виникнення Соборного уложення пов’язане не лише з повстанням у Москві 1648 р., але і з процесами у суспільстві: майже за століття, що минуло від ухвалення Судебника 1550 р., було опубліковано 445 нових указів: окремі скасовували статті Судебника, деякі суперечили йому, але всі вони виникли у зв’язку з новими потребами суспільства. Соборне уложення — універсальний кодекс феодального права, що не мав аналогів в попередньому законодавстві, він установлював норми в усіх сферах життя суспільства — соціальній, економічній, адміністративній, сімейній, духовній, військовій і т. ін. Водночас Соборне уложення визначало заходи покарання за порушення цих норм. Універсальність забезпечила йому довге життя: хоч деякі статті його і були скасовані, але загалом воно діяло до 1826 р., коли його норми було використано під час суду над декабристами. Соборне уложення складається з 25 розділів, у кожному з яких згруповані статті на будь-яку тему. Загальна кількість статей — 967.

Пам’ятка відкривається главою “Про богохульників і цер­ковних бунтівників”. У ній світська влада бере під захист до­тримання чистоти віри, піддаючи богохульників найжорстокішому покаранню — спаленню на багатті. Соборне уложення ліквідувало колишні привілеї церкви і посилило її під­порядкування світській владі (розділи ХІ—ХIII, XIX). Економічна могутність духовних феодалів підкріплювалася певними імунітетними правами, наприклад автономним управлінням. Соборне Уложення зберегло автономію в управлінні лише патріаршими володіннями, а населення всіх інших вотчин передавалося в юрисдикцію спеціально створеного Монастирсь­кого приказу, що був світською установою. Соборне уложення перекривало джерела зростання церковного і монастирського землеволодіння. Удару економічному добробуту єпархій і монастирів завдавали статті XVII, XIX розділів. Саме з цих причин Соборне уложення викликало різку реакцію патріарха Никона.

Найважливішими є розділи, що визначають станову структуру суспільства. Розділ XI “Суд про селян” задовольнив вимогу дворян про право на безстроковий розшук утікачів. Фактично були скасовані урочні літа і селяни з їх потомством ставали навіки власністю поміщиків, двірцевого відомства і духовних власників.

Соборне уложення (розділ XIX) поширювало кріпосницькі відносини на посадське населення. Воно навіки прикріплювало посадську людину до посаду і зобов’язувало займатися торгами і промислами, оскільки це було важливим джерелом фінансових надходжень до скарбниці.

Багато уваги приділялося правам і обов’язкам дворян (розділи XI, XII, XVI, XVII). До найдрібніших подробиць описується порядок забезпечення служилої людини землею у формі маєтків і вотчини, визначається розмір пожалування маєтком залежно належності до певного прошарку служилого стану.

Значення Соборного уложення в історії Росії виходить за межі оформлення кріпацтва, що втілилось у скасуванні урочних років, розшуку втікачів і ліквідації білої слободи. Найважливіший результат цього законодавчого акта полягає в оформленні станової структури суспільства, у визначенні прав і обов’язків кожного з чотирьох станів: духовенства, дворян, посадських і селян.

КРІПАЦТВО — система правових норм, яка встановлювала залежність селянства від феодала і неповну власність останньо­го на селянина-кріпака. Воно юридично виявлялося у прик­ріплені селянина до землі, право феодала на працю і майно селянина, відчуженні його як із землею, так і без неї, надзвичайному обмеженні дієздатності селянина (відсутність у селянина права розпоряджатися нерухомим майном, спадщиною, висту­пати в суді, права державної присяги тощо).

У російський та український історичній літературі терміни “кріпацтво”, “кріпаччина” та “кріпосне суспільство” вживаються іноді у розширеному значенні для визначення феодалізму як системи, а термін “кріпосна залежність” — для позначення феодальної залежності в цілому. Та слід розрізняти кріпосництво як систему соціальних відносин і кріпосне право як юридичну форму їх відображення. Сам термін “кріпацтво” похо­дить від слова “кріпость”, що вживалося в Росії з кінця XV ст. для позначення документів, які встановлювали права необмеже­ної приватної власності. Закріпачення селян відбувалося посту­пово у тісному зв’язку з розвитком великого землеволодіння.

У Західній та Центральній Європі VІІ — ІХ ст. селяни спадково перебували в особистій або судовій та адміністративній залежності від сеньйорів, але, крім дворових людей та рабів, посаджених на земельні наділи, не були юридично прикріплені до землі або до сеньйора і не знали інших обмежень кріпосного права. Лише за Карла Великого, часів короткочасного піднесення Франкської держави, були вжиті заходи, причому невдалі, з метою прикріплення до землі якомога ширшого кола селян. Юридичне прикріплення селян до землі на той час було лише в Південно-Західній Європі на території колишньої Римської імперії. У період з Х по XV ст. деякі елементи кріпосництва (заборона переходів, спадкова особиста залежність від сеньйора, обмеження громадянських прав) поширились у Західній Європі стосовно окремих категорій селянства (“вілани” центральної Англії, “ремеси” Каталонії, французькі та південноіталійські “серви”, середньоіталійські та північноіталійські “колони” та “масарії”). У ХVІ—ХVІІІ ст. елементи кріпосництва зникли остаточно.

У Центральній та Східній Європі, навпаки, кріпацтво в цей період перетворюється у найважливіший елемент соціальних відносин.

На Русі зародження кріпацтва можна простежити уже з ХІ ст., проте до кінця ХVІ ст. кріпосна форма експлуатації (найповніша форма феодальної залежності) охоплювала лише окремі категорії сільського населення. У ХІІ ст. дуже подібною до кріпосництва була експлуатація рилейних (орних) закупів та смердів. У ХІІІ—ХV ст. відносини феодальної залежності поширювалися на значну кількість селян, але кріпосництво було розвинене ще досить слабо. У ХІV—ХV ст. відбулося дальше посилення експлуатації й обмеження прав селян.

Соборне уложення 1649 р. остаточно закріпачило селян у Росії. Протягом ХVІІ—ХVІІІ ст. феодально-кріпосницька експлуата­ція посилилася, що викликало великі антикріпосницькі пов­стання.

Після загарбання українських земель Литвою та Польщею процес закріпачення посилився. З 1447 р. і до середини XVI ст. литовські феодали почали закріпачувати селян, скасовуючи пра­во переходу. Борги селян поміщикам також призводили до за­кріпачення. Кріпаками вважалися і сусідки, підсусідки, загородники, що прожили на панській землі понад 10 років і не поверну­ли боргу. В 1543 р. будь-які переходи селян від одного поміщика до іншого було заборонено. До ХVІ ст. на Україні було закріпачено до 20 % селянства. Після об’єднання Литви з Поль­щею (1569) українське селянство було остаточно закріпачене артикулом короля Генріха в 1573 р. та Литовським статутом 1588 р.

Національно-визвольна війна значно ослабила, але не знищила феодально-кріпосницьку систему в Україні. Чимало ко­лишніх кріпаків були переведено в розряд посполитих селян. З початку XVIII ст. у зв’язку з необхідністю виконання селянами державних повинностей та сплати податків феодалам (старши­на, шляхта, духовенство) посполитих фактично тримали за крі­паків. На прохання старшини гетьман Кирило Розумовський у 1760 р. видав універсал (підтверджений у 1763 р. царським указом), що забороняв селянам переселятися на нові місця. В Лівобережній Україні кріпацтво було остаточно юри­дично оформлене указом Катерини II від 14 червня 1783 р. за яким селян було повністю позбавлено прав переходу й поширено на них загальноросійські закони.

У другій половині XVIII — першій половині XIX ст. кріпацтво в Російський імперії набуло найгрубіших форм. У 1857—1861 р. у країні виникла політична та економічна криза. Результатом її була проведена урядом Олександра II селянська реформа 1861 р., яка юридично скасувала кріпосну залежність селян. У Галичині, Буковині, Закарпатті кріпацтво було ліквідовано вна­слідок революції 1848 р.

1649—1653 Дослідження Примор’я Єрофеєм Павловичем Хабаровим.

1650—1706 Життя та діяльність Федора Олексійовича Головіна, дипломата, державного діяча.

1653—1656 Церковна реформа Никона.

Никон (1605—1681) — мордовський селянин, який після смерті своїх дітей, постригся у монахи. Після знайомства з царем став священиком у Москві, потім архімандритом московського Новоспасського монастиря (1646), а з 1648 р. — митрополитом Новгородським, а з 1652 р. — патріархом. З метою зміцнення позицій російського православ’я провів богослужебну реформу: виправив богослужебні книги за візантійським зразком, вніс деякі зміни в обрядність, запровадив регулярні церковні проповіді. Все це породило рух за збереження старих обрядів — старообрядництво, що призвело до церковного розколу. Спроба поставити патріаршество вище самодержавства спричинила конфлікт між Никоном і царем. Вважаючи, що цар не зможе обійтися без нього, Никон у 1658 р. демонстративно зрікся патріаршества, але шантаж успіху не мав. Собор 1666 р. позбавив влади Никона і його було заслано в Білозерсько-Ферапонтів монастир. У 1681 р. Никон одержав прощення та дозвіл переїхати до Воскресенського монастиря, дорогою до якого він помер.

Основні зміни, які запровадив патріарх Никон:

— встановлювався єдиний для всіх православних церков культ богослужіння;

— взірцем був грецький богослужебний чин;

— всі церковні книги були виправлені також за грецьким зразком;

— головна увага зверталася насамперед на правильність та урочистість богослужіння;

— встановлювалося єдиноголосся під час церковної служби (замість читати та співати одночасно різні псалми кількома голосами);

— вводилося хресне знамення трьома перстами, а двоперсне було прокляте;

— земні поклони під час богослужіння було замінено поясними;

— для служби Божої дозволялися тільки ікони грецького письма;

— літургію мали здійснювати на п’яти просфорах (а не на семи, як було до реформи).

— дозволялося хрещення немовлят “обливанням”, а не триразовим зануренням, як раніше;

— поряд із восьмиконечним хрестом і нині прийнятим у православ’ї, дозволялися хрести спрощеної форми;

— замість “Ісус” почали писати “Іісус”;

— у “Символі віри” замість “Его же царствію несть конца” писалося “не будет” та ін.

У цих нововведеннях було чимало розумного і прогресивного. Такі несуттєві зміни не могли викликати таких пристрастей, які охопили Московську державу в середині XVII ст. У розколі насправді виявилися соціальні та класові суперечності, а ненависть до Никона була не як до єретика, а як до другого після царя “великого государя”.

Церковну реформу Никона повною мірою підтримали Олексій Михайлович та його найближче оточення, представники вищого духовенства. Проте силові методи її впровадження, особливо жорстокі розправи з деякими ієрархами та рядовими священнослужителями, які не сприйняли нововведень (вже Собор 1656 р. офіційно схвалив усі положення церковної реформи і, засудивши її противників, відлучив їх від церкви, а єпископа Павла Коломенського, який виступив на Соборі на захист старої віри, було ув’язнено до Палеостровського монастиря), як і саме управління Никоном церквою, викликали широке незадоволення. Реформа об’єднала в один спільний табір багатьох противників Никона.

Загальним гаслом старообрядців було повернення до “старовини”, самобутності. Водночас представники різних соціальних груп (противники реформи) вкладали в поняття “старовини” не однаковий зміст: для податного населення “старовина” означала свободу пересування; для аристократії (бояриня Морозова, княгиня Урусова) — боярські привілеї, які поступово втрачалися з посиленням самодержавної влади; значна частина духовенства пов’язувала старовину зі звичними обрядами і завченими молитвами. Старообрядництво виявилося у відкритій боротьбі з урядом (Соловецьке повстання 1668—1676), пасивному непротивленні злу та відлюдництві, в масових самоспаленнях (“гарях”).

Після відсторонення Никона від влади цар самотужки продовжив керівництво церковні перетворення. Він скликав у 1666 р. церковний собор, відкрив його промовою про важливість примирення російського суспільства. Собор піддав анафемі противників реформи і відтоді старообрядці зазнавали жорстоких репресій.

1654, 8 січня Переяславська Рада — приєднання Лівобережної України до Росії.

1654 Українсько-московська державна угода.

Договір між Україною (гетьманом Богданом Хмельницьким і Війсь­ком Запорозьким) і Росією (царем Олексієм Михайловичем) про умови переходу України “під руку московського царя”».

Положення договору викладені у так званих “Березневих статтях” (інша назва — “Статті Богдана Хмельницького” або “Статті Війська Запо­розького”) і трьох царських жалуваних грамотах. Ці чотири документи і становлять власне текст договору.

Пошуки допомоги у боротьбі проти шляхетської Польщі змусили Б. Хмельницького укласти угоду з московським царем як із найбільш імовірним союзником і протектором.

Порівняно з іншими можливими спільниками — Туреччиною і Кримським ханством Росію з Україною поєднували слов’янське етнічне походження, єдина православна віра (хоч і з підпорядкуванням різним патріархам), традиційна дружба між українськими і російськими козаками, інші багатоаспектні зв’язки, що свідчили про близькість історичних доль українського і російського народів.

Водночас Москва була пов’язана з Польщею мирним договором і не хотіла мати через Україну зайві зовнішньополітичні ускладнення. Тим більше, що попереднього головного союзника Б. Хмельницького — кримського хана Росія розглядала як традиційного геополітичного противника. Проте з часом російсько-польські відносини дедалі більше загострювалися. Приводом стало систематичне порушення в польських офіційних документах правил написання повного титулу царя московського, що свідчило про ще не згаслі претензії Польщі на деякі російські землі і, згідно з тогочасною дипломатичною практикою, вважалося недружнім актом. Тому звернення українців до Москви за допомогою знаходило дедалі більше розуміння.

Врешті-решт, Земський собор у Москві в жовтні 1653 р., обміркувавши справу “безчестя” царського імені з боку поляків й утиски православної віри в Україні, а також небезпеку можливого підпорядкування козаків Туреччині, ухвалив: просити царя, щоб він прийняв гетьмана Богдана Хмельницького і Військо Запо­розьке “під свою государеву високу руку задля православної хри­стиянської віри й святих Божих церков”. На підставі цієї ухвали цар спорядив в Україну спеціальне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним, яке й прибуло під кінець 1653 р. до Переяслава, де мало зустрітися з гетьманом і козацькою старшиною для переговорів.

8(18) січня 1654 р. вранці в Переяславі відбулася таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, на якій було вирішено прийняти протекцію московського царя. Того самого дня на міському майдані було скликано Генеральну раду, “явну всьому народу”. У своєму виступі Б. Хмельницький наголосив, що Україні потрібен верховний володар, назвавши чотирьох потенційних кандидатів: польського короля, кримського хана, турецького султана та московського царя. Він заявив, що найкращим вибором є православний цар, закликав присутніх під царську руку і, як стверджують окремі дослідники, оголосив загальні принципи майбутнього договору. Задоволений тим, що вибір упав на православного правителя, народ на майдані схвально сприйняв промову гетьмана. Після цього гетьман зі старшиною повернулися до московських послів і Бутурлін урочисто передав гетьманові царську грамоту про згоду царя прийняти під свою протекцію гетьмана й усе Військо Запорозьке з містами та землями. Після цього всі поїхали до соборної церкви, в якій мала бути складена присяга.

Тут Богдан Хмельницький і його прибічники почали вимагати взаємної присяги, тобто, щоб Бутурлін зі свитою теж присягнули від імені царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей і прав шляхти, козаків, міщан й узагалі всіх станів українського суспільства.

Російські посли у відповідь заявили, що цар є самодержцем і підданим не присягає. Жодні вмовляння з боку гетьмана й старшини не допомогли. Врешті-решт, українська старшина погодилася з посиланням московських послів на царське слово, яке за тієї доби вважалося присягою монарха.

Згодом Бутурлін передав гетьманові привезені з Москви прапор, булаву, верхній каптан і високу боярську шапку, тобто було проведено обряд інвеститури (затвердження) гетьмана.

У Переяславі присягу склали генеральна старшина, майже всі полковники, близько 100 сотників і кілька десятків делегатів від різних полків, усього близько 200 осіб. Окремо присягали старшини й представники козаків Переяславського полку, а також міщани Переяслава.

Старшини, котрі не встигли прибути на 18 січня, присягали пізніше, а 21 січня окремо присягала українська шляхта. Бутурлін, одержавши від гетьмана перелік міст і містечок (разом 177), під його владою, розіслав скрізь московських стольників і дворян, щоб і там організувати присягу.

Не скрізь присягали охоче: була опозиція в Києві, на Київщині, у Полтавському, Кропив’янському, Уманському та Брацлавському полках.

Після від’їзду Бутурліна до Москви козацька старшина з гетьманом узялася за вироблення умов договору, відбулися наради в Корсуні й Чигирині, і результатом цих нарад став проект договору, так звані “Просительні статті”, у формі петиції до царя в 23 пунктах, яку привезли у Москву наприкінці березня спеціальні посли: військовий суддя Самійло Заруднй і переяславський полковник Павло Тетеря.

У документі, зокрема йшлося про:

• підтвердження прав, привілеїв та вольностей Війська Запорозького та української шляхти (ст. 1, 3, 7, 13);

• укладення 60-тисячного козацького реєстру (ст. 2);

• платню старшині та про кошти на утримання козацького війська (ст. 8 — 12, 21);

• збереження місцевої адміністрації та збирання нею податків (ст. 4, 15);

• надання гетьманові у рангове володіння Чигиринського староства (ст. 5);

• право Війська Запорозького обирати гетьмана (ст. 6);

• право зносин гетьмана з іноземними державами (ст. 14);

• невтручання московських чиновників у справи України (ст. 16);

• підтвердження козацьких та шляхетських привілеїв (ст. 17);

• збереження прав київського митрополита (ст. 18);

• послання царського війська проти військ Речі Посполитої під Смоленськ (ст. 19);

• утримання військових залог на кордонах України і Польщі (ст. 20);

• оборону України від нападів татар (ст. 22);

• утримання козацької залоги біля фортеці Кодак (ст. 23).

Два тижні тривали переговори з московськими боярами, й, нарешті, поданий українською делегацією проект було прийнято у формі козацької петиції з 11 пунктів, або “статей”, і царських резолюцій на ті пункти.

У них передбачалося:

1) — збирання податків на користь царської скарбниці українськими урядниками;

2) — встановлення платні військовому писарю та підпискам (1000 польських злотих), військовим суддям (300), судовим писарям (100), полковим писарям і хорунжим (50), сотенним хорунжим (30) та гетьманському бунчужному (50 злотих);

3) — надання у володіння козацькій старшині, писарю, двом військовим суддям, усім полковникам і військовим та полковим осавулам млинів;

4) — встановлення платні генеральному обозному (400 злотих) та генеральному хорунжому (50 злотих);

5) — заборона зносин гетьмана з турецьким султаном та польським королем;

6) — підтвердження права київського митрополита і всього духовенства на маєтності, якими вони володіли;

7) —зобов’язання московського уряду вступити у війну з Польщею весною 1654;

8) — утримання російських військ на кордонах України з Річчю Посполитою;

9) виконання прохання гетьманського уряду встановити платню пол­ковникам (100 єфімків-талерів), полковим осавулам (200 поль­ських злотих), військовим осавулам (300 польських злотих), сотникам (100 польських злотих) і кожному козакові (30 поль­ських злотих) було відкладено до перепису всіх прибутків, що мали надходити до царської скарбниці з України, а також до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків;

10) організація спільних походів з боку як України, так і Московії у випадку татарських нападів на Україну;

11) виконання прохання гетьманського уряду установити утримання для козацької залоги у фортеці Кодак (400 осіб) та для запорожців також було відкладене до окремого рішення.

Також тут містилась вимога до гетьмана: — негайно приступити до укладення реєстру в кількості 60 тис. козаків і після завершення роботи надіслати його до Москви.

Переважна більшість царських резолюцій була позитивною і цілком стверджувала подані статті без жодної зміни, але окремі резолюції містили й нові моменти.

Так, на статтю про виборних урядників у містах було дано резолюцію: мають бути урядниками війти, бурмістри, райці, лавники, які мають збирати всякі доходи — гроші та збіжжеві — й віддавати до царської казни через людей, яких пришле цар. Ці люди мають наглядати за збирачами, щоб ті збирали правильно.

На пункт про дипломатичні зносини гетьмана було винесено резолюцію, яка дозволяла укладати угоди з чужоземними державами за умови повідомлення царя. Лише зносини з польським королем і турецьким султаном заборонялися без царського наказу.

Окремо після всіх статей визначалася загальна чисельність козацького війська (реєстр) у 60 тис. осіб, а також, що українці самі розберуться: хто буде козак, а хто “мужик”.

Слід також зазначити, що:

• Березневі статті були чинними лише протягом п’яти років. У 1659 р. між українським урядом і Москвою були укладені Переяславські статті, які ще більше обмежували суверенітет України.

• Оригінали Березневих статей не збереглися (їх не було вже у 1659 р.). Відомими є тільки копії та чернетки, що зберігаються у фондах Посольського приказу Центрального державного архіву давніх актів у Москві.

Крім Березневих статей 27 березня 1654 р., українські посли отримали царські жалувані грамоти:

• про прийняття України до складу Російської держави, підтвердження прав і вольностей її населення, відпущення з Москви українських послів і надіслання гетьману військової печатки;

• про збереження прав і вольностей гетьмана Б. Хмель­ницького і всього Війська Запорозького;

• про передачу Чигиринського староства на гетьманську булаву.

У цих трьох грамотах були задоволені майже всі вимоги, що містилися у “Просительних статтях”, але не потрапили в “Березневі статті”. Зокрема, було передбачено непорушність “давніх прав”, збереження в Україні власного судоустрою, право козаків самостійно обирати гетьмана за давнім звичаєм, закріплення за козаками та їхніми нащадками належних їм маєтків тощо.

“Березневі статті” і царські грамоти, які доповнювали їх, разом розглядаються як договір України з Росією, основний юридичний акт, котрий визначав правові відносини між ними.

Договір вважався “вічним”, але у зв’язку з тогочасною персоніфікацією міждержавних відносин перезатверджувався у вигляді гетьманських статей — конституцій з обранням кожного нового українського гетьмана (“Переяславські статті” 1659 р., “Батуринські статті” 1663 р., “Московські статті” 1665 р., “Глухівські статті” 1669 р., “Конотопські статті” 1672 р., “Переяславські статті” 1674 р., “Коломацькі статті” 1687 р., “Решетилівські статті” 1709 р.).

Ці нові договори між Військом Запорозьким і московським царем поєднували власне основний договір, тобто “Статті Богдана Хмельницького”, і нові додаткові умови. Проте оскільки оригінали документів, які становлять договір, не збе­реглися (крім кількох перекладів, чернеток, робочих записів московських чиновників та інших джерел), чимало дослідників вважає, що вже під час обрання на гетьманство Юрія Хмельницького у жовтні 1659 р. московський уряд домігся затвердження сфальсифікованого тексту договору 1654 р. (“Статті Богдана Хмельницького” в 14 пунктах) і відтак усі наступні гетьмани присягали дотримуватися саме цієї, підробленої угоди.

Отже, українсько-московська угода юридично була оформлена не чітко, обидві сторони вкладали в неї різний зміст і кожна по-своєму розуміла суть цих відносин.

1654—1667 Російсько-польська війна.

Основні битви:

1. Облога та здобуття Смоленська російською армією під командуванням царя Олексія Михайловича (40 тис. осіб) (26 лип­ня — 23 вересня 1654 р.). Місто захищав польсько-литовський гарнізон на чолі з воєводою Обуховичем (2 тис. осіб). 16 серпня росіяни пішли на штурм, який закінчився невдачею. Після поразки польського війська на р. Шкловка гарнізон, який був у облозі, втратив надію на допомогу і 23 вересня 1654 р. капітулював. Захисникам фортеці та мешканцям міста було надано право вибору — або присягнути московському цареві, або виїхати у литовські володіння.

2. Поразка польської армії під командуванням гетьмана Я. Радзівіли від російського війська на чолі з воєводою О. Трубецьким біля р. Шкловка (у Білорусі) 14 серпня 1654 р. Після цієї битви у поляків не залишилося військ на півдні Білорусі між Дніпром і Березиною. Ця перемога позбавила гарнізон Смоленська надії на допомогу.

3. Облога та здобуття російською армією під командуванням воєводи М. Шереметєва (5—10 тис. осіб). Вітебська (серпень — листопад 1654 р.). Після довгих переговорів Шереметєв усе-таки вирішив у листопаді штурмувати Вітебськ, гарнізон якого 22 листопада капітулював.

4. Битва під Ахматовим (Правобережна Україна) між польсько-татарським військом під командуванням гетьманів С. Ланцкоронського і С. Потоцького та російського-українським військом воєводи В. Шереметєва і гетьмана Богдана Хмельницького (січень 1655 р.). Битва відбулася в лютий мороз (від того поле битви назвали Дрожи-поле). Шереметєв та Хмельницький обрали оборонний варіант битви й героїчно відбивали атаки. Нарешті вони змушені були відступити до Білої Церкви, де було московське військо під командуванням Ф. Бутурліна. Польський наступ в Україну було зупинено.

5. Поразка польської армії під командування гетьмана Я. Радзівілла від російсько-українського війська під команду­ванням Я. Черкаського і наказного гетьмана І. Золотаренка біля р. Вілія (поблизу Вільно) 29 липня 1655 р. У серпні російські війська здобули Ковно (Каунас) і Гродно.

6. Поразка польсько-литовської армії під командуванням гетьмана В. Гонсевського від російської армії під командуван­ням воєводи Ю. Долгорукого біля с. Варка (під Вільно) 8 жовтня 1658 р. Чимало поляків потрапило у полон, у тому числі й коман­дувач — гетьман Гонсевський. Але розгорнути подальший наступ російський командувач не зміг.

7. Поразка російських військ під командуванням О. Трубецького (150 тис. осіб) від українсько-татарського війська під командуванням І. Виговського і кримського хана Мухаммед-Гірея біля Конотопа (27—28 червня 1659 р.). Російська армія замість об’єднання з військами В. Шереметєва, що перебували у Києві, оточила Конотоп (19 квітня 1659 р.), де перебували прихильники гетьмана І. Виговського. У червні до міста підійшов Виговський із військом кримського хана (60 тис. осіб), залишивши основні сили у засідці за р. Соснівка. Гетьман раптово атакував 27 червня московське військо, а потім почав удавано відступати. Трубецький направив переслідувати лише кінноту на чолі з князем С. Львовим та С. Пожарським. Переправившись через р. Соснівка, московська кіннота несподівано наштовхнулася на велике військо, була оточена і вщент розбита (до 30 тис. осіб, у тому числі 5 тис. полонених, яких було безжалісно вирізано); загинув цвіт московської дворянської кінноти, яку не вдалося поповнити протягом усієї війни.

8. Битва польського війська під командуванням П. Сапеги, С. Чарнецького, Полубенського з російською армією під командуванням Ю. Долгорукого (25 тис. осіб) біля с. Губарево (Білорусь) 24—26 вересня 1660 р. Бій тривав три дні, проте перемоги не здобула жодна сторона. Пауза тривала до жовтня, коли на допомогу Долгорукому з Полоцька було відправлено 12-тисячний загін князя І. Хованського. Назустріч виступили війська Сапеги і Чернецького. Вони завдали поразки війську Хованського, після чого армія Долгорукого відступили до Могильова.

9. Поразка російського війська під командуванням В. Шереметєва (30 тис. осіб) від польсько-татарського війська під командування гетьмана С. Потоцького і Ю. Любомирського (30 тис. поляків і 60 тис. кримських татар) під Чудновим (Правобережна Україна) (вересень—жовтень 1660 р.).

Чуднівська кампанія.

Крах Гадяцької унії 1658 р. та добровільне повернення козацтва під зверхність царя восени 1659 р., здавалося, сприяли перехопленню стратегічної ініціативи в руки московського керівництва. Але ні керівництво Речі Посполитої, ні його союзник — кримський хан не хотіли визнавати перевагу Москви. Крім того, підписання Ю. Хмельницьким “Переяславських статей” восени 1659 р. не сприяло стабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні та зростанню в козацькому середовищі промосковських настроїв.

Наприкінці року оточення гетьмана спробувало виправити становище, спорядивши до Москви представницьке посольство на чолі з полковниками Андрієм Одинцем і Петром Дорошенком із завданням домогтися від уряду Олексія Михайловича денонсації багатьох положень угоди 1659 р., які не відповідали інтересам Війська Запорозького. Проте московські переговори 1660 р. для української сторони завершилися повним фіаско: на більшість апеляцій гетьманського уряду було отримано негативні резолюції царя: “...бути так, як написано...”

Довідавшись про гостре невдоволення козацької старшини умовами Переяславського договору з царем 1659 р., керівництво Речі Посполитої спробувало повернути Військо Запорозьке до підданства королю політичними засобами. З цією метою в Україну було відправлено волинського каштеляна Станіслава Казимира Бєнєвського з метою переконати старшину у воєнній могутності Речі Посполитої.

Навесні 1660 р. польське керівництво почало підготовку широкомасштабного вторгнення в Україну. Наприкінці травня у Варшаві за участю короля відбулася представницька воєнна нарада, на якій було розроблено стратегічний план ведення війни. На терени Великого князівства Литовського направили війська литовського гетьмана Павла Сапеги та руського воєводи Стефана Чарнецького. В Україні мав діяти коронний гетьман Станіслав Потоцький, на допомогу якому вже поспішали союзники — татарські орди.

Не менш агресивними і рішучими були й наміри офіційної Москви. Ще в середині 1659 р., після нищівного погрому під Конотопом, уряд Олексія Михайловича вдруге у своїй історії оголосив “даточний набір” — предтечу загальної мобілізації. Очолив царські війська досвідчений воєначальник — ближній боярин царя, київський воєвода Василь Борисович Шереметєв.

На військовій раді під Васильковом у середині липня було ухвалено план, що передбачав поділ козацького війська на дві великі частини. Одна, на чолі з наказним гетьманом переяславським полковником Тимошем Цицюрою, спільно з військами В. Шереметєва виступала проти поляків у західному напрямі, а друга, під командою гетьмана Ю. Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також завадити об’єднанню татар із коронною армією. Із Т. Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командою київського воєводи перебувало близько 60 тис. ратників. Ніжинський і Прилуцький полки, на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Василем Золотаренком, вирушили на північ, де на білоруських землях мали об’єднатися з російськими військами князя Ю.О. Долгорукого. Ще два козацькі полки — Канівський і Черкаський — відправилися на Запорожжя, щоб спільно з кошовим отаманом, у розпорядженні якого перебувало близько 10 тис. запорожців та 5 тис. “охотників” І. Сірка, за відповідним гетьманським наказом “...промисел чинити над татарами”.

До останньої миті В.Б. Шереметєву не було відомо про кількість польського та татарського війська. Після вступу російсько-українських військ на землі Східної Волині 14 вересня 1660 р. польське військо спільно з татарськими ордами надійно перекрило подальший шлях просування на захід, змусивши противника зупинитися на підступах до Любара. У розпорядженні київського воєводи, за одними підрахунками, було близько 15—19 тис. російських ратників і 20 тис. українських козаків, за іншими — більше 30 тис. росіян і 20 тис. козаків-задніпровців. Супротивна сторона налічувала близько 50 тис. польських вояків (разом зі зброй­ними слугами) та близько 40 тис. татар; за іншими версіями — 25 тис. польських жовнірів і шляхти разом із челяддю та 40 тис. ординців.

У ході локальних боїв 15—16 вересня деяка перевага була на боці коронних військ і татарських орд. Це спонукало Шереметєва віддати наказ про відхід військ із-під Любара на північний схід. Але російські й українські війська ледве подолали трохи більше 20 км, як поблизу м. Чуднова (тепер Бердичівського району Житомирської обл.) їх знову заблокували поляки й Орда. Залишалося тільки сподіватися на допомогу 20-тисячного війська Ю. Хмельницького та ратників російських воєвод Г. Козловського, Ю. Баратинського та Г. Ромодановського.

Тим часом Ю. Хмельницький, довідавшись про перебіг кампанії, наприкінці вересня звернувся із закликом про допомогу до бєлгородського воєводи Г. Ромодановського, продовжуючи повільно просуватися в напрямі Чуднова. Князь Г. Ромодановський не наважився без відповідного наказу з Москви виступати в похід. Так само не прагнуло форсувати розвиток подій і гетьман­ське оточення. Ю. Хмельницький також отаборився за 20 км на схід від Чуднова, поблизу с. Слободище.

Польний гетьман Є. Любомирський на світанку 7 жовтня на чолі 9 тис. вибраної кінноти, 1,2 тис. піхотинців, 0,5 тис. драгунів і 20 тис. татар під командою Нураддін-султана здій­снив блискавичний перехід під Слободище, де з маршу атакував козацький табір.

У цій кровопролитній битві поляки хоч і не здобули перемоги, однак втрати української сторони (близько 4 тис. воїнів), вочевидь, остаточно знеохотили правобережну старшину та козаків до продовження походу.

Тим часом польська сторона розпочала акцентовану пропагандистську кампанію, закликаючи правобережних козаків повернутися в підданство до свого “природного пана”. Значну активність у цій справі виявляв колишній гетьман І. Виговський.

За таких досить непевних умов малодосвідчений Юрій Хмельницький розгубився і самоусунувся від гетьманування, навіть дав обітницю після благополучного завершення кампанії прийняти постриг. Він повідомив польське командування про готовність Війська Запорозького розпочати мирні переговори, які завершилися підписанням 17 (27) жовтня 1660 р. Слободищенського або Чуднівського трактату.

Згідно з умовами договору:

• було скасовано невигідні для України Переяславські статті 1659 р.;

• було розірвано союз Гетьманщин з московським царем і відновлено державний зв’язок України з Річчю Посполитою на основі Гадяцького договору 1658 р. Залишаючи в силі більшість пунктів договору І. Виговського з королівським урядом, польська сторона не погодилася на створення Великого князівства Руського, яке входило б на рівних правах з Польщею і Литвою до складу федеративного державного утворення Речі Посполитої;

• Україні було надано автономію з гетьманом на чолі;

• українські війська зобов’язувалися брати участь у воєнних діях польської армії проти Московської держави і не нападати на Кримське ханство;

• гетьмана було позбавлено права зовнішньополітичних зносин і він зобов’язувався подавати військову допомогу Польщі в її війнах з іншими державами;

• польській шляхті і магнатам повертали всі маєтності в Україні;

Отже, козацька старшина змушена була прийняти вимоги польської сторони, внаслідок чого Слободищенська угода порівняно з Гадяцькою значно обмежувала автономію Гетьманщини. Головне — в Україні відновлювалася влада Речі Посполитої.

Після відходу полків Ю. Хмельницького з-під Чуднова 27 жовтня 1660 р. розпочалися польсько-кримсько-російські переговори про умови капітуляції армії В. Шереметєва. Йдучи на переговори, поляки в переданому на розгляд російської сторони переліку кондицій першим пунктом висунули вимогу: “...козаків, котрі знаходяться при Шеремету, як зрадників Його Королівської Милості і Речі Посполитої, видати на волю гетьмана і султана...” Задніпровських козаків зазвичай розглядали як зручну розмінну монету на переговорах із Кримом і Москвою не лише поляками. Російське ко­мандування також уповноважило своїх представників на комісії погодитися на видачу татарам у ясир лівобережних козаків, котрі разом з Т. Цицюрою вийшли з табору, але згодом, рятуючись від нападу ординців, повернули назад, вважаючи їх зрадниками.

Крім того, російське командування було готове заплатити татарам належний грошовий викуп. Водночас київський воєвода тривалий час відмовлявся задекларувати від імені уряду відмову Москви від претензій на Україну, пояснюючи свою позицію тим, що такі заяви є виключною прерогативою царя. Шереметєв заперечував і виплату польській стороні викупу в розмірі 4 млн золотом, посилаючись на те, що таких величезних сум грошей просто немає в російському таборі.

Остаточний варіант акта капітуляції військ В. Шереметєва, підписаний 1 листопада 1660 р., передбачав:

• відмову В. Шереметєва від імені уряду від усіх претензій на Україну та зверхність царя над Військом Запорозьким;

• царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь польська сторона гарантувала всім російським військам на території України, в тому числі й армії В. Шереметєва, вільний вихід до Путивля чи будь-якого іншого прикордонного міста Московської держави;

• Кримське ханство, згідно з досягнутими домовленостями, мало отримати від Москви 600 тис. талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командуванням зобов’язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, заручником польських гетьманів і Нураддін-султана був головнокомандувач російської армії, ближній боярин царя, князь В. Шереметєв, а також ще 8 бояр та 300 офіцерів і солдатів. На волю вони мали вийти після того, як усі царські війська залишать територію України;

• стосовно подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угодою передбачався такий варіант: усі вони мали скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів.

3 листопада 1669 р. козацькі полки, першими склавши зброю і корогви до ніг С. Потоцького та Є. Любомирського, вийшли з укріпленого табору. Проте тристоронні домовленості одразу було порушено. Кримська орда, незважаючи на письмові зобов’язання сторін, накинулася на знезброєних козаків, втішаючись із можливості легко здобути багатий ясир. Не захистили козаків від татар ні вчорашні союзники — царські ратники, які залишалися при зброї, ні поляки.

Наслідки цього інциденту були по-справжньому трагічними. За свідченнями очевидця тих подій, шотландського офіцера на службі польського короля Патрика Гордона, приблизно 8—9 тисяч козаків потрапили до татарського полону. Причому здобутий ордою під Чудновом ясир внаслідок ранньої і надзвичайно суворої зими 1660—1661 рр., а також голоду і хвороб, так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова: переважна більшість козаків загинули у дорозі, в Дикому полі.

Наступного дня, 4 листопада, знамена і зброю склали царські ратники. За інформацією польського джерела, коронні гетьмани, ставши перед тим свідками жахливого погрому, вчиненого татарами над лівобережними козаками, приставили до обеззброєних російських вояків свою охорону і зажадали від Нураддін-султана, щоб він відвів орду якнайдалі від табору В. Шереметєва. Але вжитих польським командуванням заходів виявилося замало, аби гарантувати дотримання умов угоди. Коли царські ратники без зброї виходили з табору, Нураддін-султан поінформував С. Потоцького, що він не в змозі стримати орду від нападу на них. Внаслідок чергового татарського набігу чималу кількість російських солдатів спіткала доля лівобережних козаків — їх було взято у ясир і вони теж загинули під час переходу через Дике поле.

На початку 1661 р. уся Правобережна Україна (без Києва) опинилася під зверхністю Польщі. Рада старшин у Корсуні схвалила Слободищенську угоду. Проте спроби польських гетьманів і козацького війська Ю. Хмельницького взяти Київ не мали успіху — там розташовувався сильний загін російських стрільців і рейтарів під командуванням воєводи Барятинського.

Не вдалося Ю. Хмельницькому також поширити свою владу на Лівобережну Україну. На Лівобережжі переяславський полковник Я. Сомко і ніжинський В. Золотаренко виступили за збереження підданства російському цареві, і незабаром більшість лівобережної старшини і козацтва виступила проти Слободищенського трактату.

Гетьман Ю. Хмельницький послав своє військо на Лівобе­режжя. Однак призначений наказним гетьманом Я. Сомко в листопаді 1661 р. напав на загони Ю. Хмельницького і змусив їх відійти до Дніпра. Наступного року під Переяславом (у червні 1662 р.) відбулася битва. Російське військо воєводи Г. Ромодановського і козаки полковника В. Золотаренка завдали поразки загонам козаків Ю. Хмельницького, поляків і татар й змусили їх відступити на Правобережжя.

Сили Росії були ослаблені: вона не могла утримати всю Гетьманщину й орієнтувалася на лівобережну козацьку старшину та Запорожжя. Це спричинило подальшу боротьбу старшинських угруповань в Україні і, зрештою, остаточний розкол Гетьманщини.

Отже, поразка під Чудновим мала вкрай негативні наслідки:

• відбувся розкол України;

• в Україні спалахнула довготривала громадянська війна;

• втрата цілої армії повністю позбавила росіян наступальної ініціативи;

• Росія змушена була підписати зі Швецією Кардісський мир (1661) і відмовитися від завоювань у Прибалтиці.

10. Поразка російської армії під командуванням воєвод І. Хованського й А. Л. Ордіна-Нащокіна (20 тис. осіб) від польсько-литовського війська під командуванням князя Жеромського під Кушликами (Білорусь) (осінь 1661 р.) за деякими даними тільки одна тисяча з 20 тис. росіян урятувалися під стінами Полоцька. Після поразки під Кушликами російські війська залишили основну частину Білорусі.

11. Облога та здобуття Вільно польськими військами під командуванням короля Яна Казимира у 1661—1662 рр. Місто захищав російський гарнізон під командуванням воєводи Д. Митецького. Росіяни відбивалися 1,5 року. До жовтня 1662 р. у лавах захисників залишилися 78 солдат, а воєвода хотів підірвати фортецю. Дізнавшись про це захисники видали воєводу королю, за наказом якого Митецького було страчено. Після цієї поразки росіян остаточно витіснили з Литви. Російсько-польська війна за Україну закінчилася Андрусівським перемир’ям (30 січня 1667 р.), за яким Лівобережна Україна залишалася за Росією.

1656, 24 жовтня Віленське перемир’я з Польщею.

Скориставшись поразкою Польщі у війні з Росією, шведська армія весною 1655 р. перейшла кордон і захопила більшу частину Коронної Польщі та всю Західну Литву (Жмудь).

Шведський король Карл Х Густав мріяв зміцнити панування на польських землях і закріпити морську могутність Швеції. Швеція прагнула об’єднати свої сили з польсько-литовськими магнатами, витіснити Росію з Литви, Білорусі та України й не допустити Росію до Балтійського моря.

Зважаючи на загострення відносин зі Швецією, Росія навесні 1656 р. змушена була різко змінити свої зовнішньополітичну стратегію. У Москві добре розуміли, що продовження війни з Польщею, навіть у разі успіху, буде сприяти зміцненню союзу Швеції з польсько-литовськими магнатами.

Щоб запобігти цьому, Росія розгорнула активну підготовку, а влітку 1656 р. завдала удару Швеції у Прибалтиці. Цей наступ вніс значні зміни у хід шведсько-польської війни і врятував Польщу від повного розгрому.

Наприкінці червня 1656 р. шведська армія здобула перемогу над польськими військами під Варшавою. Але, побоюючись втратити Прибалтику, шведський король Карл Х Густав пере­кинув на північ значну частину армії, яка перебувала в Польщі. Польський уряд, скориставшись цим, а також розростанням партизанського руху в країні, організував восени широкий контр­наступ проти шведів. У результаті всю територію Польщі було звільнено від шведського поневолення.

Поразка у Польщі, а також активні дії Росії у Прибалтиці поставили Швецію перед загрозою катастрофи.

Російський уряд проводив переговори з Польщею про спільні дії у війні зі Швецією, які завершилися зустріччю великих послів у Вільно 24 жовтня 1656 р. Було прийнято рішення про припинення бойових дій між Росією і Польщею, досягнуто домовленості про спільні дії проти Швеції та Пруссії.

За цим документом:

• воєнні дії між Польщею й Москвою припинялися;

• обидві країни зобов’язувалися не вести переговорів про мир зі Швецією, а натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції й Бранденбургу;

• обговорювалося питання про встановлення державних кордонів і обрання царя Олексія Михайловича на польський трон після смерті Яна II Казимира.

Українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир’я. Щоправда, до розриву союзу з Москвою справа не дійшла, проте гетьман вирішив шукати нових союзників проти Польщі.

Головної мети, яку ставив перед посольством російський уряд (закріплення за Росією всіх завойованих земель), досягнуто не було. Польські посли категорично відмовилися задовольнити територіальні претензії Росії.

1656—1658 Російсько-шведська війна.

Основні битви:

1. Взяття російськими військами на чолі з царем Олексієм Михайловичем шведської фортеці Динабург (сучасний Даугавпілс) 31 липня 1656 р. Цар одразу наказав побудувати в Динабурзі православну церкву і перейменувати місто у Борисоглібськ. Згодом росіяни захопили Копенгаузен — у минулому давню російську фортецю Кукейнос, який було перейменовано у “Царевич Дмитрієв город” та оточили Ригу;

2. Облога російськими військами під командуванням царя Олексія Михайловича Риги (серпень — жовтень 1656 р.). Нестача сил для взяття такої великої фортеці, а також відсутність флоту для її блокади з моря не дали змоги Олексію Михайловичу досягти успіху. Крім того, в тилу росіян розгорнувся рух місцевих селян, які знищували російські загони. Все це змусило царя зняти облогу й відступити до Динабурга. Росіяни втратили під Ригою 8 тис. убитими, всю артилерію, 800 річкових транспортних барж із продовольством і боєприпасами. Облога Риги стала переломним моментом у російсько-шведській війні (1656—1658). Війна закінчилася підписанням 30 грудня 1658 р. Валіесарського перемир’я на три роки.

1658—1659 Московсько-українська війна.

Основні причини війни:

• прагнення Росії стати наймогутнішою державою на сході Європи та у православному світі в цілому, а також інтегрувати Україну до складу Російської держави. Московський уряд був незадоволений, що не було встанов­лено реального контролю над територією Війська Запорозького, а українське керівництво послідовно ухилялося від виконання по­ложень договору 1654 р. про обмеження міжнародних зносин ге­тьманського уряду та збирання податків у царську скарбницю;

• Україна, навпаки, прагнула зміцнити власну державність під крилом Москви, але без реального входження в російський владний простір.

Основною суперечністю, яка призвела до московсько-української війни була суперечність між прагненням української правлячої еліти розбудувати національну державу та бажанням царського престолу бачити українські землі невід’єм­ною складовою Російської держави.

У ході війни обидві сторони прагнули вирішити такі завдання:

Росія:

• реалізувати своє бачення угоди 1654 р., приєднавши Україну не лише формально, а й фактично, встановивши військово-політичний контроль над її територією шляхом введення російських гарнізонів в українські міста та отримання можливості безпосередньо впливати на козацьку кадрову політику;

• покласти край самостійній, відмінній від московської, політиці українського уряду;

• звузити владні повноваження гетьманського уряду щодо внутрішнього життя країни, перерозподіливши їх на користь царських воєвод і міщанства, та забезпечити прямий доступ до українських матеріальних, фінансових та людських ресурсів;

• витіснити козаків із південних районів Білорусі, де вони почали укріплюватися, складаючи конкуренцію росіянам;

• послабити геополітичні та економічні позиції Речі Посполитої як “вічного ворога” й основного конкурента в боротьбі за панування у Східній Європі та об’єднати всі “руські”, а також інші православні землі в одній державі.

Україна:

• відстояти своє право належати до європейського світу;

• не дати російському престолу інтегрувати Військо Запорозьке у Московську державу;

• відстояти право проводити самостійну, незалежну зовні­шню і внутрішню політику;

• захистити свої “вольності”, тобто право організовувати власне життя на основі традиційних для України демократич­них, республіканських цінностей.

Інформацію про смерть гетьмана Богдана Хмельницького 27 липня 1657 р. у Москві сприйняли як сигнал до початку рішучих дій щодо закріплення своїх позицій в Україні. Розраховуючи активно втрутитись у вибори гетьмана та митрополита й нав’язати стар­шині свою волю, царський престол уже в серпні 1657 р. послав в Україну двох послів — В.П. Кікіна та А.С. Матвєєва, а також князя Г.Г. Ромодановського з військом. Вони мали за­безпечити бажаний для Росії сценарій виборів гетьмана та підготу­вати населення до введення воєвод. Офіційна Москва робила все можливе, щоб використати паузу міжгетьманства й змусити український уряд приймати важливі політичні рішення лише під контролем її представників.

Державницьки налаштована частина старшини розуміла, що затягування періоду міжгетьманства сприяє посиленню позицій Росії в Україні. Тому вибори гетьмана відбулися на старшинській, а не на загальній раді, без участі в ній спеціального царського посланця князя О.М. Трубецького. Так, 26 серпня гетьманом Війська Запорозького було обрано І. Виговського.

Царський престол для досягнення своїх цілей вирішив здій­снити дипломатичний тиск на гетьманський уряд. Проігнорувавши обрання І. Виговського гетьманом, паралельно, через свого по­сланця А.С. Матвєєва були запропоновані “статті” (“пункти”) з викладом основних положень нового бачення російським престолом українсько-російських відносин:

• у найбільших українських містах мають стояти царські воєводи з військом, яких має утримувати місцеве населення;

• податки з оренди, доходів і млинів мають надходити до цар­ської скарбниці;

• кількість реєстрових козаків має бути скорочена до 10—40 тис. військ.;

• надалі кандидатуру гетьмана потрібно узгоджувати з царем;

• обраного київського митрополита обов ‘язково посилати на посвячення до Патріарха Московського тощо.

Ігнорування Росією рішень Чигиринської ради мало дестабілізуючий вплив на ситуацію в Україні. “Пункти” зачіпали інтереси всіх верств населення України, а тому їх сприйняли з обуренням і розцінили як спробу наступу Росії на соціальні завоювання мас.

Лише після одностайної підтримки і схвалення учасниками Корсунської ради (жовтень 1657 р.) політичного курсу гетьмана щодо Росії, спрямованого на захист української державності й оборону козацьких вольностей, та посилення антимосковських настроїв серед найзаможнішої частини козацтва і старшини, цар­ський престол визнав нові реалії, які склалися в Україні.

У цілому гетьманській партії до середини осені 1657 р. вдало­ся утримати відносини з Московською державою на тому рівні, який був за життя Богдана Хмельницького, відстояти самостійність та не піти на поступки у ключових питаннях державного життя.

Антигетьманський заколот, який наприкінці жовтня спалах­нув на Запорожжі, створив сприятливу ситуацію для продовжен­ня царським престолом боротьби за ліквідацію самостійності ко­зацької держави. Критикуючи нові порядки в Україні та не погоджуючись зі змінами в гетьманському уряді, які було зроблено без їх участі, запорожці фактично виступили деструктивною, руйнівною щодо української державності силою.

У боротьбі з гетьманським урядом запорожці звернулися за підтримкою до царя, засвідчивши готовність Запорожжя йти на всілякі поступки політичним планам російського уряду. З приїздом запорозьких послів у Москву царський престол включив один із головних механізмів реалізації нового політичного курсу щодо України — безпосередні відносини з впливовою, опози­ційною до центральної української влади політичною силою. Царському престолу відкрилися широкі можливості щодо про­ведення політики політичного шантажу гетьманського уряду.

Наприкінці грудня 1657 р. проти гетьмана повстав Полтавський полк на чолі з М. Пушкарем. Повстання, яке за таємної підтримки московських можновладців розросталося в Україні, створило зруч­не тло для висунення Росією нових вимог до українського уряду, що й зробив воєвода Б.М. Хитрово на раді у Переяславі в лютому 1658 р.

Маючи певні ілюзії щодо можливості та бажання царського престолу приборкати повстання в Україні, гетьман І. Виговський під тиском Москви погодився на її основні вимоги: виведення ко­зацьких військ із Бихова та введення царських воєвод в україн­ські міста.

Проте приїзд Б.М. Хитрово не сприяв поліпшенню ситуації в Укра­їні. Навпаки, неофіційно підтримавши М. Пушкаря, він спровокував подальше розростання конфлікту. Наказ царя обом сторо­нам конфлікту примиритись і розпустити війська означав, що Мо­сква хотіла зберегти сили повстанців недоторканими як про­тивагу Виговському і розраховувала, спираючись на них, посту­пово обмежити владні повноваження козацької адміністрації.

Небажання капітулювати перед інтеграційними планами ро­сійського престолу привело до перегляду українським урядом зовнішньополітичного курсу; взимку 1658 р. він підписав договір із татарами та пішов на зближення з Польщею.

Російський уряд з квітня 1658 р. почав практично готуватися до введення воєвод в українські міста, поставивши їм завдання розвідати фінансові та податкові можливості Війська Запорозького. Царський уряд прагнув усіляко обмежити коза­цький вплив на міське життя, передавши адміністративну владу міщанству, дії якого безпосередньо мали контролю­вати воєводи. Активно проводити курс на “примирення” гетьман­ського уряду і повстанців, а фактично сприяти “замороженню” конфлікту, в Україну навесні 1658 р. прибули царські посли І.О. Пухтін, І.А. Алфімов, Н.X. Волков та П.Д. Скуратов. Але паралельно Росія активно го­тувалася до воєнних дій, для чого доукомплектовувала Бєлгородський полк.

Зволікання з прийняттям політичних рішень загрожувало повною втратою гетьманським уря­дом контролю не лише над розвитком подій, а й втратою стратегіч­но важливих територій на лівому березі Дніпра та півдні Бі­лорусі.

Розгром гетьманом Виговським у союзі з татарами основних сил повстанців під Полтавою та загибель М. Пушкаря зруйнува­ли всі плани царського уряду, що ґрунтувалися на грі на суперечностях між гетьманською та опозиційною партіями, та пе­решкодили відправленню царських воєвод до українських міст. Це бу­ла політична поразка Москви та її прихильників в Україні, яка послабила вплив російського престолу на Україну.

У червні 1658 р. в Україну під приводом “приборкання” вже вгамованих свавільників, а насправді, щоб не втратити контролю над країною, прибули В.Б. Шереметєв (у Київ) та князя Г.Г. Ромодановський (у Прилуки) з військами. Ромодановський мав пов­новаження у разі необхідності силою захищати повстанців від ге­тьманських військ, звинуватити Виговського у порушенні при­сяги й організувати перевибори гетьмана та мобілізувати прихильних до царя козаків “проти гетьмана і татар”.

Початок відкритій збройній агресії Російської дер­жави проти України поклали:

• поспішне введення російських військ в Україну;

• поява у полках Ромодановського лідерів розгромленої опо­зиції;

• введення в міста Лівобережжя російських залог без погодження з українським урядом;

• страти кількох відданих гетьманському урядові сотників;

• насильства і грабунки царських військ.

У відповідь на ворожі дії воєвод гетьманський уряд вирішив воєнною акцією на російській території, з одного боку, змуси­ти російське командування видати лідерів опозиції та вивести війська з території України, а з іншого — суттєво підірвати базу антигетьманського руху та деморалізувати повстанців. Відбувся похід гетьманських військ у серпні — вере­сні 1658 р. на українсько-російське прикордоння. Паралельно з гетьманом воєнні дії проти росіян у Білорусі розпочав полковник І. Нечай.

Передчасний штурм Данилом Виговським (брат гетьмана — В.М.) Києва, який прискорив переростання дрібних сутичок у повномасштабні воєнні дії, по суті був лише відповіддю на дії військ князя Ромодановського на Лівобережжі, які провокаційними та відверто ворожими акціями стосовно гетьманського уряду розв’язали українсько-російську війну 1658—1659 рр.

Офіційною датою війни вважається вересень 1658 р. Тоді український уряд уклав Гадяцький договір із Польщею, який фіксував відмову Війська Запорозького від під­данства царю та видав маніфест до “володарів Європи” з поясненням причин війни з Росією, а цар видав грамоту від 21 вере­сня із закликом усунути небажаного Москві керівника Україн­ської держави й оголошенням про початок воєнних дій проти ге­тьманських військ.

Регулярні воєнні дії можна умовно поділити на три етапи.

Перший етап (кінець вересня — середина грудня 1658 р.) Війська І. Нечая вибили російські гарнізони з кількох міст Білорусі.

Близько 20 жовтня в Україну вступило 20-тисячне російське військо на чолі з князем Ромодановським для установлення військового контролю Росії над південними і центральними района­ми Лівобережжя та переобрання замість Виговського підконтрольного Москві гетьмана. Солдати та вірні царю ко­заки оволоділи деякими українськими містами.

Гетьман Виговський доручив полковникам Г. Гуляницькому, П. Дорошенку та О. Силичу зв’язати боєм військо Ромодановського в районі Пирятина, а сам вирушив під Київ з метою ви­бити звідти російський гарнізон, що значно зміцнило б його тили. Проте поразка гетьманських військ 30 жовтня під Києвом та об­лога Ромодановським козацьких військ у Варві зруйнували всі плани гетьмана і поставили його на межу поразки.

Щоб зберегти вірні гетьманському уряду боєздатні частини, Виговський уклав перемир’я з київським воєводою Шереметєвим та послав до Москви посольство з проханням пробачити його “провини” перед престолом, запевняючи у своїй вірності царю. Після цього перемир’я князь Ромодановський зняв облогу Варви та відступив до Лохвиці.

Не маючи достатньо сил, щоб розгромити гетьманські війська у Варві, князь Ромодановський у другій половині листопада ініціював обрання підконтрольними йому козаками альтернативного Виговському гетьмана для Лівобережної України, започаткувавши тим самим руйнівну для української державності традицію багатогетьманства.

Проте сил для вирішальної перемоги, у жодної зі сторін на середину грудня 1658 р. не було. Тому і гетьманський, і царський уряди для перелому ситуації на свою користь узимку 1658—1659 рр. активно готувалися до введення в бій нових сил. Москва провела часткову мобілізацію, а Чигирин закликав на до­помогу іноземні війська (татарські й польські).

Другий етап війни (середина грудня 1658 р. — друга половина березня 1659 р.) У грудні 1658 р., перегрупувавши війська, гетьманський уряд перехопив ініціативу: головні російські окупаційні війська було заблоковано у Лохвиці. Отримавши підкріплення з Польщі та Криму, Виговський негайно вирушив на Лівобережжя, щоб відновити частково втрачений кон­троль над тими частинами Полтавського, Миргородського і Лу­бенського полків, у яких розташовувалися російські гарнізони.

Вся зима і перша половина березня 1659 р. минули у постій­них сутичках гетьманських і російських військ у прикордонних районах та періодичних — під Києвом. Під час походу гетьмансь­кому уряду вдалося відновити контроль над більшістю терито­рій зазначених полків. Чимало міст регіону, зазнавши грабун­ків та утисків з боку росіян, добровільно здалися гетьманським військам. Але вирішальної переваги над силами опозиціонерів і російськими військами на Лівобережжі Виговський здобути не зміг, оскільки в їх руках залишалося 10 українських міст. Протя­гом усього цього часу сторони, з одного боку, активно готува­лися переломити ситуацію на свою користь військовими засоба­ми, а з іншого — практикували подвійну дипломатію, постійно за­являючи про наміри мирно врегулювати конфлікт.

Третій етап (кінець березня — початок серпня 1659 р.). Ключовою подією був похід 40—60-тисячної російської армії на чолі з князем О.М. Трубецьким на Україну, наприкінці березня.

20 квітня російське військо взяло в облогу Конотоп — стратегіч­но важливе місто на українському прикордонні в районі Путив­ля. Бажаючи розширити підконтрольну росіянам територію, Трубецькой у травні відправив рейдові загони проти гетьманських військ: двічі під Борзну, в район міст Хорол, Говтва та під Ніжин.

Українське командування, очікуючи на допомогу татар, намагалося посіяти паніку в російських прикордонних ра­йонах та ускладнити зв’язок Трубецького з Росією. З цією метою у середині травня глухівські козаки здійснили кілька нападів на се­ла між Рильськом, Севськом і Путивлем.

У червні 1659 р. запеклі бої між гетьманськими і царськими військами відбулися в районі Глухова на півночі та поблизу Говтви на півдні. Героїчний опір захисників Конотопа й вичікуваль­на тактика князя Трубецького дали змогу Виговському дочекатися кримських татар і нав’язати царському полководцю ге­неральну битву на вигідних для козаків позиціях. Союзницьке військо складалося з 16 тис. козаків, 3 тис. поляків і сербів та 30—40 тис. татар.

Головна битва кампанії відбулась 28 червня 1659 р. під Конотопом у районі с. Соснівка.

Послані князем Трубецьким із-під Конотопа війська атакували ко­заків на переправі через р. Соснівка. Під їх тиском Виговський відступив спочатку вздовж лівого берега Соснівки, а потім уздовж заболоченого русла р. Торговиця в напрямку до городища Пуста Торговиця. Татарські війська на чолі з кримським ханом Мухаммед-Гіреєм, які були у засідці в урочищі Городище, вибравши зручний момент, атакували росіян з тилу, загнавши їх у пастку, оскільки від Конотопа їх відокремлювала заболочена Торговиця, а спе­реду і ззаду були татари і козаки. Деморалізовані ударом з тилу, росіяни почали тікати і стали легкою здобиччю татарської кінно­ти й козацької піхоти. У цій битві росіяни втратили 15—20 тис, козаки — 4 тис, а татари — 6 тис. військ.

Зазнавши поразки під Конотопом, князь Трубецькой 4 липня відступив до Путивля, а Росія почала готуватися до боїв на влас­ній території: 5 липня 1659 р. вийшов новий указ про набір даточних людей на солдатську службу, Трубецькой отримав наказ зайняти оборону між Путивлем і Севськом. На початку липня Ро­сія перейшла до оборони.

Отже, московсько-українська війна закінчилася розгромом основних сил царського війська, які вторглися на українську те­риторію, і вигнанням їх за межі України (основні воєнні дії завершилися приблизно 4 липня, а сама війна — на початку серпня 1659 р.).

Воєнна перемога козацько-татарського війська в Україні бу­ла беззаперечною, але не повною, оскільки в руках опозиціоне­рів і російських гарнізонів залишалися Київ, Гадяч, Полтава, Чер­каська Грунь та декілька інших міст. Воєнна кампанія на півдні Білорусі завершилася локальною перемогою російських військ.

Російська держава, внаслідок розгрому своїх військ під Соснівкою та татарсько-козацького походу у внутрішні райони кра­їни на початку серпня, змушена була тимчасово відмовитися від установлення повного військово-політичного контролю над тери­торією Війська Запорозького.

Події наступних двох місяців (середина серпня — жовтень 1659 р.) після фактичного закінчення війни мали винятковий вплив на її остаточні підсумки. Політична переорієнтація біль­шості старшини на Росію (присяга царю й запрошення російсько­го війська), що зумовлювалась її невдоволенням тим варіантом Гадяцької угоди, який ратифікував польський сейм, перекресли­ла здобутки гетьманського війська. Таким чином, з од­ного боку, було здобуто збройну перемогу у війні, а з другого — відбулася політична капітуляція після неї.

Остаточні політичні підсумки війни, які разюче дисонували з безпосередніми воєнними результатами, були закріплені у Переяславських статтях 17 жовтня 1659 р. Росія досягла більшості з поставлених нею на початку війни цілей:

• було введено війська в головні міста України;

• встановлено реальний військово-політичний контроль над Лівобережжям;

• отриманий прямий доступ до його матеріальних, фінансо­вих та людських ресурсів;

• стало можливим безпосередньо впливати на призначення гетьмана та іншої старшини;

• суттєво було урізано владні повноваження гетьмана і ко­зацької ради у кадрових та інших питаннях;

• російський уряд домігся формальної згоди козацької старшини не проводити самостійну, а тим більше відмінну від московської, зовнішню та внутрішню політику;

• козацьку адміністрацію було витіснено з Білорусі.

Отже, політична перемога Росії у війні означала початок про­цесу розчинення суспільних і державних інститутів козацької держави в загальноімперських органах управління.

Для України основним наслідком війни була чергова втрата незалежності.

1660—1708 Життя Кондратія Афанасійовича Булавіна, який очолив повстання на Дону (1708— 1709)

1661, 1 липня Підписання Кардісського миру, що завершив російсько-швед­ську війну.

1661/64—1711 Життя та діяльність Володимира Васильовича Атласова — підкорювача Камчатки (1697)

1662, 25 липня “Мідний бунт” у Москві.

Повстання спричинило карбування у великій кількості мідних грошей, які за вартістю прирівнювалися до срібних. Це призвело до спекуляції предметами першої необхідності і масового виготовлен­ня фальшивих мідних грошей. У повстанні взяли участь 9—10 тис. осіб (посадські низи, стрільці, холопи, селяни). Головні звинувачення спрямовувалися проти верхівки посаду, бояр та частини духовенства, яких звинуватили в усіх лихах, пов’язаних із карбуванням мідних грошей, а також у таємних зв’язках із Польщею. Царські війська жорстоко придушили виступ — вбито понад тисячу осіб. Однак уряд був настільки розгублений і наляканий, що вже наступного року відмінив мідні гроші.

1666 Заснування регулярної пошти.

1666—1667 Початок розколу в Російській православній церкві.

Церковний розкол — релігійно-суспільний рух у Росії в середині XVII ст., одна з релігійних форм соціально-політичного протесту народних мас проти православної церкви і царизму. В результаті розколу від РПЦ відокремилися старообрядці, не “старовіри”, бо одна віра як була, так і залишилась, а Никон замінив лише обряд, що викликало шалений опір. Реформа викликала невдоволення частини духовенства, очолюваної протопопом Авакумом, Іваном Нероновим. Вони засуджували нововведення. До боротьби приєдналися селяни, посадський люд, залишки бояр­ства (Хованський, Милославський, бояриня Морозова), стрільці, частина духовенства. Противників реформи було піддано ана­фемі на соборі 1666—1667 рр. Почалися жорстокі гоніння на старообрядців і репресії з боку царизму. Рятуючись від переслідувань, вони тікали в глухі місця Півночі, Поволжя, Сибіру, України і на знак протесту спалювали себе живцем. За 1675—1695 рр. було тільки офіційно зареєстровано 37 самоспалень, у яких загинуло до 20 тис. осіб. Протопоп Авакум згорів у зрубі разом з однодумцями. Розкол у православній церкві викли­кав широкий резонанс у суспільстві. Він став прапором антифео­дального і опозиційного самодержавству руху. Багато розколь­ників брало участь у селянських війнах середини XVII—XVIII ст. Поразка народних виступів сприяла посиленню релігійного фанатизму захисників “старого обряду”.

1666—1696 Життя та діяльність Івана V Олексійовича — російського царя (з 1682 р., зведеного брата Петра І).

1667, 30 січня Підписання Андрусівського перемир’я.

Андрусівське перемир’я 1667 р. — договір між Московською державою та Річчю Посполитою про припинення війни 1654—1667 рр. Укладене 30 січня (9 лютого) 1667 р. у с. Андрусово поблизу м. Смоленська. Хоча в центрі переговорів були питання, пов’яза­ні з долею українських земель, представники України не було допущено до участі в них. Андрусівське перемир’я 1667 р. було укладено на 13,5 років.

Московська держава повертала Смоленсь­ке воєводство з усіма повітами і містами; до неї відходили також Стародубський повіт і Чернігівське воєводство. Польща відступалася від Лівобережної України і на два роки — від Києва з окру­гою радіусом в одну милю.

Андрусівське перемир’я 1667 р. ознаменувало початок збли­ження Московського царства та Речі Посполитої з метою спіль­ної боротьби проти Османської імперії. Договір означав також пе­релом у давній ворожнечі Литви та Польщі з одного боку і Мос­ковської держави з другого на користь останньої. Водночас Андрусівське перемир’я 1667 р. юридично оформило фактичний розкол Гетьманщини на дві частини по Дніпру.

Цим актом Росія остаточно перекреслила свої зобов’язання, передбачені Переяславською угодою 1654 р. та Березневими стат­тями 1654 р. Договір викликав велике невдоволення в Україні, оскільки об’єднання українського народу в складі Гетьманщини стало нездійсненним. Обурені запорожці вбили царського посла, що їхав у Крим до хана. У Гетьманщині розгорнулося народне повстання, спрямоване проти царських воєвод і козацької стар­шини. Щоб урятувати становище, старшина на чолі з геть­маном І. Брюховецьким виступила проти російських військ в українських містах і досягла домовленості з турецьким султа­ном щодо протекторату над Лівобережної Україною.

У червні 1668 р. після вбивства І. Брюховецького Гетьманщину на короткий час об’єднав гетьман П. Дорошенко. Од­нак дії польських військ на Правобережжі і російських — на Лі­вобережжі поновили розкол Гетьманщини.

Цього року Андрусівське перемир’я 1667 р. із деякими змінами було продовжено на необмежений строк.

1667—1669 Побудова перших кораблів на ріці Ока.

1670—1671 Селянська війна під проводом Степана Разіна.

Розпочавшись на Дону як повстання козаків і селян-втікачів, селянська війна охопила значну частину тери­торії Росії та переросла у могутній виступ російських та українських селян, а також народів Поволжя проти кріпосного гноблення. Головною причиною війни було посилення кріпацтва у Центральній Росії та його поширення на південні та південно-східні райони країни. Як і іншим селянським війнам феодальної доби, війні під проводом С. Разіна були притаманні неорганізованість, стихійність, неузгодженість дій повстанців, наївний монархізм і відсутність чіткої політичної програми.

Царський уряд порівняно швидко завдав поразки селянському війську, оскільки феодали виступали пліч-о-пліч, захищаючи свої привілеї, а їхні сили були краще організовані й озброєні. По­разка селянської війни дала змогу кріпосникам зміцнити феодальну власність на землю і поширити кріпацтво на пів­денні околиці країни.

СЕЛЯНСЬКІ ВІЙНИ В РОСІЇ. Поняття “селянська війна” ввів Ф. Енгельс у 1850 р. у роботі “Селянська війна в Німеччині”. Воно стосувалося повстання в 1524—1525 рр. на чолі з Т. Мюнцером. Таке поняття відповідало марксистському погляду на історію, для якого були характерні формаційний і класовий підходи до вивчення минулого. Подібні явища розглядалися як типова для феодалізму форма класової боротьби пригнобленого селянства проти кріпосників-феодалів.

Радянські історики почали широко використовувати поняття “селянська війна” з середини 1930-х рр.

Селянськими війнами називали найбільші масові озброєні виступи народу періоду феодалізму (Перша — на початку XVII ст.; Друга — 1667—1671 рр.; Третя — 1707—1709 рр.; Четверта — 1773—1775 рр.). Вони охоплювали велику територію і залучали до свого руху не тільки кріпосних селян, а й різні верстви населення: холопів, посадських людей (міське населення), козаків, дрібномаєтних дворян, дрібних служилих людей, а також неросійські народи.

Селянські війни вважалися різновидом громадянських воєн, оскільки велася боротьба за владу в державі і повсталі, за своєї стихійності та неорганізованості, мали своє військо, свої органи управління, тобто, окремі елементи організованості.

Проти чого виступали повсталі? На це питання радянські історики не давали однозначної відповіді. Одні вважали, що селяни та їх союзники виступали передусім проти кріпацтва як найважчого для народу варіанта феодального ладу, за створення прийнятних умов у рамках феодалізму, інші — що народ боровся проти феодального ладу взагалі і т.д.

У працях радянських істориків дуже яскраво виявлявся “подвійний стандарт” під час оцінювання дій повстанців і їх противників. Багато було сказано про “звірства” “царських карателів” (які справді мали місце). Водночас анітрохи не менші “звірства” повсталих ніби не помічали або всіляко виправдовували.

Селянські війни відповідно до марксистського положення про прогресивність класової боротьби взагалі оцінювалися радянсь­кими істориками як безумовно прогресивне явище. Однак на питання у чому виражалася ця прогресивність, вичерпної відповіді не давали. Зазвичай наголошували на тому, що закла­далися традиції народної боротьби, а феодали, налякані розмахом народних виступів, змушені були дещо обмежити експлуатацію кріпаків. Висували вельми суперечливі тези, що селянська війна початку XVII ст. затримала до 1649 р. завершення юридичного оформлення кріпацтва в Росії, ігноруючи водночас, що саме під час повстання І. Болотникова, що вва­жалося найвищим піднесенням селянської війни, уряд царя Василя Шуйського не ослабив, а посилив кріпосницький режим, прийнявши указ від 9 березня 1607 р., відповідно до якого строк розшуку селян-тікачів збільшився з 5 до 15 років. Інших конкретних ознак прогресивності селянських повстань радянські історики не наводили.

З 1980-х рр. радянські історики почали поступово відходити від суто класової характеристики найбільших народних рухів у Росії ХVІІ—ХVIII ст. Поширився погляд на них як на концентроване відображення кризи всього російського суспільства, а не тільки як на результат загострення класових суперечностей. У зв’язку з цим окремі дослідники взагалі відмовилися вважати події в Росії на початку XVII ст., а також Булавінське повстання 1707—1709 рр. селянськими війнами. Вони не вбачали в цих рухах жодної “антифеодальної програми”, відображення специфічних селянських сподівань.

Нині більшість істориків визнає селянськими війнами лише Разінське (але тільки події 1670—1671 рр., а Каспійський похід С. Разіна 1667—1669 рр. вони оцінюють як звичайне козацьке підприємство) і Пугачовське повстання.

Таким чином, найважливіші ознаки селянських воєн — вирішальна роль (на їх визначальних етапах) кріпосних селян і відображення в них сподівань кріпосного селянства.

Як і всі народні виступи епохи феодалізму, селянські війни були стихійним протестом народу проти суспільних відносин і прагнення свободи. Однак навряд чи є підстави для оцінки їх як прогресивного явища. Свободу як головну мету цих рухів поєднували з кривавими, варварськими, середньовічними методами боротьби за неї. Як і всі громадянські війни, селянські війни були трагедією народу і країни.

1670—1735 Життя та діяльність Якова Віллімовича Брюса — державного та воєнного діяча, графа, гене­рал-фельдмаршала (з 1726 р.)

1672 Створення при царському дворі першого в Росії театру.

1676—1682 Правління царя Федора Олексійовича

За царювання Федора Олексійо­вича відбувалась запекла боротьба за вплив в уряді і зміна різноманітних боярських угруповань. Уряд Федора Олексійовича провів низку реформ: загальний перепис населення; з метою централізації державного управління було зменшено кількість приказів; зроблено спробу зменшити вплив патріарха на дер­жавні справи. У зовнішній політиці уряд Федора Олексійовича розпочав підготовку до війни зі Швецією за Прибалтику. Цар був високоосвіченою людиною, знав давньогрецьку і польську мови, захоплювався музикою і сам створив декілька музичних творів, був одним з ініціаторів заснування Слов’яно-греко-латинської академії.

1672—1681 Російсько-турецька війна.

Кульмінацією цієї війни були Чигиринські походи турецько-татарських військ — бойові дії в районі Чигирина між російсько-українськими і кримсько-турецькими військами у 1677—1678 рр.

У 1676 р. російсько-українські полки під командуванням стольника І. Косогова й бунчужного Л. Полуботка оволоділи Чигирином і змусили здатися П. Дорошенка. Намагаючись установити свою владу в Правобережній Україні, Туреччина направила туди літом 1677 р. військо Ібрагім-паші (120 тис. осіб). 4 серпня воно оточило Чигирин, у якому перебував гарнізон на чолі з генералом Траусрпіхтом. Йому на допомогу з Лівобережжя виступила російсько-українська армія під командуванням князя Г.Г. Ромодановського і гетьмана І. Самойловича (60 тис. осіб). 28 серпня в битві біля Бужинської пристані турецька армія зазнала поразки. Ібрагім-паша відступив від Чигирина, втративши 8 тис. яничар.

9 липня 1678 р. кримсько-турецьке військо під командуванням візира Кара-Мустафи (125 тис. осіб) знову оточило Чигирин, який захищав гарнізон на чолі з окольничим І. Ржевським. Йому на допомогу вирушила армія Ромодановського і Самойловича (85 тис. осіб). 11 липня її атакували на правому березі Дніпра турецькі війська. Бої тривали три тижні, а 4 серпня російсько-українська армія підійшла до міста й встановила зв’язок з гарнізоном. Проте турки 11 серпня підірвали мури і підпалили місто. В ніч на 12 серпня захисники міста за наказом Ромодановського залишили фортецю. Кара-Мустафа почав переслідувати втікачів, проте 19 серпня зазнав поразки. Турецька армія втратила 30—60 тис. осіб залишила Чигирин. Битви яничар із російсько-українськими військами у 1677—1678 рр. справили на турків гнітюче враження. Кара-Мустафа та й сам султан Маго­мет IV не зважилися посилати війська знову “на погибель”.

Враховуючи досвід невдалих Чигиринських походів, а також довідавшись про концентрацію значних російських і українських ко­зацьких військ та підготовку Києва до оборони, турецький уряд не наважився продовжувати війну за Україну і розпочав мирні переговори з Росією.

13 січня 1681 р. між Росією з одного боку та Туреччиною і Кримським ханством з другого було укладено Бахчисарайський договір про 20-річне перемир’я.

За Бахчисарайським договором:

• російсько-турецьку війну 1676—1681 рр. за Правобережну Україну було припинено;

• умовним кордоном між державами вважалася р. Дніпро;

• Туреччина і Кримське ханство визнавали приєднання Лівобережної України до Росії, а також владу Російської держави над Запорожжям;

• Київ та навколишні містечка (Васильків, Трипілля, Дідів­щина, Стайки з прилеглими до них селами на Правобережжі) також визнавалися за Росією;

• обидві держави зобов’язувалися не споруджувати і не відбудовувати укріплення між Бугом і Дніпром, а також не заселя­ти ці землі;

• південна Київщина, Брацлавщина і Поділля залишалися під владою Туреччини;

• татарські орди могли вільно кочувати в південних степах України. Запорозькі козаки і населення зберігали право ло­вити рибу в Дніпрі та його затоках, добувати сіль, полювати і пе­ресуватися річками до Чорного моря;

• турецький султан і кримський хан зобов’язалися не допомагати ворогам Росії;

• Росія мала щорічно сплачувати Кримському ханові “казну”.

Бахчисарайський договір зміцнив міжнародне становище Російської держави та примусив дипломатів Речі Посполитої змі­нити свою політику. Боячись агресії з боку Туреччини і Кримського ханства, шляхетська Польща почала шукати шляхів до врегулювання відносин із Російською державою.

1678, 3 серпня Договір з Польщею про продовження перемир’я на 13 років. Визнання за Росією Києва.

1682, 12 січня Знищення місництва, тобто порядку заміщення державних посад залежно від служби предків.

1682, травень Стрілецький бунт у Москві. Прихід до влади Софії.

Софія Олексіївна [17 (27) вересня 1657 — 3 (14) липня 1704] — правителька Московської держави в 1682-1689. Дочка царя Олексія Михайловича від першої дружини Марії Милославської Софія здобула добру освіту, була досить енергійною. Після смерті свого брата, царя Федора Олексійовича (27 квітня 1682 р.) брала активну участь у боротьбі за владу придворних боярських угруповань, оскільки була незадоволена обранням на царський престол 10-літнього Петра І. У травні 1682 р. під час Московського повстання Софія Олексіївна зі своїми родичами Милославськими, спираючись на підтримку московських стрільців, домоглася проголошення першим царем Івана Олексійовича, а 29 травня — сама стала регентшею обох малолітніх царів. Вона фактично очолювала уряд за підтримки В.В. Голіцина, Ф.Л. Шакловітого та ін. Восени 1682 р. придушила повстання стрільців у Москві, стратила колишнього свого спільника І. Хованського. За правління Софії були зроблені деякі поступки міському посаду, послаблено заходи щодо розшуку селян-утікачів. У 1686 р. царський уряд підписав “Вічний” мир, згідно з яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Смоленськ, Лівобережну Україну, Київ, Запоріжжя, Чернігово-Сіверську землю з м. Черніговом. Росія уклала з Річчю Посполитою антиосманський союз, фактично приєднавшись до Священної ліги, та зобов’язалася організувати походи проти Кримського ханства. Кримські походи (1687 і 1689 рр.) під керівництвом В. Голіцина, в яких брали участь і українські козацькі полки, завершилися повною поразкою Росії. В 1687 р. Софія усунула від влади гетьмана І. Самойловича і затвердила гетьманом І. Мазепу, з яким московський уряд у 1687 р. уклав Коломацькі статті. У 1689 р. було підписано Нерчинський договір із Цинською імперією, що відкрило можливість вільної торгівлі між державами. Невдачі Кримських походів, суворі репресії проти стрільців та неспроможність уряду Софії Олексіївни стати на шлях реформ послабили її позиції у боротьбі з прихильниками Петра І. У вересні 1689 р. її було усунуто від влади Петром І й ув’язнено в Новодівичому монастирі. Після розгрому стрілецького повстання 1698 р. вона прийняла постриг у черниці під іменем Сусанни, там і померла в ув’язненні.

1682—1718 Життя та діяльність Карла XII — шведського короля (з 1697 р.).

1682—1725 Правління Петра І.

Петро I (Петро Олексійович Романов); 30 травня (9 червня) 1672 - 28 січня (8 лютого) 1725) — російський цар з 1682 р., перший імператор Російської імперії з 22 жовтня (2 листопада) 1721 р.

Молодший син царя Олексія Михайловича. Після смерті царя Федора Олексійовича в 1682 р. Петра та його брата Івана було проголошено царями, а їх сестру Софію — регентом при них. Усунувши в 1689 р. її від влади, Петро І став фактично, а після смерті брата (1696) і юридично одноосібним правителем.

Під час свого правління кардинально реформував державний устрій, зміцнив централізовану владу, посилив економічний і військовий потенціал Росії, модернізував державний механізм за європейським зразком. Цей процес відбувався здебільшого насильницьким шляхом, на тлі постійних воєн.

Петро І здійснив перехід від станово-представницької до абсолютистської монархії. За його царювання в основному сформувалися головні атрибути абсолютизму — бюрократичний апарат управління, регулярна армія, поліція, централізована фіскальна система. Цар (згодом імператор) зосередив у своїх руках усю повноту державної влади.

Петро І змінив традиційний порядок спадкування влади мо­нарха: Статутом про престолонаслідування 1722 р. законодавчо закріплено право імператора призначати спадкоємця на власний розсуд.

Було ліквідовано Боярську думу. У 1711 р. утворено Сенат, який невдовзі став органом державної влади загальної компетенції. Упродовж 1717—1720 рр. замість приказів було утворено Колегії. Петро І цілком підпорядкував собі Церкву, запровадивши адміністративне управління церковними справами. Патріарха змінив Синод (Духовна колегія), члени якого призначалися царем.

Істотного реформування зазнало місцеве управління. Указом від 19 (30) грудня 1708 р. Петро І започаткував утворення губерній, а указом від 25 травня (5 червня) 1718 р.— органів поліції. Найбільша увага приділялася органам політичної поліції — ще у 1696 р. було утворено Преображенський приказ, якому указом 1702 р. було надано виняткові повноваження, зокрема притягати службових осіб незалежно від рангів і посад до судової та адміністративної відповідальності. Функціями політичного розшуку цар наділив створену 1718 р. Таємну канцелярію.

Пріоритетним напрямом державної діяльності Петра І стало реформування війська. Було сформовано регулярну армію, впроваджено рекрутські набори з числа селян, із середовища дворян готувався офіцерський склад, було запроваджено жорстку дисципліну. Найзначнішим юридичним актом, що закріплював основні положення військової реформи, став Військовий статут 1716 р. Він містив також норми кримінального права, зокрема передбачав застосування смертної кари у 122 випадках.

Петро І активно працював над питаннями регламентації державної служби. Згідно з затвердженою 1722 р. “Табелю про ранги” створювалася єдина система звань і рангів військового та цивільного чиновництва. З метою посилення контролю над органами місцевого управління, передусім щодо фінансових питань, було створено системи фіскалітету (1711) та прокуратури (1722).

За Петра І було запроваджено юліанський календар (1700), гражданський шрифт (1710), відкрито нові навчальні заклади. У 1724 р. засновано Академію наук.

У зовнішній політиці цар вирішував геополітичні завдання, пов’язані з закріпленням за Росією Балтійського та Чорноморського узбережжя. Наслідком стали Азовські походи 1695—1696 рр., невдалий Прутський похід 1711 р., Перський похід 1722—1723 рр. на Півдні та тривала і виснажлива Північна війна зі Швецією (1700-1721).

Петро І проводив послідовну політику, спрямовану на обмеження політичної автономії й економічне ослаблення України. У1709 р. запроваджено посаду царського резидента при українському гетьманові, чим істотно звужено права останнього. У 1722 р. було створено Малоросійську колегію, яка фактично перебрала на себе всю повноту адміністративної влади в Україні.

Економічна політика Петра І щодо України спрямовувалася на руйнування її як самостійного економічного організму (численні заборони на вивезення українських товарів до інших країн, розорення українського купецтва, жорстка податкова й митна політика та ін.). На території України постійно дислокувалося російське військо, утримуване за рахунок місцевого населення. За наказом Петра І у 1709 р. було зруйновано Запорозьку Січ. Після Прутського мирного договору 1711р. між Росією і Туреччиною Петро І зрікся претензій на Правобережну Україну.

1683—1689 Російсько-китайський прикордонний конфлікт.

Кульмінацією конфлікту була оборона росіянами Албазина у 1685—1687 рр. Це містечко на Амурі заснували в 1651 р. козаки на чолі з Є.П. Хабаровим. У 1683 р. правителі Китаю, прагнучи витіснити росіян з Амурського регіону, почали проти них воєнні дії в районі рік Зея і Сунгарі. У 1685 р. двотисячний китайський загін підступив до Албазина, гарнізон якого на чолі з воєводою А. Толбузіним після нетривалого опору здався за умовою вільного виходу. Китайці зруйнували цей оплот російської присутності на Амурі, а потім покинули місцевість. Тоді Толбузін за наказом нерчинського воєводи Власова повернувся зі своїми людьми до зруйнованого Албазина і заклав на його місці нове місто. До літа 1686 р. Албазин було відбудовано, а в липні того самого року до фортеці підійшло 5-тисячне китайське військо з 40 гарматами. Число захисників фортеці не перевищувало 1 тис. осіб. Цього разу росіяни захищалися стійко і відбили всі приступи. Під час одного з них воєводу Толбузіна було смертельно поранено ядром. Однак загибель командувача не внесла паніки в лави захисників фортеці і вони продовжили оборону. Тим часом в Пекін прийшла звістка про приїзд до Нерчинська російської місії на чолі з окольничим Ф. Головіним. Дізнавшись про це, китайський імператор Кансі наказав припинити активні бойові дії під Албазином, але облога фортеці продовжилася й албазинський гарнізон мужньо витримав суворе зимове сидіння. Навесні 1687 р. китайці, побоюючись підходу Ф. Головіна з військом, зняли облогу міста, а в серпні остаточно залишили цей район. Битва за Албазин стала кульмінацією російсько-китайського прикордонного конфлікту (1683—1689).

За умовами Нерчинського договору (1689) місія Головіна, що була оточена китайською армією в Нерчинську, віддала Китаю Албазин і частину земель на північ від Амура.

1684—1727 Життя та діяльність Катерини І Олексіївни (Марта Скавронська) — російська імператриця (з 1725 р.)

1685 Останні “поминки”, тобто данина Росії, Кримському ханству.

1686 Підпорядкування Української православної церкви московсь-кому патріархові.

Головними виконавцями підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату стали гетьман Іван Самойлович, московський патріарх Йоаким та луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський.

Іван Самойлович народився в сім’ї священика. Закінчив Києво-Могилянську академію. У 1672 р. старшина обрала його гетьманом Лівобережної України. Іван Самойлович намагався об’єднати за допомоги Росії всі українські землі під булавою одного гетьмана. Українське духовенство розглядав як конкурента своєму впливу в Росії. Крім того, незалежна від Московського патріарха українська церковна ієрархія послаблювала його політичну вагу в Україні. Тому гетьман підтримав наміри московського уряду перевести Київську митрополію під юрисдикцію свого патріарха, але водночас був переконаний, що ця акція можлива тільки за умови збереження внутрішньої незалежності Української православної церкви.

Зовсім по-іншому розглядалося це питання Московським патріархом.

Йоаким Савелов народився в сім’ї ростов­ських служилих. У 1654 р. разом із ро­сійським військом, в якому служив, опи­нився в Києві. Через рік прийняв чернечий постриг у Київському Межигірському монастирі. В 1657 р. він вирушив до Москви за милостинею, звідки вже не повернувся. Завдяки добрим стосункам із царем Олексієм Михайловичем Йоаким у 1674 р. став патріархом. Був владним, твердим, навіть жорстоким. Зокрема, згідно з указом 1684 р., виданим на його вимогу, старовірів та тих, хто їм співчував, після жорстоких катувань спалювали. В цілому виявив себе людиною обмеженою, противником будь-яких впливів із Заходу, зокрема й українського.

Йоаким, очоливши патріархію, невдовзі почав доповідати царю про необхідність заміщення Київської кафедри. Однак здійснення цього плану затягнулося, можливо, й тому, що не було відповідного кандидата на Київську митрополичу кафедру. Лазар Баранович, місцеблюститель, чернігівський архієпископ, був старим і, на думку патріарха, уже не міг канонічно управляти всією митрополією, чому й висвячував по 10 і більше священників одночасно, порушуючи ним самим підписану постанову Московського собору. Правда, місцеблюститель був переконаний, що висвячення декількох пресвітерів та дияконів на одній літургії є цілком канонічним.

Не молодим був й печерський архімандрит Інокентій Гізель. Підтриманий українським духовенством та козацькою старшиною, він, коли конкретно постало питання про обрання митрополита, помер.

31 жовтня 1684 р. від патріарха Йоакима до гетьмана надійшов лист, в якому наголошувалося на необхідності якнайшвидше подбати про заміщення “вдової” Київської кафедри.

У січні 1685 р. гетьман відповів, що листується у справі заміщення митрополичої кафедри з духовними чинами, які погоджуються і благословляють царську думку дати пастиря найдавнішій Київській митрополії.

11 грудня 1684 р. із Москви від імені російських царів Івана та Петра було відправлено грамоту й до константинопольського патріарха. Посилаючись на віддаленість константинопольського владики та нагальну потребу дати пастиря митрополії, царі висловили бажання, щоб новообраний митрополит та його наступники ставилися в Москві. До грамоти було “докла­дено” соболів на 200 рублів (40 штук).

Не дочекавшись відповіді з Константинополя, у лютому 1685 р. московський патріарх розпорядився, щоб гетьман спільно з духовенством та козацькою старшиною обрали митрополитом “мужа тихого та розумного” і направили його в Москву для хіротонії.

Таким “тихим, у Божественному Писанії вправним” виявився луцький єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський.

Гедеон Святополк-Четвертинський походив із давнього княжого роду, який брав свій початок від Святополка-Михайла, внука Ярослава І, то­му й підписувався “Гедеон Святополк князь Четвертинський”. У 25-річному віці митро­полит Діонісій Балабан висвятив його в сан єпископа Луцького й Острозького. Ієрархічний стаж, гоніння за православ’я і, на­решті, родинні зв’язки з гетьманом (дочка Івана Самойловича після смерті свого чоловіка Ф.П. Шереметєва вдруге вийшла заміж за племінника єпископа) давали підставу споді­ватися на успішну підтримку кандидатури Гедеона Святополка-Четвертинського українським духовенством.

Царською грамотою від 9 грудня 1684 р. єпископ Гедеон Святополк-Четвертинський приймався під високу руку російських царів Івана та Петра. Москва тим самим підтримала його кандидатуру на вакантну посаду київського митрополита.

Вибори відбулися в Києві в Софійському соборі 29 червня 1685 р. на свято Петра і Павла. Від гетьмана для “присутності” прибули генеральний військовий осавул Іван Мазепа та чотири полковники з “товаришами”.

Незважаючи на універсали Івана Самойловича, на Соборі було мало представників від духовенства. Пославшись на поганий стан здоров’я, не приїхав Лазар Баранович. Не було й архімандритів — Новгородського та Чернігівського. У роботі Собору не брав участі й сам Гедеон Святополк-Четвертинський.

За такого розкладу сил, коли світські представники мали абсолютну більшість, не важко було передбачити результат виборів. Відразу після виборів до Гедеона Святополка-Четвертинського прибули посли. Вони ознайомили єпископа з результатами виборів (вони також повідомили про них гетьманові). Гедеон, вислухавши їх, заявив про неспроможність східних патріархів захистити православ’я і висловив бажання “прийняти жезл архієпасторський не від кого іншого, як від московського патріарха”.

Заява Гедеона Святополк-Четвертинського викликала у духовенства занепокоєння, яке виявилося у формі так званого протесту на Соборі, що продовжив роботу 8 липня 1685 р. уже без світських делегатів. Собор вважав, що відмова від константинопольського патріарха матиме шкідливі наслідки для православних Польщі. У польського уряду з’явиться більше шансів схилити їх до унії з Римом, бо “якщо ті добровільно відмовилися від послуху константинопольському патріарху, то чому б не вчинити так” і православним Речі Посполитої.

Нарешті, духовенство висловило побоювання щодо втрати своїх привілеїв після переходу до московського патріарха, а саме: заборонять носити хрест перед київським митрополитом, бо “перед жодним митрополитом московським хреста не носять”; звелять хрест на митрі зняти, бо “жодному митрополиту хреста на митрі носити не вільно”; заборонять вільну елекцію митрополита в Києві, а натомість його призначатиме патріарх, як у Росії; суд митрополита перестане бути найвищою інстанцією “у справах не противних у вірі”, бо “в Москві на митрополитів (й) про менші справи чолобитні бувають до патріарха, що і в митрополії Київській мусило б бути”; київський митрополит змушений буде по черзі цілорічно перебувати біля московського патріарха за усталеним у Росії звичаєм. Духовенство занепокоїлося, що закриють друкарні Української православної церкви бо їх “у жодній митрополії Московській не вільно тримати; що в титулі митрополита Київського не буде слів “всія Росії”, бо тільки “сам патріарх так ся пише”; і що, нарешті, українському владиці звелять клобук білий носити.

Уважне вивчення документів дає підстави стверджувати, що це все-таки був не протест, а швидше занепокоєння, побоювання українського духовенства втратити особливі давні права та привілеї, втратити великі володіння в Речі Посполитій, що негайно відбилося б на їхньому становищі. Врешті-решт, Собор висловив готовність перейти під юрисдикцію московського патріарха, “але нехай не від нас початок буде, а від того же самого святішого Царегородського владики”.

Іван Самойлович поділяв тривогу українського духівництва. Підтвердженням є його грамоти, які разом із чолобитними “статтями” духовенства наприкінці липня 1685 р. були надіслані московським царям та патріарху. Українське посольство до Москви було спільним: ігумени — Феодосій Углицький і Єроним Дубина та Сава Прокопович, який отримав окрему інструкцію стосовно переговорів від гетьмана. Іван Самойлович підтримав рішення собору перейти під владу московського патріарха на певних умовах, їх можна подати разом як спільні побажання українських провідних сил того часу:

• Царі та патріарх самі звертаються до константинопольсь­кого владики у справі передачі Київської митрополії Московській патріархії. Гетьман від свого імені просив прискорити справу, аби не сталося розколу митрополії з “вини” греко- та римо-католиків і щоб заспокоїти сумління новообраного митрополита, який свого часу присягнув константинопольському патріархові.

• З огляду на безпеку православ’я в Польщі за митрополитом залишається титул екзарха константинопольського патріарха. В разі відмови гетьман наполягав на захисті православних Речі Посполитої.

• Київський митрополит зберігає владу над усіма попередніми установами — єпископіями, архимандріями, мона­стирями, церквами, ігуменствами та братствами.

• Київському митрополитові підлягають усі маєтності на правому боці Дніпра, включаючи й нині підлеглі адміністратору Йосифу Шумлянському.

• Київська митрополія є першою серед усіх митрополій Московського патріархату. Зберігаються всі попередні “честь” і влада київського митрополита.

• Стосунки між патріархом та митрополитом будуються на основі Переяславських статей 1659 р., а саме: “митрополит приймає тільки благословення і поставлення своє, а в суди його митрополії патріарх не вступається й ніхто від них не ходить до патріарха”.

• Митрополит має право вільного друку в Печерській та інших українських друкарнях, право викладання наук “грецькою та латинською мовами”.

• Митрополит обирається собором, вільними голосами та посідає кафедру до смерті.

• За київським митрополитом зберігаються його стародавні привілеї: носіння хреста на митрі та хреста перед ним. Митро­полит “зберігає за собою всі попередні вольності”, тобто звіль­няється від річного перебування в Москві при патріархові. У титулі залишаються слова: “і всієї Русі”.

• Гетьман просить підтвердити все це монаршою грамотою.

Як бачимо, жодного протесту з боку духовенства, братств, козацької старшини та іншої шляхти проти підпорядкування митрополії Москві не було. Навпаки, всі вони підтримали зусилля гетьманського уряду, спрямовані на перехід Української православної церкви до складу Московської патріархії за збереження широкої автономії.

25 серпня 1685 р. царі Іван і Петро та царівна Софія в с. Коломенському прийняли українське посольство. Вислухавши послів, вирішили порадитися всі разом із патріархом Йоакимом. Після переговорів патріарх і царі видали свої грамоти.

Йоаким, незадоволений умовами українського духовенства, вирішив промовчати. Висловивши радість з приводу обрання митрополита, він запросив Гедеона Святополка-Четвертинського в Москву для хиротонії. Конкретних обіцянок патріарх не давав, а більшість статей просто опустив. Особливо неприємною для Йоакима була вимога залишити за митрополитом титул “екзарха константинопольського патріарха”.

Царі звернули меншу увагу на зміст прохань. Задоволені тим, що справа підпорядкування близька до завершення, вони у грамоті, виданій у вересні на ім’я гетьмана, стверджували всі права та вольності Київської митрополії. Тільки один пункт на вимогу патріарха відхилили — київський митрополит позбавлявся екзаршого титулу. Натомість царі обіцяли просити константи­нопольського пастиря звернутися до православних Польщі з посланням, аби вони за стародавнім звичаєм залишалися під благословенням київських митрополитів. Отримавши гарантійні документи, гетьман вирядив до Москви для висвячення єпископа Гедеона в сан київського митрополита велике посольство в кількості 32 осіб; 8 листопада 1685 р., під час урочистого богослужіння в московському Успенському соборі, у присутності царів, відбулося висвячення.

14 грудня 1685 р. митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський разом із свитою повернувся додому. В Москві йому подарували карету, обшиту оксамитом, з мідною оздобою та шестеро карих коней. Грамота царів та правительниці Софії на ім’я митрополита, датована 15 грудня 1685 р., ще раз підтвердила права та привілеї київського владики, які закріплялися за ним вересневими постановами. Єдине, що додавалося, мабуть, на прохання Івана Самойловича: митрополит не мав права вступати у військові та “розправні” справи, бо це “належить підданому нашому, гетьманові Івану Самойловичу і надалі майбутнім гетьманам”. У справах управління тією частиною Київської митрополії, яка залишалася під Поль­щею, митрополит мав радитися з гетьманом та дотримуватися його вказівок.

Зовсім іншою була грамота патріарха (датована 14 грудня 1685 р.). Як і раніше, він не давав жодних обіцянок щодо збереження найвагоміших прав та привілеїв київського митрополита. Йоаким детально описував Гедеону свій внесок у висвячення митрополита, повчав його праведного життя та ін., але жодним словом не згадав про давні привілеї. Промовчав Йоаким і про непідсудність київського митрополита московському патріарху.

Навпаки, в грамоті виявляється бажання патріарха зрівняти його з іншими російськими митрополитами. Новопоставленого Йоаким титулує не інакше як “митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії”, жодного разу не назвавши “митрополитом усієї Русі”. Мабуть, тоді ж патріарх, дозволивши Гедеону носити митру з хрестом, розпорядився одягати й білий клобук, як інші російські митрополити.

Позиція московського патріарха викликала невдоволення як у духовенства України, так і у гетьмана. Він категорично наполягав, аби Йоаким доповнив грамоту запевненнями про непорушність прав та привілеїв київського митрополита, про що писали царі. Відповідь патріарха на домагання гетьмана невідома.

Для остаточного завершення справи підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії бракувало тільки згоди константинопольського патріарха. Зрозуміло, що в її найшвидшому отриманні були зацікавлені і в Росії, і в Україні. З цією метою відразу після хіротонії Гедеона з Москви до Констан­тинополя вирушило посольство від царів та патріарха, які у своїх листах просили визнати правову зміну статусу Української православної церкви та надіслати кілька грамот, а саме: Патріар­хові Московському, що він перебирає всі справи на Київську митрополію; митрополитові Гедеону, яка б підтвердила його новий духовний чин; православному населенню України та Польщі — з настановою слухатися новообраного митрополита та його наступників, які будуть висвячуватися у Москві.

У зв’язку з цим Йоаким власноручно склав дві грамоти. В першій Московський патріарх доводив свої права на Київську митрополію, яка нібито свого часу відпала від Москви внаслідок властолюбства окремих людей. Складена історично безграмотно, відправлена вона так і не була. Однак Йоаким все ж не утримався від спокуси скласти текст, який мав би листуватися у відпускній грамоті константинопольського патріарха. Як свідчить його друга грамота, цей текст мав продиктувати вселенському владиці російський посол.

Царі від свого імені додавали, що в дарунок патріархові надсилаються “золоті та соболі”. В листопаді 1685 р. з Москви вирушило посольство, спеціально проінструктоване патріар­хом Йоакимом стосовно переговорів у Константинополі. Очолив посольство дяк Микита Алексєєв. До нього в Україні приєднався гетьманський посланець Іван Лисиця, через якого Іван Самойлович передав патріарху Якову грамоту з аналогіч­ними проханнями. Прибувши до Туреччини, в Андріанополі посли зустрілися з єрусалимським патріархом Досифеєм, якому Мики­та Алексеев теж мав вручити царські грамоти та дари.

Дізнавшись про причину візиту, Досифей, відомий вчений-каноніст, категорично відмовився взяти участь у такому безза­конні, заявивши, що те саме порадить зробити й Константино­польському патріархові. Дії Йоакима єрусалимський патріарх розцінив як порушення церковних канонів, що вимагають збереження цілості Церкви та не допускають втручання інших владик у справи чужої єпархії. Шлях, обраний Москвою, на його погляд, був негідний, протиправний. Досифей нагадав, що коли засновувалося патріаршество в Москві, то воно затверджувалося згодою всіх православних патріархів. Отже, й тепер константино­польський патріарх сам своєю владою не може відступити Київську митрополію і тому необхідно писати до всіх владик. Особливо таврував патріарх хабарництво, перекупництво, до яких вдавалися російські високопосадовці.

Не мали успіху й переговори з новим Константинопольським патріархом Діонісієм. Як людина ласа на гроші й розкішне життя, він сам розпочав зносини з посольством. Патріарх готовий був дати згоду на позитивне вирішення питання навколо Київської митрополії, але за умови, що спочатку отримає царські гостинці. Микиту Алексєєва такий варіант не влаштовував. Боя­чись провалу, він його відкинув і за порадою грека Тафларі звер­нувся за допомогою до великого візира.

За іронією долі в той час проти Туреччини формувався християнський альянс, до якого залучали й Росію. Султану вже оголосили війну Польща, Венеція та Австрія. Московський уряд ще зберігав видимість добрихвідносин. Зрозуміло, що Туреччина намагалася зберегти їх якомога довше. Тому візир розпорядився негайно задовольнити прохання російських та українських послів, що й було зроблено. Вже на черговій зустрічі єрусалимсь­кий патріарх не тільки “віднайшов у правилах, що вільно кож­ному єпископові відпустити свою єпархію до іншого єпископа”, а й пообіцяв посприяти здійсненню “царської волі”. І справді, Досифей незабаром написав три грамоти: до московських царів, до всіх православних Речі Посполитої і до гетьмана Івана Самойловича, за що отримав 200 золотих.

Довідавшись, що з боку турецької влади немає жодних перешкод, константинопольський патріарх Діонісій теж дає згоду на передання Київської митрополії Московській патріархії.

Повернувшись до Константинополя, він скликав у цій справі собор, в якому взяли участь лише митрополити. Через деякий час Микита Алексєєв отримав цілий пакет бажаних грамот, виданих у травні — липні 1686 р., а саме: одну Соборну грамоту, в якій Київська митрополія відпускалася під владу Московського патріарха; дві грамоти російським царям; дві грамоти московському патріархові; дві — гетьману Івану Самойловичу; одну грамоту київському митрополиту Гедеону; і дві — всім православним української Церкви, яким Діонісій дозволяв новообраного митрополита відправляти для хіротонії в Москву. Грамоти були датовані червнем 1686 р.

У грамотах константинопольський патріарх пояснював, що змушений був відпустити Київську митрополію, зважаючи на обставини, в чому й переконав собор. Він висунув певні умови, за яких грамоти набирали чинності:

• кандидат на митрополію мав обиратися згідно зі звичаями української Церкви. “Митрополита обирати миром, із благочестям, і з увагою”;

• хіротонія київських митрополитів у Москві не мала б характеру обов’язкової практики, а лише коли “прилучиться нужда”;

• під час Богослужіння київський митрополит повинен спочатку називати ім’я “святійшого вселенського патріарха, яко від нього всі управляєми суть”, а потім вже ім’я “патріарха мос­ковського, яко старця свого”.

Отримавши грамоти, Микита Алексєєв подарував константинопольському патріарху “200 золотих і три сорока соболів”, а також домігся дозволу султана відновити згорілу в Константи­нополі церкву Іоанна Предтечі.

По дорозі додому з послом трапилася пригода, яка ледве не загубила всю роботу. В Криму його взяли в полон татари, але російському уряду вдалося обміняти його на їхнього достойника. На нещастя, грамоти вціліли. Прибувши до Москви, їх одразу переслали Івану Самойловичу. Незабаром від гетьмана надійшло повідомлення, що він розіслав універсали по всіх церквах про підпорядкування Київської митрополії Московсь­кому патріархату.

Визнала акт передачі Київської митрополії й Польська держава, яка мала до неї безпосередній стосунок. 21 квітня 1686 р. Росія і Польща уклали “Вічний договір”. 6 травня 1686 р. договір був підписаний та “присягою царською скріплений”. 27 грудня 1686 р. гетьманові Івану Самойловичу за успішне завершення справи підпорядкування Київської митрополії Мос­ковській патріархії була надіслана царська жалувана грамота із золотим ланцюжком та двома діамантовими клейнодами.

Відомо, що сподівання гетьмана, як і всього українського духовенства, виявилися марними. Не встиг М. Алексєєв перетну­ти кордон, як Росія оголосила війну Туреччині і розпочала невдалі для неї воєнні дії (Кримський похід). У провалі компанії Москва звинуватила гетьмана Івана Самойловича. Разом зі старшим сином його арештували і відправили у Сибір до Тобольська, де колишній гетьман у 1687 р. помер. Його молодшого сина стратили у Сівську.

Стосовно українського духовенства та їхнього владики, то відразу після хіротонії в Москві патріарх звелів київському митрополитові одягати білий клобук подібно до російських. 27 січня 1688 р. Гедеону було наказано підписуватися “Митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії”.

Під час переходу Київської митрополії до Московського патріархату їй належали такі єпархії: Київська (Г. Святополк-Четвертинський); Чернігівська (Л. Баранович); Луцька. (А. Шумлянський); Львівська (Й. Шумлянський); Перемиська (І. Вин­ницький). На кінець XVII ст. зв’язки єпархії з київським митрополитом повністю припинилися. У 1687 р. Москва, надавши права ставропігії, вилучила з-під влади митрополита Києво-Межигірський монастир. 1688 р. від української церкви відійшла Києво-Печерська Лавра, при цьому Лавра була оголошена першою архімандрією в Росії.

Послаблення влади київського митрополита сприяло відходу від православ’я трьох західноукраїнських єпархій. На початку XVIII ст. вони остаточно перейшли у лоно греко-католицької Церкви. Під владою митрополита залишилася тільки одна, власне митрополича, Київська єпархія. Лівобережна Чернігівська єпархія 10 квітня 1688 р. також перейшла безпосередньо під управління московського патріарха з правом іменуватися першою серед російських архієпископій.

Як бачимо, ще за Гедеона Святополка-Четвертинського (помер 6 квітня 1690 р.) права та привілеї митрополії були значно обмежені. З підпорядкуванням митрополії московському патріархату по суті закінчився період певної автокефалії української православної Церкви.

Підпорядкування Київської митрополії московському патріарху не слід вважати результатом окремих дій історичних постатей, бажанням українського православного духовенства об’єднатися з російською церквою чи наслідком випадкового збігу обставин. Ця подія готувалася історією фактично протягом століття, і після смерті Богдана Хмельницького практично стала неминучою.

1686, 6 травня “Вічний мир” з Польщею.

Перед загрозою агресії з боку Туреччини і Кримського хан­ства шляхетська Польща почала шукати шляхи до врегулювання відносин з Російською державою.

У цей час з метою боротьби проти агресії султанської Туреч­чини в Європі виникла “Священна ліга” — коаліція держав, до якої входили Австрія, Польща й Венеція. Не маючи достатньо сил, учасники “Священної ліги” праг­нули залучити до коаліції і могутню Російську державу, яка впли­вала на вирішення міжнародних проблем в Європі. Російська дипломатія вдало скористалася міжнародною ситуацією і поставила умовою вступу до антитурецької коаліції укладення миру з Польщею. Під впливом невдач у війні з Туреччиною уряд Речі Посполитої погодився на мир з Російською державою.

6 травня 1686 р. у Москві між Росією і Польщею підписано договір, відомий під назвою “Трактат про Вічний мир”.

• Річ Посполита остаточно визнавала приєднання Лівобережної України до Росії. Як зазначалося в договорі, Чернігово-Сіверщина (Чернігів, Стародуб, Новгород-Сіверський, Почеп та інші міста з прилеглими землями) і вся територія Лівобережної України (Ніжин, Переяслав, Батурин, Полтава, Переволочна та інші міста й містечка з повітами і селами) мали залишатися у складі Російської держави «на вечные времена».

• Річ Посполита остаточно відмовилась на користь Російської держави від Києва з навколишніми землями (від гирла р. Ірпінь вниз по Дніпру до містечок Трипілля і Стайок, а звідти до р. Стугна через Васильків до р. Ірпінь). За Київ Польща одержала грошову компенсацію.

• До складу Російської держави навічно входило і Запорожжя (від Січі вгору по Дніпру до гирла Тясмину). Крім того, Російській державі поверталася Смоленщина.

• Українські землі по Дніпру від містечка Стайок до гирла Тясмину — міста Ржищів, Трахтемирів, Канів, Мошни, Сокольня, Черкаси, Боровиця, Бужин, Воронков, Крилов та Чигирин, спус­тошені польсько-шляхетськими і турецько-татарськими війсь­ками, мали залишатися незаселеними.

• Більша частина Правобережної України (Київщина, Волинь, Брацлавщина) входила до складу Речі Посполитої.

• У разі визволення Поділля і Кам’янця-Подільського від турецького ярма трактат передбачав за згодою Росії включити їх до складу Речі Посполитої. Крім того, за Польщею визнавалися завойовані нею ліфляндські землі.

• Статті “Вічного миру” гарантували вільне віросповідання православному населенню (українцям і білорусам) у Польщі. Вони передбачали також свободу торгівлі та налагодження поштового зв’язку між обома країнами.

• Російська держава і Річ Посполита вступили у воєнний союз і мали спільними силами боротися проти Туреччини і Кримського ханства: зокрема, Росія зобов’язалася активізувати воєнні дії проти Кримського ханства, а Польща — проти Білгородської орди і турецького війська. Договір передбачав посилення антитурецького союзу, до якого прагнули залучити Фран­цію, Англію, Данію і Голландію.

Фактично умови “Вічного миру” означали розрив обома країнами раніше укладених договорів з Туреччиною. Росія, зацікавлена у вирішенні чорноморської проблеми, приєдналася до “Священної ліги”, значно її посиливши, що забезпечило успішну протидію турецько-татарській агресії в Європі.

1686—1697 Російсько-турецька війна.

Два кримські походи (1687, 1689) під проводом В.В. Голіцина

Після укладення “Трактату про вічний мир” з Польщею та вступу до антитурецької “Священної ліги» склалися сприятливі міжнародні умови для зосередження сил Російської держави на боротьбі проти Кримського ханства і султанської Туреччини.

“Священна ліга”, створена імператором Священної Римської імперії, королем Польщі та Венецією й освячена папою у 1684 р., доклала значних зусиль, щоб залучити Росію до участі в ній від самого початку. Царська дипломатія намагалася використати цю позицію для того, щоб отримати якомога більшу користь від османів та своїх союзників, особливо пожи­витися за рахунок Польщі. Сподіваючись запо­бігти відкриттю нового фронту на півночі, османи та кримці виявили готовність обгово­рити російські пропозиції. Вони включали торговельні привілеї, зокрема дозвіл користуватися солоними озерами на кримському кордоні, що було конче потрібно козакам. Цікаво, що у російських вимогах спеціально йшлося про молитви за царя при греко-православному пат­ріархові у Стамбулі, водночас османи під час переговорів ніколи не висували таке болюче для них козацьке питання, що означало визнання ними стану справ в Україні.

У Криму цар розвинув особливо жваву діяльність, щоб перешкодити мирному договору ханства з Польщею. Остання протягом 1684—1686 рр. нічого не досягла у своїх діях проти османсько-кримських військ. З іншого боку, Московщина, спекулюючи на зацікавленості союзників у відкритті нового фронту дій проти османів на півночі, зажадала від Польщі остаточного затвердження умов Андрусівського миру, що означало остаточну здачу Смоленська і Києва Московії. Під тиском союзників Польща пішла на поступки московсь­ким вимогам.

6 (16) травня 1686 р. у Москві був підписаний “Вічний мир” між Польщею і Московською державою. Таким чином, умілими дипломатич­ними маневрами Москва домоглася, щоб Османська імперія та Польща визнали її суверенітет над Україною.

5 вересня 1686 р. у Москві було оголошено царський указ про підготовку військ до походу на Кримське ханство. Водночас вживалися заходи, спрямовані на охорону України від татарських нападів.

У Слобідській Україні — в Охтирці, Сумах, Красному Куті — розташувалися російські полки Великого, Бєлгородського і Сєвського розрядів. Лівобережні козацькі полки і запорозькі козаки мали “чинити промисел” проти татарських військ.

У травні 1687 р. 150-тисячна російська армія під команду­ванням В.В. Голіцина вирушила в похід. Наприкінці травня до російської армії приєдналося українське козацьке військо чисельністю 50 тис. осіб на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем. Водночас Ян Собеський взяв в облогу Кам’янець.

Перетнувши річки Самару й Кінські Води (тепер р. Конка), об’єднане військо розташувалося в урочищі Великий Луг. Військовий загін воєводи Г. Косагова рухався по Дніпру до татарської фортеці Кизикермен. До походу 1687 р. залучалися й донські козаки, які мали завдати додатковий удар по ворогові з північного сходу.

Головні сили російської армії просувалися з великими труднощами. Щоб перешкодити наступові російського і козаць­кого військ, татари підпалили степ.

Армія відчувала нестачу харчів, води, фуражу і змушена була в червні повернути назад від р. Карачокрак (неподалік Січі). Відправивши на пониззя Дніпра 30 тис. козаків і російських солдатів, щоб відволікати татарські сили, армія розпочала відхід на Полтавщину, куди й прибула на початку липня.

Провину за невдалий похід російські воєводи та козацька стар­шина поклали на Івана Самойловича, звинувативши його в таємних зв’язках з татарами. Генеральна старшина, невдоволена само­владністю та користолюбством гетьмана, звернулася до царського уряду з проханням усунути його з гетьманства. її підтримав головнокомандувач російської армії В.В. Голіцин. Царський уряд погодився на усунення Самойловича, його арешт і заслання до Сибіру.

Отже, першим результатом приєднання Росії до Ліги було те, що кримський хан, очікуючи на російське вторгнення, не зміг залишити Крим, щоб приєднатися до османських сил в Угорщині.

Наступного року напали татари. Вони вчинили набіг аж до Львова і вдруге примусили Собеського відступити від Кам’янця.

Протягом 1688 р. на півдні, поблизу гирла Самари, зводилася Новобогородицька фортеця — опорний пункт для оборони і наступальних дій. Воєнні дії козацьких полків влітку і восени мали здебільшого оборонний характер. Спільно з російськими військами вони охороняли південь України, створюючи заслони проти татарського вторгнення. Восени 1688 р. козацькі полки здійснили похід під Очаків, завдавши туркам і татарам значних втрат.

Навесні 1689 р. російське військо та українські козацькі полки (загалом 150 тис. осіб) під командуванням В.В. Голіцина вирушили в другий похід на Крим. Вони просувалися лівим берегом Дніпра до Новобогородицької фортеці на р. Самара, далі степом до Перекопу.

Кримська розвідка доносила султанові, що росіяни планували зайняти Крим та вирушити проти Стамбула. Протягом чотириденних сутичок перед Перекопським перешийком татари перекрили дорогу на півострів, а їхня легка кіннота серйозно допікала ворога. Але вони не могли прорватися крізь російські оборонні порядки, що перебували під захистом кількох рядів військових возів та важкої артилерії. Нарешті, російська армія, страждаючи від нестачі води та провіанту, була змушена відступити.

Кримські походи 1687 і 1689 рр. були першою спробою Ро­сійської держави визволити Північне Причорномор’я, покласти край турецько-татарським нападам на південні російські й українські землі та здобути вихід до Чорного й Азовського морів.

Хоча російські плани вторгнення в Крим зазнали невдачі, татари були дуже стривожені, побачивши що потрапили в безнадійне становище перед російськими арміями, тим більше, що османи, втягнені у тяжку війну проти австро-німецьких військ в Угорщині, були не в змозі надати якусь допомогу.

Два азовські походи Петра І (1695, 1696)

З перших років царювання Петро І зосередив зусилля Росій­ської держави на боротьбі проти Туреччини і Кримського ханства. У 1694 р. царський уряд вирішив відновити воєнні дії, спрямувавши головний удар на турецьку фортецю Азов, здобуття якої відкрило б Росії вихід в Азовське море.

З метою відволікання уваги і частини сил противника від Азова паралельно готувався похід у пониззя Дніпра, про який було офіційно оголошено в Москві в січні 1695 р.

Ранньою весною 1695 р. 120-тисячна російська армія під командуванням Б. Шереметєва, до складу якої входили й українські козацькі полки, вирушила з Бєлгорода у пониззя Дніпра. Водночас кращі полки російської армії — Преображенський, Семеновський, Бутирський і Лефортів (близько 35 тис. осіб) різними шляхами прямували на Азов. Військо очолювали генерали А.М. Головін, Ф. Лефорт і П. Гордон. Похід на Азов був невдалим. Облога фортеці затяглася на кілька місяців.

У липні 1695 р., коли цар оточив фортецю Азов, козаки під командуванням московського князя Шереметєва атакували кримську захисну лінію на західному кордоні. Захопивши Ґазі-Кермен, це військо просунулося вперед аж до самого Фераг-Кермену на Перекопському півострові, загрожуючи вдертися в Крим. Кримські війська під командуванням Каплан-Ґірея та Шагін-Ґірея, оскільки хан Селім-Ґірей був тоді на Дунаї з османсь­кою армією, незважаючи на нищівний гарматний вогонь, відбили атаки московитів.

Облога Азова затягувалася. Брак флоту, єдиного командування, досвіду в облозі великих фортець ускладнював становище. 25 вересня бойові дії під Азовом припинились і облогу було знято. 2 жовтня російські солдати покинули табір, зали­шивши гарнізон з 3 тис. осіб у відвойованій башті, що прикривала підступи до Азова з Дону.

Російський відступ пояснювався як затримкою у будівництві річкового флоту, так і татарськими нападами на комунікації російської армії. Однак тим часом козацькі та російські війська Шереметєва захопили кримські фортеці Нусрет-кермен, Шах-кермен та Мубарек-кермен на Дніпрі.

Восени 1695 р. розпочалась підготовка до нового походу на Азов. За порівняно короткий час було збудовано флот і збільшено кількісний склад російського війська до 75 тис. осіб. Командувачем всіх військ Петро І призначив О.С. Шеїна. Головний удар знову спрямовувався на Азов, куди вирушила й частина війська (10 тис.осіб), що брала участь у штурмі турецько-татарських фортець на Дніпрі.

До понизь Дніпра вирушило військо під командуванням Б. Шереметєва і козаки, маючи на меті взяття фортеці Очаків. На Дону й Дніпрі діяли загони донських і запорозьких козаків на човнах. На результати воєнних дій цього року істотно вплинула участь російського флоту, який відзначився в блокаді Азова з моря.

17 червня 1696 р. під Азов прибули українські козацькі пол­ки — Чернігівський, Гадяцький, Лубенський, Прилуцький та два охотницьких (всього бл. 15 тис. осіб) під командуванням наказного гетьмана Я. Лизогуба.

15 липня гарматним вогнем вдалося зруйнувати фортечну башту, неподалік новонасипаного валу. 17 липня донські й запорозькі козаки під прикриттям валу наблизилися до башти, захопили її і протягом кількох годин відбивали атаки ворога. Спроби турків подолати опір козаків гарматним вогнем виявилися безуспішними. Козаки мужньо захищалися й відстояли свої позиції. 18 липня російські війська почали загальний штурм Азова. Турецький гарнізон, не витримавши штурму, розпочав переговори.

Гарнізон Азова, турецької твердині в гирлі Дону, капіту­лював. 19 липня в місто вступили російські й українські полки. Через кілька днів здався форт Лютик. Перемога під Азовом, яка забезпечила Росії вільний вихід до Азовського моря, піднесла міжнародний авторитет Росії та її роль в антитурецькій коаліції.

Воєнні дії у пониззі Дніпра цього року велися в менших масштабах. Армія Шереметєва і козацьке військо обмежились діями оборонного характеру. Отаборившись на р. Берестова, вони охороняли прикордонні землі від татарських нападів.

Вдалими були морські й сухопутні походи козаків Запорозької Січі. У травні 1696 р. загін запорожців на чайках вийшов у Чорне море і здійснив успішний напад на турецьку флотилію з дев’яти суден, що прямувала з різними товарами до Очакова.

У середині червня кілька сот козаків на чолі з отаманом Іваном Гусаком влаштували засаду поблизу р. Кінські Води і розгромили татарський загін. Від полоненого татарина вони одержали надзвичайно важливі відомості про рух на допомогу Азову 10-тисячного татарського війська.

У липні 1696 р. загін запорожців вийшов на чайках у Чорне море і здійснив новий успішний напад на узбережжя Криму неподалік Євпаторії. Загони запо­рожців на чолі з кошовим отаманом Яковом Морозом, полковни­ком Григорієм Сагайдачним і Петром Сорочинським на чайках атакували турецьку флотилію, спалили три судна і захопили важливі листи уряду Туреччини до кримського хана. Таким чи­ном, запорожці перешкоджали підходу турецьких сил до Дніп­ровських фортець, примушували кримського хана і турецького султана тримати чималі сили для охорони Криму і північно-західного узбережжя Чорного моря від козацьких походів. Все це значною мірою сприяло успішним діям головних російських сил під Азовом.

У наступні роки війна тривала. Спроби Туреччини повернути Азов і навколишні землі були безуспішними.

У жовтні 1698 р. у Карловицях (Словенія) був скликаний міжнародний конгрес для укладення мирного договору між державами, що входили до “Священної ліги” (Австрія, Венеція, Московія, Польща), і Османською імперією. Османська делегація зажадала повернення їй фортеці Азов, і підтвердила, що остаточний мир може вважатися укладеним, якщо його схвалить кримський хан. Російська делегація не тільки категорично відкинула такі вимоги, а й зажадала віддати їй Керч — морські ворота Азовського моря. Оскільки жодні зміни не передбачалися, між Портою та Росією було укладено лише перемир’я на два роки.

Кримці навіть після Карловиць боялися поновлення російських нападів.

За умовами мирного договору, укладеного в Константинополі 3 липня 1700 р.:

• для безпечності ханству навколо Криму та по берегах Дніпра створювалася демілітаризована зона (широка смуга земель від Запорозької Січі до Очакова та в районі Азова);

• припинялась виплата данини Кримському ханству (щорічні “поминки”);

• спеціальні статті обумовлювали, що мирне розв’язання суперечок, які виникатимуть між кримцями та козаками, стано­витиме предмет для прямих переговорів між османським і російським урядами;

• обумовлювалося, що султан прийматиме російських пос­лів так само, як і послів інших європейських держав;

• султан також взяв на себе відповідальність за те, що татари приймуть і будуть поважати умови врегулювання російсько-кримських відносин.

Константинопольський договір різко змінив баланс сил у Східній Європі. Відтоді Кримське ханство не могло становити загрозу російським територіям, зокрема й Україні. Більше того, послаблений та понижений у своєму державному статусі, він сам був відкритий для російського вторгнення і кримці гірко усвідом­лювали різку зміну свого становища у ставленні до Росії. Констан­тинопольський мирний договір на деякий час забезпечив Росії мож­ливість зосередити зусилля на головному для країни пів­нічному напрямку — боротьбі за вихід до Балтійського моря.

1687 Відкриття в Москві Слов’яно-греко-латинської академії.

Культура Росії ХVII ст.

На жаль, від найбагатшого культурного багажу, накопиченого до XVII ст., збереглася лише незначна частина. Трапилося це внаслідок легкодумства та навіть варварства “цивілізованих” нащадків. Століттями збиралися монастирські бібліотеки, а у XVIII ст. їх узялися розтаскувати “дослідники”, найчастіше — дилетанти. У хроніках Петра міститься кілька згадувань, як цар, проїжджаючи ту або іншу обитель, брав почитати на доріжку “пару-трійку” літописів. Потім десь у походах вони губилися. А скільки літописів згоріло в будинку Татищева? Тому дані, перенесені їм у свою “Історію”, оголошують нині “непідтвердженими”. А де знайшли найдавнішу російську книгу, що дійшла до нас, “Остромирове Євангеліє” (1056—1057)? У 1805 р. під час розбирання гардероба покійної Катерини II. Мабуть, поцікавилася, погортала “дивину”, та й кинула, де прийшлося. Але й те, що залишилося в монастирях, гинуло. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. “освічені” ченці піл час “чищення” бібліотек просто спалювали старий “мотлох”.

Першу виставку давньоруських ікон було організовано тільки в 1913 р. І належну оцінку їм дав не росіянин, а французький художник Анрі Матісс. Він був уражений побаченим і писав: “Росіяни не підозрюють, якими художніми багатствами володіють!”. Але зазначимо тільки, що й у давнину сучасники-європейці дуже високо ставили роботи російських іконописців. Їх детально розбирав і оцінював з позитивної сторони папський легат Поссевіно, який добре розумівся у живописі епохи Відродження. Чех Таннер зазначав, що вони “написані дуже художньо”. Захоплювався ними голландський художник де Бруїн.

Утім, ікони не можна вважати “картинами” в повному значенні. Це не предмет для дозвільного милування, а “вікно в інобуття” (Л. Гумільов). Не обличчя, а “лики”. Не забави, а предмет, що допомагає тим, хто молиться, зосередитися, відійти від земного й кинутися душею до Бога. Ікона як така — це символ. Мир її глибоко символічний, так само як усі деталі — пози святих, їхній одіяг, жести рук, предмети, кольори. Білий колір означає чистоту, святість; зелений — юність, цвітіння; блакитний — колір небесного, божественного; чорний — смерті, зла (навіть чернечі одіяння писали не чорними, а коричневими); червоний — колір життя, вогню, але одночасно й мучеництва. Фарби не змішувалися, іконописці писали яскравими, густими тонами. Зображувався не “мир дольній”, а “мир горній”, де інші закони простору й руху.

Так, іконописці не намагалися зробити зображення об’ємними, малювати тіні. Застосовували “обернечу перспективу”, коли далекі фігури й об’єкти укрупнюються стосовно близьких. Іноді робилося “розгорнення в часі”: кілька зображень, що представляли житіє святого, — це було важливо для неписьменних.

Незважаючи на це, ікона статична. Але спілкування з Богом не терпить суєти руху. А горній мир тим і відрізняється від дольнього, що він постійний. Це та “константа”, незмінна основа буття, до якої повинен у бурхливому й мінливому житті прагнути людський дух. У які б краї не закинула доля православного християнина, він у місцевому храмі відразу, навіть не читаючи напис, впізнає лики Пресвятої Богородиці, св. Іоанна Хрестителя, св. Миколи Чудотворця. Йому не треба заново звикати до них, внутрішньо перебудовуватися.

Однак іконописний канон усе-таки не був заданим раз і назавжди. Він розвивався, хоча й без бурхливих фантазій і хитань світського живопису. Творіння геніальних майстрів, якщо вони на те заслуговували, теж долучалися до нього й збагачували його, як роботи св. Андрія Рубльова. Чудові палехські ікони, внесли в канон яскраві народні мотиви. В XVII ст. з’явилися й ікони “фрязького письма”, де канонічність композиції й символіки сполучалася з “живством” осіб і фігур. З’являлися й нові сюжети, скажімо, стали створювати складні багатофігурні композиції: “Символ віри”, “Не мир, але міч” та ін.

Попит на ікони був дуже великим. У Москві був особливий Іконний ряд, “зайнятий живописцями, що торгують тільки образами” (Павло Алеппський). Головним центром художньої творчості була Оружейна палата. Тут у 1660 р. було організовано “школу царських жалуваних і кормових ізографів”. Жалувані — ті, що отримували постійну платню, “кормові” — ті, що отримували “корм” (оплату) відрядно. Очолював майстерню найкращий художник того часу Симон Ушаков, який створив, наприклад, такі шедеври, як картина “Древо Московської держави”, Іверська ікона Пресвятої Богородиці в Нижньому Новгороді, “Свята Трійця” — за композицією близька до ікони Рубльова, але зовсім інша. Уславилися й іконописці Никола Павловец, Семен Спиридонов, автор ікон “Спас Вседержитель зі сценами діянь і страстей у 28 клеймах”, “Богоматір з Дитиною на троні в 32 клеймах” — кожне “клеймо” в обрамленні головної композиції становить окрему бездоганно виконану “повноцінну” картину зі складним сюжетом.

При Оружейній палаті проводились й реставраційні роботи. Так, за особистою вказівкою царя смоленський єпископ у 1666 р. возив у Москву для “відновлення” дві чудотворні ікони Одигітрії. Царський ізограф Йосип Владимиров написав великий трактат про мистецтво. Були й інші художні центри. Школа іконного живопису при Антонієво-Сійському монастирі під Холмогорами, Іконна слобода Троїце-Сергієва монастиря, де працювало 50 художників, центр у Солі Вичегодській, де виник цілий напрям іконопису, “Строгановська школа”, Ярославська, Новгородська, Псковська, Палехська школи. Вони, до речі, були й школи в буквальному значенні. Тут навчалися художники-початківці, для них були спеціальні посібника з іконописання.

Водночас існував розвинений світський живопис. На Русі не було тільки одного “західного” жанру — зображення оголеної натури. З часів Івана Грозного писалися парадні портрети — “парсуни”. Техніка їхнього виконання трохи поступалася європейській, але за Олексія Михайловича вже наближалася до неї. Збереглися портрети царів, Ордина-Нащокина, Матвєєва, Голіцина, Наталі Наришкіної, Софії Олексіївни та ін., виконані російськими майстрами. Критеріїв “подібності” та “живства” уже цілком дотримувалися. Іноземці згадували, що в Москві поруч з Іконним рядом розташовувався ще один, де “знаходяться малювальники квітів, плодів, видів”. Тобто жанри натюрморту і пейзажу на Русі також були. Хоча про якість їх ми судити не можемо — не дійшло нічого.

Був і такий вид художньої творчості, як “лубок”. Пізніше це слово стало синонімом простенької вульгарної дешевки. А в XVII ст. європейці називали російський лубок “естампами”. Кільбургер, описуючи московський базар, зазначав: “Там і тут багато естампів на дереві”. Техніка виготовлення лубка відповідала саме естампові. Зображення гравірувалося на дошці, і з неї робилися відбитки на папір. З таких листків збереглися одиничні екземпляри, але деякі з них — наприклад, портрет Никона, становлять цілком зрілі зразки: яскраві, багатобарвні, а за технікою малюнка “дадуть фору” сучасним художникам. Ще одним видом світських художніх творів були настінні розписи будинків знаті. Їх прикрашали вигадливими декоративними візерунками, побутовими картинами, зображеннями видатних людей. Рівень цих розписів, як показують збережені фрагменти, також був дуже високим.

Література. У Москві діяли дві друкарні, після приєднання України стали російськими друкарні в Києві й Чернігові, в 1670 р. була відкрита ще одна, при Антонієво-Сійському монастирі під Холмогорами. Московський Друкарський двір був великим і цілком сучасним для тої епохи підприємством, тут працювало вісім верстатів. Видавалися богослужеби, богословські книги, посібники з військової справи, особлива увага приділялася розробці й друкуванню підручників. Так, у 1648 р. була перевидана “Граматика” Мелетія Смотрицького. Це була одна з двох книг, які Ломоносов пізніше назвав “вратами своєї вченості”. Другою стала “Арифметика” Л.Магницького, де наводилися дані не тільки з арифметики, але й з геометрії, фізики, географії, астрономії та інших природничих наук. Вона була видана в 1703 р., але освіту Магницький здобув в XVII ст.

У Київській друкарні в 1674 р. вийшла книга Інокентія Гізеля “Синопсис, или Краткое собрание от разных летописцев о начале славяно-русского народа”, для росіян це був перший підручник з історії, що вважався найкращим до середини XIX ст. і витримав 30 видань. Було видано також “Києво-Печерський патерик”. Книги в Росії дуже цінувалися. Великі бібліотеки збиралися в монастирях, у деяких приказах (особливо в Посольському), при школах, при друкарні грецької мови, у царя, його дітей, у вельмож і купців. Є згадки, що бібліотечки з 3-5 книг були навіть у домах деяких заможних селян.

Вітчизняних друкарських потужностей для задоволення попиту не вистачало. Було багато рукописних або імпортних книг — приватні друкарні Білорусі та Литви спеціалізувалися на друкуванні російських книг і постачанні їх до Росії. У Москві був особливий ряд, “довжиною в милю” де торгували тільки книгами. Розглянемо книжковий світ XVII ст. Звичайно, значну його частину становили різні видання Біблії, Євангелій, Діянь Апостолів, Псалтирі, житія святих. Але була поширена й апокрифічна література: “Слово про древо Св. Хреста”, “Чудо Св. Єгорія про змія”, “Сон Богородиці”, “Про дванадцять мук”, “Письмо Ісуса Христа”, “Страсті Христови”, “Повість про трьох королів-волхвів”. Поширювалися на Русі рукописні єретичні євангелія від Варнави, Никодима, Фоми, псалми Соломона, пісні Давида.

Серед західних перекладів відомі: “Сказання про Сивіллу-Пророчицю”, “Александрія” Гвідона Мессинського (італійця Гвідо де Колумпа), “Повість про Трою”, “Історія про Аттилу, короля угорського”, розповіді з історії Рима й Візантії, лицарські романи: “Повість про Тристана”, “Повість про Бову-Королевичу” (французький роман про Буовиде дантуане) — деякі з цих книжок продавалися на російських базарах ще у XIX ст. Існували “Азбуковники” — наставляння для вчителів, що містили відомості про практичні знання у різних сферах, “Надзиратель” — перекладна практична енциклопедія з питань сільської праці й побуту, “Тайная тайних, або Арістотелеви врата”, “Шостикрил”, “Лопаточник”, “Луцидарій”, що містили великий обсяг даних з природознавства (з домішкою марновірств, але не більше, ніж у тодішній західній науці), “Стінам знамення” — посібник з архітектурі, “Колядник”, “Громник”, різні “Зелейники” — енциклопедії з медицини й лікарських рослин. “Сонник”, “Волховник”, “Про птаха-чарове” стали б до смаку нинішнім аматорам “оккультизму”.

Часто книги привозили з-за кордону й перекладалися за вказівками царя та його оточення. В 1653 р. посольству Репніна-Оболенського було замовлено купити кілька лексиконів (словників), хронограф Пясецького, опис Польщі та її конституцію. Ордин-Нащокін замовив у 1669 р. 82 найменування книг, не менше купував Матвєєв. Єпифаній Славинецький за наказом царя переклав російською мовою “Статути цивільно-урядові” Фукідіда, праці Плінія Молодшого, дві частини “Географії” Страбона, “Анатомію” Везалія, “Громадянство та навчання нравів дитячих” Мефрета, склав збірку 120 авторів “Про град царський” та історію “Про вбивство краля Аггельского” (англійського). Федір Гозвинський переклав байки Езопа, піддячий Андрій Нікіфоров — “Прохолодний вертоград”.

Видавалися або виготовлялися в рукописному вигляді “Зерцала” — збірки історій про знаменитих людей, “Космографія сиреч усього світу опис” Меркатора, переклад праці В. і І. Блау “Позорище всея Вселенная, или Атлас новый”, “Апофегмати” і “Справи Римські” — витяги з грецької та римської історії, “Історія Великих Моголів”, “Фацецит” — перекладена з польської збірка смішних оповідань і жартів, “Василіологіон” — персоналії ассирійських, перських, грецьких, римських царів, трактат “Музи, або Сім вільних мистецтв в особах”. Спеціально для потреб дипломатії в Посольському наказі було складено “Державну велику книгу” з родоводами різних європейських і азіатських монархів, їх повними титулами та історією відносин Росії з їхніми державами. Тут були представлені й біографії російських великих князів. Їхні портрети писали ізографи Іван Максимов і Дмитро Львов, робота тривала 5 місяців.

З авторів другої половини XVII ст. варто згадати св. Дмитра Ростовського, який видав “Четьї-Мінеї”. Він залишив свої записки. Авакум Петров живою народною мовою написав “Книгу бесід”, “Книгу тлумачень”, “Житіє протопопа Авакума”. Андрій Лизлов створив “Скіфську історію”, Каріон Істомін — “Малий” та “Великий” букварі, займався поезією. Емігрант молдаванин Микола Спафарій-Мілеску став автором низки наукових праць, у співавторстві з піддячим Долговим написав книгу “Хрисмологіон”. Були відомі різноманітні “ходіння” — спогади мандрівників з докладними відомостями про країни Сходу, Середньої Азії, Кавказу, наприклад, записки купця Ф.А. Котова.

Існували й фундаментальні географічні праці: “Великий чертеж землі Руської” з описами шляхів, рік тощо, “Чертеж Сибірських земель”, складений стольником П.П. Годуновим, “Описи нових земель сиреч Сибірського царства”. Чудовим географом був архієпископ Холмогорський і Вазький Панас Любимов, справжній учений-енциклопедист, який знав латину, грецьку, німецьку мови, його бібліотека нараховувала велику кількість духовних і близько 100 світських книг. Тут були наставляння з архітектури, “лєчебники”, “космографії”, астрономічні посібники — “Книга нове небо із зірками”, “Книга про комети”. Він сам спостерігав за небесними тілами скрізь “скло зорове кругле в дереві”. Любимов почав будівництво великого кам’яного собору в Холмогорах, заснував цегельний завод. За інформацією, зібраною від “знаючих людей”, склав карти Помор’я і України, створив “Опис трьох шляхів з Поморських країн у Шведську землю”, розробляв проект освоєння Нової Землі.

Художньою літературою в повному розумінні цього слова росіяни не займалися. На Русі людина звикла довіряти написаному, а тим більше друкованому, слову. І якщо вона читала перекладні романи про Тристана або Бову, то вважала, що десь і колись вони справді жили. Вигадувати героїв самим і описувати їхні неіснуючі переживання й пригоди означало свідомо обманювати читачів. А неправда, за православними уявленнями, страшний гріх. Та й, здавалося, навіщо придумувати, якщо в житті й так багато цікавих персонажів, важливих подій, про яких можна розповісти. Інша справа — казка або притча. Тут читач і слухач знає “правила гри”, розуміє умовність сюжету, шукає переносний або дидактичний зміст. Тому брак такої літератури цілком компенсувалося усною творчістю — билинами, старинами, казками, якими зачитуються дотепер. Перші побутові повісті, що виникли й були записані в посадському середовищі саме в XVII ст., також мали багато спільного з казкою або притчею, і так само, як казки, були анонімними. Це “Повість про Савву Грудцина”, “Історія про Фрола Скобєєва”, “Повість про Лихо-Злощастя”, сатирична “Повість про Єрша Єршовича”, “Сказ про те, як риби по суші ходили”, “Притча про старого мужа та молоду дівицю”.

Виникла книжкова поезія. Її родоначальником став Симеон Полоцький — автор віршів, драматичних творів, підручників, богословських трактатів. Він створив “Псалтир римовану” і переклав віршами 10 іноземних книг. Але Полоцький використовував принцип так званого силабічного віршування, поширений у Польщі, який припускав рівну кількість складів у рядках (11 або 13), суміжне римування сусідніх рядків, рими тільки “жіночі”, з наголосом на передостанньому складі. У тогочасній Європі саме силабічні вірші вважалися “правильними”. Але в більшості європейських мов існують фіксовані наголоси. У поляків — на передостанньому, у французів — на останньому складі, тоді як у росіян — на будь-якому. Крім того, західна “наука” віршування вимагала відірвати мову поезії від “підлого вживання”. І за механічного пересадження на російський ґрунт ця “наукова” система виявилася нежиттєздатною. Внаслідок нестикувань з наголосами вірші “розповзалися” й відрізнялися від прози тільки римуванням, а через пишну мову тривалий час залишалися громіздкими й погано читабельними. Лише Тредіаковський та Ломоносов “навели лад” з наголосами й розмірами, а Пушкін повернув поезії народну мову тих самих билин і пісень.

Стосовно музики, то вона була народна й церковна. Народна музика жила не тільки серед простолюдинів, її цінували й у “верхах”. Коллінзу на царському весіллі вона дуже не сподобалася: “Немов під свист вітру волає ціла зграя сов, надриваються галки в гнізді, виють голодні вовки й оглушливо верещать свині”. Але наші предки не нав’язували свої смаки англійцям. Гудочники, домрачеї, цимбальники, дудники, гуслярі, літаврники грали так, як подобалося росіянином. Водночас церковний партесний спів був високим мистецтвом. У Росії складали постійні “станиці”, хорові ансамблі з п’ять півчих. У царя було 5 станиць, у патріарха — 7, зрозуміло, з найкращих голосів. Кожна станиця могла співати автономно, а на святах вони об’єднувалися у великі хори. Був поширений (нотний) запис музики, який мав кілька різновидів — знаменний, путьовий, демественний. Були спеціальні “абетки” з його читання й навчання півчих. Композитори складали церковну музику. Нотні рукописи, що дійшли до нас, записи партитур при виконанні з багатоголоссям, показують, що наспіви були винятково різноманітними, гарними й мелодійними.

Віддавна існував народний театр — виступи блазнів, ляльковий театр зі знаменитим Петрушкою, різноманітні “самодіяльні” інсценування за колядування, на Масницю, Івана Купалу, містерії “пещного дійства”. У 1672 р. за рішенням Олексія Михайловича було засновано професійний театр. Як режисера Матвєєв залучив пастора Грегорі з Німецької слободи. Була створена трупа з 70 акторів. Частину набрали з іноземців, частину — з російських юнаків і хлопчиків (вони грали й жіночі ролі, як у класичному британському театрі). Сценаристом став Симеон Полоцький. Для виступів переобладнали один із не заселених будинків у Кремлі. Сцену влаштували півколом, з декораціями й оркестром. Перша вистава, “Артаксерксове дійство, або Комедія про Есфір”, відбулася 17 жовтня 1672 р. Царю так сподобалося, що він дивився спектакль кілька разів, 10 годин поспіль. Пізніше було побудовано спеціальну “комедійну хоромину” у Преображенському, а режисером став випускник Київської академії С. Чижинський. Було поставлено ще 4 п’єси й 2 балети — “Комедія притчі про блудного сина”, “Давид і Соломон”, “Мала комедія про Баязета і Тамерлана”, “Про Юдіф і Олоферна”, “Орфей і Еврідика”, “Про Бахуса”. Але навіть ця “класика” поєднувалася з народними скомороськими клоунадами, як, наприклад, зі сценками з полоненим солдатом Сусакімом з “Юдіфі”. Засуджений до страти, він прощається “з дев’ятьма мистецтвами” — пияцтвом, блудом і т. п., а потім замість смерті його вдаряють по шиї оселедцем. Грубо? Але навіть у Франції балети й трагедії було прийнято перемежовувати блазнівськими репризами, далекими від витонченого гумору.

Скульптура в Росії була розвинена менше, ніж живопис, оскільки цей жанр не був традиційним і на нього не було попиту. Стосовно вміння, то у виготовленні невеликих статуеток і фігурок з дерева або кістки росіяни цілком могли посперечатися з європейськими скульпторами. Зберігся різьблений складень Никона, на якому різьбярі виконали цілий іконостас! Дерев’яними зображеннями прикрашали будинки, човни, посуд, робили статуетки звірів і птахів. В Україні як матеріал для таких виробів використовували глину. Були на Русі майстри гіпсової скульптури, рельєфів на камені (відомі, скажемо, рельєфи Василя Єрмоліна), майстри литої металевої скульптури, хоча вона й мала прикладний характер, наприклад, застосовувалася для прикраси гармат.

Шедеври створювали російські ювеліри. Вершини це мистецтво досягло саме в XVII ст. Застосовувалася різна техніка — лиття, карбування, зернь, скань, чернь, різні види емалей, фініфть, філігрань, різьблення, гравірування. Дотепер у музеях можна побачити чудові за виконанням чаші, блюда, ковші, кадила, потири, вкриті тонким візерунковим орнаментом жіночі прикраси, наприклад в Оружейній палаті зберігаються потир боярина Морозова, чаша Олексія Михайловича, оклади Євангелій, оклади та ризи ікон. Не менш розвиненим було мистецтво вишивки — майстрині (як простолюдинки, так і знатні жінки) створювалися чудові завіси, воздухи, прапори, одяг священників, ікони.

Архітектура. Нині іноземні туристи приїжджають з усього світу, щоб побачити таке диво, як дерев’яний храм у Кіжах, у XVII ст. подібних див було дуже багато! У кожному селі, у кожному місті. Апофеозом такої творчості стало будівництво в 1667—1671 р. палацу Олексія Михайловича в Коломенському. Він був дерев’яним, складався з 7 “хоромин” для царя, цариці та дітей, мав також палацову церкву, кілька комор для підсобних приміщень. Всі “хоромини” будувалися в 3-4 поверхи й були сполучені переходами, сіньми й сходами. Фантазії майстрів було дано повну свободу, і жодна покрівля будівлі не повторювала іншу. Дах становив казкове нагромадження бань, шатрових покриттів, веж, “бочок”. Все це було багато прикрашено вигадливим різьбленням — арки, ажурні поруччя, ґаночки, двері.

Палац мав 270 кімнат, 3 тис. вікон (зрозуміло, з різьбленими лиштвами). Вигадливим було й внутрішнє оздоблення — різьблені лави, печі, викладені художніми кахлями, а всі стіни були вкриті розписами. Сучасники, у тому числі іноземці, називали Коломенське “архітектурним дивом”, “восьмим чудом світла”. Рейтенфельс писав, що він “весь здається вийнятим зі скриньки завдяки дивним образом мистецьки виконаним прикрасам”. Збереглися імена тих, хто створював цей шедевр. Керували будівництвом плотницький старшина Семен Петров і стрілець Іван Михайлов, бригаду столярів і різьбярів очолював старець Арсеній, входили до неї майстри Клим Михайлов, Давид Павлов, Андрій Іванов, Гарасим Окулов, Федір Микулаев. Виконання позолоті зробив вірмен Богдан Салтанов, а внутрішні розписи здійснювали майстри Оружейної палати під керівництвом Ушакова (палац простояв 100 років і був розібраний у 1767 р. “за старістю”).

Але XVII ст. характеризувався й розквітом російської кам’яної архітектури. Будувалися фортеці, палати, храми, монастирі. Кам’яні церкви стали звичними навіть у сільській місцевості. Типово російським стилем були шатрові храми, де покрівля повторювала форму “намету”, звичайну для дерев’яних церков. Після заборони Никоном шатрового стилю російські архітектори шукали інші форми. Частково поверталися до старовини, так званих новгородського і володимирського стилів, зводили церкви, увінчані “банею у вигляді яблука не для того, щоб уподібнити їхньому зводу небесному, як пояснюють це деякі письменники, але для того, щоб чутно було в них спів священиків” (де Бруїн). Багато храмів мистецьки прикрашали декоративними засобами, уміло використовували гру об’єму, і виникало “чудове узірря”.

Будувалися й кам’яні будинки цивільного призначення. Їх теж прикрашалися колонами й пілястрами, бордюрами з кольорових кахлів, різьбленням по каменю. Іноземці в найзахопленіших тонах писали про Патріарші палати, комплекси Посольського приказу, трьох Гостиних дворів, Печатного й Пушкарського дворів, “чудових домах і палацах” вельмож (Олеарій). Якими вони були, дають уявлення Поганкини палати в Пскові, будинок Коробова в Калузі, палати Романових у Зарядді.

Отже, варто зазначити, жодному із закордонних гостей, що приїжджали в Росію за часів Олексія Михайловича, “культурна відсталість” чомусь не здавалася “очевидною”.

1689, 27 серпня Нерчинський договір з Китаєм. Встановлення російсько-китай­ського кордону.

1689—1740 Життя та діяльність Артемія Петровича Во­линського — астраханського губернатора (1719—1724), кабінет-міністра (з 1738 р.).

1690—1718 Життя та діяльність Олек­сія Петровича — старшого сина Петра І. Був задушений у Пет-ропавлівський фортеці.

1693—1740 Життя та діяльність Анни Іоаннівни — російської імперат­риці (з 1730 р.).

1696, 22 листопада Перший указ про відправлення за кордон дворянської молоді на навчання.

1697—1698 Велике посольство Петра в За­хідну Європу.

1697—1699 Освоєння Камчатки експеди­цією Володимира Васильовича Атласова.

1698 Останній стрілецький бунт.

Причинами повстання були тяжкі умови стрілецької служби, а також утиски і свавілля з боку правлячої верхівки і безпосе­редніх начальників. Після придушення повстання за наказом Петра I було страчено близько 2 тис. стрільців. Стрілецькі полки було розформовано, а стрільців разом з їхніми родинами вислано з Москви.

1699, 22 січня Запровадження гербового па­перу.

Виникнення гербового паперу в Росії можна віднести до часів царювання Петра І, а ініціатива належить простій людині — дворецькому графа Шереметьева Олексію Курбатову. Подейкують, що саме він написав проект, запечатав його і підкинув у так називаний Ямський приказ. Проект дійшов до государя, і коли той ознайомився з ним, то прийшов у захват. Покликаний у палац, Курбатов був нагороджений будинком у Москві та селом. Перше веління про складання кріпосних документів, договорів і чолобитних на гербовому папері Петро видав 22 січня (1 лютого) 1699 р.

Виготовлення і продаж цього паперу було покладено на Оружейну палату, лист коштував від 1/2 копійки (дєньга) до 10 копійок. Продавати її мали “Бородачі” з духовного звання. У перший рік надійшло бл. 17 000 рублів. Через 100 років, як випливає з праць Комісії для перегляду системи податей і зборів 1860 р., держава мала чистий дохід від гербового збору в обсязі до 150 000 руб. Цей доход постійно зростав і через 150 років становив уже 11 569 800 рублів, а ще через 10 років — 14 млн. рублів.

Прототип сучасного гербового паперу — з водяними знака­ми — з’явився в 1723 р., тоді ж було створено крамниці у Гостинному дворі в Петербурзі для його продажу.

1699, 20 грудня Указ про введення нового календаря: проголошення Нового року 1 січня і ери від Різдва Христова.

1700, 3 липня Константинопольський мир з Туреччиною (на 30 років).

Константинопольський мирний договір 1700 р. — угода, укладена 3(13) липня 1700 р. в Константинополі (Стамбулі) між Росією і Туреччиною. Цей мир закріпив результати азовських походів Петра І у 1695-1696 рр. Укладенню договору передувала тривала дипломатична боротьба, що ускладнювалася підтримкою західноєвропейськими дипломатами територіальних вимог Туреччини, тоді як зобов’язання Росії перед Саксонією і Данією вступити у Північну війну змушували її йти на поступки задля найшвидшого досягнення миру та нейтралізації Туреччини.

Угода містила такі умови.

• За Росією залишався Азов з прилеглими територіями та побудовані фортеці Таганрог, Павловськ і Міус.

• Туреччина отримувала частину подніпровських земель, зобов’язавшись зруйнувати там усі укріплення.

• Прикордонна смуга мала бути демілітаризованою.

• Росія дістала право дипломатичного представництва у Константинополі і звільнялася від сплати щорічної данини кримському ханові.

• Для України договір означав насамперед завершення чергового поділу її земель між Річчю Посполитою, Росією і Туреччиною.

У низці угод стосовно територіальних питань (зокрема, Андрусівське перемир’я 1667 р., Бахчисарайський мир­ний договір 1681 р. між Росією, Туреччиною і Кримським ханством та “Вічний мир” 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою) Константинопольський мирний договір був документом, що оформив тогочасні на той час кордони України. Договір було укладено на 30 років, але фактично він діяв до листопада 1711р., коли Османська імперія оголосила війну Росії.

1700—1721 Північна війна

Учасники війни

1. Росія та її союзники: Данія, Саксонія, Польща, Пруссія, Ганновер.

2. Швеція та її союзники: Лівобережна Україна (Гетьманщина) (з жовтня 1708 р. — офіційно, з грудня 1701 р. — добровольці). Фактична участь українських військ на стороні Швеції: листопад 1708 — липень 1709 р.

Цілі війни

1. Росія. Забезпечити вихід до Балтійського моря, повернути російські володіння в Прибалтиці, втрачені за Столбовським миром 1617 р., переглянути принизливі для Росії умови Столбовського і Кардіського договорів.

2. Швеція. Перетворити Балтійське море на “Шведське озеро”, забезпечивши Швеції колонії на його південному березі (Померанія, Помереллія, Прибалтика), стати великою європейською державою, придушити Росію як потенційного противника на східному кордоні Шведської держави та її колоній.

Причини війни, що примусили Росію форсувати її початок, були пов’язані з побоюванням стосовно подальшого посилення Швеції, яка уклала два антиросійських союзи: шведсько-англійський — 4 (14) травня 1698 р. і шведсько-голландський — 13 (23) січня 1700 р. (обидва документи підписані в Гаазі).

Привід до війни. З боку Росії — штучний, натягнутий: “За вчинене в Ризі в 1697 р. великому російському посольству без­честя”. Це формулювання офіційно висунув Посольський приказ, який посилався на те, що посольство, в якому перебував сам цар, не було допущене в Ризьку фортецю і йому не дозволили оглянути місто, причому відповідальним за цю відмову був шведський генерал-губернатор Прибалтики.

Дипломатична підготовка війни з боку Росії

1. Росія підписує військовий союз з Данією 24 серпня 1699 р., де передбачається і згадується участь в союзі також Саксонії.

2. Росія укладає військово-наступальний союз із Саксонією проти Швеції 11 листопада 1699 р.

3. Росія вносить до союзних трактатів з Данією і Саксонією додаткову статтю про неукладення сепаратного миру з Швецією.

4. Росія зобов’язується за союзними договорами розпочати війну проти Швеції не пізніше квітня 1700 р., але не раніше укладення миру з Туреччиною. Оскільки мирне урегулювання з Туреччиною затягнулося до 3 (14) липня 1700 р., то Петро І, отримавши про це повідомлення лише через місяць, 7 (18) серпня 1700 р., вимушений був запізнитися з оголошенням війни. Таким чином, війна Швеції була оголошена через 36 днів після підписання з Туреччиною миру.

Початок війни

Далека відстань між союзниками була причиною того, що початок війни зі Швецією був не синхронізований.

1. Армія Саксонії підійшла до кордонів шведської Ліфляндії в лютому 1700 р. і стала на березі Західної Двіни навпроти Риги.

2. Війська Данії рухались до Гольштейн-Готторпу в березні 1700 р. і 20 березня почали облогу м. Теннінга.

3. Росія офіційно й урочисто оголосила війну Швеції в Москві 8 (19) серпня 1700 р. і 22 серпня відправила війська в район м. Пскова.

Дата фактичного початку бойових дій російської армії проти шведських військ у Прибалтиці — 4 (15) вересня 1700 р. Місце першої сутички з противником — р. Вибовка Печерського по­віту (Петсеримаа) на кордоні Псковської землі і шведської Ліфляндії.

Кампанія 1700 р.

1. Саксонія. Облогу Риги здійснював 7-тисячний загін саксонських військ.

2. Данія. У Голштейні розпочали наступ 16 тис. датських військ.

3. Шведський десант у Данію на острів Зеландія: 20 тис. осіб на 42 кораблях.

4. Російські війська під Нарвою: 34 тис. осіб, 148 гармат. Шведські війська під Нарвою: 21 батальйон піхоти (15 тис. осіб), 43 ескадрони кавалерії (8 тис. осіб), 37 польових гармат. Гарнізон: 2 тис. чоловік.

5. Результати Нарвської битви: росіяни втратили 6 тис. чоловік убитими і всю артилерію — бл. 145 гармат. Шведи втратили 2 тис. убитими.

Кампанія 1701 р.

Російські війська на західному кордоні

1. Біля Пскова (Б.П. Шереметєв) — 30 тис. осіб.

2. Біля Новгорода і Ладоги (Ф.М. Апраксин) — 10 тис. осіб.

3. Біля Курляндії експедиційний корпус (Репнін) — 20 тис. осіб.

Жовтень — грудень 1701р.— похід у Ліфляндію, 18 тис. осіб. Битва біля Ерестфера (Б.П. Шереметєв — В.А. Шліппенбах) 29 груд­ня 1701 р. — 2 січня 1702 р. Поразка шведів, перша перемога російських військ. Втрати шведів — 3 тис. убитими, 350 полонених, 6 гармат.

Шведські війська

Дії Карла XII в Прибалтиці та Польщі.

Карл XII з 11 тис. осіб 9 (20) липня 1701 р. розбив армію саксонського короля біля Риги, оволодів Лівонією, почав переслідувати (до 1706 р.) саксонські війська, що відступали, в Литві, потім в Польщі.

Кампанія 1702 р.

Операції в Прибалтиці: війська Б.П. Шереметєва і Ф.М. Апраксина проти В.А. Шліппенбаха. Поразка шведів біля мизи Гуммельсгоф 18 (29) липня 1702 р. і на р. Іжора 13(24) серпня 1702 р. Взяття російськими військами Нотебурга 11 (22) жовтня 1702 р.

Кампанія 1703 р.

1. 20-тисячний корпус Б.П. Шереметьева здобув фортецю Нієншанц штурмом 1—2 (12—13) травня 1703 р. Було відкрито вихід у Балтійське море.

2. Кінець травня — початок червня 1703 р. Російські війська оволоділи містами Ямом, Копор’єм, Марієнбургом і всією Інгерманландією. У Карелії шведів було відкинуто до середини липня 1703 р. до лінії Виборг — Кексгольм.

Кампанія 1704 і 1705 рр.

1. Бої за Кронштадт і Петербурзьку фортецю влітку 1704 р. — 1705 р. закінчилися поразкою шведів.

2. Операції в Південній Естонії (Дерпт). Армія Б.П. Ше­реметєва (22 тис. осіб) узяла Дерпт (Тарту) 13 (24) липня 1704 р. Російські війська перейшли після цієї перемоги під Нарву, оточили її і взяли штурмом 9 (20) серпня 1704 р.

Внаслідок бойових дій у Прибалтиці в 1701—1705 рр. велику частину її території зайняли російські війська. Під владою шведів залишалися тільки порти Ревель (Таллінн), Рига, Пернау (Пернов, Пярну).

Кампанія 1705—1706 і 1707 рр.

1. Бойові дії вели цілком на території Польщі польсько-саксонські війська проти військ Карла XII, і вони закінчилися невдало для союзника Петра І, короля Саксонії та Польщі Авгус­та II, який був позбавлений влади в Польщі в 1704 р. Карл XII до осені 1706 р. зайняв усю територію Польщі та Саксонії і почав у 1707 р. похід на Білорусь, оскільки не був налаштований укладати мир із Росією і прагнув узяти Москву.

Кампанія 1708 р.

1. Головні сили шведської армії в 35 тис. осіб на початку 1708 р. розташувалися в Білорусі на кордоні з Литвою.

2. У Фінляндії, біля Виборга і Кексгольма, перебував корпус Любекера в 14 тис. осіб.

3. У Прибалтиці, під Ригою, перебував корпус А.Л. Левенгаупта — 16 тис. осіб. Таким чином, передові сили шведської армії на трьох головних напрямках російсько-шведського кордону становили разом 70 тис. осіб, у тому числі бл. 5 тис. козаків, яких І. Мазепа передав у Білорусі Карлу XII. Останній, однак, розраховував, що І. Мазепа надасть йому 2530 тис. кіннот­ників. Це мало збільшити шведську армію до 90—95 тис. осіб і приблизно урівняти її з російською армією. (У липні 1706 р., під час переговорів з Карлом XII, Мазепа обіцяв йому привести українське і донське козаче військо загальною чисельністю 30—35 тис. шабель. Фактично Мазепа мав тоді 11—12 тис. осіб, з яких 6 тис. перебували на лівобережжі Десни, на російському кордоні, в Сіверщині, а польові війська налічували лише 4—5 тис. шабель. У жовтні 1708 р. І. Мазепа особисто привів у ставку Карла XII у Горки (Білорусь) тільки 3 тис. осіб. З них після звернення 5 листопада 1708 р. Петра І до козаків з оголошенням амністії від Мазепи пішла половина, і до весни 1709 р. у гетьмана залишилося 1600 шабель.)

4. Російська армія налічувала: головні сили на кордоні з Білоруссю — 57 тис. осіб (напрям Вітебськ — Орша); на кордоні з Ліфляндією — 16 тис. осіб (під Псковом - Ізборськом), в Інгерманландії — 24 тис. осіб. Разом - 97 тис. осіб.

5. Шведські війська в середині червня 1708 р. перейшли р. Березина, кордон з Росією, однак, очікуючи на підхід військ Левенгаупта з Риги, Карл XII втратив час, безрезультатно простоявши більше ніж місяць у Могильові. За цей час російсь­ка армія підтягнула свої сили і буквально “сіла на хвіст” армії Карла XII, стежачи за її рухом, ідучи слідом за нею на флангах і попереду неї, відступаючи на свою терито­рію, контролюючи фактично кожний рух шведських військ.

6. У ході цього “відступально-оборонного маневру” російські війська неодноразово завдавали серйозні поразки шведським військам, які, однак, не зупинили Карла XII:

а) у битві біля с. Добре 30 серпня (10 вересня) 1708 р.;

б) битві біля с. Раєвки 9 (20) вересня 1708 р. (2 тис. убитих шведів);

в) битві біля Лісної 28 вересня (9 жовтня) 1708 р. (8,5 тис. убитих шведів).

Кампанія 1709 р.

1. Шведська армія, що рухалася Україною, постійно вступала в сутички з місцевим населенням, що відмовлялося надавати продукти харчування, фураж, транспортні засоби шведським військам. Показовий опір маленького містечка Веприк, де шведська армія затрималась на три тижні та втратила 2 тис. убитими в січні 1709 р.

2. Усього на шляху з Могильова до України і по Україні шведські війська втратили 15 тис. убитими і понад 10 тис. хворими, пораненими, полоненими. На початок літа 1709 р. шведська армія налічувала 35 тис. осіб, війська Мазепи становили лише 700—750 осіб. (інші розбіглися ще до Полтавської битви).

3. Невдала спроба Карла XII протягом двох місяців оволодіти Полтавою, 4-тисячний гарнізон якої стримував переважні сили шведів з 30 квітня (11 травня) до 27 червня (8 липня) 1709 р., ще більше послабила бойову і моральну силу шведської армії напередодні її генеральної битви з російськими військами.

Полтавська битва

1. Розпочалася на світанку 27 червня (8 липня) 1709 р.

а) Шведська армія піднялася в 2 год. ночі для підходу до поля бою (30 тис. осіб).

б) Російська армія почала підхід о 5 год. ранку (42 тис. осіб).

2. Противники зблизилися і бій розпочався о 9 год. ранку.

3. Закінчилась битва об 11 год. ранку в той самий день.

28 червня (9 липня) 1709 р., війська Меншикова почали переслідувати противника. Біля Переволочної і в Полтавській битві було взято в полон загалом 20 тис. осіб. Зокрема головнокомандувача генерал-фельдмаршала графа Реншельда, прем’єр-міністра Швеції графа Карла Піпера, весь генералітет, здобуто 264 прапора і штандарта.

4. Втрати сторін:

Росія: убитими — 1345, пораненими — 3290 осіб.

Швеція: убитими — 9234, полоненими — 19 811 осіб.

Практично 35-тисячне шведське військо припинило існування. Карлом XII врятувалася лише жменька наближених.

5. Після Полтавської битви збройні дії на території Росії між росіянами і шведськими військами не велися. Всі воєнні операції було перенесено за кордон, у Німеччину, Фінляндію, Голштейн, Норвегію і, зрештою, на територію самої Швеції, причому ці операції проводилися спільно з союзниками російськими допоміжними експедиційними корпусами.

Єдиним винятком був Прутський похід 1711 р. Пет­ра І в Молдавію, що закінчився невдало, але не вплинув істотно на основний перебіг воєнних операцій Росії проти Швеції.

Після загибелі Карла XII на норвезькому фронті 30 листопада 1718 р. мирні переговори перервалися і поновилися лише в травні 1719 р., а потім остаточно призупинилися 15 (26) вересня 1719 р.

Виникла потреба в рішучих діях Росії, щоб примусити Швецію піти на укладення миру. Було організовано висадку десанту в самій Швеції. (Шведська дипломатія, майстерно уклавши мирні договори з усіма союзниками Росії, вивела їх усіх з гри фактично до 1720 р. і тим самим отримала можливість тягнути з укладенням миру з головною воюючою державою — Росією.)

Нарешті, 17 (28) січня 1721 р. Швеція погодилася відновити переговори, які розпочалися 31 березня (10 квітня) 1721 р., тобто через три місяці після шведської згоди на них. Загроза нового зриву переговорів і нового відстрочення укладення мирного договору примусили російське військове командування цього разу справді піти на висадку десанту в самій Швеції.

17 (28) травня 1721 р. російський військовий десант висадився у двох кілометрах на північ від м. Евля і до 8 (19) червня 1721 р. дійшов до м. Умео. Шведські війська в паніці почали відступ до Стокгольма, на південь. Російські війська припинили наступ, як тільки шведські уповноважені висловили згоду розпочати переговори про мир. Але оскільки у своєму зверненні від 30 травня (10 червня) 1721 р. шведські дипломати говорили тільки про перемир’я, то Петро І побачив у цьому нову замасковану спробу затягнути мирні переговори і рішуче відмовився від будь-якого перемир’я, вимагаючи укладення тільки повного миру.

Щоб зробити шведів поступливішими, Петро І направив 30 липня (10 серпня) 1721 р. галерний флот під командуванням адмірала М.М. Голіцина до Аландських островів з метою висадки десанту неподалік столиці Швеції — Стокгольма. Шведи негайно погодилися на мир. Він був підписаний у Ніштадті майже одночасно з припиненням воєнних дій 30 серпня (10 вересня) 1721 р.

Таким чином, Північна війна тривала для Росії з 8 (19) серпня (формально) або (фактично) з 4(15) вересня 1700 р. до 30 серпня (10 вересня) 1721 р., тобто 21 рік без 5 днів.

Умови договору

І. Військові

1. Відновлював мир. Воєнні дії припинялися на всьому просторі Фінляндського князівства протягом 14 днів після підписання договору, а на всій іншій території, де велася війна, протягом трьох тижнів.

2. Оголошувала загальна амністія тим, хто в період війни або став дезертиром, або переходив на службу держав-противників. Амністія не поширювалася на українських козаків, прихильників Мазепи.

3. Обмін полонених без будь-якого викупу здійснювався відразу після ратифікації договору. З Росії не поверталися тільки ті, хто прийняв під час полону православ’я.

4. Російські війська звільняли за чотири тижні після ратифікації договору шведську частину території Великого князівства Фінляндського.

5. Реквізиції продовольства, фуражу і транспортних засобів для російських військ припинялися з підписанням миру, але шведський уряд зобов’язувався безкоштовно забезпечувати російські війська всім необхідним до їх виведення з Фінляндії.

II. Територіальні

1. Швеція поступається Росії “на вічні часи” завойованими російською зброєю провінціями: Ліфляндією, Естляндією, Інгерманландією і частиною Карелії з Виборзькою губернією, включно не тільки з материковою частиною, а й з островами Балтійського моря, в тому числі Езелем (Сааремаа), Даго (Хийумаа) і Муху, а також усіма островами Фінської затоки. До Росії відходила і частина Кексгольмського округу (Західна Карелія).

2. Встановлювалася нова лінія російсько-шведського державного кордону, яка починалася далі на захід Виборга і йшла звідти в північно-східному напрямку за прямою лінією до старого російсько-шведського кордону, що був до Столбовського миру. У Лапландки російсько-шведський кордон зберігався незмінним. Для демаркації нового російсько-шведського кордону створювалася комісія відразу після ратифікації договору.

ІІІ. Політичні

1. Росія зобов’язалася не втручатися у внутрішні справи Швеції — ні в династичні відносини, ні у форму правління.

2. У втрачених Швецією на користь Росії землях російський уряд зобов’язався зберегти євангелічну віру населення (Прибалтика), всі кірхи, всю систему освіти (університети, школи).

3. Всі жителі Естляндії, Ліфляндії і Езеля (єпіскопство Вікське) зберігали всі особливі “остзейські” привілеї, як дворянські, так і недворянські (цехові, магистратні, міські, бюргерські), і т. ін.

IV. Економічні

1. Росія мала сплатити Швеції 2 млн. талерів (єфимків), причому тільки повноваговою срібною монетою — цвейдрительштирами — в певні терміни (лютий 1722 р., грудень 1722 р., жовтень 1723 р., вересень 1724 р.), і кожний раз по півмільйона, через банки в Гамбурзі, Лондоні та Амстердамі, оголошуючи за 6 тижнів до кожної сплати, через який банк вона буде зроблена. Ця умова мала пом’якшити Швеції втрату Виборзької губернії, якою король, згідно з формою правління, не міг поступатися іноземній державі як коронною землею, не порушивши своєї клятви риксдагу. Звідси випливало те наполегливе прагнення Швеції не припиняти війни 20 років — у надії відвоювати втрачене, а також та завзятість, з якою шведські правлячі кола прагнули після Північної війни протягом усього XVIII ст. взяти реванш за неї й тричі починали нові війни за Фінляндію. Звідси і підтримка цих воєнних авантюр шведським дворянством протягом XVIII ст. Фактично Росія не тільки завоювала ці землі, а й купила їх, сплативши переможеній країні своєрідну “контрибуцію”. Гроші було виплачено, в основному, в обумовлені договором терміни, хоча після затяжної війни для Росії це надто важко було зробити оскільки її господарство перебувало на межі остаточного розорення.

27 лютого (9 березня) 1727 р. шведський король Фредерік І передав російському послу в Стокгольмі князеві Василеві Лукичу Долгорукому квитанцію про прийняття Швецією 2 млн талерів.

2. Зберігалися всі привілеї і особливі права землевласників-поміщиків в областях Прибалтики, що відходили до Росії і Фінляндії; недоторканною залишалася і чинність на цій території шведського земельного права. Цар навіть брав на себе зобов’язання закінчити всі заходи шведського уряду стосовно дворян-землевласників, спрямовані на відшкодування втрат ними від редукції, запровадженої шведською монархією задовго до початку Північної війни, в XVII ст.

3. Швеції надавалося право щорічно, “на вічні часи”, закуповувати хліб на 50 тис. руб. у Ризі, Ревелі й Аренсбурзі та вільно, безмитно, вивозити це зерно в Швецію. Виняток становили лише голодні, неврожайні роки.

Крім того, ця стаття була доповнена 22 лютого (3 березня) 1724 р. таємним секретним артикулом, де Швеції надавалося право закуповувати зерно безмитно на 100 тис. руб. Понад зазначені в договорі 50 тис. руб., а також закуповувати на цю додаткову суму у росіян інші товари: пеньку, ліс тощо.

4. Всі володіння, маєтки та інші форми нерухомості в Прибал­тиці поверталися їх власникам або викуповувалися російським урядом, якщо їх господарі втекли в Швецію і залишилися там на постійне проживання.

Всі майнові суперечки, всі претензії майнового характеру мали улагоджуватися за місцевими, тобто колишніми шведськими та остзейськими, законами, причому не російськими адміністративними органами, а тільки через суд.

5. Відновлювалася взаємна вільна торгівля купецтва обох країн. Купцям поверталися їх склади, портові споруди, майно, якщо воно було реквізоване під час війни. Купці дістали право переводити свої фірми та майно в інші країни.

V. Міжнародно-правові

1. Встановлювалося право на приєднання до російсько-шведського мирного договору Польщі, яка мала укласти пізніше особливий мирний договір зі Швецією, узгоджений з умовами Ніштадтського миру.

2. Швеції надавалося право запросити до участі в договорі Велику Британію.

3. До договору могли приєднатися й інші країни, що брали участь у війні, якби зробили це протягом трьох місяців після ратифікації Ніштадтського миру.

4. Дипломати обох країн переводилися на власне постачання. Держави гарантували їм тільки безпеку і свободу пересування, але не безкоштовне харчування і транспорт, як було раніше, за середньовічними звичаями. Дипломати мали оплачувати прожиття і послуги.

5. Категорично скасовувалося середньовічне берегове право. Ті, хто зазнав корабельної аварії, мали отримувати взаємну допомогу і підтримку.

6. Встановлювався порядок взаємного вітання флотів салютами у відкритому морі та в портах.

V/. Адміністративно-правові

1. Взаємне і найшвидше повернення архівів та іншої документації, вивезеної з Прибалтики (в основному шведами).

2. Розв’язання всіх суперечливих питань, що виникли у зв’язку з договором, шляхом призначення у кожному конкретному випадку погоджувальних прикордонних комісій на паритетній основі.

1703 Перша російська газета “Відомості”.

1703, 16 травня Заснування Санкт-Петербурга.

1704 Заснування Кабінету його ім­ператорської величності — кан­целярії, що відала казною та майном царя (існувала до 1727 р.).

1705—1706 Астраханське повстання (“бунт наречених”).

1707—1708 Заколот донських козаків під керівництвом К.А. Булавіна.

1708, 18 грудня Заснування перших восьми губерній.

1708—1778 Життя Анни Петрівни — дочки Петра І та Катерини І. З 1725 р.— дружина герцога Гольштейн-Готторопського, мати Петра III. Фактично заснувала Гольштейн-Готторопську лінію династії Романових (1761—1917).

1708—1710 Створення російського гражданського алфавіту.

1709—1761/62 Життя та діяльність Єли­завети Петрівни — російської імператриці (з 1741 р.).

1710 Приєднання Прибалтики до Росії.

1710—1713 Російсько-турецька війна.

Війну оголосила Туреччина 20 листопада 1710 р. Зірвавши вторгнення кримського війська на Правобережжя, цар вирішив перехопити ініціативу. У квітні 1711 р. Петро І підписав договір з молдавським господарем Дмитром Кантемиром. Але після того, як Б. Шереметєв захопив Ясси, з’ясувалося, що запаси продуктів харчування були там незначні, набір молдавських добровольців був невеликий (5 тис. осіб.) і головне — 12 червня турецька армія під проводом візира Баталджі-паші перейшла Дунай. На раді в Сороках було вирішено просуватися вперед. Російська армія на чолі з Петром І (50 тис. осіб) виступила проти турків. У червні 1711р. відбувся 100-кілометровий перехід по безводній місцевості від Дністра до Прута, що спричинив великі людські втрати. Перші сутички відбулися 7–8 липня. Захоплені полонені повідомили про чисельність турецької армії — 150 тис. осіб. Було вирішено відійти до Ясс. Біля села Станілешти росіяни утворили укріплений табір. Ситуація стала критичною. Петро І розпочав переговори. Візир, отримавши від росіян цінні подарунки, погодився на підписання мирного договору 12(23) липня 1711 р. на р. Прут, поблизу с. Сталілешті неподалік м. Ясси. За умовами договору:

• Туреччина отримувала Азов з прилеглою територією;

• Росія зобов’язувалася: зруйнувати новозбудовані фортеці: Таганрог на Азовському морі, Кам’яний Затон на Дніпрі та Новобогородицьку у гирлі р. Самари; не втручатися у справи Речі Посполитої і не тримати свої війська на її території; «відняти руку» від українських козаків та запорожців (тобто не переслідувати їх); не заважати поверненню короля Карла XII у Швецію і, по можливості, укласти з ним мирну угоду.

Після підписання трактату Росія отримала можливість вільно вивести з табору свої війська з артилерією і обозом. Хоча воєнні дії припинялися, стан війни з Туреччиною тривав до 1713 р., коли було підписано Адріапольський договір, який підтвердив умови Прутського договору.

1711, 22 лютого Заснування Сенату.

Сенат Російської імперії — один з найвищих органів державної влади в Російській імперії. Був утворений 22 лютого (5 березня) 1711 р. Петром І як тимчасовий орган, що мав само­стійно правити державою за відсутності царя.

Компетенція та організація діяльності Сенату були визначені указами 2(13) і 5(16) березня 1711р. Він складався з 9 довірених осіб, призначених Петром І. Законодавчі функції він виконував в окремих випадках за відсутності царя в країні, а також здійснював нагляд за урядовим апаратом і посадовими особами. За спадкоємців Петра І значення Сенату (під назвою “Високий сенат”) змінилося. За років функціонування Верховної таємної ради та Кабінету міністрів Російської імперії (1726-1741) він втратив реальну силу. Імператриця Єлизавета Петрівна відновила назву і значення Сенату; він став вищим органом адміністративної і судової влади, йому були підпорядковані всі справи, крім зовнішньополітичних. Сенат здійснював і певні законодавчі функції. З утворенням Конференції при високому дворі (1756) роль Сенату знову занепала, але за Катерини II була проведена істотна реформа цього органу. В його складі було утворено 6 департаментів: 1-й — державні та політичні справи; 2-й і 6-й — судові справи; 3-й — справи губерній, що перебували на особливо­му становищі (зокрема українських); 4-й — військові та морські справи; 5-й — адміністративні справи. Павло І зберіг за Сенатом передусім функції судової інстанції.

1712 Підписання Константинопольського мирного договору.

Константинопольський мирний договір 1712 р. — двосто­роння угода між Росією і Туреччиною, укладена 5 (16) грудня 1712 р. в м. Константинополі (Стамбулі). Підтвердив положення Прутського мирного договору 1711 р. Крім того, Росія зобов’язалася протягом місяця вивести війська з Польщі, не втру­чатися в українські та польські справи. Петро І зрікався домагань на Правобережну Україну та Запорозьку Січ.

1714, 27 липня Перемога російського флоту над шведським біля миса Гангут. “Морська Полтава”.

1717, грудень Створення Колегії закордонних справ.

Колегія закордонних справ — центральна державна установа галузевого управління у Російської імперії, що відала питаннями зовнішньої політики, дипломатичної служби та іноземців у 1717—1801 рр. Утворена у Санкт-Петербурзі в грудні 1717 р. замість Посольського приказу. У 1722 р. отримала назву “Державна коле­гія закордонних справ” і власний регламент. Тоді ж у Москві було відкрито контору Колегії.

Підпорядковувалася безпосередньо імператору, а в окремі періоди — Верховній таємній раді (1726—1730) та Кабінету її імператорської величності (1731—1741).

Колегію закордонних справ очолював президент, а з 1741 р. — канцлер. Упродовж майже всього XVIII ст. колегія діяла в складі двох експедицій: секретної — відала організацією зносин з інозем­ними державами, дипломатичною службою, дипломатичним листуванням, діловодством тощо; публічної — відала головним чином особовим складом, адміністративно-господарсь­кими і фінансовими справами, складанням жалуваних грамот, справами народів, прикордонних губерній (уральських і донських козаків, калмиків), а в окремі періоди — і зносинами з українським гетьманом. Московська контора Колегії закордонних справ, яка складалася із чиновників публічної експе­диції, “наглядала і берегла грошову казну”, займалася калмиць­кими і “малоросійськими” справами тощо. Колегія видавала паспорти на виїзд за кордон, приймала іноземців у російсь­ке підданство, судила їх, керувала поштовою справою (до 1782 р.) тощо.

При Колегії закордонних справ було утворено два архіви: секретних поточних справ (Санкт-Петербург) і колезький (Москва), в якому зберігалися переважно справи і документи колегії Посольського приказу (починаючи з 1285 р.) і такі, що втратили оперативне значення.

У 1727—1734 та 1749-1756 рр. Колегії було доручено вище управління Малоросією і всіма малоросійськими справами, які перебували в її віданні під час правління гетьманських урядів Данила Апостола і Кирила Розумовського. З 1784 р. Колегією закордонних справ фактично управляв О.А. Безбородько. З утворенням Міністерства закордонних справ (МЗС) (1802) колегія увійшла до його складу. На початку 30-х рр. XIX ст. у віданні колегії залишилися тільки адміністративно-господарські справи. 10 квітня 1832 р. у зв’язку з реорганізацією МЗС Колегію іноземних справ було ліквідовано.

1718—1721 Створення замість приказів 11 Колегій.

ПРИКАЗИ — органи центрального управління у Росії XVI — початку XVIII ст. Назва походить від слова “приказ”, яке вживалося у розумінні особистого доручення.

Приказна система зародилася наприкінці XV — на початку XVI ст. Одним з перших був Казенний приказ, який відав особистим майном, казною і архівом великого князя московського.

На початку XVI ст. було вже 9 приказів, а на кінець століття — 22. Збільшення кількості приказів зумовлювалося перетвореннями в суспільному та державному устрої Російської держави. Так, військова реформа спричинила утворення Розрядного приказу (відав обороною держави, обліком і управ­лінням служилими людьми, призначеннями на цивільні посади) і Помісного приказу (займався питаннями феодального землеволодіння, судом у земельних суперечках, описом земель).

У зв’язку з розширенням та ускладненням міжнародних відносин утворився Посольський приказ. У середині XVII ст., у період розквіту приказної системи управління, діяло близько 50 постійних і майже стільки ж тимчасових приказів. В останній чверті XVII ст. здійснено реформу приказного управління, внаслідок якої було уточнено компетенцію приказів і об’єднано суміжні прикази.

Центральним органом управління Гетьманщиною до 1663 р. був Малоросійський приказ, підпорядкований Посольському приказу.

У результаті проведення Петром І у 1718 р. реформи апарату управління майже всі прикази було ліквідовано у зв’язку із запровадженням 22 колегій. Функціонували лише Преображенський приказ (до 1729 р.) і Сибірський приказ (до 1763р.).

В основі діяльності приказів лежав функціональний принцип, хоча чіткого розмежування компетенції між ними не було. До відання приказів як адміністративно-судових органів на­лежало широке коло питань. Одні прикази керували певною галуззю управління у всій державі, інші — всіма галузями управ­ління, але тільки на певній території. Прикази перебували у безпосередньому віданні царя та Боярської думи. Очолювали їх призначені царем судді, які здебільшого були з бояр. При керівникові приказу функціонувала канцелярія на чолі з дяком, який був помічником судді приказу. Дякам підлягали піддячі, кількість яких у приказі коливалася від кількох чоловік (Апте­карський приказ) і декількох осіб (Посольський, Розбійний прикази) до кількох сотень (Помісний приказ). У штаті приказів були також пристави, перекладачі, розсильні, сторожі та ін.

1718—1746 Життя Анни Леопольдівни — російської правительки при малолітньому синові, імпера­торі Іванові VI Антоновичу (з 9 листопада 1740 р. по 25 листо­пада 1741 р.)

1719 Відкриття Кунсткамери — першого в Росії музею.

1720, 27 липня Перемога російського флоту над шведським біля острова Гренгам.

1720, 5 листопада Підписання Константинопольського мирного договору.

Константинопольський мирний договір 1720 р. — угода про “вічний мир” між Російською державою та Оттоманською Портою. Підписаний 5 листопада 1720 р. у м. Константинополі (Стамбул). Умови договору були кращими для Росії, ніж умови Прутського 1711 р. та Адріанопольського 1713 р. мирних договорів.

Сторони зобов’язувалися не надавати допомогу ворожим одній з них державам. Туреччина погоджувалася на введення російських військ до Польщі у випадку виникнення загрози територіальної цілісності Речі Посполитої.

Заборонялося будівництво укріплень на території між Азо­вом і Черкеськом, у гирлі р. Самара та між річками Орель і Самара.

Росія отримала право мати постійного дипломатичного представника в Константинополі. Російським підданим було дозволено відвідувати “святі місця” без сплати турецьких податків. Договором підтверджувалися взаємні права російських і турецьких купців на вільну торгівлю в обох країнах. Константинопольський мирний договір 1700 р. врегулював основні питання російсько-турецьких відносин і сприяв Росії в успішному завершенні Північної війни.

1721, 21 січня Скасування патріаршества і заснування Синоду.

Духовний регламент 1721 р. — акт, в якому визначався статус православної Церкви в державі. Автором регламенту був єпископ Феофан Прокопович. Духовний регламент складався з трьох частин:

• у першій подавалося загальне визначення нового устрою церковного управління за допомогою Духовної колегії, обґрунтовувалися його законність і необхідність;

• у другій визначалася компетенція Синоду;

• у третій — обов’язки духовних осіб.

Згідно з Регламентом замість патріаршества, яке викликало у царя побоювання щодо втручання духівництва в особі патріарха у його реформаторську діяльність, засновувалася Духовна колегія, в якій зосереджувалося духовне управління.

На вимогу духівництва Духовну колегію незабаром перейменували на Синод. Главою церкви в Росії було оголошено царя. Духовний регламент позбавляв духівництво можливості претендувати на пріоритет над державою або на участь в управлінні державою. Видання Духовного регламенту знамену­вало не тільки оформлення світської держави, незалежної від опіки церкви, а й підпорядкування церкви державі.

1721, 2 жовтня Прийняття Петром титулу імператора Всеросійського.

Основні особливості Російської імперії.

Історія людства знала чимало імперій, їх утворення і занепад змінювали історичні долі народів і навіть супроводжувались руйнуванням цілих цивілізацій. Бурхливе ХХ століття завдало нищівний удар імперській системі. Логічно припустити, що приклади, як давнього минулого, так і близького теперішнього, зумовлять загальне усвідомлення неминучості не тільки політичної, а й ідеологічної безперспективності наддержав, приреченості спроб зберегти або відновити імперську систему. Проте реалії сьогодення, як у світовому масштабі взагалі, так і на теренах колишнього Радянського Союзу зокрема, свідчать про живучість імперської ідеї. Можливі вияви імперських амбіцій у різних формах та різних державах і в майбутньому.

Тому проблеми становлення й функціонування Російсь­кої імперії перебувають у центрі наукових і політичних супе­речок.

Деякі дослідники вважають, що імперія — одна з кращих форм організації строкатого людського співтовариства Євразії, що забезпечує людині психологічну й фізичну захищеність. Заслуга імперії й у тому, що вона підриває локальний харак­тер історичного розвитку, залучаючи народи, що її населяють, до єдиного світового історичного процесу.

Інша позиція полягає у твердженні, що Росія — таке саме штучне утворення, як будь-яка імперія, трималася на страху ско­рених народів перед військовою могутністю метрополії і тому була прире­чена на розпад.

Боротьба між прихильниками протилежних оцінних концеп­цій ролі та місця Російської імперії загострилася у зв’язку з роз­падом СРСР, що розглядався як її історичний спадкоємець.

Імперія — дуже складна етносоціальна і політична просторова система. Історія знає безліч стародавніх і сучасних імперій. Незважаючи на принципові розбіжності, вони мають загальні класифікаційні риси.

1. Будь-яка імперія поєднує під сильною централізованою владою етнічні й адміністративно-територіальні утворення.

2. В основі управління лежать відносини метрополія — колонія, центр — провінція, центр — національні окраїни.

3. Для імперій характерна національна, історична, релігійна різнорідність складових. Така форма державності властива найбільш могутнім державам, що тяжіють до особистої влади глави країни, з високою політичною і соціальною роллю армії й узагалі військового елемента.

Російська імперія сформувалася в результаті довгого збирання земель і розширення держави по величезних просторах Євразії. У ході цього процесу Росія вклала в єдині політико-адміністративні межі безліч різних етнічних компонентів, яких вона позбавила державної самостійності, зберігаючи за ними значну культурну автономію і забезпечивши стабільність життя.

Однак, як і скрізь, російська держава була знаряддям панування меншості над більшістю й утиски становили для неї природний механізмом регуляції. Влада була тягарем для всіх підданих, у тому числі жителів російського центру — етнічних росіян, що лише формально виступали в ролі жителів метрополії.

Імперська політика Російської держави формувалася поступово, у міру посилення держави. Офіційну назву імперії Росія одержала наприкінці правління Петра І, проголошеного імператором після успішного завершення Північної війни зі Швецією. Остаточно у знайомих нам обрисах імперія оформилася тільки в 70-і рр. XIX ст. Найбільш бурхливо імперія зросла у XVIII ст.

Активна зовнішня політика Росії у цей період нічим особливим не відрізнялася від поведінки європейських держав у ХVІ—ХVП ст., але припала на той час, коли провідні країни світу вичерпали свої можливості експансіоністського розвитку, перетворившись на колоніальні імперії. Відмінністю було те, що Росія проводила цю політику не за океанами, а на територіях, що безпосередньо з нею межували. Тому народи входили до складу Російської імперії шляхом постійного переміщення її кордонів.

Слід зазначити, що Росія вже до середини XVII ст. вийшла на береги Тихого океану. Після “смути” початку XVII ст. вона відновила свою державність не як суто російську, а як багатонаціональну, що охоплювала народи, які проживають за Волгою та Уралом.

Особливе місце посідає перехід “під руку” Москви України після війни з Польщею в середині XVII ст. Українські землі, що увійшли до складу Росії, одержали автономію, гетьманське правління. Але ця автономія була значно обмежена Петром І і цілком утрачена за Катерини II.

XVIII ст. — час розширення західних і південних кордонів Росії. У результаті війни зі Швецією до Росії була приєднана велика частина Прибалтики з її німецько-шведським дворянством, німецьким бюргерством, естонським і латиським селянством.

Інша частина Прибалтики, Західна Україна і Західна Білорусія, Литва увійшли в імперію після поділу Польщі за Катерини II наприкінці століття.

Російсько-турецькі війни призвели до включення до складу Росії Причорномор’я, у тому числі Криму. Наприкінці століття з підписанням Георгіївського трактату в 1783 р. про прийняття царства Картлі-Кахетії (Східна Грузія) під заступництво Росії починається процес поширення російської державності на Закавказзя. Завершується цей процес лише в першій третині XIX ст. після низки російсько-турецьких і російсько-іранських війн.

Типологія включення регіонів і народів в імперію різнорідна: від приєднання за допомогою військової сили до добровільного входження. Найчастіше Росія відвойовувала в інших держав захоплені ними території. Так, у Швеції було віднято Прибалтику, а в Туреччини — Північне Причорномор’я.

Були й акти неприхованої агресії, наприклад стосовно Польщі. А добровільне входження Грузії — оптимальний історич­ний вибір в умовах загрози поневолення з боку більш агресивного сусіда — Туреччини.

Інша справа, що кожне добровільне входження рано чи пізно закінчувалося ліквідацією обіцяної державної автономії. Виняток становить хіба що Фінляндія, що ввійшла до складу Росії у XIX ст. і зберегла елементи політичної незалежності.

Як і будь-яка імперія, Росія здійснювала жорстоке централізоване управління, не зупиняючись перед застосуванням військової сили. Але треба пам’ятати і про те, що за всіх утисків і зловживань влади вона забезпечувала стабільність, налагоджений побут, виробництво і торгівлю, знижувала небезпеку постійних міжетнічних конфліктів. І це було благо, навіть якщо за нього доводи­лося платити незалежністю.

Політика царату не всюди була однаковою. Так, на українсь­кий і білоруський народ дивилися як на частину російського народу, тоді як у східних землях управління здійснювалося за допомо­гою місцевої знаті.

Російське дворянство вбирало в себе феодалів різного етнічного походження. Країна будувалася з урахуванням прав кожного народу на певний спосіб життя.

Народи Росії мали різну побутову, релігійну, політичну культуру, що послаблювало єдність суспільства. Подолання духовної роз’єднаності здійснювалося шляхом залучення до сфери російської культури національної культурної еліти. Це мало і позитивні, й негативні наслідки: відбувалися русифікація еліти, втрата нею національних коренів.

У контексті цієї проблеми одним із найважливіших завдань історичної науки, на нашу думку, є нагальна потреба у вивченні джерел імперської ідеї як істориками, так і філософами, соціологами, психологами, політологами. До того ж зародження і становлення в ролі державної ідеології імперської ідеї у Московській державі, згодом у Росії, мало далекосяжні етнополітичні і соціально-економічні наслідки як для самої Росії, так і для підкорених народів і сусідніх держав. Ця ідея вплинула також на формування певних рис ментальності панівного стану Російської імперії, вироблення ним відповідної імперської політичної доктрини, намагання її реалізації. Наслідком була практика численних завойовницьких війн, які виснажували сили Росії і підкорених нею народів, закладали підвалини наступ­них внутрішніх і зовнішніх конфліктів. З певних причин ці сторінки російської історії, як правило, замовчувались, іноді висвітлювались тенденційно, виправдовувались або подавались у фактологічному плані.

Не випадково і те, що питання про витоки імперської ідеї в Росії, її впливу на зовнішню і внутрішню політику та практику московських правителів не становили предмет спеціального дослідження. У радянській історіографії (академічні видання, монографії, статті, підручники), присвяченій суспільно-політичній думці Московської держави ХV—ХVІ ст. містяться лише окремі спостереження та висновки стосовно поставленої проблеми.

Так, розглядаючи “Сказання про князів Владимирських”, автори здебільшого слідом за Д.С. Ліхачовим визнають, що покладена в цей твір легенда із самого початку набула статусу офіційної ідеології Москви, використовувалась її правлячими колами для обґрунтування претензій на “київську спадщину”.

На нашу думку, логічно напрошується сюжет про Україну в контексті цих концепцій у політиці московських правителів.

У зв’язку з цим заслуговує на увагу цікаве спостереження невідомого автора найвизначнішого твору української національно-політичної думки кінця XVIII ст. “Історія Русів”. Свої думки автор укладає в уста татарського хана: “Війни з Московією є неминучі та безкінечні... Пригадати варто жадобу їхню до властолюбства та домагань, за якими привласнюють вони собі навіть самі царства, імперії Грецьку та Римську, викравши на той кінець Державний герб тих царств, себто орла двоголового, що за спадком начебто Князеві їхньому Володимиру, що був зятем Царя Грецького Константина Мономаха дістався, хоча той Володимир був насправді Князем Руським Київським, а не Московським”.

На початку 50-х років XX ст. з’явились публікації вчених української діаспори, присвячені одній з найважливіших складових частин російської імперської ідеї — теорії “Москва — третій Рим”. Ці вчені (О. Оглоблин, Б. Крупницький, В. Гришко та ін.) подали власне розуміння джерел і бачення формування ідеології Москви, її політики щодо України і в більш широкому діапазоні. Олександр Оглоблин у статті “Московська теорія III Риму в ХVІ-ХVІІ ст.” звернув увагу на те, що, незважаючи на вагу, “жоден російський історик ХІХ—ХХ ст. не дослідив спеціально цієї важливої проблеми” і, “підбиваючи історіографічні підсумки теорії III Риму, мусимо визнати, що у цій справі наука... тільки розпочала свої студії...”. На його думку, “Теорія III Риму — російського, московського Риму — була не тільки витвором традиційної московської політики й дороговказом для її експансіоністських прагнень, мовляв, офіційною доктриною Московської держави і Московської церкви. Вона глибоко увійшла в плоть і кров російського народу, стала його вірою в месіанське призначення Росії, духом, що творив цілу її істо­рію”. (Оглоблин О. Московська теорія III Риму в XVI—XVII ст. / Олександр Оглоблин. — Мюнхен, 1951. — С. 6, 12, 5).

Цей погляд підтримав і доповнив Борис Крупницький: “Ідея III Риму була підпорою, коли йшлося про універсально-месіаністичне призначення російського народу. Замість ідеї співпраці, добровільних сполук, федерації та свободи, для них миродайною була ідея покори, пристосування для потреб єдиного центру, навіть коли жертвами такого пристосування ставали окремі нації і народи, що чим далі, тим все більше приходили до переконання, що російська держава — це в’язниця тих народів, які мали нещастя попасти в сферу її впливів”. Б. Крупницький також вважав, що ідея III Риму «ввійшла в плоть і кров російської ідеології взагалі, ставши однією із підстав віри в велику майбутність Росії, в її призначення... Навіть не будучи висловленою, вона діяла в якийсь підсвідомий спосіб, вона забарвлювала російську історичну працю, навіть коли історики і не давали собі великих зусиль розібратись в тім комплексі ідей, які привели їх до віри в особливу і велику роль Росії в світі». (Крупницький Б. Теорія III Риму і шляхи російської історіографії. / Борис Крупський. — Мюнхен, 1952. — С. 12, 7).

Своє бачення проблеми у В. Гришка: “Концепція “III Риму” зародилась на фальшивій переємницькій ідейно-правній зв’язці Москви з колишньою Римською імперією, за умов, коли сама Москва політично, релігійно, правно й психологічно була антиподом І Риму”. “У цій «антиісторичній і неправній концепції, — пише В. Гришко, — Україна-Русь становить основну ланку в проблемі “успадкування” ролі і значення Великого Риму Москвою. Без України-Руси немає зв’язку Москви з Римом... Ім’я “Русь” ... творило моральний і уявно-правний підмурок, давало Москві уявну історично-правну санкцію в віках і підставу для дипломатично-політичного наступу і для всіляких претензій щодо українсько-руських земель”. (Гришко В. Історично-правне підґрунтя теорії III Риму. / Василь Гришко. — Мюнхен, 1953. — С. 70, 11).

Слід зазначити, що певні спостереження про роль теорії “Москва — третій Рим” у політичному та ідеологічному житті не лише Московської держави, а й усієї російської історії, містять публікації й інших учених української закордонної генерації, хоча в цілому ці спостереження головним чином повторюють висновки Б. Крупницького, О. Оглоблина, В. Гришка. Насамперед ідеться про дослідження Наталії Василенко-Полонської (Полонська-Василенко Н. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX сторіч. / Н. Полонська-Василенко. — Мюнхен, 1952; Її ж: Дві концепції історії України і Росії. / Н. Полонська-Василенко. — Мюнхен, 1964) і видану у 1968 р. в Торонто (Канада) і пе­ревидану 1996 р. у Львові у скороченому варіанті книгу Павла Штепи “Московство” (Штепа П. Московство: його походження, змісти, форми і історична тяглість. / Павло Штепа. — Л., 1996).

Розвідки вчених діаспори започаткували новий, зовсім інший, ніж панівний у радянській історіографії, підхід до бачення змісту і ролі теорії “третього Риму” в ідеології і політиці московських правителів, їх характерна риса полягає у розгляді теорії “III Ри­му” як найважливішої складової московської ідеології експан­сіонізму. Ці дослідження мали б привернути увагу до цієї кон­цепції. Однак у зв’язку з політичними чинниками ці публікації протягом тривалого часу залишались невідомими науковцям СРСР і України. З іншого боку, ці самі чинники зумовили, скажімо так, і певну публіцистичність викладу окремих досліджень, недо­статню історіографічну базу опублікованих у Мюнхені статей. Останнє було зумовлено як станом тогочасної історичної думки, так і проблемою доступу до джерел і літератури.

Наявні нині у розпорядженні науковців опубліковані архівні матеріали, документальні збірники, особисте листування і політична кореспонденція з історії суспільно-політичної думки, внутрішньої і зовнішньої політики Росії дають можливість більш глибоко й об’єктивно вивчити не лише теорії “III Риму”, а й комплексну проблему зародження і розвитку імперської ідеї у Московській державі, її ролі в ідеології, політиці та практиці московських правителів.

Зазначимо, що період кінця ХV—ХVІ ст. посідає провідну роль в історії Росії і значною мірою вплинув на її майбутнє. Саме тоді утворилось і зміцніло її етнополітичне ядро — незалежна Московська держава, і виникли суперечності та проблеми, властиві як її власному розвитку, так і відносинам з іншими країнами.

Зародження самодержавства, великі територіальні зазіхання новоутвореної держави потребували ідеологічного обґрунту­вання, яке б мало довести історичну визначеність необмеженої влади московських правителів і їх територіальних претензій. Виняткова роль у виробленні цієї політичної доктрини належить “Сказанню про князів Владимирських” і теорії “Москва — третій Рим”, які виводили родовід московських правителів від римських імператорів і проголошували їх “єдиними оборонцями” право­славної віри.

Появу “Сказання...” і теорії “третього Риму” ініціював йосифлянський напрям церковників, які мали на меті відстояти незалежність московської держави від Ватикану, відвернути московських князів і дворян від намірів секуляризації церковних земель, спрямувати їх ініціативу на зовнішню експансію.

Звичайно, процес вироблення такої політичної доктрини, яку церква запропонувала світській владі, був і складним, і неодно­значним. Ймовірно, безпосередні автори “Сказання...” і “третього Риму” повністю не усвідомлювали і не передбачали політичних наслідків створення ними цих легенд чи можливостей їх практичного застосування. Проте це не можна сказати ні про керівництво церкви, ні про московських князів, які зробили концепції цих переказів аргументом і знаряддям у вирішенні як політичних, так і релігійних питань.

Вже наприкінці XV — у першій половині XVI ст. легендарний зміст “Сказання про князів Владимирських” набув статусу державної ідеології Московської держави. Посилаючись на цей твір, московські правителі закладали основи особистої необмеженої влади, яка за правління Івана Грозного, з його сумнозвісною опричиною, набула відверто деспотичного характеру, з чіткими ознаками тоталітаризму, запровадженням політичної цензури.

Як державна ідеологія концепція “Сказання...” сприяла зародженню імперської ідеї у Москві, виробленню її правителями імперської зовнішньополітичної доктрини, яка передбачала експансію на Захід і одночасно започатковувала претензії на “київську спадщину”. Здійснюючи територіальні загарбання, московські правителі намагались виправдати їх посиланнями на зміст “Сказання...”, який нібито підтверджував права їх на ці землі.

Інша важлива складова імперської ідеї — теорія “Москва — третій Рим”. Вперше доктрина “третього Риму” як ідеологія Московської держави була офіційно схвалена під час утворення у 1589 р. Московського патріархату. Проте ще раніше, навіть до остаточного її оформлення старцем Філофеєм, “оборона” православних посідала помітне місце у політиці московських правителів. Іван III і Василь III викори­стовували православну віру для підбурювання православного населення Литви до антиурядових виступів і свої загарбницькі наміри виправдовували гаслами захисту одновірців.

Початок діяльності Івана IV також зазнав впливу теорії “третього Риму”. Акту коронації царя Москва намагалась надати значення вселенського церковного діяння, підкреслювалась роль царя і церкви у захисті віри. Цілком у дусі гасла захисту християн було підкоренно Казанське і Астраханське ханства. Не був цар і категоричним противником війни з “бусурманським” Кримом. Зміни в політиці Грозного спричинили невдалі кримські походи, усвідомленням недостатніх сил для війни з ханством і, можливо, Туреччиною. Тому царя не спокусили явно нереальні на той час пропозиції імператора щодо поділу Османської імперії. У свою чергу, зустрічна пропозиція Івана IV імператору — погодитись на загарбання Москвою Лівонії, здійсни­ти поділ Речі Посполитої і віддати Москві усі землі Великого князівства Литовського, не одержала згоди цісаря.

Не можна погодитися з висновками російських і радянських дослідників про те, що теорія “третього Риму” ніколи не була офіційною теорією Російської держави і не використо­вувалась ідеологічне обґрунтування її зовнішньої політики. І хоча, звичайно, у XVI ст. ідеї “богообраності Москви”, її ролі як “центру єднання і визволення православних” не набули ще відверто месіаністичного характеру, їх вплив на внутрішнє життя країни та її зовнішню політику ставав дедалі відчут­нішими. Посилення військової могутності Росії, формування імперської ідеології у панівному стані були потужним поштовхом до практичного застосування теорії “третього Риму” у традиційному або модернізованому вигляді. Незважаючи на відмінності релігійного і світського характеру, яких набували у різні часи ідеї “третього Риму”, вони приваблювали московських правителів універсалізмом, можливістю ідеологічного обґрунтування імперської політики у будь-який час і в широкому діапазоні дій.

Досить згадати роль ідей “оборони і захисту православних” у політиці Москви під час її боротьби за Україну у XVII ст., підбурювання православних на виступи проти турків у ХVIII—ХІХ ст., плани Петра І щодо захисту християн (Ключевский В.О. Сочинения / В.О.Ключевськи. — Т. 8. — М., 1959. — С. 333—334; Полонська-Василенко Н. Теорія III Риму в Росії протягом XVIII та XIX сторіч / Н. Полонська-Василенко. — Мюнхен, 1952. — С. 14), депортації мусульман із захоплених територій Персії і заселення цих земель православними (Анисимов А.Е. Петр І: рождение империи / А.Е.Анисимов // Вопр. истории. — 1989. — № 7. — С. 50), “російсько-православний патріотизм” Катерини II, з її намаганнями реалізації «грецького проекту» (тобто відновлення Візантійської імперії під протекторатом Росії) (Ключевский В. О. Сочинения / В.О. Ключевский. — Т. 5. — М., 1958. — С. 46—47; Гаврюшкин А. В. Граф Никита Панин. Из истории русской дипломатии XVIII в. / А. В. Габрюшкин. — М., 1989. — С. 170), використання російським царизмом у XVIII ст. «дисидентського питання», гасла нібито захисту православних у Польщі і здійснення під його прикриттям трьох поділів цієї держави (Ключевский В. О. Сочинения / В. О. Ключевский. — Т. 5.— М., 1958. — С. 52—64). Можна навести приклади і пізніших часів, проте ці сюжети виходять за хронологічні рамки посібника.

Факти політичної історії Московської держави кінця ХV—ХVІ ст. не підтверджують картину (схему) утворення російської держави, яка сформувалась і панує в радянській і російській історіографії. В її основу покладено погляд на нібито прогресивну роль самодержавства і Москви як “збирача руських земель”, а також твердження, що зовнішня політика московських правителів відповідала національним інтересам росіян і давнім сподіванням приєднаних (тобто підкорених) народів. Взагалі сама схема про прогресивність величезного територіального зростання Росії, приєднання або возз’єднання настільки довго насаджу­валась і з часом набула такого поширення, що вплинула на формування відповідного стереотипу у поглядах не лише професійних істориків, а й не одного покоління росіян та інших підданих Російської імперії і колишнього Радянського Союзу.

Тим часом уже за часів Івана III, Василя ІІІ і особливо Івана Грозного, з їх деспотичним правлінням і агресивною зовнішньою політикою, було унеможливлено утворення у будь-якій формі союзу чи об’єднання Москви з Литвою, а можливо, і з Польщею. Принаймні, якщо такий шанс був, то Москва не тільки не доклала жодних зусиль до його реалізації, а й взагалі не готова була “поступитись принципами”.

Серед цих принципів провідне місце посідали самодержавна і імперська ідеї, сформульовані у “Сказанні про князів Владимирських” і теорії “третього Риму”. Використовуючи концепції цих творів, московські правителі проголосили незаперечну вищість Москви і необмеженість самодержавної влади, поклали на себе месіанську роль “оборонців і визволителів православних, поборників чистоти віри, нащадків “київської спадщини” і “збирачів руських земель”.

Характерно й те, що імперська ідея не відповідала і націо­нальним інтересам самих росіян. І не лише тому, хоча це і важ­ливо, що територіальні загарбання породжували все нові й нові проблеми, закладали підвалини майбутніх конфліктів і недовіри. Ще видатний філософ М.О. Бердяев (1874—1948), якого аж ні­як не звинуватиш у браку російського патріотизму, звернув увагу на ту дорогу ціну, яку заплатили росіяни за створення “величезної імперії”: “Майже не залишалося сил у російського народу для вільного творчого життя, вся кров ішла на зміцнення та захист держави. Особистість була пригнічена величезними розмірами держави, що висувала непосильні вимоги. Ця особливість російської історії наклала на російське життя відбиток безрадісності та пригніченості”. (Бердяев Николай. Судьба России / Н.А. Бердяев. — М., 1990. — С. 6—7).

Як відомо, історичний процес складається з постійного вибору альтернативних можливостей. Але який би шлях не обирали в конкретних умовах правлячі та елітні кола, все залежить від їх світоглядних етнополітичних ціннісних орієнтацій. На жаль, ідеологія певних груп цих кіл та конфліктогенність суспільно-політичних процесів у Росії і на початку XXІ ст. не дають підстав для оптимізму. Водночас хотілося б сподіватись, що правлячі кола Росії нарешті критично усвідомлять історичний досвід минулого, всю відповідальність перед майбутнім за вибір саме цивілізованих відносин з державами і народами світу, особливо з країнами пострадянського простору. Це відповідало б стратегічним інтересам не лише Росії, а й усієї людської спільноти, світовому цивілізованому процесу.

АБСОЛЮТИЗМ — (від лат. аbsolutus — необмежений) — фор­ма правління державою, за якої верховна влада належить од­ній особі (царю, імператору, королю). Процес становлення абсо­лютизму — тривалий і складний. Розклад середньовічних феодальних станів, ослаблення їх політичної ролі, міжстанова і внутрішньостанова та класова боротьба були передумовами ви­никнення абсолютизму. Франція в Європі та Японія в Азії — ті країни, де абсолютизм набув класичної форми. В Росії пе­рехідним етапом до абсолютизму була станово-представницька монархія (середина XVI — друга половина XVII ст.).

У першій чверті XVIII ст. у Росії було створено централі­зовану державну систему — абсолютизм, яка існувала до дру­гої половини XIX ст. В історії абсолютизму Росії можна відокремити три основні періоди: перша чверть XVIII ст. — формування та утвердження абсолютизму; друга половина XVIII ст. — початок XIX ст. — період “освіченого абсолютизму”; 1815—1861 рр. — за­вершення розвитку абсолютизму і перетворення його на гальмо суспільного прогресу.

Основні принципи ідеології абсолютизму в Західній Європі набули теоретичного оформлення в політичній концепції То­маса Гоббса. В Росії ідеологія абсолютизму найповніше відображена у творах Ф. Прокоповича (“Правда про волю монаршу”, “Духовний регламент”).

Основні риси абсолютизму:

• уявлення про монархічну дер­жаву як найвищий етап політичної організації суспільства, за якого лише і можливий повний добробут усіх підданих неза­лежно від їх суспільного становища;

• ототожнення держави з верховною владою, з монархом, влада якого не може і не повинна ніким і нічим обмежуватися;

• віра у всемогутність монарха та його законодавчу діяльність.

Утвердження цих принципів як па­нівної системи поглядів нетерпимість до вільнодумців, запровадження одноманітності в системі державних органів призвели до того, що держава намагалася регламентувати побут, звичаї і все суспільне життя і культуру.

Характерною рисою абсолютизму була політика національ­ного гноблення народів, що входили до багатонаціональних абсо­лютистських держав. Негативні риси абсолютизму особливо яс­краво виявилися в період кризи феодалізму.

В Англії, Франції абсолютизм було знищено під час буржуаз­них революцій; у Німеччині та Австрії відбувалася поступова ево­люція феодально-абсолютистської монархії в буржуаз­но-поміщицьку монархію. В Росії абсолютну монархію було знищено лише в 1917 р. під час Лютневої революції.

1722, 24 січня Введення Табелі про ранги.

Табель про ранги — законодавчий акт про порядок державної служби в Російській імперії (співвідношення чинів за старшин­ством, послідовність присвоєння чинів), затверджений Петром І 24 січня (4 лютого) 1722 р. У його основу покладено аналогічні акти Данії (1699, 1717) та Пруссії (1705, 1713). Складався з власне табелі (таблиці) чинів та пояснювального тексту (19 пунктів).

Табель про ранги передбачала три основні роди служби: військову, цивільну і придворну, поділяючи їх на 14 рангів — класів:

1-й клас: канцлер, генерал-фельдмаршал, генерал-адмірал;

2-й — дійсний таємний радник, генерал від кавалерії, генерал від інфантерії, генерал від артилерії, адмірал;

3-й — таємний радник, генерал-лейтенант, віце-адмірал;

4-й — дійсний статський радник, обер-прокурор, герольдмейстер, генерал-майор, контр-адмірал;

5-й — статський радник;

6-й — колезький радник, військовий радник, полковник, капітан першого рангу;

7-й — надвірний радник, підполковник, капітан другого рангу;

8-й — колезький асесор, капітан і ротмістр;

9-й — титулярний радник, штабс-капітан і штабс-ротмістр, лейтенант;

10-й — колезький секретар, поручик, мічман;

11-й — корабельний секретар;

12-й — губернський секретар, підпоручик і корнет;

13-й — провінційний секретар, сенатський реєстратор, синод­ський реєстратор, кабінетський реєстратор, прапорщик;

14-й — колезький реєстратор.

Придворні чини належали тільки до 2, 3 і 5-го класів:

2-й клас: обер-камергер, обер-гофмаршал, обер-шталмейстер, обер-єгермейстер, обер-гофмейстер, обер-шенк, обер-церемоніймейстер (якщо особа з таким званням мала чин 2-го класу), обер-форшнейдер;

3-й клас: гофмаршал, шталмейстер, єгермейстер, гоф­мейстер, обер-церемоніймейстер, обер-форшнейдер;

5-й клас: церемоніймейстер.

Надання чину давало право на призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлювала зверхність військових чинів над цивільними чинами того самого рангу. Переважне право на державну службу надавалося спадковому дворянству. Оскільки в умовах станового устрою Росії виконання державними службовцями посадових обов’язків було можливе лише в тому разі, коли чиновник мав статус дворянина, Табель про ранги передбачала, що кожен, хто вислужив перший (нижчий) класний чин, отримував особисте дворянство.

Головний принцип державної служби полягав у тому, що державний службовець мав пройти її знизу догори цілком, починаючи з найнижчого класного чину. В кожному класі необхідно було прослужити визначений мінімум років (у нижчих класах — зазвичай 3—4 роки). За особливі заслуги у службі цей строк міг бути скорочений. Влаштування на державну службу було сти­мулом для одержання згодом пільг, зокрема надання дворянства. Особи недворянського походження після отримання 14-го класу отримували особисте, а 8-го (для військових — 14-го) — спадкове дворянство.

Для цивільних чиновників було сім варіантів офіційних мундирів: парадний, святковий, звичайний, буденний, особливий, дорожній, і літній, і був докладний розклад, який в який день треба одягати.

Визначивши ієрархію чинів, Табель про ранги передбачала їхнє старшинство і чиношанування. З часом склалася така система титулування чиновників:

1-й і 2-й класи — ваше високопревосходительство;

3-й і 4-й — ваше превосходительство;

5-й — ваше високородіє;

6-й і 8-й — ваше високоблагородіє;

з 9-го по 14-й — ваше благородіє.

Наприкінці ХVІІІ ст. деякі посади з Табелі було вилучено або перетворено на чини (насамперед придворні). Змінилася і класність окремих чинів.

Вчених взагалі не обдаровували. “Професорам при академії” і “докторам всіх факультетів” надавався 9-й чин — титулярний радник.

На території підросійської України Табель про ранги діяла після поширення на неї загальноросійського законодавства — з кінця XVIII ст.

БЮРОКРАТІЯ (буквально з фр.) — панування канцелярії. Особливий прошарок у суспільстві, що спеціалізувався на управлін­ні державою та мав низку привілеїв. Виникнення бю­рократії пов’язане з утвердженням абсолютизму і подальшим ви­ходом на політичну арену дворянства. Відмітними рисами бюро­кратизму того часу були такі.

1. Систематичний та ієрархічний розподіл функцій між різ­ними галузями державного управління, а всередині відомства — між окремими чиновниками.

2. Впровадження принципів комплектування та проходжен­ня служби чиновниками залежно від особистої вислуги, здіб­ностей та освіти, а не за привілеями, які надавалися “породою”, тобто незалежно від належності до певного прошарку класу феодалів.

3. Зміна матеріального забезпечення чиновників, що вияви­лося в заміні помісного матеріального утримання постійним гро­шовим окладом. Ці принципи поступово поширювалися на всю територію Російської імперії, що посилювало централізацію управління, сприяло перетворенню бюрократії на особливий про­шарок населення.

Однією зі специфічних рис формування російської бюрокра­тії був її яскраво виражений становий дво­рянський характер: значна частина чиновників була дворянами або ставала ними в результаті державної служби, отримуючи ра­зом з посадою певного чину особисте, а потім і спадкове дворян­ство. Отримання чину, а з ним і дворянського статусу, прив’язува­ло бюрократію до абсолютної монархії. Водночас це сприяло зближенню верхнього та середнього прошарків бюрократії з інтере­сами правлячого класу, оскільки на них поширювалися всі при­вілеї “благородного” стану Росії, насамперед право володіти крі­посними селянами.

За абсолютизму важливим показником проникнення бур­жуазних рис в організацію управління було неухильне зростан­ня ролі грошового утримання для різних категорій чиновників не­залежно від їхнього соціального походження. Участь окремих прошарків бюрократії, особливо її верхівки, в торгах, промис­лах, відкупах поряд з іншими причинами посилювала буржуаз­ний характер бюрократії, призводила до того, що вона досить швидко реагувала на розвиток капіталістичних відносин.

Російська бюрократія від самого початку була тісно пов’язана з правлячим класом. Як наслідок, у Росії еволюція абсолютної монархії в буржуазному напрямі відбувалася повільно і супро­воджувалася різними “кріпосницькими” зигзагами та поступка­ми дворянам-кріпосникам.

У сучасних умовах бюрократизм мав вигляд розгалуженої мережі чиновників, поліцейського апарату та адміністрації. Досвід показує, що, по-перше, чиновники прагнуть збільшити кількість своїх підлеглих, а не конкурентів чи суперників, і, по-друге, вони створюють роботу один для одного (закон С.Н. Паркінсона). Адміністративна еліта суспільства постійно оновлюється за рахунок чиновників державного апарату. Чиновник вищого рангу бере в заступники менш компетентних людей, а ті — ще менш здібних, а тому і неконкурентних. Накопичення неелітних елементів в еліті — чи то монархії, чи то республіки, щоразу призводить до якісних змін, коли “верхи” втрачають здат­ність керувати державою, підтримувати розвиток. З особливою гостротою це виявляється в періоди природних та соціальних потрясінь. Саме в такі періоди державний апарат оновлюється майже повністю, але тільки “майже”. Значна частина чиновників залишається, зберігається і система, тобто “виконавчий механізм”, і еволюція (“деградація”) еліти триває, спричиняючи нові катаклізми, які характеризуються певною циклічністю і задають ритм “перебудовам”.

1722, 5 лютого Прийняття “Статуту про заміщення престолу” (скасований у 1727 р., відновлений у 1731 р., діяв до 1797 р.).

1722—1723 Каспійський похід Петра.

Похід російської армії і флоту під командуванням царя Пет­ра І у прикаспійські володіння Персії (Ірану). Приводом до походу став факт пограбування в Персії російських купців. Причиною таких рішучих дій стало прагнення випередити вихід до берегів Каспію Туреччину. У той час Персія перебувала в стані розвалу й анархії. Слабість перської держави відкривала шлях турецької експансії в Каспійський регіон. Це ніяк не влаштовувало Росію, яка сама прагнула контролювати зону Каспію. Для Перського походу цар зібрав значні сили: 5 тис. матросів, 22 тис. піхотинців, 9 тис. кінноти, а також 20 тис. іррегулярних з’єднань (козаків і калмиків).

Улітку 1722 р. російська армія на чолі з Петром І попрямувала з Астрахані на суднах, а кіннота — з Царицина. З’єднавшись у районі Аграханської затоки, російські сили рушили до ключової фортеці на західному узбережжі Каспію — Дербента. У його районі вони завдали 15 серпня поразки 16-тисячному перському війську. Російська піхота витримала атаки горців і змішала вогнем їх бойові лави. На кінноту Петро кинув драгунські та козачі полки, які гнали їх 20 верст. Росіяни втратили в цьому бою всього 12 осіб. Горців, які билися з відчайдушною мужністю, загинуло до 600 осіб. Після цього інші місцеві князьки виявили покірність.

23 серпня 1722 р. наїб Дербенту Імам-Кулі-бек без опору вручив Петру ключі від фортеці. На цьому кампанія 1722 р. завершилася. Її продовженню перешкодили осінні шторми на Каспії, що ускладнили доставлення морем продовольства. Петро залишив у Дербенті гарнізон під командуванням полковника Юнкера, а сам з військами рушив пішим шляхом в Росію. У військах зберігалася жорстка дисципліна. Зокрема, відмова хворому в місці на возі каралася смертю. По дорозі біля ріки Сулак цар заклав фортецю Святий Хрест для прикриття російського кордону. Звідти Петро відправився морем в Астрахань. На цьому кампанія 1722 р. фактично завершилася.

Подальшими воєнними діями на Каспії керував генерал М. Матюшкин. Вони фактично звелися до висадки російських десантів на західному і південному узбережжі Каспійського моря. Одночасно відбувалися переговори з перським урядом. Петро пропонував персидському шаху допомогу в боротьбі проти Туреччини, афганців та інших агресорів, за шах мав поступитися Росії східним і південним узбережжям Каспію.

У грудні 1722 р. загін полковника Шилова зайняв Решт для охорони від нападів противників шаха. У липні 1723 р. генерал Матюшкин захопив Баку.

За російсько-перським договором (1723), підписаним у Петербурзі, Росія надавала військову допомогу Персії, а та поступалася Росії всім західним і південним узбережжям Каспію. Тверда позиція російської дипломатії не дала змоги Туреччині, війська якої вдерлися в той час у Закавказзя, продовжити наступ на Персію. За російсько-турецьким договором (1724) Закавказзя залишилося за Османською імперією, а Каспійське узбережжя за Росією.

Після смерті Петра І Персія намагалася повернути втрачені землі на Каспії. У наступне десятиріччя в цьому районі часто відбувалися військові сутички росіян не тільки з персами, а й з військами місцевих князьків. У результаті в Кавказько-Каспійському регіоні у другій половині 20-х рр. XVIII ст. була задіяна чверть усієї російської армії. Паралельно йшли переговори про повернення цих областей.

Постійні сутички, набіги, а головне, висока смертність від хвороб, робили прикаспійські володіння Росії малопридатними як для торгівлі, так і для господарської експлуатації. Управління Прикаспійським краєм обійшлося росіянам в 40-50 тис. осіб. загиблих. Переважна частина втрат (99 %) виникла внаслідок хвороб і епідемій. Мабуть, жодна з воєн Росії не мала такого високого відсотка втрат від хвороб.

У 1732 р. до влади в Персії прийшов могутній правитель Надир-шах, що підвищило небезпеку збройного реваншу з боку цієї держави. У 1732—1735 рр. імператриця Анна Іоаннівна повернула Персії прикаспійські землі, завойовані Петром Великим. Останнім поштовхом до повернення земель послужила підготовка Росії до війни з Туреччиною (1735-1739). Успішне ведення бойових дій з турками вимагало, зокрема, урегулювання територіальних відносин з Персією для забезпечення мирного тилу на півдні.

1725, 28 січня Смерть Петра І. Початок періоду “двірцевих переворотів”. Правління Катерини І.

Наприкінці життя Петро І так і не призначив спадкоємця престолу. Це було пов’язано з тим, що він не бачив біля себе гідного наступника. З його численних дітей до 1725 р. залишилося в живих небагато. Сини, народжені другою дружиною Катериною, померли ще в дитинстві.

З шести дочок залишалися в живих дві: сімнадцятилітня Ганна, заручена з герцогом Карлом Фрідріхом Голштейн-Готторпським. і шістнадцятирічна Єлизавета. Внуку Петра —Петру — сину померлого у 1718 р. спадкоємця престолу Олексія, було в той час тільки десять років, внучці Наталі, дочці Олек­сія, — одинадцять. Певні права на престол мали і дочки зведеного бра­та Петра Івана V: Катерина, що народилася в 1692 р., видана в 1716 р. заміж за герцога Карла Леопольда Мекленбург-Шверинського. і Ганна, на рік молодша за сестру, у 1710 р. одружена з герцогом Фрідріхом Вільгельмом Курляндським і Земгальського. Через два місяця після весілля вона стала вдовою.

Нарешті, як кандидатуру спадкоємця розглядали нареченого, а потім — чоловік Ганни Петрівни герцог Фрідріх Голштейн Готторпський. Але Ганна і її жених в листопаді 1724 р. відмовилися від усіх прав і претензій на трон за себе і за своїх нащадків. Однак Петро не прийняв відмови від престолу династії Голштейн-Готторпської.

Саме свою дочку Ганну батько, що вже перебував в агонії, закликав до свого ліжка, щоб передати їй свою останню волю, але встиг написати тільки: “Віддайте все...”.

У зв’язку з останньою волею Петра поширилися чутки, що смертельно хворий цар ніби розірвав грамоту про призначення спадкоємницею другої дружини Катерини. Він мав сумніви в її подружній вірності. Кому хотів передати «все» вмираючий імператор? Навряд чи таємницю цих двох слів буде колись розгадано.

Оскільки розпорядження государя про престолонаслідування не було, найбільші шанси на вступ на російський імператорський престол відповідно до традиції мав його внук, що осиротів, — Петро, останній паросток чоловічої статі Романових. Однак у династичному таборі не було єдності, навпаки, прокинулися надії всіх тих, хто негативно ставився до змін, що відбувалися за Петра І. Але розходилися думки і прихильників продовження петровських реформ. Порівняно з дитиною Петром — сином Олексія, друга дружина Петра І — Катерина, здавалося, мала більше шансів на успіх як майбутня володарка Росії.

Вважають, що організатором піднесення Катерини був О.Д. Меншиков. Однак першим, хто забив тривогу біля імператора, що вмирав, імператора, був міністр герцога Голштейнського Геннінг Фідріх фон Бассевич. Саме він залучив на бік Катерини Івана Івановича Бутурліна, кабінет-секретаря Макарова, підштовхнувши до активних дій Меншикова, який був шефом першого гвардійського полку.

Меншиков, що прагнув до влади, не став чекати, поки буде розгадано царську волю, а поставив усіх перед фактом, що здійснився на користь Катерини. Однак знать, що зібралася у палаці, холодно зустріла пропозицію Меншикова. Знадобилося втручання новгородського архієпископа українця Феофана Прокоповича. Останній, зі зворушливим красномовст­вом спочатку вказав присутнім на “правоту” і “святість” даної ними в 1722 р. присяги, якою вони зобов’язалися визнати спадкоємця, призначеного царем. Коли і це не допомогло, то Прокопович навів розмову Петра І з англійським купцем напере­додні коронації Катерини в 1724 р., де він нібито казав, що хоче коронувати свою дружину тільки для того, щоб після його смерті вона очолила державу.

Після цих запевнень відчинили вікна. Гвардія, що стояла внизу і “підгодовувалася” золотими монетами, що кидав з балкона Меншиков, хором крикнула: “Хай живе імператриця Катерина!”

Правда, нова государиня була збентежена відсутністю законної підстави для своєї влади, ще до вступу на престол вона мала пообіцяти пізніше передати корону внукові Петра І і відмовитися від права, що належить їй, призначати спадкоємця.

Джерела містять лише невизначені та суперечливі відомості про ранні роки Катерини І. Марта Скавронська, як кликали її в дитинстві, народилася 6 квітня 1684 р. в польсько-лівонському містечку Кройцбург (Крустпілс), ймовірно, була дочкою селянина, що емігрував з Литви.

З 1699 р. вона була служницею у лютеранського пастора Ернста Глюка в Марієнбурзі (шведська Лівонія), а після початку Північної війни вийшла заміж за капрала лівонсько-шведського загону на ім’я Йоганн Крузе.

У 1702 р. разом із сім’єю пастора Глюка вона потрапила в російсь­кий полон і була привезена в Москву. Восени 1703 р. цар Петро зустрівся з нею у Меншикова, взяв її в свій дім. У 1712 р. було офі­ційно укладено її шлюб з монархом. Своє ім’я по батькові — Кате­рина Олексіївна, — як вона називала себе в Росії, отримала від сина Петра, Олексія, який став її хрещеним батьком.

Вона не мала освіти і могла написати тільки своє ім’я. Катерину любили і поважали в народі за її природність і чуйність. Як дбайлива дружина вона часто супроводжувала царя у воєнних походах та подорожах і нерідко пом’якшувала і згладжувала дії імпульсивного государя. Катерина виявила себе як жінка, сповнена життєвої сили, що поєднувалася із задушевною веселістю. Вона народила Петру вісім дітей.

Отже, 28 січня 1725 р. О.Д. Меншиков, спираючись на гвардію, звів на престол Катерину І і став фактичним правителем Росії. Уряд Катерини І продовжив справу, розпочату Петром, правда, без колишнього блиску, наполегливості, енергії та масштабності. Зберегли значення видані за Петра укази і регламенти, що затверджували панівне становище дворянства: указ про єдиноспадкування, Генеральний регламент, Табель про ранги, укази про заохочення розвитку торгівлі та промисловості. Збереглися колегіальна система управління, новації в побуті. Опікувалися збереженням боєздатності армії і флоту, поширенням освіти, було відкрито Академію наук, статут якої затвердив ще в 1724 р. Петро І.

Відзначаючи спадкоємність у внутрішній політиці, все ж потрібно зупинитися на трьох новинах, які внесли більш або менш істотні корективи. Ініціатором цих змін був найсвітліший князь, “напівдержавний володар”, як його називав О.С. Пушкін у поемі “Полтава”.

1. Було засновано Мануфактур-колегію. Дворянам дозво­лялося організовувати мануфактури для переробки “домашніх товарів”, а купцям відтепер — торгівлю через Архангельськ.

2. Створена Петром І система місцевих галузевих органів виявилася неефективною і вимагала великих фінансових витрат. Тому в 1726—1728 рр. всю повноту влади в губерніях було передано губернатору, а в провінціях і повітах — воєводам, що сприяло зростанню хабарництва і свавілля чиновників.

3. Щоб забезпечити підтримку колишніх співробітників Петра, нова імператриця заснувала 8 лютого 1726 р. вищий орган влади “як для зовнішніх, так і для внутрішніх державних важ­ливих справ” — Верховну таємну раду (ВТР), що підпорядку­вала собі Сенат, Синод і колегії.

У ній знать бачила засіб приборкання свавілля О. Меншикова, бо передбачало, що ВТР засідатиме під головуванням імператриці, а її члени матимуть рівні права. Але сталося навпаки. Членами ради (верховниками) Катерина І призначила п’ять осіб: князя О.Д. Меншикова, графа Петра Андрійовича Толстого, графа Федора Матвійовича Апраксина, барона Генріха Йоганна Остермана (А.І. Остермана) і князя Дмитра Михайловича Голіцина. Призначення Голіцина, який працював над конституцією російської держави, свідчило, що пропетровська група дворян, яка виступала за збереження абсолютного самодержавства, мала враховувати інтереси аристократичних кіл, політична програма яких передбачала обмеження самодержавства.

Імператриця збільшила число членів Верховної таємної ради до семи, долучивши свого зятя й одночасно претендента на престол Карла Фрідріха Голштейн-Готторпського. Останній і віце-канцлер А.І. Остерман, що прийняв православ’я й одружився з росіянкою, мали у ВТР особливе становище. ВТР за Катерини І займалася державними справами, які, правда, перебували майже виключно в руках Меншикова.

Спроба П.А. Толстого виступити проти О.Д. Меншикова призвела до його заслання й загибелі на Соловках.

Віддавши належне пам’яті чоловіка дотриманням трауру протягом року, Катерина неначе поспішала надолужити упущене: бали і маскаради чергувалися зі святами з нагоди видачі нагород, огляду гвардійських полків.

Під час короткого правління державою нездібною імператрицею ще розвивалися гірництво, зокрема виробництво чавуну, мануфактури, внутрішня і зовнішня торгівля. Зростало населення. Правда, були і соціальне пригнічення, і податковий тягар, що лежав на сільському й міському населенні, тому втечі селян не припинялися. Під час ревізій у провінціях були розкриті зловживання службовим становищем, витрати й випадки корупції у великих масштабах. Сама імператриця та її двір бездумно витрачали величезні грошові суми, що найбільше обтяжувало державний бюджет. Особливим злом були часті бенкети з пиятиками, до яких вдавалися імператриця і Меншиков зі своїми наближеними.

Суперечки з приводу престолонаслідування при імпера­торському дворі загострилися. Хоч група, яка згуртувалася навколо Меншикова й Катерини І, виявилася досить сильною, щоб забезпечити правління самодержиці, однак було зрозуміло і те, що не можна дуже довго тягнути з переданням влади спадкоємцеві. На цьому наполягала і віденська імператорська родина, прямо споріднена з юним Петром Олексійовичем. У зв’язку з такою ситуацією Меншиков, який боявся втратити своє становище, домігся від Катерини І дозволу на заручини своєї дочки Марії зі спадкоємцем престолу Петром II (Марія була старша за Петра на 4,5 року), тоді як Остерман обговорював задум шлюбу Петра II із його тіткою Єлизаветою, дочкою Петра І і Катерини (вона була на п’ять років старша за Петра II).

Незабаром Катерині почали зраджувати фізичні сили. Життя з Петром, неспокійне і бурхливе, повне жахів і оргій, болісні струси, у зв’язку зі справою Монса, нарешті, неприємна хвороба, отримана від співжиття з Петром, — усе це перетворило її майже на руїну. Катерина нічого не розуміла в державній роботі, і палац перетворився за неї цілком у роз­кішний трактир, де вино лилося рікою щоночі до ранкової зорі.

Хвора, обтяжена повнотою, з вічними пухлинами на ногах від водянки, що починалася, Катерина проте з захопленням віддавалася любовним утіхам. Серце Марти було вкрай велелюбним, і вона розсипала дарунки цього скарбу на всі сторони, не звертаючи уваги на звання та походження. Треба було винагородити себе за Монса, що загинув на пласі! Левенвольд, Ягужинський, Девер, Сапега змінили один одного як найближчі втішники удови Петра. Але 6 травня 1727 р. Катерина І помирає у віці 43 років від сухот.

Час з 6 травня, коли в суботній день померла Катерина, по понеділок 19 червня 1727 р., коли “найсвітліший” захворів, можна називати часом райдужних надій. Сходинками влади Меншиков підіймався, ніби граючись. Милості сипалися, немов із рогу достатку. Він діяв так, неначе всі чини, звання й ордени держави були зроблені для Меншикова.

Розчерком пера юного Петра ІІ, якого безконтрольно спрямував Меншиков, отримав 13 травня 1727 р. чин генералісимуса. На другий день після смерті Катерини він отримав звання повного адмірала, хоч у морських битвах не брав участі, за винятком захоплення 2 шведських кораблів ще в 1703 р.

Батько сімейства не залишив без уваги і своїх дітей. Син Олександр був зведений в обер-камергери, а незабаром, за неіснуючі заслуги, нагороджений вищим орденом Російської імперії — Андрія Первозваного. Він 5 лютого 1727 р. також був нагороджений жіночим орденом св. Катерини. Олександр Олександрович був єдиним чоловіком, відзначеним у цей час суто дамським орденом. Отримали ордени й дочки О. Меншикова. Найбільшою увагою та турботою була оточена, зрозуміло, наречена царя. Штат двора її передбачав 115 осіб, а сума на її утримання — 34 тис. рублів на рік.

Самого Олександра Даниловича і його труди передбачалося увічнити у величезній праці про його життя та діяльність. Уже було складено своєрідний словник (план) майбутньої “монографії” з 65 пунктів, для висвітлення яких належало збирати необхідний матеріал. Здавалося, що Меншиков досяг вершини могутності, але раптом зненацька занедужав і на кілька тижнів відійшов від державних справ. Цього часу виявилося досить, щоб Петро II, рано дозрілий і чуттєвий юнак, міцно підпав під вплив своєї настільки ж хтивої і дуже розпусної сімнадцятилітньої тітки Єлизавети Петрівни, що ні на крок не відходила від племінника, всіляко заохочуючи його до розпусти і пияцтва. Їй допомагали в цьому друзі юного імператора — такий самий, як і він, підліток Олександр Меншиков і вісімнадцятирічний Іван Долгорукий.

Про них розповідали неймовірні речі, приписуючи різноманітні вади. Коли Олександр Меншиков офіційно був нагороджений орденом святої Катерини, якого удостоювалися тільки жінки, то пересуди про його стосунки з імператором набули цілком визначеного напрямку, отримавши начебто серйозне фактичне підтвердження.

Усе це призвело до того, що Петро II зовсім охолонув до Марії Меншикової — дівчини моральної і холодної, що мала серед молодиків прізвисько “мармурова статуя”. Коли майбутній тесть спробував приструнчити молодика, що розперезався, то тринадцятилітній імператор пішов на відкритий розрив зі всесильним ще вчора тимчасовим правителем.

Петро II повелів забрати з будинку Меншикова імператорські екіпажі та свої особисті речі, а 7 вересня 1727 р. наказав заарештувати ясновельможного князя. Через два дні як самого Олександра Даниловича, так і Марію Меншикову, все сімейство генералісимуса було відправлено на заслання: спочатку в Рязанську губернію, у розкішний маєток князя — Раннебург.

11 вересня 1727 року Меншикови відправилися з Петербурга у супроводі 127 слуг й обозом у 33 екіпажі.

Однак у Раннебурзі Меншикови були недовго: 15 квітня 1728 р. їх усіх відправили в Березов — сибірське містечко, закинуте у болота і тундру більш ніж на тисячу верст на північ від Тобольська. Картина В.І. Сурикова “Меншиков у Березові” правильно передає ту психологічну обстановку і той стан духа, в якому перебували Меншиков і його діти в дні заслання.

Спочатку Меншикови жили в острозі, але потім сам Олександр Данилович зробив будинок і навіть прибудував до нього капличку. Однак жити йому залишалося зовсім недовго.

12 листопада 1729 р. він помер, розбитий паралічем. Через місяць померла і його дочка Марія — колишня царська наречена. Двох інших дітей Меншикова — сина і дочку — згодом повернули із заслання тільки тому, що в банках Лондона й Амстердама зберігалося 9 млн рублів, які могли видати лише прямим спадкоємцям Меншикова. Ця обставина і змусила російський уряд повернути брата і сестру Меншикових у Петербург.

Майже відразу після арешту Меншикова його багатство було конфісковано в скарбницю. Про обсяги і склад його володінь і майна можна судити з переліку, зробленого спеціально створеною урядовою комісією. Вона визначила, що Меншикову належало: 90 тисяч “душ” селян, 6 міст, 4 млн рублів готівкою і 9 млн у лондонському й амстердамському банках, діамантів та інших коштовностей ще на 1 млн рублів, срібного посуду на три зміни, кожна з 288 тарілок, і приборів на 105 пудів, тобто 1680 кг, золотого посуду.

Так закінчилася доля людини, що колись продавала пиріжки, титул якої не вміщувався в десяток сторінок друкованого тексту: “Ясновельможний князь Святої Римської (Німецької імперії) і Російської держав, князь і герцог Іжорський у Добровні, Горках і Почепі, граф, наслідний пан Оранієнбаумський і Батуринський, його імператорської величності Всеросійський військ командувач генералісимус, Верховний таємний дійсний радник, рейхсмаршал, Державної військової Колегії президент, адмірал червоного прапора, генерал-губернатор губернії Санкт-Петербурзької, підполковник Преображенський, лейб-гвардії підполковник над трьома полками, капітан Компанії бомбардирської, орденів Святого Апостола Андрія і (Святого) Олександра Невського, Слона, Білого і Чорного Орлів кавалер...”

1725,27 грудня Відкриття Петербурзької академії наук.

1725—1730 Перша Камчатська експедиція Вітуса Берінга і Олексія Ілліча Чирікова

1726, 8 лютого —

1730 4 березня Діяльність Верховної таємної ради — вищої державної уста­нови Росії.

Верховна таємна рада (ВТР) — орган державного управління у Російській імперії (1726-1730). Була затверджена указом імператриці Катерини І 8 листопада 1726 р.

Спочатку до ВТР входило 7 осіб, потім її кількісний склад змінювався, але неістотно. Членами ради (“верховниками”) були родовиті дворяни (Ф. Апраксин, Д. Голіцин, П. Толстой та ін.).

Метою ВТР було надання дорадчої допомоги монарху в уп­равлінні державою. Але фактично вона перетворилася на само­стійну і впливову державну структуру, перебравши низку функцій Сенату:

• контролювала діяльність колегій;

• вирішувала питання про утворення нових органів управ­ління та призначала на найвищі посади;

• розглядала проекти указів імператриці з найважливіших питань державного життя;

• за малолітнього імператора Петра II здійснювала функції регента.

Після його раптової смерті члени ВТР намагалися зберегти свої позиції. З цією метою вони склали вимоги (“кондиції”) і передали майбутній імператриці Анні Іоаннівні, яка підписала їх.

Відповідно до цих вимог імператриця була зобов’язана:

• без згоди ВТР не оголошувати війни і не укладати миру;

• не призначати наступника престолу;

• не надавати чинів, вищих за полковника;

• нікому не присвоювати придворних чинів;

• не витрачати державні доходи на власний розсуд;

• не віднімати в дворян майно без суду тощо.

За недотриманні хоча б однієї з цих умов самодержиця втрачала престол.

Але серед правлячої верхівки не було єдності. Одні (частина сенаторів, генералітету, дворянства і все духівництво на чолі з Феофаном Прокоповичем) виступили за збереження і зміцнення самодержавства в Росії, інші — за обмеження влади імператриці, але в інтересах дворянства.

Перемогли перші. Вони підтримали Анну Іоаннівну під час проголошення її імператрицею. Вона 25 лютого 1730 р. розірвала підписані нею “кондиції”, а маніфестом від 4 березня 1730 р. ліквідувала і ВТР.

1727—1730 Правління Петра II.

7 травня 1727 р., через день після смерті Катерини І, Петро II вступив на російський імператорський престол.

Петро II народився 12 жовтня 1715 р. у Петербурзі. Він був сином Олексія, що помер у 1718 р., і його дружини Шарлотти Христини Софії Брауншвейг-Вольфенбюттельскої, яка померла через десять днів після родів. Усього за декілька днів, 28 жовтня, Катерина І народила своєму чоловікові сина, названого також Петром (Петро Петрович), який 3 лютого 1718 р. був проголошений “царевичем” замість спадкоємця престолу Олексія, що впав у немилість. Цар Петро І обожнював сина, який мав ім’я батька, із самого початку безмірно радіючи “ново­бранцеві” і “маленькому матросу”. Тому про права на престол онука, Петра Олексійовича, за життя Петра Петровича не могло бути й мови. Тільки після його передчасної смерті 25 квітня 1719 р. онук Петра міг вважатися спадкоємцем престолу. За це ратував передусім австрійський імператор Карл VI, його дядько. Однак, за повідомленнями австрійських дипломатів, цар Петро І і чути про це не хотів.

Про дитинство Петра Олексійовича, який рано осиротів, відомо мало. Точно відомо, що виховання молодого великого князя за­лишало бажати кращого. З осені 1724 р. його шанси на успадку­вання престолу, здавалося, почали зростати. Аристократи — при­хильники великого князя при російському дворі — безпосередньо після вступу на престол Катерини І вже радилися з приводу підготовки до подальшого передання влади Петру Олексійовичеві.

У маніфесті з приводу сходження на престол зазначалося, що новий імператор Петро II наділений усіма правами та прерогативами монарха. Поки Петро був малий, регентство мали здійснювати дочки Катерини І — Ганна і Єлизавета разом із ВТР. Крім того, “тестаментом” Катерини І наказувалося, щоб після Петра II престол переходив по черзі до Ганни і Єлизавети і, нарешті, до великої княгині Наталі, дочки Петра від першого шлюбу. Положення тестаменту Катерини І мало захистити права на успадкування дочок Петра від обох шлюбів. Однак цього не сталося. Лише Єлизаветі, дочці Петра і Катерини, вдалося в 1741 р. зійти на російський престол.

Незважаючи на малий вік, Петро II, згідно з тестаментом Катерини, мав правити подібно до попередників — як самодержець. Але в перші місяці правління нового імператора фактично, як і до того, правив Меншиков. Правда, вже у вересні 1727 р. його противники скинули всемогутнього князя.

ВТР за Петра II істотних значних змін. Всі справи у ньому вирішували четверо князів Долгоруких і двоє Голіциних, а також майстер інтриг А.І. Остерман. На перший план висунулися Долгорукі.

Шістнадцятирічний Іван Долгорукий був найближчим другом царя в псовому полюванні та інших розвагах. Часто полювання закінчувалося пиятикою і “подвигами” із сільськими дівками в сусідніх селах. Після однієї з пиятик Петро II прокинувся в одному ліжку із сестрою Івана Долгорукого — Катериною. Довелося пообіцяти сімейству, що він з нею одружиться. Надалі це призвело до зміщення О.Д. Меншикова, його арешту й заслання, а Катерину Долгоруку проголосили “государевою нареченою”.

Долгорукі умовили молодого государя перенести резиденцію імператора назад у Москву, що, правда, не мало жодного значення протягом тривалого часу. Демонстративним жестом стало також звільнення з монастирського ув’язнення Євдокії Лопухіної, першої дружини Петра І і бабки Петра II. Тепер вона знову посіла почесне становище при дворі.

Вихованням юного імператора займалися Ф. Прокопович і передусім А.І. Остерман, який ретельно виконував своє завдання. Виховання здійснювалося на основі педагогічної програми, що містила принципи князівської освіти в дусі просвітництва. Це було схвалено віденським двором. Однак імператор-недоросток не виявляв особливої схильності до навчання.

Полювання і неприборканий розгул імператора призвели до того, що Остерман практично втратив вплив на нього. Втручання віденського дядька імператора також виявилося марним. Нарешті, було прийнято рішення одружити імператора Петра II на княжні Катерині Долгорукий. Однак ідея зазнала краху, оскільки хворий на віспу імператор раптово помер у ніч з 18 на 19 січня 1730 р. після двох з половиною років правління.

Зі смертю Петра II династія Романових припинилася за чоловічою лінією. Важко сказати, яке б значення мало самостійне правління цього імператора. Незрілий юнак Петро II став іграшкою в руках партій, що боролися за владу. За його правління тон у Верховній таємній раді задавали Долгорукі, поступово витісняючи колишніх прихильників Петра І з вищих державних органів і замінюючи їх членами власної сім’ї. Зрештою, з усього попереднього складу ВТР залишилися тільки канцлер Головкін і віце-канцлер А.І. Остерман.

До важливих заходів, здійснених за Петра II з ініціативи Остермана, належить організація комісії з комерції наприкінці 1727 р., яка започаткувала декілька важливих реформ у митній, грошовій та кредитній справах. Прогрес було досягнуто і в розвиткові поштової справи, зокрема поштового сполучення між Москвою та Києвом. До найважливіших зовнішньополітичних подій за Петра II належить остаточне запобігання воєнній небезпеці на Балтиці, яка виникла внаслідок дій герцога Карла Фрідріха Голштейн-Готторпського та його міністра Фрідріха Хеннінга, графа Бассевицького, у зв’язку з домаганням дома Готторпського на анексований Данією Шлезвіг.

Крах “голштинської партії” при російському дворі вберіг Росію від безглуздої і непродуманої воєнної кампанії проти північних держав, яким пообіцяли підтримку Англія й Франція. Дипломатично конфлікт навколо Шлезвігу було врегульовано під час конгресу в Суассоні (1728—1730), на першій європейській мирній конференції, в якій брала участь Росія. Одночасно віце-канцлерові Остерману, “стовпу австрійсько-російського союзу” 1726 р., вдалося оновити й розвинути альянс між Петербургом і Віднем у 1728 р.

Відносини з Китаєм також були поліпшені внаслідок укладення Кяхтінського договору про кордони і торгівлю, підписаного 21 жовтня (1) листопада 1727 р.

Незадовго до смерті Петро І доручив датчанинові Вітусу Берингу, що перебував на російській службі як морський офіцер з 1703 р., дослідити протоки, що розділяють Азію й Америку, й виконати їх картографічну зйомку. Після тривалої, але недостатньої підготовки Беринг зміг, нарешті, влітку 1728 р. вирушити в експедицію з Нижньокамська (1-ша експеди­ція Беринга, 1728—1729 рр.), яку, однак, довелося незабаром перервати. Тільки 2-га експедиція Беринга (1733—1743) дала очікувані результати.

Події 1730 р. після смерті Петра II тривали більше місяця (з 19 січня по 25 лютого), характеризуючись спробою ВТР (більшість його членів були представниками старої родової аристократії) і частини шляхетства обмежити самодержавство і на цій основі реформувати державне управління.

1727, 11 жовтня Підписання Кяхтинського договору з Китаєм, встановлення російсько-китайського кордону.

1728 Переїзд імператорського двору до Москви. Москва знову до 1732 р. стала столицею Ро­сійської імперії.

1729-1796 Життя та діяльність Ка­терини II Олексіївни (Софія Федерика Амалія, принцеса Ангальт-Цербстська) — російської імператриці (з 1762 р.).

1730, 25 січня — 27 лютого Політична боротьба. Спроба обмеження самодержавства в Росії.

У ніч на 19 січня 1730 р. в Москві помер 15-літній Петро II. Він не залишив вказівок стосовно наступника. Розв’язання питання про престолонаслідування взяла на себе ВТР — вищий орган влади. До його складу входили два брати Голіцини — колишній київський губернатор, а потім президент Камер-колегії Дмитро Михайлович, і фельдмаршал Михайло Михайлович і четверо князів Долгоруких.

Членами ВТР були також Г.І. Головкін і А.І. Остерман. За пропозицією Дмитра Михайловича Голіцина — глави “верховників” імператрицею було обрано курляндську герцогиню Анну. Це була дочка Івана, старшого брата Петра І. Усі інші кандидатури рішуче відхилили. Анна Іоаннівна мала найменше прав на російський престол. “Верховники” висунули її кандидатуру, тому що вона погодилася на обмеження влади. Умови («кондиції»), на яких Анні пропонувалося прийняти владу, були такі:

• без згоди ВТР не оголошувати війни і не укладати миру;

• не запроваджувати нових податків і не затверджувати бюджету;

• не надавати чини, вищі за полковника, і відповідні чини в цивільній службі;

• не робити призначень на придворні посади;

• без суду не віднімати життя, честі й маєтків у шляхетства, не дарувати нікому вотчини;

• нова імператриця зобов’язувалася не одружуватися, не призначати спадкоємця престолу;

• вона мала зберегти ВТР у складі восьми членів;

• гвардія і армія вилучалися з-під контролю імператриці й мали перебувати під командуванням ВТР.

Отже, “кондиції” означали обмеження самодержавної влади в найважливіших питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. У разі порушення Анною Іванівною запропонованих умов вона втратила “корону російську”. Посланців ВТР привітно прийняли в Мітаві, і на представленому примірнику кондицій Анна написала: “По сему обещаю все без усякого изъятия содержать”.

Звістки про спроби обмежити самодержавну владу і таємні дії “верховників” розбурхали дворянське суспільство. У Москві в цей час, у зв’язку з призначеним на 19 січня 1730 р. весілля імператора з Катериною Долгорукою, зібралися сановна верхівка, велика частина генералітету, офіцерів гвардії й армії, знатне родове дворянство, частина провінційної шляхти.

Як поставилося дворянство до задумів верховників? Тільки невелика частина вітала обмеження влади Анни Іоаннівни кондиціями. Основна маса шляхетства поставилася до дій Верховної таємної ради негативно.

У перший період (до 2 лютого) ВТР діяла таємно. Вона не оголошувала про наміри обмежити самодержавство і не опубліковувала кондиції. “Верховники” вирішили представити їх дворянству як добровільну поступку Анни на знак вдячності за її обрання.

1 лютого з Мітави в Москву повернувся один із трьох депутатів, які 19 лютого були відправлені з кондиціями в Курляндію. Він привіз підписаний Анною примірник “пунктів” і лист, в якому вона повідомляла про згоду царювати на запропонованих умовах.

2 лютого ВТР запросила на урочисте засідання членів Сенату, Синоду й парламенту (до бригадного чину, тобто чини перших чотирьох класів за Табеллю про ранги). Запрошеним було повідомлено, що на зборах “і про державне правління радитися будуть”. Після прочитання кондицій і листа Анни на зборах впало гробове мовчання...

Марно Д.М. Голіцин розхвалював “милість государині”, закликаючи присутніх висловлюватися. Усі наполегливо мовчали. “Дуже вже сильно вдарили по холопському почуттю; ніхто не чекав, що так жорстко скрутять імператрицю”, — іронічно зауважував В.О. Ключевський.

Виступити із засудженням дій верховників побоювалися. ВТР, знаючи про вороже ставлення до неї дворянства, не відкидала можливості збройного нападу противників. Тому було вжито відповідні заходи: усі коридори, входи й переходи палацу зайняли загони військ.

З натовпу пролунало два боязких голоси, які загалом не заперечували обмеження самодержавства, але хотіли знати про конкретні плани реорганізації державного управління. Їм одразу дали зрозуміти, де вони перебувають. Д.М. Голіцин від імені ВТР відповів, “щоб вони, шукаючи загальної державної користі й добробуту, написали проекти від себе і подали їх на другий день”.

Після офіційного дозволу ВТР взяти участь в обговоренні реформи управління настав новий, другий етап у політичному русі 1730 р. У виробленні політичних проектів державного перетворення брали також участь не тільки вищі чини (генера­літет), родове дворянство в рангах і без рангів, а й рядове дворянство (шляхетство, як його тоді іменували).

Усього налічується 7 дворянських проектів (раніше це число доходило до 12 або 17).

1. “Конспект шляхетських нарад” був складений ще до 2 лютого і належав дворянській знаті, що виступила з різкою критикою планів і дій верховників. У ВТР цей проект не вносився й складався з дев’яти коротких пунктів, з яких сім присвячені питанням центрального управління і два — становим інтересам дворянства.

За цим проектом передбачалося:

• скасувати ВТР, а склад Сенату на чолі з імператрицею, якій надавалося 3 голоси, збільшити до 30 осіб;

• члени Сенату обиралися б “Суспільством” і від однієї родини не мало бути більше за двох членів;

• вакантні місця сенаторів, президентів колегій і губернаторів поповнювалися б також шляхом виборів, причому Сенат від виборів відсторонявся;

• армія і флот віддавалися б під команду Військових колегій, а гвардія — Сенату;

• придворні чини обиралися б заново;

• надалі всі реформи мали підготовлюватися Сеймом і затверджуватися Суспільством.

Не зовсім зрозуміло, що малося на увазі Сеймом і Суспільством. Йдучи назустріч вимогам шляхетства, проект пропонував:

• скасувати закон про єдиноспадкування 1714 р.;

• не записувати дворян у рядові й майстрові, а створити “особливі шляхетські роти, а для морських — гардемаринські”.

Названі станові пільги повторювалися в усіх подальших дворянських проектах.

2. Наступним серед дворянських проектів (і першим офіційним) був проект 361-й (за числом підписів), представлений у ВТР 5 лютого. Його склала група дворян, очолювана князем А.М. Черкаським. Активним членом групи був В.М. Татіщев.

Пропозиції проекту 361-го, сформульовані в 9 пунктах, стосуються двох груп питань: державного управління і станових потреб. На відміну від розглянутого вище, проект 361-го передбачав:

• не ліквідацію, а розширення складу Верховної таємної ради;

• створити вищий орган влади (“Вищий уряд”) з 21 члена, а на допомогу йому — Сенат з 11 членів. Чисельний склад виборного органу, що складався з “генералітету і шляхетства”, визначався “в 100 персон”. Йому було надано право обирати кандидатів на ті самі посади, що і в попередньому проекті;

• вирішувати “важливі державні справи”, виробляти й затверджувати законопроекти нормативного характеру Вищим урядом, Сенатом, генералітетом і шляхетством “загальною радою”;

• надати дворянству такі самі пільги, як у попередньому проекті, але з важливим уточненням: обмежити службу 20 роками. Висловлювалося побажання “шукати кращий засіб” для упорядкування шляхетства;

• побажання полегшити стано­вище інших станів: духовенства, купецтва (звільнити їх двори від постоїв солдат і розглянути “інші труднощі”) і селянства (“учинити належне полегшення в податях”). Це було новим порівняно з попереднім проектом, в якому йшлося тільки про станові пільги дворянства;

• здійснювати справну виплату платні в армії.

Як бачимо, дворянство відмовилося від крайніх вимог попереднього проекту і пішло на певний компроміс із верховниками, що проявився, головним чином, у відмові від вимог ліквідувати ВТР.

3. Другий спеціальний проект дворянства представив у ВТР 7 лютого генерал-лейтенант Іван Ілліч Дмитрієв-Мамонтов “з іншими”. Він відомий також як проект 15-ти (за числом осіб, що його підписали). Схема цього проекту і коло питань, порушених у ньому, в основному близькі до проекту 361-го:

• передбачалося збільшити ВТР до 12—15 членів;

• нові члени обиралися до ВТР “Суспільством” (військові та цивільні особи І—IV класів і шляхетство) у кількості 70 осіб. Пропонувалося два варіанти: або ВТР призначатиме одного з трьох кандидатів, обраних Суспільством, або Суспільство затверджуватиме одного з трьох кандидатів, висунених Радою;

• вакантні місця сенаторів, президентів колегій і губернаторів заміщувалися на розсуд Ради або за допомогою балотування;

• пропонувалося “для загальної користі” столицею зробити Москву.

Інші пункти багато в чому повторювали відповідні пункти проекту 361-го.

4. Проект 13-ти багато в чому схожий, а то і просто повторює зміст попередніх проектів. Деякі його відмінності і нові пропозиції були такі:

• збільшити кількість членів ВТР до 15, а виборних Зборів — до 80;

• заборонити державним службовцем обіймати більше одної посади;

• встановити “відмінність між старовинним і новим шляхетством, як практикується в інших вільних державах”;

• уперше було визначено обов’язки Сенату: “Щоб Верховну раду не обтяжувати справами, заснувати як для вирішення справ, так і для вищого апеляційного суду в цивільних процесах — Сенат з 11 персон”.

5. Проект 25-ти. Підписів під ним немає, але після тексту міститься приписка: “у цього 25”. Цей проект теж в основному повторює попередні, але проекту 25-ти властиві свої особливості й відмінності:

• пропонувалося збільшити склад ВТР до 16, Сенату — до 21, а “виборним Зборам бути не менше за 100 осіб”;

• розширювалося коло посадових осіб, що обираються “Суспільством”. Віце-президенти колегій, воєводи та “інші цивільні чини” обиралися суспільством у складі “не менше за 50 персон” і затверджувалися Сенатом.

Проекти 13-ти і 25-ти були складені дворянством “без рангів” у відповідь на вказівку ВТР від 5 лютого. Їх не прийняла Рада на тій “підставі”, що “того без волі” Анни Іоаннівни “вчинити неможливо”.

6, 7. Короткі проекти І.А. Мусіна-Пушкіна і проект 5-ти не містили нічого принципово нового порівняно з раніше розглянутими проектами. У них пропонувалося розширити склад ВТР. Мусін-Пушкін не називав конкретні цифри, а проект 5-ти рекомендував збільшити його до 12—15 членів.

Проект 5-ти був складений після того, як ВТР 7 лютого звернулася до бригадирів і штатських їх рангу з пропозицією подати свою думку, що вони, очевидно, і зробили в той самий день.

Залишається розглянути ще одну записку дворян: “Способи, якими, як убачається, порядніше, ґрунтовніше і твердіше можна скласти і затвердити відому і так важливу і корисну всьому народові і державі справу”.

Основна цільова установка цього проекту сформульована у другому пункті. У ньому пропонувалося шляхетству “одностай­ною згодою” обрати зі свого оточення 20 або 30 “придатних і відданих Вітчизні людей”, які все, що “до користі Вітчизні, складуть і за­твердять, і те має вічно твердо й непорушно бути”.

Під час обговорення питань, які стосувалися інших станів, а так само військових, на Збори запрошувалися на правах членів виборні представники (4—6 осіб) від духовенства, купецтва і військових.

У роботі Зборів мали були брати участь, також на правах членів, президенти і 2—3 члени колегій у разі обговорення підвідомчих питань.

Проект, затверджений на Зборах, знову обговорювався спільно з Сенатом, потім у третій раз надходив на розгляд об’єднаного засідання Зборів, Сенату і ВТР. Після такого триразового обговорення він представлявся особливою декларацією імператриці для “конфармації”.

Отже, “Способи” пропонували створити шляхетський виборний орган для підготовки проектів реформ і визначали порядок перетворення проекту на закон. Хто належав до цієї групи шляхетства, що склала цей проект, невідомо.

Якщо спробувати відокремити головне в дворянських проектах, то можна дійти такого висновку: шляхетство, незважаючи на відмінності й відтінки складених ним проектів, домагалося участі своїх представників у виробленні форми правління, а також у визначенні майбутнього державного устрою Росії, у політичному управлінні країною, а також задоволення своїх станових потреб, а точніше набуття нових привілеїв.

Кондиції — лише один “конституційний” документ “верховників”, причому не найважливіший. Це навіть документ, що компрометує їх, оскільки в ньому йдеться про обмеження влади імператриці на користь тільки ВТР. Саме цей документ мав викликати неспокій у значної частини дворян, у тому числі знаті, тому що в ньому нічого і не йшлося про їх місце в новій державній системі. У “верховників” були пропозиції і стосовно цього, але дворяни про них не знали.

Взагалі кондиції були документом, з яким “верховники” звернулися до Анни. До дворянства “всенародно” вони мали намір вийти з іншим документом, значно більшим за обсягом, ніж кондиції.

Не менший інтерес, ніж розглянуті дворянські проекти, становлять плани “верховників”, що розроблялися після відправлення в Мітаву кондицій. Вони характеризують програму ВТР і міру поступок шляхетству, на які вона готова була піти. Зважаючи на невдоволення дворянства, ВТР передусім доповнила кондиції конкретними заходами, що стосувалися потреб станів, насамперед дворянства. Було підготовлено документ під назвою “До раніше вчиненого визначення доповнення”. Документ складався з чотирьох пунктів і стосувався дворянства, купецтва і духовенства. За цим документом:

• служба дворян в армії та на флоті полегшувалася;

• молоді дворяни сухопутну службу починали в гвардії, а на флоті — гардемаринами з наданням офіцерських звань;

• визначався термін служби в кожному чині, “щоб не було в тягар”;

• пропонувалося скасувати монополії та інші утиски в торгівлі, переглянути торговий тариф, полегшити податний тягар се­лянства;

• вотчинні права духовенства відновлювалися, “щоб архіє­рей свою єпархію, а монастирі своїми вотчинами самі відали й управляли”;

• Скасовувалася колегія економії.

До приїзду Анни Іоаннівни в Москву, 15 лютого, ВТР підго­тувала новий документ — “Пункти присяги”. Після кондицій це, безперечно, один з найбільш важливих документів Ради.

“Пункти” умовно можна розділити на 2 частини.

Перша — містить відомості про смерть Петра II, обрання Анни Іоаннівни на престол, відправлення до неї в Курляндію делегація й поверненні одного з її членів 2 лютого в Москву з кондиціями, підписаними Анною, і текст кондицій.

Друга частина складена від імені центральних установ (ВТР, Синоду і Сенату), “так і усього російського народу духовного і світського всякого чину людей”. Вона включає присягу тримати “державне правління” на основі кондицій і подальших 16 пунктів.

У пункті 1 йдеться про призначення ВТР. Вона “складається ні для якоїсь власної тих зборів влади, а для кращої державної користі та управління, на допомогу їх імператорській величності”.

На вакантні місця Ради вибираються кандидати “з перших родин: з генералітету, з шляхетства, людей вірних Вітчизні і суспільству народному” (тобто «дворянству доброзичливих», від кожної родини не більше двох чоловік, щоб тим ніхто не міг вище взяти на себе сили”) і лише з росіян.

Обраних кандидатів у ВТР і Сенат подають на за­твердження імператриці. У своїй діяльності ВТР має виходити з принципу, що “не персони управляють законом, але закон управляє персонами”.

Під час вирішення нових і важливих державних справ Рада повинна запрошувати “для поради й обговорення” Сенат, генералітет, членів Колегій і знатного шляхетства.

“Верховники” мають керуватися у справах управління тільки законами, здійснювати контроль за правосуддям, суворо караючи “неправедних суддів”, не допускати порушення догматів православною церквою.

Пункт 2 стосувався Церкви. Визначалися обов’язки Синоду й архієреїв, їх відповідальність за проступки, число членів Синоду та порядок його поповнення. Зазначалося, що вотчини повертають монастирям і єпархіям, Колегія економії ліквідовувалася.

У пункті 3 визначалися обов’язки Сенату.

Становим правам і привілеям шляхетства присвячені пункти 4—8.

• Зазначалося, що до Сенату, колегій, канцелярії “та інших управлінь” призначаються особи виключно з “генералітету і знатного шляхетства”.

• Старим і знатним родинам віддавалася перевага над іншим шляхетством. Вони мали бути нагороджені рангами і службовими посадами за їх достойністю.

• Водночас проголошувалося, що “утримання шляхетства має бути таким, як і в інших європейських державах, — у належній повазі та її імператорської величності милості”.

• Дворянство звільнялося від солдатської й матроської служби та взагалі від служби в «підлих і нижніх чинах». З метою військової підготовки дворян, створювалися кадетські роти. Після закінчення в них навчання дворяни призначалися офіцерами в гвардію й гардемаринами на флот.

• За чиновниками нижчих станів, що досягли певного рангу, зберігалося право на отримання дворянства.

• Приказні люди отримували відповідні ранги тільки за “знатні заслуги”, боярські слуги й селяни до державних справ не допускалися.

• Скасовувалася конфіскація рзгхомого й нерухомого майна, що належала членам сімей або родичам тих дворян, які зазнали покарання за судом або навіть були страчені.

Пункти 9-10 передбачали регулярну видачу платні “та іншого задоволення” всім військовим; підвищення генералів і офіцерів у чинах за заслугами і достойністю, “а не за упередженням і за здирництвом”, поводження з солдатами і матросами як “дітьми вітчизни”, щоб вони не зазнавали даремної праці і образ.

Шляхетству і “громадянству” Прибалтики гарантувалося збереження їх прав і привілеїв, визначених Ніштадтським мирним договором. Іноземцям, що перебували на службі в Росії, і тим, хто служитиме надалі, декларувалася така сама повага, як і росіянам (пункт 11).

Права купецтва визначені в пункті 12. Підкреслювалася необхідність захисту його від “усяких образ і неволі”, знищення монополій і встановлення вільної торгівлі, полегшення в податках, заборонялося “іншим усяким чинам” записуватися в купецтво.

Про селян ішлося побіжно і лише у зв’язку з державним бюджетом. “Селян податками сколь можна полегшити, а зайві державні витрати розглянути” (пункт 13). Таким чином “турбота” про них була в основному продиктована фіскальними міркуван­нями.

У пунктах 14—16 ішлося: про поповнення законів, про перенесення резиденції в Москву (з метою уникнути “державних збитків” і дати можливість дворянам налагодити своє господарство), про смертну кару за злочин проти держави і нагородження за заслуги. Текст закінчувався словами клятви: “сії пункти не порушувати”.

Цей документ, безумовно, є певним підсумком роботи ВТР над підготовкою проекту державного устрою, в основі якого лежала ідея обмеження самодержавства.

Характерні його риси: чіткість змісту, закінченість форми. За обсягом він більший, ніж інші проекти. Загалом він міг стати основою майбутньої конституції. Жоден з інших документів “верховників”, і проектів дворянства на цю роль не претендував. Тому точніше його можна назвати не Пунктами присяги, а Проектом форми майбутнього правління.

“Верховники” розуміли, що успіх розробленої ними реформи залежить від позиції шляхетства. Вони знали про негативне ставлення дворянства до кондицій. Безперечно, їм були відомі в основних рисах і проекти державних перетворень, що обговорювалися в різних дворянських колах Москви.

Проект форми правління можна розглядати як крок “верховників”, правда невеликий, назустріч шляхетству, як спробу зблизити їх позиції з програмою чиновно-дворянської знаті.

ВТР погодилася на задоволення всіх станових вимог дворянства. Більше того, додала навіть нові пільги: скасування конфіскації майна, створення кадетських рот, із яких дворяни могли перейти у гвардію офіцерами. Але в питаннях політичних, тобто державного управління, поступки були незначними і жодною мірою не задовольнили шляхетство.

Отже, “верховники” і в Проекті правління не допускали вирішальної участі дворянства в політичному управлінні країною, а зберігали всю повноту влади за ВТР з обмеженим складом, із переважно боярською аристократією.

Отже, між програмними настановами ВТР і конституційно налаштованим дворянством чітко визначився розрив. Наполегливе небажання Ради задовольнити політичні вимоги шляхетства зумовило слабість «верховників» і невдачу всієї задуманої ними справи обмеження самодержавної влади в Росії.

Прагнучи до обмеження монархії в інтересах держави, “верховники” не вірили в громадянську підготовленість російського шляхетства, його політичну активність і свідомість. Тому “верховники” і прагнули нав’язати йому громадянські права та конституційну свідомість згори, імператорською волею.

Однак, і це варто підкреслити, ніколи в Росії, аж до 1905 р., не було таких сприятливих умов для переходу до конституційної монархії, як у 1730 р.

Прорахунки “верховників” мали швидше тактичний, ніж політичний характер. Найбільш “верховників” підвела “таємниця” їх засідань, яку кожний член ради урочисто присягав зберігати незалежно від будь-якого повороту подій.

Василь Лукич Долгорукий, повернувшись із Мітави після підписання Анною Іоаннівною Кондицій, резонно зазначав, що треба “хоч стисло згадати, які справи їм (тобто виборним від дворян) віддані будуть”. Треба сказати, що “верховники” або не зуміли, або не встигли здійснити цю пропозицію. Справа в тому, що вони намагалися представити Кондиції та інші акти вираженням волі самої імператриці. Це був великий і невиправданий ризик. Такий шлях обіцяв успіх, якби імператриця сама була учасницею змови. Важко було сподіватися і на те, що вдасться надійно захистити імператрицю від зовнішнього світу. Навіть про наміри “верховників” Анна дізнавалася раніше від їх противників, ніж від них самих.

До середини лютого 1730 р. політична обстановка круто змінилася не на користь “верховників”. ВТР втрачала контроль над подіями, що розвивалися. 10 лютого в підмосковне село Всесвятське прибула Анна Іоаннівна. Через 5 днів вона урочисто приїхала в Москву. Приїзд імператриці посилив монархічні настрої дворянства, додав нових сил прихильникам самодержавної влади. Незважаючи на те, що Василь Лукич Долгорукий невідступно стежив за Анною, стеріг її, зі слів Ф. Прокоповича, “як дракон”, і нікого до неї не допускав, прихильники самодержавства знаходили способи (через її сестер і придворних дам) повідомляти про перебіг справ.

Імператриця була обізнана про великі розбіжності між ВТР і дворянством, і це спонукало її діяти більш рішуче.

Незабаром після приїзду у Всесвятське Анна оголосила себе полковником Преображенського полку й капітаном кавалер­гардів, що означало порушення кондицій, за якими командування військами належало виключено ВТР. За свідченням іспанського посла де Ліріа, цей крок Анни “два полки сприйняли з найбільшою радістю і задоволенням”.

ВТР ніяк не реагувала на цей крок Анни. Більше того, побоюючись непотрібного глузду й обурення, ВТР затвердила текст присяги, в якому не містилося положень про форму правління і самодержавство Анни Іоаннівни.

За цих умов, коли явно визначилася тенденція зближення між конституційними й монархічними колами дворянства, ВТР, щоб не зазнати цілковитої, доклала нових зусиль до досягнення угоди з чиновно-дворянською знаттю. “Верховники” підготували документ, що містив витяги з пунктів проекту форми правління, в яких декларувалися поступки дворянству. Вони зібрали під цим текстом 97 підписів представників генералітету, офіцерів і шляхетства. Однак цей документ, що не містив нових поступок, не міг залучити широкі кола шляхетства.

Конституційні кола дворянства, що так і не переконалися в можливості задоволення своїх політичних вимог ВТР, стали на бік монархічно налаштованих кіл дворянства, сподіваючись отримати необхідні привілеї від самодержавної влади.

Отже, небажання ВТР здійснити перетворення державного устрою Росії відповідно до дворянських проектів зумовило не тільки крах її планів, а й слабкість загалом конституційного руху 1730 р.

Саме нестійкість представників старої родовитої аристо­кратії, що становила більшість в ВТР, її нездатність піти на компроміс із конституційним дворянством — одна з головних причин невдалого завершення руху 1730 р. і відновлення самодержавної влади в Росії.

Ліквідацією Верховної таємної ради закінчилася криза престолонаслідування, яка протягом тривалого часу тлумачилася як спроба конституційного перетворення петровської держави.

1730—1740 Біронівщина.

Біронівщина —узагальнене поняття, під нею, на нашу думку, потрібно мати на увазі весь комплекс подій царювання Анни Іоанівни: зосередження верховної влади в руках жменьки німців, заступництво їх імператрицею, терор у ставленні до аристо­кратичних родів і церковних ієрархів, грабунок казни, торговельна політика, яка завдала збитків державним інтересам, промахи дипломатії, Белградський мирний договір, що не відповідав втратам матеріальних і людських ресурсів.

Вплив біронівщини не обмежувався царським палацом, її тягар відчував і простий люд у вигляді безпощадних вибивань податей і рекрутських наборів, що поповнювали безглузді втрати російської армії під час двох воєн.

1731, 10 жовтня Створення Кабінету міністрів.

Кабінет міністрів Російської імперії — центральний орган виконавчої влади в Росії в 1731—17 41 рр. Утворений указом Анни Іоаннівни 10 (21) жовтня 1731 р. як рада при імператриці. По суті, замінив ліквідовану в 1730 р. Верховну таємну раду. Ініціатором створення Кабінету міністрів та його фактичним керівником тривалий час був віце-канцлер граф А.І. Остерман. До складу Кабінету увійшли державний канцлер граф Г.І. Головкін, дійсний таємний радник князь О.М. Черкаський.

Членів Кабінету міністрів спочатку називали міністрами імператриці, а згодом — кабінет-міністрами. В різні роки до Кабі­нету входили відомі державні діячі П.І. Ягужинський, А.П. Во­линський, О.П. Бестужев-Рюмін, М.Г. Головкін, а також генерал-фельдмаршал Б.К. Мініх, який не мав звання кабінет-міністра.

Спочатку Кабінет міністрів мав вужчу компетенцію, ніж Верховна таємна рада, займався виключно справами управління. Згодом одержав широкі права у сфері внутрішньої і зовнішньої політики, законодавства, суду та контролю за всіма державними установами. В 1732 р. йому були підпорядковані медична канцеля­рія, рахункова кригс-комісаріатська і рахункова провіантська комісії, в 1734 р. — головна поліцмейстерська канцелярія, а ще через два роки при Кабінеті міністрів було створено генерал-берг-директоріум для заохочення розвитку промисловості.

Після смерті Анни Іоаннівни в Кабінеті головував Е. Бірон, а коли до влади прийшла Анна Леопольдівна (9 (20) листопада 1740 р.), главою Кабінету міністрів став Б. К. Мініх. При ньому Кабінет було реорганізовано і поділено на департаменти. Під час державного перевороту імператриці Єлизавети Петрівни 25 листопада (6 грудня) 1741 р. члени Кабінету міністрів були заарештовані, а сам Кабінет ліквідований.

1731 Початок входження казахських земель до складу Росії.

1731 Заснування Канцелярії таємних розшукуваних справ.

Канцелярія таємних розшукових справ — центральний орган політичного розшуку в Російській імперії (1731—1762). Утворена 6 квітня 1731 р. імператрицею Анною Іоаннівною. Спочатку перебував у Москві, а в січні 1732 р. переведена до Санкт-Петер­бурга. В Москві замість неї 12 серпня 1732 р. було утворено конто­ру таємних розшукових справ, що підлягала названій канцелярії.

Канцелярія мала статус колегії і підпорядковувалася імператриці. Очолював колегію начальник. До компетенції установи належало здійснення слідства щодо державних злочинів, у справах про шпигунство, а також у “розшукових справах” за вказівкою імператриці.

Через канцелярію пройшли практично всі справи найважли­віших політичних процесів 30—50-х рр. XVIII ст.: князів Долгору­ких і Голіциних (1739), кабінет-міністра А.П. Волинського (1740), фаворита імператриці Е.І. Бірона(1740), віце-канцлерів А.І. Остермана і М.Г. Головкіна (1741), генерал-фельдмаршала Б.К. Мініха (1742), ватажка башкирського повстання Батирше (1755) та ін.

Крім державних злочинів, канцелярія розслідувала справи неполітичного характеру (про хабарництво, зловживання владою тощо). У процесі слідства застосовувалися тортури. Для цього була встановлена спеціальна посада.

Після смерті Анни Іоаннівни указом від 23 жовтня 1740 р. Канцелярію передано під контроль генерального прокурора Сенату, а після арешту Е.І. Бірона (9 листопада 1740) підпорядковано особисто “правительниці” Анні Леопольдівні. Таке становище канцелярії збереглося і за імператриці Єлизавети Петрівни (1741-1761). Указом імператора Петра III від 21 лютого 1762 р. Канцелярію ліквідовано, щоб “невинних людей від несправедливих арештів, а інколи і самих мордувань захистити”. Всі справи канцелярії було передано на зберігання Сенатові “до вічного забуття”. Імператриця Катерина II указом від 19 жовтня 1762 р. підтвердила ліквідацію Канцелярії, створивши одночасно при Сенаті Таємну експедицію, до якої перейшли не тільки функції ліквідованої канцелярії, а і її службовці.

1731, 17 березня Іменним указом Анни Іоаннівни скасовано закон Петра І від 1714 р. про єдиноспадкування дворянських маєтків. Одному з дворянських синів або єдиному сину в сім’ї дозволялося для кращого управління господар­ством залишатися вдома.

1731 Призначення англійськими масонами капітана Дж. Філіпса великим майстром у Росії.

Масонство, франкмасонство (у перекладі з фр. — вільний муляр), філолофсько-етичне явище суспільно-інтелектуального життя, релігійно-етичний рух. Назва (Орден вільних мулярів), організаційну структуру (об’єднання в ложі, ієрархічні ступені), традиції масонство запозичило від середньовічних цехів (братств) будівельників-мулярів, почасти від лицарських і містичних орденів (тамплієри, розенкрейцери та ін.). Учасники руху ставили своїм завданням удосконалювання людської природи, приділяли особливу увагу питанням етики, проповідували ідею всесвітнього братерства, взаємодопомоги, виступали проти релігійної і національної нетерпимості.

У сучасній історичній науці історію масонства виводять з 1717 р., коли у Великий Британії було створено першу “Велику ложу Англії”. Протягом декількох десятиліть масонство поширилося в усьому християнському світі.

За масонськими переказами, першим російським вільним муляром був цар Петро І, однак документальні підтвердження його причетності до масонства не виявлено. Але відомо, що масонами були Лефорт і Брюс, які належали до оточення Петра І. Ще за його життя в Петербурзі утворилася масонська організація “Святого Андрія”, від якої і походить назва першої найвищої державної нагороди петровської імперії (орден Андрія Первозваного) та андріївського стяга.

Російські піддані стали вступати в масонські ложі за кордоном на початку 1730-х рр. (К.Г. Розумовський, З.М. і І.Г. Чернишови та ін.).

У 1731 р. англійські масони призначили капітана Дж. Філіпса провінційним великим майстром Росії. У1741 р. цю посаду обійняв генерал російської служби Дж. Кейт.

У 1740—1760-х рр. масонство в Росії було нечисленним і поєднувало переважно іноземців, що жили в Петербурзі, а також представників аристократії (ложа Р.І. Воронцова, до якої входили І.М. Болтін, А.П. Сумароков, князь М. М. Щербатов та ін.). Серед масонів був і великий князь Петро Федорович (майбутній імператор Петро III), який відкрив свою ложу в Оранієнбаумі.

На початку 1770-х рр. російське масонство очолив І.П. Єлагін (вільний муляр з 1750 р.), який став великим майстром, керівником “першого єлагинського союзу”, що об’єднав 14 лож. Завдяки негласному заступництву титулованих і чиновних осіб (одним із керівників “єлагінського союзу” був, зокрема, петербурзький губернатор С.Ф. Перфільєв) чисельність російського масонства швидко зростала. Ложі “єлагінського союзу” нагадували модні клуби, де збирався цвіт столичного суспільства.

Прагнучи «зломити абсолютизм англійців» у російському масонстві, Берлінська національна ложа направила в 1770 р. у Петербург барона І.Г. Рейхеля, який обійняв посаду директора наук у Сухопутному шляхетному корпусі. Незабаром Рейхель створив свій масонський союз (“рейхелевський”), що об’єднав 8 лож. У 1776 р. “єлагінська” і “рейхелевська” системи об’єдналися, утворивши 20 лож. Новий союз приділяв особливу увагу проблемам релігійно-морального удосконалювання й здобув популярність своєю благодійною діяльністю.

У 1776 р. частина російських масонів направила у Швецію князя Олександра Куракіна, щоб “сприйняти” там “правдиве” масонство. У 1778 р. у Росії було засновано першу ложу “шведської” системи. Серед її керівників були князь Г.П. Гагарін, князь Олексій Куракін, І.А. Дмитревський, І.М. Дерібас, Ф.П. Фрез, які брали активну участь у залаштунковій придворній боротьбі, орієнтуючись на великого князя Павла Петровича (майбутній імператор Павло І).

Незабаром у складі “шведської” системи (21 ложа) була створена ієрархічна структура “вищих” масонських ступенів на чолі з “невидимим” (таємним) капітулом “Фенікс”. Політична активність учасників “шведської” системи викликала невдово­лення імператриці Катерини II, яка вислала кількох відомих масонів зі столиці, а ложі (зокрема і “єлагінські”) фактично припинили діяльність.

З кінця 1770-х рр. центром російського масонства стала Москва. Наприкінці 1770-х — на початку 1780-х рр. московські масо­ни встановили тісні контакти з німецькими ложами і створили декілька незалежних “майстерень” (“Три прапори”, “Гармонія” та ін.), членами яких стали М.І. Новиков, князі М.М. і Ю.М. Трубецькі, М.М. Херасков, граф П. О. Татіщев, князь А.А. Черкаський та ін.

Видатну роль серед московських масонів грав проф. Москов­ського університету І.Г. Шварц, що прибув до Росії в 1779 р. У 1782 р. у Вильгельмсбаді відбувся масонський конвент (з’їзд), що визнав Росію незалежною 8-ю масонською провінцією. Присут­ній на конвенті Шварц встановив зв’язки з берлінськими розенкрейцерами.

На початку 1784 р. московські масони вирішили примкнути до нового (“розенкрейцерського”) союзу, що сформувався в Ордені вільних мулярів. Орденським начальником у Росії став Шварц, а після його кончини (1784) — барон Г.Я. Шредер.

Російські “розенкрейцери” приділяли особливу увагу суспільній і просвітницькій діяльності: створили Збори університетських вихованців, Дружнє вчене товариство; Друкарську компанію, Філологічну і Перекладацьку семінарії, бібліотеку, відкрили кілька шкіл. Крім видавничої діяльності, яку очолював Новиков, масони займалися добродійністю: надавали допомогу бідним, відкрили безкоштовну аптеку, лікарню, роз­давали хліб під час неврожаю тощо. Іноземні зв’язки московських масонів, їхня просвітницька діяльність, а також спроби встановити через В.І. Баженова контакти з великим князем Павлом Петровичем викликали занепокоєння імператриці Катерини II, яка у 1785 р. наказала “оглянути” Новикова в Законі Божому, передивитися видані ним книги і провести інспекцію створених за його участю шкіл. Московський архієпископ Платон і губернський прокурор О.О. Тельс, які проводили розслідування, визнали Новикова “гарним християнином”, однак у січні 1786 р. Катерина II наказала закрити всі приватні школи і лікарні, заборонила друкувати в приватних друкарнях книги духовного змісту (6 книг, виданих московськими “розенкрейцерами”, були заборонені до продажу). У 1792 р. М.І. Новиков, М.І. Багрянський, В.Я. Колокольников і М.І. Невзоров були арештовані, Трубецькой, Лопухін та інші відомі масони вислані у свої маєтки, низку їхніх видань вилучили і знищили. За височайшим велінням Новикова ув’язнили у Шліссельбурзькій фортеці, де тримали до воцаріння Павла І. Ідейним керівником московських масонів став Поздєєв. Розгром урядом Катерини II гуртка М.І. Новикова став першою серйозною пересторогою для “вільних каменярів”, змусивши їх частково законспірувати свою діяльність. У 1797 р. імпера­тор Павло І, сполошений участю масонів у двірцевих змовах, ка­тегорично заборонив діяльність лож, яка на той час була ще напівлегальною.

Вийшовши на волю, М.І. Новиков у 1797 р. призначив Г.М. Походяшина й А.Ф. Лабзіна керівниками масонських лож у Москві та Петербурзі. У 1798—1800 рр. у Москві оформилася ложа “Нептун” на чолі з П.І. Голеніщевим-Кутузовим, у Петербурзі — ложа “Вмираючий сфінкс” на чолі з Лабзіним. Прихильники “шведської” системи заснували в Петербурзі ложу “Пелікан”.

Участю у змові проти Павла І, що завершилася царевбивством, “вільні каменярі” певною мірою, взяли політичний реванш. Олександр І хоч і підтвердив у 1801 р. чинність указу свого батька про заборону масонства, на початку царювання перебував під сильним впливом П. Зубова, П. Палена та інших масонів.

1731 У Петербурзі було засновано перший шляхетський кадетський корпус — воєнізований навчальний заклад для дворянських підлітків, по закінченні якого вони могли вступати на служ­бу вже не рядовими, а офіце­рами.

1732, 21 січня Рештський трактат Росії і Персії. Повернення Персії півден­ного узбережжя Каспійського моря.

1733—1743 Велика Північна експедиція з дослідження Сибіру, узбережжя Північного Льодовитого океану, Камчатки.

1733—1735 Війна за Польську спадщину.

У лютому—червні 1734 р. російські війська під командування П. Лассі, а потім Б.К. Мініха оточили і захопили Данциг, де переховувався французький кандидат на польський прес­тол — Станіслав Лещинський. Саме тут вперше росіяни зіткну­лися з французами. На допомогу гарнізону просувався польський загін А. Тарло (8 тис. осіб) У м. Височин шлях йому перетинав російських загін на чолі з П. Лассі. Поляки змушені були відступити, втративши 1 тис. осіб Бойові втрати росіян становили бл. 3 тис. осіб. Лещинський таємно залишив фортецю, і 28 червня 1734 р. її гар­нізон остаточно склав зброю.

У 1735 р. французи витіснили австрійців. У цій ситуації Анна Іоаннівна вирішила направити до Рейну 20-тисячний корпус Лассі. 8 червня 1735 р. він розпочав похід. Це була перша поява росіян у Західній Європі. Наприкінці літа корпус Лассі розташувався на території герцогства Вюртемберг. Французи погодились на мирні переговори. 3 жовтня французи і австрійці уклали перемир’я, яким фактично закінчилася війна за Польську спадщину. Офіційним королем Польщі визнавався російський кандидат Август III. За зразковий похід і успіх у цій війні П. Лассі отримав чин генерал-фельдмаршала.

1735—1801 Життя та діяльність І.І. Голікова.

Іван Іванович Голіков — історик; син курського купця. Початкова освіта Голикова було досить убога. C дитинства Голіков захопився діяльністю Петра I. Життя в Москві, Оренбурзі й Петербурзі, зв’язки у торгових справах, а також обрання депутатом у комісію для створення проекту нового Уложення (1767) дали можливість Голікову спілкуватися з людьми, які близько знали події петровського царювання. Потроху Голіков почав записувати почуте, збирати письмові матеріали. Засуджений до заслання в Сибір у справі про зловживання у винному відкупі, Голіков був помилуваний з нагоди відкриття пам’ятника Петру Великому в Санкт-Петербурзі у 1782 р. Тоді Голіков прилюдно дав клятву написати історію Петра I. Переселившись у Москву, він присвятив подальші роки життя здійсненню своєї обіцянки. Голіков брав матеріали у народних переказах, московських букіністів, архівах Академії наук, Іноземної колегії, провінційних архівах. Власна бібліотека Голікова містила до 1500 друкованих і рукописних книг. За сприяння Демідова, Голиков видав у 1788—1789 рр. “Діяння Петра Великого, мудрого перетворювача Росії, зібрані з достовірних джерел і розташовані за роками”. Успіх книги, що швидко розійшлася, спонукав автора опублікувати в 1790—1797 р. ще 18 томів “Доповнень”.

Друге компактне видання матеріалів Голікова вийшло у Москві в 1837—1843 рр. Воно було зручніше за перше, завдяки загальному покажчику, але вважається менш повним. Праця Голікова — простий хронологічний звід даних, до того ж без перевірки фактів, із частими помилками в читанні рукописного матеріалу. Почуття захоплення й безмежного благоговіння до Петра, наївне преклоніння перед своїм кумиром позбавили Голікова можливості критично оцінити джерела. Однак для свого часу “Діяння” мали величезне значення як перший старанний звід фактів і спроба систематизувати їх. На “Діяннях” виховувалося не одне покоління російських людей, і той ореол надзвичайних досягнень, позбавлених корінь у минулому, котрим до середини XIX ст. була оточена діяльність Петра I, був створений значною мірою працею Голікова.

До оприлюднення нових даних про Петровську епоху (праці М.Г. Устрялова, С.В. Соловйова) праці І. Голікова були єдиним серйозним джерелом майже для всіх істориків петровського царювання (Галем, Бергман та ін.).

Інші праці І.І.Голікова: 1) “Анекдоты, касающиеся до Петра Великого” (вид. 2-е, М., 1798, вид. 3-е, 1807) — власне це передрук XVII тому “Дополнений”, з доповненнями нових даних; 2) “Историческое изображение жизни Лефорта” (М., 1800) — частина задуманого ще при обробці “Деяний” ряду біографій сподвижників Петра I; 3) “О упадке и возвышении российского курса” (М., 1809).

1735—1739 Російсько-турецька війна.

Першою операцією війни був невдалий похід російських військ на чолі з І.М. Леонтьєвим (40 тис. осіб) проти Кримського ханства у жовні 1735 р. Скориставшись тим, що основні сили хана відійшли в Дагестан (для допомоги Туреччині у війні проти Персії), російське командування поставило за мету захопити Крим. Похід розпочався у складних кліматичних умовах. З 13 жовтня розпочалися дощі, потім сніг і вдарили морози. Подолали лише половину шляху, а від голоду і хвороб померло 9 тис. осіб і здихло 3 тис. коней. Леонтьєв відбив наступ кримців біля Конських вод, але ця перемога, що відкривала шлях до Криму, не мала жодного значення. Попереду був засніжений степ. На військовій раді було вирішено відступити в Україну. У березні — червні 1736 р. російські війська під проводом П. Лассі захопили Азов. За умовами капітуляції населення міста отримало право вийти до Туреччини (скористалося цим 45 тис. осіб). 21 травня 1736 р. російські війська (58 тис. осіб) на чолі з Б. Мініхом захопили Перекоп — оборонну 8-кілометрову систему, що простяглася від Чорного до Азовського морів. Після взяття Перекопу армія Мініха вступила до Криму і 16 червня 1736 р. оволоділа столицею ханст­ва — Бахчисараєм. Але через брак питної води і хвороби, росіяни змушені були залишити Крим. Армія Мініха під час цього походу втратила 30 тис. осіб.

У наступному році (30 червня 1737 р.) російська армія (70 тис. осіб) на чолі з Б. Мініхом оточила Очаків. Розпочався штурм, під час якого росіяни втратили бл. 4 тис. осіб. За браком продовольства Мініх змушений був припинити воєнні дії і відійти в Україну. 12 липня 1737 р. біля р. Салгір відбулася битва між російською армією на чолі з П. Лассі (40 тис. осіб) і загоном (15 тис. чол.) кримських татар на чолі з ханом Фатих-Гіреєм. Лассі обійшов перекопські укріплення по Арабатській стрілці і завдав поразку татарам, які змушені були відступити в гори. Незважаю­чи на успіх, Лассі невдовзі залишив Кримський півострів у зв’язку з нестачею продовольства і води.

14—30 жовтня 1737 р. 50-тисячна турецько-татарська армія спро­бувала захопити Очаків. Втративши бл. 10 тис. осіб під час штурмів і стільки ж від чуми, що поширилася тут, турки зняли осаду й відійшли до Бендер. У наступному році у зв’язку з епідемією чуми росіяни покинули фортецю. У травні—серпні 1738 р. відбувся похід російської армії на чолі з Б. Мініхом до р. Дністер з метою захопити фортецю Бендери. 18 травня армія вирушила від Дніпра до Дністра. Підійшовши до Дністра, росіяни так і не змогли його форсувати. Відчувалося велике перевантаження армії обозами. Наприкінці серпня Б. Мініх відійшов за р. Буг у зв’язку з падежем коней та волів. Значну частину гармат кинули в колодязі, снаряди зарили в землю. Втрати російської армії, в основному внаслідок хвороб, становили 25 тис. осіб. 17 серпня 1739 р. біля села Ставучани (на південний захід від Хотина) відбулася битва російської армії (48 тис. осіб) на чолі з Б. Мініхом і турецьким військом (до 90 тис. осіб) на чолі з Велі-пашою. Ставучанська битва стала однією з найбільших перемог у війни. Після неї турецька армія перестала існувати як організована сила. її загони відступили за Дунай, Молдавія прийняла російське підданство.

19 серпня залишений напризволяще гарнізон Хотина капітулював. Але ці успіхи були зведені нанівець підписанням Белградського мирного договору 18 (29) вересня 1739 р., за яким Росія повертала Османській імперії практично всі свої завою­вання.

Белградські мирні договори 1739 рр. — акти про завершення війни 1735—1739 Росії у союзі з Австрією проти Туреччини. Підпи­сані 1 (12) вересня і 18 (29) вересня 1739 р.

Перший договір (окремо від Росії) уклала Австрія, чия армія зазнала великих втрат у воєнних діях проти турецького війська. Туреччині поверталися Сербія та Мала Валахія.

Капітуляція Австрії та загострення відносин зі Швецією зму­сили і Росію того самого місяця підписати під Белградом мирний договір. За його умовами:

• Росії відійшли невеликі території у Правобережній Україні вздовж середньої течії Дніпра;

• вона повернула собі Азов;

• отримала право збудувати фортецю на острові Черкаський на Дону, а Туреччина — у гирлі Кубані;

• Росії заборонялося тримати флот на Чорному та Азовсь­кому морях;

• купцям кожної сторони дозволялася вільна торгівля на території другої сторони на умовах, які діяли для купців третіх країн.

Белградський договір від 18 (29) вересня 1739 р. втратив силу після укладення Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р.

1736, 31 грудня Термін служби дворян встановлювався у 25 років, а її початок призначався з 20-літнього віку.

1738 Заснування першої балетної школи в Петербурзі.

1740—1764 Роки життя Іоанна Антоновича — російського імператора (1740—1741) 25 листопада 1741 р. був скинутий Єлизаве­тою Петрівною за допомогою гвардії та ув’язнений. З 1756 р. перебував у Шліссельбурзь­кий фортеці, де й був убитий охоронцями під час спроби В.Я. Мировича звільнити його.

1741, 24 липня —1743, 23 січня Російсько-шведська війна.

Учасники війни: 1) Швеція (нападаюча сторона); 2) Росія (зазнала неспровокованого, несподіваного нападу).

Мета війни: реванш за Північну війну 1700—1721 рр. (Швеція).

Причини війни: відволікання Росії війною з Туреччиною, відсутність у Петербурзі головних сил російської армії на чолі з фельдмаршалом Мініхом і слабкість уряду Анни Леопольдівни вселяли в шведські правлячі кола надії на швидкий успіх і тому вони прагнули скористатися ситуацією.

Привід до війни. Вбивство в Сілезії шведського дипломатичного агента майора Синклера під час його повернення із Туреччини з секретними документами про шведсько-турецькі переговори. Це вбивство було приписано Росії, і шведський натовп в Стокгольмі, підбурюваний активістами партії “капелюхів”, влаштував погром російського посольства. Незважаючи на непідготовленість до війни, Швеція оголосила Росії війну.

Дипломатична підготовка війни Швецією:

1. Підписання 22 грудня — 2 січня 1739—1740 рр. у Стамбулі шведсько-турецького союзного і військово-наступального договору.

2. Усна домовленість посла Швеції в Петербурзі Еріка Матіаса фен Нолькена з царівною Єлизаветою про те, що у разі наступу шведських військ на Петербург вона підтримає їх, поваливши уряд Анни Іоаннівни.

3. Російський уряд, прагнучи уникнути війни зі Швецією, взяв на себе зобов’язання сплатити борг Карла XII голландським банкірам у сумі 750 тис. червінців за рахунок зборів від ризької митниці — єдино за шведський нейтралітет. Тоді Швеція уклала угоду з Францією, вимагаючи за свій нейтралітет — 300 тис. рейхсдалерів, які Франція мала внести гамбурзьким банкірам. Однак Франція вимагала, щоб за ці гроші шведи проводили активну антиросійську політику.

Початок війни:

Швеція оголосила війну Росії маніфестом від 24 липня (4 серпня) 1741 р. у Стокгольмі. Росія видала маніфест про війну зі Швецією 13 (24) серпня 1741 р. у Петербурзі. Воєнні дії почалися 22 серпня (2 вересня) 1741 р.

Шведські сили: 5 тис. осіб у Фрідріхсгама (генерал-лейтенант Будденброк), 3 тис. осіб біля Вільманстранда (генерал-майор Врангель). Російські сили: 20 тис. осіб біля Виборга (фельдмаршал П. П. Лассі).

Хід воєнних дій.

Армія Лассі підійшла до шведського кордону 3—4 вересня і через день взяла м. Вільманстранд, почавши швидко просуватися у Фінляндії. Хоча шведська армія була посилена до 17 тис. осіб і командування нею взяв К. Левейгаупт, шведи стали уникати активних дій, відступаючи перед російською армією.

Двірцевий переворот Єлизавети в листопаді 1741 р. перервав бойові дії російської армії, що отримала наказ нової цариці укласти неформальне перемир’я зі Швецією. Почалися мирні переговори. Незважаючи на те, що Єлизавета Петрівна відмовилася від французького посередництва, Франція заявила 8 (19) березня 1742 р. в Парижі про примирення Росії і Швеції.

Оскільки Швеція висунула на переговорах вимоги перегляду Ніштадтського миру і не погоджувалася на жодні поступки, переговори були перервані і російська армія почала наступ у Фінляндії. У червні 1742 р. російські війська (35 тис. осіб) без бою оволоділи Фрідріхсгамом, шведи (20 тис. осіб) відступили до Гельсінгфорса. Фельдмаршал Лассі, незважаючи на наказ з Петербурга зупини­тися на р. Кюмійоки, продовжував наступ і зайняв Гельсінгфорс, зайшовши в тил шведських військ і примусивши капітулювати угруповання в 17 тис. осіб, (24 серпня (4 вересня) 1742 р.), а 8 вересня 1742 р. взяв столицю Фінляндії — м. Або (Турку). Бойові дії було припинено в листопаді 1742 р. Шведи вимушені були погодитися на мирні переговори, оскільки російські війська зайняли всю Фінляндію.

Формально переговори про мир почалися лише 23 січня (3 лютого) 1743 р., тому ця дата вважається датою закінчення війни (воєнних дій).

Переговори про мир тривали в м. Або п’ять місяців і завер­шилися підписанням миру 7 (18) серпня 1743 р.

Договір складається з преамбули, 21 (I—ХХІ) статті і двох додатків:

Термін дії: безстроковий (т.зв. “вічний мир”).

Абоський договір:

• по-перше, майже дослівно повторював основні умови Ніштадтського миру, порушеного війною Швеції в 1741—1743 рр. проти Росії;

• по-друге, приєднував до них умови про територіальні поступки Швеції на користь Росії, які випливали з перемоги російської армії у війні, розв’язаній Швецією.

Територіальні зміни за Абоським миром. До Росії відійшла Кюменегордська губернія — весь басейн р. Кюмі з містами Фрідріхсгамом і Вільманстрандом, а також м. Нейшлот (Нюслотт), по-фінському — Олавілінна з провінцією Саволакс. Отже, до Росії відходила частина Фінляндії.

Російсько-шведський кордон, починаючи від узбережжя Фінської затоки, відтоді проходив прямо на північ по руслу р. Кюмі, потім по її першій притоці зліва і кордонах басейну р. Кюмі на сході аж до м. Нейшлота в Саволаксі, а звідти вздовж старого російсько-шведського кордону.

Передбачалося нове розмежування на російсько-шведському кордоні, однак воно так і не відбулося.

Фактично договір в Або за пунктом про кордон так і залишився невиконаним протягом більше ніж півстоліття — до нової російсько-шведської війни 1788—1790 рр.

1741—1761 Правління Єлизавети Петрівни.

Єлизавета Петрівна — російська імператриця (1741—1762), дочка Петра І.

Ліквідувала біронівщину і відновила у Росії систему дер­жавного управління часів свого батька, сприяла зміцненню Російської імперії і розширенню приві­леїв дворянства. Під час її правління знову почав працювати Сенат (1741), відновили свою роботу колегії, прокуратура, міські магі­страти. Було скасовано смертну кару, зменшено штати і звужено сферу діяльності Таємної канцелярії.

Під впливом фаворита О.Г. Розумовського, з яким Єлизавета перебувала у морганатичному шлюбі, у 1744 р. здійснила подорож в Україну. Вона задовольнила прохання козацької старшини про відновлення в Україні гетьманства. Останнім гетьманом Лівобережної України було обрано у 1750 р. на раді у Глухові К.Г. Розумовського. За царювання Єлизавети Петрівни було скасовано об­тяжливі для українців мита, дозволено вільну торгівлю між Малою і Великою Росією, з України виведено російські полки, відновлено вибори митрополита Київського. Функції зносин з Україною було передано з відання Сенату до Колегії закордонних справ Російської імперії.

За часів Єлизавети Петрівни Росія взяла участь у Семи­літній війні 1756—1763 рр.

1743, 24 березня Указ Єлизавети Петрівни про скасування смертної кари.

1747—1799 Життя та діяльність Олександра Андрі­йовича Безбородька, російського державного діяча.

Олександр Андрійович Безбородько (14 (25) березня 1747 р. — 6 квітня 1799 р.) — державний діяч Росії, дипломат, князь. Син генерального писаря гетьманського уряду А.Я. Безбородька.

Закінчив у 1765 р. Київську академію. Тоді ж розпочав у Глухові службу бунчуковим товаришем, згодом був призначений управителем канцелярії генерал-губернатора Малоросії П. Рум’янцева, який гідно оцінив здібності та працьовитість молодого канцеляриста. У 1767 р. Безбородько став членом Генерального суду. Але через два роки у зв’язку з початком російсько-турецької війни був відправлений у діючу армію. Командував ніжинським, лубенським і миргородським козацькими та російськими компанійськими полками. Брав участь у бойових операціях на річках Ларга, Кагул, у штурмі турецьких укріплень під Силістрією. Виявив неабиякий дипломатичний хист під час підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору 1774 р. між Росією і Туреччиною. Наступного року був призначений особистим сек­ретарем російської імператриці Катерини II. На початку 80-х рр. Безбородько відігравав провідну роль у департаменті закор­донних справ.

У 1786 р., коли він став членом “Ради при її Імператорської Величності”, на нього було покладено обов’язки оголошувати Раді волю імператриці і доповідати останній протоколи Ради. У1791 р. Безбородько підписав вигідний для Росії Ясський мирний договір із Туреччиною. Всі маніфести з 1776 по 1792 р. було складено Безбородьком. Він підписав 387 іменних указів, через нього протягом 16 років надходили до імператриці всі справи стосовно зовнішньої політики і багатьох справ внутрішнього управління.

Після смерті Катерини II новий імператор Росії Павло І при­значив Безбородька державним канцлером і надав титул найсвітлішого князя.

Ще у 1785 р. Безбородьку було надано титул графа Священ­ної Римської імперії. Під впливом Безбородько цар видав у 1796 р. указ про відновлення в Україні порядків колишньої Гетьманщини, хоча цей документ не був реалізований на практиці.

Безбородько був великим землевласником. Подаровані йому російськими монархами маєтки з десятками тисяч кріпаків знаходилися в Україні, Росії і Литві. У заміському палаці під Петербургом Безбородька зібрав унікальну колекцію — понад 300 оригінальних полотен європейських художників. Ці картини згодом стали надбанням Ермітажу. Він підтримував тісні зв’язки з літераторами та іншими вітчизняними і зарубіжними діячами культури. Був членом Російської АН і мав звання почесного аматора Академії мистецтв.

1750 Федір Григорович Волков заснував у Ярославлі перший у Росії публічний театр.

1754—1762 Будівництво Зимового палацу за проектом архітектора В.В. Растреллі.

1755, 12 січня Указ про заснування Московського університету.

1757, 6 листопада Заснування Академії мистецтв.

1756—1763 Семилітня війна.

Семилітню війну спричинила боротьба між Великою Британією і Францією за колонії в Північній Америці та Ост-Індії. Англо-французькі збройні сутички почалися в 1754—1756 рр. у Канаді, і в 1756 р. Великобританія оголосила війну Франції. Цей конфлікт значно змінив традиційні політичні зв’язки між євро­пейськими державами. Австрія намагалася повернути Сілезію, захоплену Пруссією у війні за Австрійську спадщину в 1740—1748 рр.

На початку війни було створено дві коаліції: з одного боку — Пруссія, Велика Британія, деякі німецькі держави (Гессен-Кассель, Брауншвейг, Шаумбург-Ліппе та Саксен-Гота), з другого — Австрія, Франція, Росія, Швеція, Саксонія та більшість німецьких держав, що входили до Священної Римської імперії. Фрідріх II мав мету захопити Саксонію і обміняти її на Богемію (Чехію), а також поставити Польщу у васальну залежність від Пруссії. Австрія хотіла повернути Сілезію, Франція — захопити Ганновер, а Швеція — Прусську Померанію. Росія прагнула розширити кордони на Заході, приєднавши польські землі.

У серпні 1756 р. Фрідріх II вторгся до Саксонії, котра капіту­лювала. У квітні 1756 р. — прусські війська завдали поразки австрійській армії фельдмаршала Брауна під Прагою і блокува­ли її. На допомогу підійшла австрійська армія фельдмаршала Л. Дадна і в червні завдала поразку прусським військам під Каліне. Фрідріх II змушений був залишити Чехію.

Навесні 1757 р. у війну вступили союзники Австрії. Фрід­ріх II, покинувши Саксонію, виступив проти франко-імперських військ і переміг їх під м. Росбах наприкінці жовтня після розгрому австрійських військ захопив усю Сілезію.

У травні 1757 р. російські війська під командуванням фельд­маршала Степана Апраксина вирушили до Східної Пруссії. 19 серпня в битві біля Гросс-Єгерсдорфа він переміг корпус Левальда. Нерішучість Апраксина під час хвороби Єлизавети Пет­рівни змусила його відступити на територію Литви. Імператриця відкликала Апраксина і призначила на його місце генерала Вільяма Фермора. Зимою 1757—1758 рр. російська армія знову увійшла до Східної Пруссії і 11 січня 1758 р. зайняла Кенігсберг, який було приєднано до Росії. В 1758 р. Фрідріх II в основному спрямував свої зусилля проти австрійських і російських військ. Він увійшов до Чехії. 14 серпня відбулася кровопролитна битва під Цорндорфом, що завершилася безрезультатно. В 1758 р. воєнні дії не принесли успіху жодній зі сторін, що вик­ликало недовіру членів антипрусської коаліції один до одного.

Весною 1759 р. російську армію очолив генерал Петро Салтиков, який розбив корпус прусського генерала К.Г. Веделя під Пальцигом. 12 серпня сталася Кунерсдорфська битва, в ході якої прусську армію було розгромлено. В 1760 р. внаслідок неузгод­жених дій союзників жодних важливих успіхів не було досяг­нуто. Російські війська 28 вересня захопили Берлін, та оскільки їх не підтримали австрійські війська, місто довелося зали­шити. У зв’язку з хворобою фельдмаршала Салтикова команду­вання російськими військами взяв на себе фельдмаршал Олександр Бутурлін. У 1761 р. значних воєнних дій не було, крім битви за фортецю Кольберг, під час якої російським корпусом командував Петро Рум’янцев. В цьому самому році Іспанія вступила у війну на боці Франції, а Португалія — на боці Великої Бри­танії.

Становище Пруссії ускладнилось. 5 січня 1762 р. померла імператриця Єлизавета Петрівна і російський трон посів ревний прихильник Фрідріха II — Петро III. Він припинив війну, повер­нув Пруссії всі захоплені російськими військами території і 24 квітня (5 травня) 1762 р. уклав з Пруссією союзний договір. Через місяць з війни вийшла Швеція. Хоча 28 червня внаслідок двірцевого перевороту владу в Росії здобула Катерина II і союзний договір було розірвано, бойові дії вже не відновились. Вихід Росії з війни фактично врятував Пруссію. Наприкінці жовтня 1762 р. Пруссія підписала мирний договір із Францією, а в листо­паді — перемир’я з Австрією.

Війна на морі та в колоніях спочатку була успішною для Франції, але з 1758 р. французький флот і війська в колоніях стали зазнавати поразок. Англійські війська захопили Канаду (1760), частину Луїзіани, Флориду і більшість французь­ких колоній в Індії. 30 січня 1763 р. між Великою Британією і Францією було укладено Паризький мирний договір, до якого приєдналися Іспанія та Португалія. Завершилась Семилітня вій­на Губертусбурзьким миром, який було підписано 4 (15) лютого 1763 р. між Пруссією з одного боку і Австрією та Саксо­нією — з другого. Договір підтвердив прусське володіння Сілезією і графством Глау.

Семилітня війна не змінила політичної карти Європи, але суттєво вплинула на співвідношення сил в угрупованнях, що брали в ній участь. Велика Британія значно розширила ко­лоніальні володіння за рахунок Франції та Іспанії і перетворила­ся на найсильнішу морську державу. Змінила своє становище Пруссія, а Франція вийшла з війни істотно послабленою; політичне виснаження її посилило внутрішню кризу і призвело до Великої французької революції. Ослаблена Австрія перейшла на бік Росії у боротьбі проти Туреччини. Росія продемонструвала силу свого військового мистецтва і, втративши загиблими 120 тис. осіб, територіально нічого не здобула, крім ідей про аграрні нововведення, раціоналізацію сільського господарства та тарганів.

1762—1796 Правління Катерини II.

Катерина II Олексіївна (24 квітня 1729 — 6 листопада 1796) — імператриця, дружина імператора Петра III; після перевороту 1762 р. правила одноосібно і самодержавно.

За її царювання зміцніла абсолютна монархія, яка була схожа на освічений абсолютизм.

Освічений абсолютизм став характерним для Австрії, Данії, Іспанії, Португалії, Швеції, певною мірою Пруссії та Росії. За нього скасовано деякі станові привілеї, поліпшено державне управління, проведено земельну, церковну, судову та шкільні реформи, пом’якшено цензуру тощо.

Катерина II намагалася поєднати ідеали французьких просвітителів з російською дійсністю, про що свідчать її «Наказ» 1766 р., в якому запозичено ідеї французьких мислителів, а також діяльність Комісії для складання проекту нового Уложення, ліберальна політика у сфері книговидання (указ про вільні друкарні, заохочення приватних видань та ін.), переклад і видання французької “Енциклопедії, або Тлумачного словника наук, мистецтв і ремесел”, творів просвітителів.

За Катерини II сформувалися станові привілеї дво­рянства, посилилось пригноблення селянських мас (повстання Пугачова 1773—1775 рр.), здійснювалась активна зовнішня політика. Вона була спрямована на забезпечення безпеки Росії від турецько-кримської агресії і перманентної загрози Швеції на Балтиці, виявилася у спробі нейтралізувати Австрію і Пруссію за рахунок вимушеної поступки у вирішені питання про Польщу, в активній протидії Англії й у відвертій підтримці Американської революції і нової держави — США. В результаті російсько-турецьких воєн (1768—1774, 1787—1791) та трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) Російська імперія захопила більшу частину українських зе­мель (крім Галичини, Буковини та Закарпаття).

Катерина II проводила політику, спрямовану на остаточну ліквідацію автономії України: у 1764 р. було скасовано гетьман­ство, у 1765 р. розформовано козацькі полки на Слобожанщині, у 1775 р. остаточно зруйновано Запорозьку Січ, у 1782 р. ліквідовано у Гетьманщині полкову та сотенну адміністрацію і запровад­жено поділ на три намісництва, у 1783 р. розформовано на Лівобережжі козацькі пол­ки і юридично запроваджено кріпосне право. У 1785 р., видавши «Жалувану грамоту дворянству», Катерина II законодавчо оформила права і привілеї російського дворянства і прирівняла до нього українську козацьку старшину, закріпивши за нею земельні володіння. У внутрішній політиці спостерігався інтенсивний розвиток економіки (промисловості, торгівлі), у га­лузі культури та освіти правління Катерини II позначилося подаль­шою русифікацією України.

1762, 18 лютого Петро III підписує Маніфест про вольність дворянства, за яким дворяни звільнялися від обов’язкової державної служби.

1762, 21 березня Указ Петра III про секуляризацію церковних володінь.

1764, 26 лютого Маніфест Катерини II про секуляризацію церковних володінь у Центральній Росії.

Секуляризація — (від лат. saecularis — світський) — 1) звільнення від церковного впливу (в громадській та інтелектуальній діяльності, в художній творчості); 2) вилучення певної сфери з церковного відання і передання її в громадське чи суспільне, на­приклад, шкільного викладання; 3) перетворення церковної та мо­настирської власності на державну. Цей термін, як встановив М. Хеккель, уперше вжив для позначення подібних про­цесів у 1646 р. французький посланець у Мюнстері Лонгевіль. З того часу він набув загального вжитку в західноєвропейській (особливо англомовній) історіографії. Російські історики застосували цей термін лише щодо західноєвропейського досвіду і сек­вестрування монастирського землеволодіння в 1764 р. на теренах Центральної Росії. Українські історики також використовують термін “секуляризація”, коли йдеться про церковні реформи в Лівобережній та Правобережній Україні наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Секуляризація конфесійної власності в Європі була однією із суттєвих ознак кризи феодальних відносин, сприяла пе­ретворенню церкви на просте і слухняне знаряддя держави.

1764 Заснування Катериною II колекції Імператорського Ерміта­жу.

1764, 10 листопада Скасування гетьманства в Україні, а в 1775 р. і ліквідація Запорозької Січі. Кінець ук­раїнської автономії.

1766 Приєднання до Росії Алеутських островів.

1767, 30 липня — 1768, 8 грудня Робота Комісії для складання проекту нового Уложення.

Комісія для складання проекту нового Уложення (Катерининська комісія) — дорадчі збори, скликані для створення нового зводу законів — нового Уложення замість застарілого Соборного уложення 1649 р.

14 (25) грудня 1766 р. Катерина II видала маніфест, яким проголошувалося утворення названої Комісії. Мета — зміцнення самодержавства та дворянської диктатури.

Комісія була сформована шляхом обрання до її складу пред­ставників від державних установ, дворян, найманих солдатів, козацтва, державних селян, осілих народів (за винятком духівництва і кріпаків). Всього до Комісії було обрано 564 де­путати. Структурно вона складалася з так званої Великої комісії та 19 приватних комісій.

Діяльність Комісії почалась у Москві 30 липня (10 серпня) 1767 р., а в лютому 1768 р. її перевели до Санкт-Петербурга. Катерина II видала спеціальний “Наказ” — сукупність правил, які визначали розпорядок і діловодство в Комісії, тобто статут Комісії. (24 глави, 655 статей, вступ та 2 до­повнення). Найкращою формою правління для Росії проголошувалося самодержавство. “Наказ” неодноразово скорочувався. З нього було вилучено статті про поліпшення становища селян і обмеження кріпацтва. Депутатам надавалися пільги: призначалася платня, вони звільнялися від смертної кари, тортур, конфіскації майна тощо.

Одним із нововведень у діяльності Комісії стали накази депутатам від виборців з викладом пропозицій, проблем і потреб. Найбільше наказів було подано від селян з пропозиціями щодо зменшення податків, з вимогами справедливого суду, права на вільну торгівлю тощо. Представники купецтва вимагали встановлення монополії на торгівлю, суду нарівні з дворянами, а також приписання до купецького стану найзаможніших селян, що займалися торгівлею. Дворяни висловлювалися за розширення своїх привілеїв, а також створення станових судів.

Накази, що передавалися виборцями депутатам з України, містили, крім станових питань, пропозиції щодо відновлення посади гетьмана, який би обирався шляхом загальних виборів, обмеження сваволі російських чиновників, розширення прав українських губерній у питаннях внутрішнього управління.

Кодифікаційні роботи почалися лише на восьмому засідан­ні — з розгляду наказів від селян. Протягом 14 засідань було прочитано та обговорено 12 таких наказів. Наступними були: законопроекти про права дворянства (11 засідань), купецтва (46 засідань), про ліфляндські та естляндські привілеї (10 засі­дань), про юстицію (70 засідань).

Катерина II припинила діяльність Комісії 8 (19) грудня 1768 р. під приводом початку війни з Туреччиною. Після закінчення цієї війни (1774) Комісія не скликалась, хоч формально існувала до 90-х рр. XVIII ст. Вона не розробила до кінця жодної пропозиції і не ухвалила жодного закону.

Діяльність Комісії стала першою в історії Росії спробою розглянути потреби всіх верств населення з погляду надання їм певних прав і свобод, а не в аспекті станових пільг та привілеїв. Комісія залишила великий законодавчий матеріал, який було використано в пізнішій законодавчій діяльності (під час підготовки Жалуваної грамоти дворянству, Жалуваної грамоти містам, Установлення про губернії тощо).

1768, 6 жовтня — 1774, 10 липня Російсько-турецька війна.

Одним із найважливіших і невідкладних зовнішньополітичних завдань Росії у другій половині XVIII ст. було розв’язання чорноморської проблеми — здобуття вільного виходу до Чорного й Азовського морів. Вирішення її вимагали насамперед назрілі потреби економічного розвитку країни та інтереси безпеки її південних і південно-західних кордонів.

Щоб досягти поставленої мети, Росія двічі — у 1768—1774 і 1787—1791 рр. — вела виснажливі війни проти Туреччини, під час яких вступала в гострі конфлікти з могутніми державами Європи, що намагалися перешкодити царському урядові у здійсненні його зовнішньополітичних планів на Півдні.

У середині червня 1768 р. гайдамаки, переслідуючи один із загонів конфедератів, порушили турецький кордон у районі Балти.

Пославшись на те, що серед гайдамаків були і запорозькі козаки — піддані Росії, Туреччина висунула ультимативну вимогу — вивести свої війська з Правобережної України і Польщі. Царський уряд, не бажаючи вступати у війну за несприятливих умов, намагався дипломатично владнати конфлікт, але 14 жовтня 1768 р. султан оголосив Росії війну.

Створювалися дві великі армії. 1-ша (командувач О.М. Голіцин) вважалася головною. Перед нею ставилось завдан­ня — оволодіти Хотином і наступати у південному напрямі з метою визволення Молдавії та Валахії і виходу на Дунай.

2-га армія, яку очолив П.О. Рум’янцев, мала прикривати лівий фланг армії Голіцина, блокувати Крим та оволодіти Північним Приазов’ям. Для дій на Кубані та Кавказі призначався окремий корпус. Передбачалося також послати з Балтійського моря у Середземне сильну ескадру з десантом.

Місцем дислокації 1-ї армії командування визначило район Києва, 2-ї — територію між Полтавою і Бахмутом.

Основні сили татар на чолі з ханом Гіреєм із району Балти вторглися в Єлизаветградську провінцію і далі на Правобережну Україну.

Це був останній в історії розбійницький напад татар на Україну. Їхнє вторгнення не досягло поставленої мети. Вони спустошили відносно невелику територію (Єлизаветградську провінцію, Орельську, Самарську і Протовчанську паланки Запорожжя, район Бахмута, частину Правобережжя), але не змогли з’єднатися з конфедератами і, головне, їм не вдалося дезорганізувати тил російської армії.

Основні битви:

1. Бойові дії в районі Хотина 1-ї російської армії під командуванням генерала О. М. Голіцина (45 тис. осіб) у квітні — вересні 1769 р. Цю могутню турецьку фортецю на правому березі Дністра захищав 20-тисячний гарнізон під командуванням Мехмет-Емін-паші. 15 квітня військо Голіцина переправилося за Дністер. Але, підійшовши до Хотина, Голіцин не зважився оточити фортецю через нестачу артилерії і 24 квітня відступив за річку. Тим часом до Молдавії прибуло 200-тисячне турецьке військо під командуванням Молдаванчі-паші. Спочатку він планував похід в Україну проти армії генерала П.О. Рум’янцева, проте, зрештою, турки вирішили усунути загрозу їх північному флангу на Дністрі. Для цього передбачалося завдати поразку росіянам біля Хотина. Основні турецькі сили залишилися в Бендерах, загрожуючи Рум’янцеву, а 60-тисячне військо під командуванням Молдаванчі-паші відправилося до Хотина.

У Петербурзі відхід Голіцина справив несприятливе враження. Командувач виправдовувався тим, що не хотів губити людей. У відповідь Катерина II зажадала повернення армії під Хотин. Голіцин підкорився і на початку липня знову перейшов Дністер. 22 липня його армія відбила у села Пашківці напад 40-тисячного війська кримського хана Гірея, а потім блокувала Хотин. Однак за наближення Молдаванчі-паші, військо якого після з’єднання з силами хана досягло 100 тис. осіб, Голіцин не став ризикувати. Маючи за спиною ріку і хотинський гарнізон, командувач 1-ї армії знову відступив на лівий берег до своїх баз.

Відступивши, Голіцин фактично запрошував Молдаванчі-пашу до активних дій, оскільки інакше весь похід турецького воєначальника в бідну на продукти харчування Північну Молдавію закінчувався нічим. Спійманий на приманку пасивністю Голіцина, Молдаванчі-паша з 80-тисячним авангардом форсував Дністер і вирушив до Кам’янця, сподіваючись у разі успіху увійти у взаємодію з польськими конфедератами та зайняти разом з ними Варшаву. Але цей похід закінчився для турок катастрофою.

Заманивши їх військо до Кам’янця, Голіцин 29 серпня атакував Молдаванчі-пашу і завдав йому жорстоку поразку. Турецьку армію відкинули за Дністер. Це був перший великий успіх росіян у війні з турками 1768—1774 рр. Він зруйнував плани турецького керівництва пробитися в Польщу на з’єднання із загонами конфедератів.

5 вересня турки, які зазнавали труднощів з постачанням, зробили другу спробу форсування Дністера. Однак їх 12-тисячний загін, що переправився на лівий берег, було повністю знищено. Ця невдача, а також нестача продовольства і фуражу змусила Молдаванчі-пашу відступити від Хотина. Разом з ним покинув фортецю й хотинський гарнізон, що не бажав помирати в голодній облозі. 10 вересня російські війська зайняли спорожнілий Хотин.

Таким чином, за рахунок умілого маневру Голіцин зумів розгромити велику турецьку армію і без бою зайняти Хотин. Взяття цієї фортеці дало росіянам можливість надалі розпочати наступальні дії в Молдавії та на Дунаї. Однак за виявлену раніше пасивність Голіцин був до того часу вже відсторонений з поста командувача 1-ї армії. На його місце Катерина II призначила генерала Рум’янцева. 2-гу армію очолив генерал П.І. Панін. Треба віддати належне імператриці — за успішно проведену Хотинську операцію зміщений Голіцин все ж отримав чин генерал-фельдмаршала.

2. Рейд авангардного російського кінного корпусу під командуванням генерала Штофельна (17 тис. осіб) в Молдавію і Валахію (територія нинішньої Румунії) взимку 1769 — весною 1770 р. Посланому генералом П. Рум’янцевим після відходу турецьких військ з Молдавії і Валахії на зимові квартири за Дунай Штофельну ставилося завдання підготувати залишений турками район як майбутню операційну базу для російської армії.

Протягом зими 1769—1770 рр. Штофельн здійснив розвідувальний рейд Молдавією і Валахією. Передусім він заарештував і змінив вороже Росії місцеве керівництво. На початку 1770 р. Штофельн завдав поразки окремим турецьким загонам біля Фокшан, потім відбив їх наступ на Бухарест під Журжей. Маючи в своєму розпорядженні корпус у районі Фокшани — Бухарест, Штофельн домігся контролю над основними комунікаціями і не дозволив туркам перенести бойові дії на лівий берег Дунаю.

Весною 1770 р. корпус Штофельна був вимушений залишити Молдавію і Валахію у зв’язку із загрозою бути відрізаним від основних сил військами кримського хана Каплан-Гірея, які вирушили з Криму до Ясс. Виступ головних російських армій затри­мувався великим спалахом чуми: через епідемію гинуло багато росіян, помер і сам генерал Штофельн. Командування прийняв генерал М.В. Репнін, якого із залишками корпусу, що відступив із Молдавії, блокували війська кримського хана на березі ріки Прут, в районі кургану Ряба Могила. Критичне становище корпусу змусило генерала Рум’янцева прискорити виступ 1-ї армії на допомогу своїм товаришам.

3. Битва біля кургану Ряба Могила на західному березі ріки Прут, в районі якого 17 червня 1770 р. між російською армією під командуванням генерала П. Рум’янцева (38 тис. осіб) із турецько-татарським військом, під командуванням хана Каплан-Гірея (до 70 тис. осіб).

У травні 1770 р. Рум’янцев вирушив на допомогу залишкам корпусу генерала М.В. Репніна, більшість воїнів якого померла від чуми, що лютувала в Молдавії. Репнін відбивав у Рябої Могили атаки кримської кінноти, що оточила його. З’єднавшись, росіяни 17 червня дали бій військам хана. Рум’янцев поділив свої сили на загони, які з кількох боків одночасно атакували війська Каплан-Гірея. Цей наступ створив загрозу оточення кримсько-турецького табору, що змусило кримського хана залишити позиції і відійти на новий рубіж до річки Ларга. Втрати росіян у ході цього маневру становили тільки 46 осіб. Кримсько-турецьке військо втратило 400 осіб.

Цей успіх поклав початок низці вражаючих перемог Рум’янцева, що уславили ім’я цього видатного полководця. Ця невелика битва увійшла в історію військового мистецтва. У бою біля Рябої Могили Рум’янцев застосував нове бойове шикування військ — дивізійне каре. Якщо в минулих походах російські полководці (зокрема, Б.К. Мініх) вишиковували армію в одне величезне каре, то Рум’янцев розчленував його на окремі дивізії. У резуль­таті бойовий порядок російських військ став більш жвавим, маневреним і наступальним. Це дало можливість російській піхоті вести активніші наступальні дії з кількох боків. Досі наступ здійснювала суцільна маса вишикованих у лінію військ. У битві біля Рябої Могилі Рум’янцев уперше в європейській військовій історії застосував концентричний наступ дивізійним каре. Успіх цієї тактики, як показала подальша практика, виявився приголомшливим.

4. Битва біля р. Ларга (притока ріки Прут) 7 липня 1770 р. між російською армією під командуванням генерала П.О. Рум’янцева (38 тис. осіб) і кримсько-турецьким військом під командуванням хана Каплан-Гірея (65 тис. чол. кримської кінноти і 15 тис. чол. турецької піхоти). У цій битві Рум’янцев знову застосував дивізійне каре. На світанку 7 липня, відбивши натиск кримської кінноти, росіяни завдали їй повну поразку. Війська Каплан-Гірея втратили 1 тис. осіб, росіяни — 90 осіб. Після поразки біля Ларги союзник турецького султана — кримський хан фактично припинив активні дії до завершення кампанії. Після битви Рум’янцев подякував усім солдатам за старанність і хоробрість і велів видати кожному загону по тисячі рублів із захопленої під час бою ханської казни. За Ларгу Рум’янцев першим серед російських полководців отримав установлений у 1769 р. орден Св. Георгія 1-го ступеня.

5. Бойові дії російських десантів з ескадри під командуванням графа О. Г. Орлова на грецькому півострові Морея в лютому — червні 1770 р. мали на меті підняти повстання грецького населення і звільнити півострів від турецького панування.

У середині лютого ескадра Орлова, що прийшла в Середземне море, підійшла до Мореї і висадила там два десанти на чолі з капі­таном Барковим і майором П. Долгоруковим (2 тис. осіб). 8 березня загін Баркова, посилений грецькими добровольцями, розбив у Мізітри (Спарта) 3-тисячний турецький загін і оволодів форте­цею. Після цього успіху загін Баркова збільшився до 8 тис. осіб. Але в сутичці у Триполіса Барков зазнав серйозної поразки від регулярного турецького війська. У цьому бою греки розбіглися. Росіяни, залишившись в меншості, стійко захищалися, але були всі перебиті. У живих залишилися тільки чотири людини, які винесли з поля бою пораненого Баркова з прапором. Тим часом загін майора Долгорукова оволодів Аркадією і рушив до головної фортеці-порту на півострові — Наварин. Її атакували ескадра Орлова і десант під командуванням бригадира І. Ганнібала. Завдяки вогневій підтримці кораблів і умілим діям десанту Наварин було 10 квітня взято штурмом. Орлов зробив його головною базою свого флоту. Але подальші спроби росіян утвердитися на півострові не увінчалися успіхом. Надії на місцеве населення не виправдалися. Повстанці, що прагнули лише знищувати турок, не мали ні доброї зброї, ні єдиного командування, ні навіть плану спільних дій з росіянами і один з одним.

Водночас, турки, керовані енергійним губернатором Мореї Мухсінзаде-пашею, придушили розрізнені виступи повстанців і відтіснили росіян до узбережжя. Орлов сподівався відстояти Наварин, але для цього необхідно було оволодіти турецькою фортецею Модон, розташованою неподалік. Її оточив загін колишнього російського посланника в Чорногорії князя Ю.В. Долгорукова. Незабаром на допомогу гарнізону прибуло велике турецьке військо. У бою з ним загін Долгорукова зазнав поразки і втратив усю артилерію. Ця невдача змусила Орлова покинути Морейський півострів у червні 1770 р. і перенести воєнні дії в Егейське море.

6. Морська битва в Хіоській протоці (Егейське море) 24 червня 1770 р. російської ескадри під командуванням графа О.Г. Орлова і адмірала Г. Спіридова з турецьким флотом під командуванням капудан-паші Хасан-бея.

Битва в Хіоській протоці почалася об одинадцятій ранку. Протягом чотирьох годин жодна зі сторін не досягла істотної переваги. Перелом настав, коли російський лінійний корабель “Святий Євстафій” зумів зчепитися з турецьким флагманом “Реал-Мустафа”. Російські моряки кинулися на абордаж. Під час лютого рукопашного бою турецький флагман загорівся. Його палаюча грот-щогла впала на російський корабель, обсипавши його хмарою іскор. Частина з них потрапила на діжки з порохом. Від потужного вибуху “Святий Євстафій” злетів у повітря. Слідом вибухнув і “Реал-Мустафа”. Втративши флагман, турецькі кораблі відступили в Чесменську бухту під захист берегових батарей. Перемога коштувала російському флоту одного корабля і 628 осіб загиблими.

7. Нічна атака в Чесменській бухті 26 червня 1770 р. авангарду російських кораблів під командуванням контр-адмірала С.К. Грейга проти турецького флоту під командуванням капудан-паші Хасан-бея.

Після бою в Хіоській протоці турецький флот переховувався в Чесменській бухті. На військовій нараді російської ескадри (О.Г. Орлов, Г.А. Спірідов, І.А. Ганнібал, С.К. Грейг) було вирішено атакувати турок в бухті і запалити їх флот за допомогою брандерів. Уночі до бухти увійшли російські кораблі під коман­дуванням Грейга. Вони відкрили вогонь по турецькому флоту запалювальними снарядами і підпалили кілька суден.

Опівночі росіяни спустили на воду чотири брандери для підпалу інших кораблів. Перші три з них, що ввійшли до бухти, спіткала невдача. Останньою, четвертою, керував лейтенант Д.С Ільїн. Саме йому належала головна заслуга в знищенні ту­рецького флоту. Вибравши великий корабель, Ільїн найкоротшим шляхом досяг його борта, швидко прикріпив до нього свою брандеру і запалив ґноти до вибухівки. Пожежа, що виникла після вибуху, перекинулася на інші судна. Турецький флот зго­рів увесь, за винятком 1 лінійного корабля і 5 галер, які стали здо­биччю російської ескадри. Турки втратили в Чесменському бою 10 тис. осіб, російські — 11 осіб убитими. З часів знаменитої битви біля Лепанто турецький флот не зазнавав такої страшенної поразки.

Після Чесми російський флот посів панівне становище в Егейському морі. Він блокував Дарданелли і чинив диверсії на турецькому узбережжі.

8. Битва біля р. Кагул (Молдавія) 21 липня 1770 р. між 1-ю російською армією під командуванням генерала П. Рум’янцева (30 тис. осіб) і турецькою армією під командуванням великого візира Халіль-паші (до 150 тис. осіб). Незважаючи на перевагу турок, Рум’янцев вирішив завдати удар першим, щоб перехопити ініціативу і запобігти фатальному для росіян з’єднанню турецького війська з кримською кіннотою Каплан-Гірея, яка перебувала в тилу рум’янцевської армії.

21 липня 1770 р. о п’ятій годині ранку невелика армія Рум’янцева сміливо атакувала турецький табір, виділивши загін для прикриття тилу від можливого удару кримської кінноти. Рум’янцев знову застосував в бою дивізійні каре, чіткі дії яких були налагоджені у двох попередніх битвах. Мобільні дивізії півколом охопили турецький табір і завдали по ньому удари з виходом у тил.

Крім величезної чисельності війська, турецьке коман­дування нічого не могло протиставити маневреній, атакувальній тактиці Рум’янцева. До того ж, порізана хребтами місцевість ізолювала окремі частини турецького війська, заважаючи їх взаємодії.

Після відбиття росіянами контратак яничар турецьке військо вже не могло чинити енергійний опір концентричним ударам рум’янцевських каре. Турки, як правило, не звертали уваги на втрати і могли наполегливо оборонятися в укріпленнях, але були чутливі до несподіванок і виявлялися нездібними витримати напруження ситуації, що швидко змінювалася. Зіткнувшись із новою непередбаченою тактикою росіян, турецькі солдати розгубилися, а їх командири діяли неузгоджено. У плутанині, що виникла, спалахнула масова паніка. Величезне османське війсь­ко остаточно втратило контроль керівництва і почало тікати. Турки втратили в битві бл. 20 тис. осіб. Втрати росіян — 1,5 тис. осіб.

23 липня рум’янцевський авангард під командуванням генерала Бауера наздогнав військо Халіль-паші, що відступило до переправи через Дунай, і завдав йому остаточної поразки. За Дунаєм Халіль-паша зібрав під свої прапори не більше 10 тис. осіб. Інші розбіглися. Турецьку армію було загнано за Дунай і залишилася там протягом усієї російсько-турецької війни (1768—1774).

Кагульська перемога — одна з найславетніших в історії російсько-турецьких воєн. У ній Рум’янцев, мабуть, першим серед російських полководців застосував в генеральній битві проти переважних сил противника суто наступальну тактику, яка дала йому можливість відразу перехопити ініціативу. За перемогу біля Кагулу Рум’янцев отримав чин генерала-фельдмаршала. Для учасників битви була випущена спеціальна медаль з написом: “Кагул июля 21 дня 1770 года”. В історії воєн Кагульська баталія стала однією з найбільших перемог європейської армії над турками.

9. Облога і взяття турецької фортеці Бендери в Молдавії 2-ю російською армією під командуванням графа П.І. Паніна (33 тис. осіб) у липні — вересні 1770 р. Цей могутній опорний пункт Османської імперії на Дністрі захищав 18-тисячний турецький гарнізон. Облога Бендер розпочалася 15 липня і тривала два місяці. У ніч з 15 на 16 вересня Панін зважився на штурм. Після артиле­рійського обстрілу полки пішли на приступ.

Запеклий бій у полум’ї пожежі, що виникла від гарматного вогню, тривав усю ніч. Зранку захисники фортеці, які залишилися в живих поклали зброю. Турок було вбито 5 тис. осіб, 11 тис. — взято в полон, 2 тис. розбіглися. Росіяни втратили під час приступу понад 6 тис. осіб. Це була найкривавіша битва за всю війну. Після падіння Бендер простір між Дністром і Прутом перейшов під контроль російських військ. За взяття Бендер Панін отримав орден св. Георгія 1-го ступеня.

10. Облога і взяття Браїлова (нині румунське місто Бреїла) російськими військами 1-ї російської армії під командуванням генерал-фельдмаршала П.О. Румянцева 26 вересня — 9 листопада 1770 р. Цю могутню турецьку фортецю на лівому березі Дунаю захищав 5-тисячний гарнізон. Першим оточив Браїлов загін генерала Глєбова. Після місячної облоги Глєбов, не дочекавшись прибуття достатньої кількості облогових гармат, пішов 24 жовтня на приступ. За дві години лютої битви росіяни втратили бл. 2 тис. осіб. Глєбов злякався таких великих втрат і наказав припинити штурм та відступити. Незважаючи на цю не­вдачу, Рум’янцев не відмовився від захоплення фортеці і почав підтягувати туди додаткові сили. Тоді гарнізон Браїлова вирішив не чекати на зимову облогу і залишив фортецю 9 листопада, кинув­ши там артилерію і боєприпаси (74 гармати і 4 тис. пудів пороху).

11. Облога десантом ескадри графа О.Г. Орлова турецької фортеці на острові Лемнос (Егейське море) у вересні — жовтні 1770 р.

Після розгрому турецького флоту в Чесменському бою Орлов вирішив блокувати протоку Дарданелли. Для цього загін кораблів під командуванням контр-адмірала Д. Ельфінстона ізолював протоки навколо острова Тенедос (біля входу в Дарданелли). Сам Орлов очолив облогу фортеці Лемнос. Володіючи цим найбільшим у 70 км від Дарданелл островом, росіяни отримали там зручну базу для флоту і контроль над зоною проток.

Після 60 днів облоги турецький гарнізон був на межі капітуляції, коли до нього прорвав на кораблях зі Стамбула 4-тисячний загін адмірала Хасана Алжирського. Висадившись непомітно на сході острова, турецький десант несподівано атакував росіян і змусив їх відступити. Причиною успіху турок стало самовільне припинення блокади Дарданелл контр-адміралом Ельфінстоном, якого за це відправили у відставку. Після невдалої облоги Лемноса російська ескадра покинула район Дарданелл і відійшла на зимівлю значно південніше, до острова Парос.

12. Бойові дії в районі дунайської фортеці Журжа (нині румунське місто Джурджу) між турецькими військами і частинами 1-ї російської армії під командуванням П.О. Рум’янцева в лютому — жовтні 1771 р.

У лютому до цієї фортеці на лівому березі Дунаю, яку захищав 10-тисячний гарнізон, підійшов загін під командуванням генерала П. Оліца. 21 лютого він рішуче атакував Журжу й оволодів нею після тригодинного бою. Турки відступили в центральну цитадель, розташовану на острові. Росіяни втратили бл. 1 тис, турки — до 8 тис. осіб.

24 лютого росіяни почали інтенсивний обстріл цитаделі, внаслідок якого висадили в повітря пороховий склад. Після цього залишки турецького гарнізону капітулювали. Оліц залишив у Журжі гарнізон під командуванням майора Гензеля чисельністю лише 600 осіб, а сам із загоном повернувся до Бухареста.

Скориставшись відходом основних російських сил, турки зробили спробу повернути Журжу. 25 травня 1771 р. до неї з Рущука виступив 14-тисячний турецький загін. Він блокував фортецю і без великих зусиль відбив вилазку нечисленного гарнізону. Бачачи перевагу турок (більш ніж 20-кратну), Гензель вступив із ними в переговори. 29 травня він здав фортецю. За здачу Журжі командний склад зазнав жорстокого покарання — Гензель і два капітани були засуджені до довічної каторги, а інші офіцери розжалувані в рядові.

На початку серпня 1771 р. Рум’янцев зробив спробу відбити Журжу, однак штурм фортеці загоном генерала Ессена в ніч з 6 на 7 серпня закінчився невдачею. Втративши від інтенсивного вогню турок понад 2,3 тис. осіб, росіяни були змушені відступити до Бухареста. Це була найжорстокіша поразка росіян в кампанії 1771 р.

Підбадьорене успіхом, турецьке командування зосередило на плацдармі у Журжі великі сили — 37-тисячну армію під командуванням сераскера Емір-Махмета для наступу на Бухарест. Воно відбулося в жовтні і закінчилося поразкою турок. 19 жовтня у містечка Вокарешті війська Емір-Махмета були розгромлені утроє меншим за чисельністю загоном Ессена. Переслідувати турків, що відступали, був посланий авангард, який 24 жовтня оволодів Журжею після нетривалого бою з її деморалізованим гарнізоном. Взяття Журжі дало змогу очистити від турецьких військ лівий берег Дунаю.

13. Взяття Перекопу 14 червня 1771 р. 2-ю російською армією під командуванням генерала В. Долгорукова (35 тис. осіб). Перекопські укріплення захищало кримсько-турецьке військо під командуванням хана Гірея (57 тис. чол.). У ході штурму російські солдати захопили вал у декількох місцях, а потім пробили в ньому прохід, яким у Крим рушила 2-га армія. Одночасно кіннота під командуванням генерала О. Прозоровс­кого обійшла перекопські укріплення по мілині озера Сиваш. Після цього хан утік, і центральна фортеця, яка ще перебувала в руках турок, здалася.

Росіяни захопили перекопські укріплення майже без втрат. Надалі Долгоруков зайняв увесь Крим. За підкорення Криму князь Долгоруков отримав орден Св. Георгія 1-го ступеня і почесний додаток до прізвища — Кримський.

14. Битва між турецькою армією під командуванням Емір-Махмета (37 тис. осіб) і російським загоном під командуванням генерала Ессена (12 тис. осіб) у районі Вокарешті (під Буха­рестом) 19 жовтня 1771 р.

Відбивши російський наступ на Журжу, турецьке команду­вання зробило спробу оволодіти Бухарестом, направивши туди армію Емір-Махмета (понад 80 % чисельності становила кіннота).

Біля містечка Вокарешті шлях турецькій армії перетнув загін Ессена. Незважаючи на трикратну перевагу турок, російський командувач прийняв бій. Ессен вишикував піхоту в чотири каре, між якими розташував кінноту. У ході битви росіяни не тільки відбивали натиск турецької кавалерії, а й контратакували. Шальки терезів на користь Ессена схилила флангова атака двох кавалерійських полків, посланих генерал-фельд­маршалом П.О. Рум’янцевим з Бухареста на допомогу Ессену. Не витримавши натиску свіжих сил кінноти, турецька піхота почала відхід.

Однак Емір-Махмет зробив контрманевр, здійснивши фланговий рейд кінноти на залишений майже без прикриття Бухарест. Обійшовши позиції Ессена, турецька кавалерія переправилася на лівий берег ріки Димбовіца і вирушила до Бухареста. Цей маневр своєчасно помітили. Навперейми турецькій кінноті рушив загін під командуванням підполковника Кантемира. Трохи пізніше йому на допомогу підійшов побудований у каре загін генерала І. Гудовича з артилерією, який зупинив залпами картечі атаки турецької кінноти, а потім загнав її в ріку.

Тим часом загін Ессена довершив розгром військ Емір-Махмета. Росіяни втратили в битві 254 особи, турки — понад 2 тис. Поразка під Вокарешті не дала можливості турецькому командуванню перехопити ініціативу в кампанії 1771 р. і оволодіти Бухарестом. Переслідуючи турок, росіяни 24 жовтня захопили Журжу, очистивши від турецьких військ лівий берег Дунаю.

15. Задунайські рейди російських загонів з армії генерал-фельдмаршала П. О. Рум’янцева на правий берег Дунаю в березні — жовтні 1771 р. Здійснювалися на просторі ріки від Туртукая (нині болгарське місто Тутракан) до Ізмаїла. У ході рейдів на правий берег було взято турецькі фортеці Тулча, Ісакчі, Мачин, Гірсово.

Особливо відзначилися солдати загону генерала Вейсмана, які оволоділи Тулчею і двічі брали Ісакчі. Значення цього успішного рейду, під час якого було захоплено дві турецькі фортеці, Рум’янцев оцінював вище, ніж власної перемоги біля Кагулу.

Подібна оцінка не випадкова. Досить сказати, що росіяни вперше форсували Дунай з часів походів київського князя Святослава. Задунайські рейди 1771 р. підготували базу для подальших наступальних дій російських військ на правому березі Дунаю. За форсування Дунаю Рум’янцев отримав до свого прізвища почесний додаток — Задунайський.

16. Десантна операція російської ескадри під командуванням контр-адмірала С.К. Грейга проти турецької фортеці Мітиліни на острові Лесбос (Егейське море) 2 — 3 листопада 1771 р.

Висадившись на берег за підтримки вогню своїх кораблів, два загони російських моряків відтіснили турок у фортецю й оволоділи адміралтейством. Десантники спалили два і захопили 20 турецьких кораблів, що стояли в бухті. У ніч на 4 листопада росіяни евакуювалися з Мітиліни.

17. Морський бій 26 — 28 жовтня 1772 р. у Патраській (Патраїкоській) затоці (Греція) між загоном російських кораблів під командуванням капітана 1-го рангу М.Т. Коняєва з турецькою флотилією, якою командував Мустафа-паша. Прибулий до ескадри О. Орлова з Балтійського в Середземне море загін Коняєва спочатку блокував турецькі кораблі в Патраській затоці, потім атакував їх і відкрив вогонь з близької дистанції. Турецька флотилія зазнала поразки, втративши 9 фрегатів і 8 допо­міжних суден. Перемога Коняєва зруйнувала план турецького командування знищити російський флот у порту Аува.

18. Взяття турецької фортеці Туртукай на правому березі Дунаю (нині болгарське місто Тутракан). У травні 1773 р. коман­дувач Дунайської армії генерал-фельдмаршал П.О. Ру­м’янцев послав загін під командуванням генерала О.В. Суворова (700 осіб) з метою зробити розвідувальний рейд на Туртукай. 10 травня 1773 р. росіяни непомітно переправилися через ріку і стрімко атакували фортецю, яку захищав 4-тисячний гарнізон під командуванням Сари-паші. Незважаючи на отриману в бою за Туртукай контузію, Суворов довів атаку до кінця. Донесення Рум’янцеву він надіслав у віршах: “Слава Богу, слава Вам; Тур­тукай взятий, і я там”. Втрати росіян становили 200 осіб, турок —1500 осіб. Після взяття Туртукая фортеця була частково зруйнована і росіяни переправилися на лівий берег Дунаю. Ця битва знаменна тим, що в ній Суворов (уперше після дій Рум’янцева під Кольбергом) застосував колони в поєднанні з розсипним строєм.

Повторно Туртукай був узятий загоном під командуванням Суворова (2,5 тис. осіб) у ніч з 17 на 18 червня 1773 р.

19. Битва між російським загоном під командуванням генерала В. Вейсмана (5 тис. осіб) і турецькою армією під коман­дуванням Нуман-паші (20 тис. осіб) біля болгарського селища Кайнарджі 22 червня 1773 р.

Турецька армія рухалася на допомогу гарнізону фортеці Силістрія (30 тис. осіб), яку оточила російська армія під команду­ванням П.О. Рум’янцева (20 тис. осіб). Дізнавшись про це, Рум’янцев відвів основні сили за Дунай. На правому березі залишився рум’янцевський авангард на чолі з Вейсманом, який, незважаючи на значну чисельну перевагу турецької армії, сміливо атакував її і завдав поразки. На початку бою Вейсман встав у перший ряд свого каре й особистим прикладом повів солдат в атаку. Під час битви відважний генерал був уражений кулею в серце. Останні його слова були: «Не говоріть людям». Турки, не витримавши російського натиску, відступили. Втрати росіян становили 165 осіб. Загибель Вейсмана глибоко засмутила всю армію. О.В. Суворов, який товаришував із Вейсманом і поважав його військові таланти, писав: “Вейсмана не стало, я залишився один”.

20. Морський бій поблизу Балаклави 23 червня 1773 р., між двома російськими кораблями “Корон” і “Таганрог” під команду­ванням капітана І. Кінгсбергена і турецькою ескадрою з чотирьох кораблів. Турки намагалися висадити десант у Криму, поблизу Балаклави, але були рішуче атаковані російськими кораблями, що виконували патрульну службу біля кримських берегів. У ході упорного бою, який тривав 6 год., турецькі кораблі зазнали серйозних пошкоджень від вогню російської артилерії. Вони були вимушені відступити. Балаклавський бій — перша перемога російського флоту на Чорному морі.

21. Битва біля турецькій фортеці Суджук-Кале 23 серпня 1773 р. між російською ескадрою під командуванням капітана І. Кінгсбергена і турецькою ескадрою. Скориставшись чисельною перевагою, турки рішуче атакували російську ескадру, яка однак, витримала бій. Після жорстокого бою турки відійшли під захист фортеці Суджук-Кале.

22. Облога та взяття Бейрута російським загоном кораблів під командуванням капітана 2-го рангу М.І. Кожухова в серпні — жовтні 1773 р.

Цю турецьку фортецю на узбережжі Лівану (Близький Схід) захищав гарнізон на чолі з губернатором Чезар-беєм. Загін Кожухова був посланий до Бейрута командувачем російської ескадри в Середземномор’ї адміралом Г.А. Спіридовим для підтримки антитурецького повстання місцевого арабського населення (друзів).

Облога фортеці почалася 5 серпня 1773 р. Кожухов вишикував фрегати в лінію і відкрив з моря вогонь по фортеці. Одночасно під прикриттям артилерійського вогню на берег з галер було висаджено десант, який закріпився на узбережжі й обладнав там батарею, яка почала бомбардування фортеці. Після десятиден­ного обстрілу в стінах було пробито проломи. Спроби турецького гарнізону скинути десант у море було відбито. Під час облоги росіян підтримували повстанські війська друзів на чолі з Даєр-Омером.

Облога затягнулася багато в чому внаслідок небажання загонів місцевих повстанців штурмувати фортецю в період збирання урожаю. Нарешті, після двомісячної блокади, турецький гарнізон капітулював. З падінням бейрутської фортеці турки втратили головний опорний пункт на території Лівану. Кожухов передав владу в місті місцевому населенню. За передачу Бейрута друзям росіяни отримали від союзників 250 тис. піастрів. 15 січня 1774 р. загін Кожухова залишив Бейрут і приєднався до російської ескадри в Середземномор’ї.

23. Битва між російським загоном під командуванням генерала О.В. Суворова (4 тис. осіб) і 10-тисячним турецьким військом у районі турецької фортеці Гірсово на правому березі Дунаю (нині румунське місто Хіршова) 3 вересня 1773 р.

Турки вирішили повністю очистити правий берег Дунаю від російських військ, де на останньому плацдармі, в районі Гірсово, залишався загін О. Суворова. Він зустрів турок потужним вогнем артилерії і контратакою піхоти і кінноти з флангів. Втративши бл. 1 тис. осіб, турки відступили. Втрати росіян становили 187 осіб. Відбивши цей натиск, Суворов залишився зимувати зі своїми солдатами на правому березі, зберігши плацдарм для наступу за Дунай у наступному році.

24. Битва в Керченській протоці 9 — 10 червня 1774 р. між російською ескадрою під командуванням контр-адмірала В.Я. Чичагова і турецькою ескадрою. Турецький флот намагався прорватися в Керченську протоку. Тоді Чичагов розмістив флотилію в найвужчому місці протоки, завдяки чому турки не змогли реалізувати чисельну перевагу. Після “лінивої баталії”, яка звелася до неінтенсивної перестрілки, турецький флот віддалився, так і не виконавши поставленого завдання.

25. Битва біля села Козлуджа (Болгарія) двох російських загонів під командуванням генералів О.В. Суворова і М.Ф. Каменського (25 тис. осіб) і турецького війська під командуванням Абдул-Резака (40 тис. осіб) 9 червня 1774 р.

На початку бою турки потіснили російський козачий авангард і створити загрозу оточення піхоти на лівому фланзі корпусу Каменського. Однак спроби турок охопити з флангів і оточити корпус Каменського було відбито. Тим часом суворовський авангард (8 тис. осіб) атакував головні сили турецької армії. Поєднуючи батальйонне каре з розсипним строєм єгерів, Суворов відкинув передовий турецький загін. Полководець очолив атаку кавалерійської частини, захопив висоту в тилу турецького табору, а потім за підтримки піхоти корпусу Каменського розгромив усе військо Абдул-Резака. Втрати росіян — 209 осіб, турків — 1200 осіб.

Битва біля Козлуджа вирішила долю кампанії 1774 р. Деморалізовані турецькі війська не бажали воювати і стали розходитися по домівках. Через місяць між Росією і Туреччиною було укладено Кючук-Кайнарджійський мир.

Кючук-Кайнарджійський мирний договір — угода, укладена 10 (21) липня 1774 р. між Росією і Туреччиною в с. Кючук-Кайнарджі поблизу м. Силістрії (тепер Болгарія). Цей договір завершив російсько-турецьку війну 1768—1774 рр.:

• всі попередні угоди (за винятком конвенції 1699 р. про кордони Азовського повіту) між Росією і Туреччиною скасовувалися;

• Росія отримувала землі між Дніпром і Бугом, м. Керч, фортеці Єникале та Кінбурн;

• Кримське ханство визнавалося незалежним;

• Росія одержувала вихід до Чорного моря та право проходу її кораблів через протоки Босфор і Дарданелли;

• Туреччина зобов’язувалася надати захист російським купцям у Триполі, Алжирі й Тунісі та визнавала свободу російської торгівлі нарівні з англійською і французькою;

• Молдові та Валахії надавалася автономія;

• процедури вирішення проблем, пов’язаних з кордонами, обміном військовополоненими та втікачами мав регламентувати російський імператор;

• згідно з секретним додатком, Туреччина зобов’язувалася сплатити контрибуцію обсягом 7,5 млн. піастрів.

Договір закріпив перемогу Росії у російсько-турецькій війні, забезпечив російські інтереси на Чорноморському узбережжі. Отримання виходу до Чорного моря сприяло не лише підвищенню безпеки південноросійських земель, а і їхньому інтенсивному економічному розвитку.

Внаслідок Кючук-Кайнарджійського мирного договору було послаблено позиції Туреччини в християнських землях у її складі, що згодом сприяло посиленню національно-визвольних рухів балканських та кавказьких народів.

1768, 29 грудня Введення перших російських асигнацій.

1769 — 1834 Життя та діяльність Олексія Андрійовича Аракчеєва — державного діяча за Павла І та Олександра І.

1771, 19 вересня Чумний бунт у Москві.

1772, 14 липня Перший поділ Речи Посполитої.

Річ Посполита в другій половині XVIII ст. зазнала економічного застою і глибокої політичної кризи. Режим так званої шляхетської демо­кратії призвів до повної залежності країни від інших держав.

Уряди царської Росії, абсолютистської Пруссії та Австрії розпочали між собою боротьбу за сфери впливу в Польщі.

Основні причини поділів Польщі такі.

• Деградація Польської держави. Значення королівської влади за Августа II і Августа III ще більше впало. І батькові, й синові набагато милішою була “тиха” Саксонія, ніж “буйні” пани. Звідти й “правили” Річчю Посполитою обидва короля.

• Роль сеймів в управлінні країною теж була невелика. По-перше, не було сильної виконавчої влади, здатної реалізовувати їх рішення. По-друге, принцип одноголосності за прийняття рішень — liberum veto — призводив до блокування більшості рішень і припинення діяльності сеймів. Так, з 1652 по 1764 р. з 55 сеймів було зірвано 48, причому третина з них — голосом лише одного депутата.

• Слабкість центральної влади призводила до того, що сильний пан міг відняти у слабшого сусіда землю, “хлопів”, навіть улюблену жінку, не оглядаючись на королівську владу. Говорячи сучасною мовою, пани жили не за законами, а “за поняттями”.

• Фінансове становище королівства яскраво характеризує факт припинення в 1688 р. карбування польської монети.

• Єдність країни підривало фанатичне католицьке духівництво, що вимагало дедалі нових обмежень у правах православних і протестантів. Панський гніт і релігійні переслідування, як і раніше, призводили до повстань в Україні.

• На початку XVIII ст. воєнна могутність Польщі порівняно з Росією та німецькими державами різко ослабла. Істотно зросла ефективність рушничного й артилерійського вогню, докорінно змінивши тактику бою. Вирішальну роль стали відігравати піхота, оснащена рушницями з багнетами, і польова артилерія. Польська кіннота, незважаючи на відмінну індивідуальну підготовку кожного кавалериста, хоробрість і хвацькість, була нездатна протидіяти регулярним військам Пруссії і Росії.

• Політична й військова слабкість Речі Посполитої призвела до того, що її територія у XVIII в. перетворилася буквально на “прохідний двір” для армій сусідніх держав. Протягом двадцяти років Північної війни на території Польщі діяли армії Росії і Швеції. Під час російсько-турецької війни 1735 — 1739 рр. російські, турецькі й татарські війська воювали в південних районах Речі Посполитої, а під час Семилітньої війни (1756 — 1763) росіяни та прусські війська діяли в Північній Польщі. У перервах між війнами кримські татари регулярно проходили по території Південної Польщі й найчастіше звідти здійснювали набіги на інші території.

• Крім того, у Росії накопичилося багато дрібних претензій до Речі Посполитої. Наприклад, поляки самовільно заселили десять міст Правобережної України, які були визнані за договором 1686 р. спірними й тому не підлягали заселенню. Польський сейм до 1764 р. відмовлявся ратифікувати “Вічний мир” 1686 р. Річ Посполита була останньої з європейських країн, що не визнавала за Росією імператорського титулу.

• Серйозною проблемою, що затьмарювала відносини між обома державами, була втеча сотень тисяч росіян і українців з Росії в межі Речі Посполитої. У Польщу тікали й тисячі дезертирів з російської армії.

Ще в 1770 р. Австрія та Пруссія окупували частину Речі Посполитої. У лютому 1772 р. Катерина II й прусський король Фрідріх II домовилися про поділ Речі Посполитої, а в серпні було підписано відповідний трактат уже між Пруссією, Росією і Австрією. В уральські степи відправилися перші (але далеко не останні) польські засланці — учасники Барської конфедерації.

В 1772 р. Австрія за приєднання до поділів зажадала високу ціну — вона одержала територію Русь­кого (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств загальною площею 83 тис. км² з населенням у більш ніж 2,5 млн. осіб.

Росія анексувала територію трохи більшу за площею — Східну Білорусь і Польську Лівонію (93 тис. км²), але з населенням удвічі меншим — 1,3 млн.

Пруссія зайняла стратегічно важливу територію Королівської Пруссії з гирлом Вісли й населенням бл. 600 тис. осіб. У цілому Річ Посполита втратила приблизно третину території й населення. Опору військам трьох імперій ніхто не чинив. Більше того, польський Сейм у вересні 1773 р. затвердив ці анексії.

Називаючи сьогодні події 1772 — 1773 р. першим поділом Речі Посполитої, варто пам’ятати, що не всі учасники сприймали його як початок процесу, що мав призвести до подальших поділів і зникнення Речі Посполитої з політичної карти Європи. Такої позиції послідовно дотримувалася тільки Пруссія. Катерина II у нових умовах повернулася до колишньої політики, метою якої було збереження Речі Посполитої під протекторатом Росії. Вплив Росії здавався настільки міцним, що в 1780 р. Петербург вивів з Речі Посполитої війська, які перебували там із часу обрання королем Станіслава Августа.

1773 — 1774 Повстання під керівництвом О.І. Пугачова.

1773, 21 травня Росія поступилася Данії права на Шлезвіг і Голштейн в обмін на графства Ольденбург і Даль-менгорст, які 14 липня 1773 р. були, у свою чергу, передані у володіння молодшої лінії гол-штейнській династії.

1775, 7 листопада Губернська реформа.

МІЩАНИ — слово польського походження (miszczanin). У ХІV — ХVП ст. так називали людей, що проживали в містах Литви та Польщі (“м’ясто” — по-польськи — місто). Вони засновували цехи, які об’єднували ремісників за їхніми фахами. За соціальною структурою міщани поділялись на три групи: патриціат — міські багатії, які мали провід, середнє міщанство та незаможне — плебс. Міщани різних національно-віросповідних груп підлягали різним юрисдикціям. Як відомо, в містах Речі Посполитої магдебурзьким правом користувалися лише римо-католики і участь українців у самоврядуванні була обмежена. Тому українські міщани мусили одночасно боротися і проти соціального, і проти релігійно-національного гніту спільно з усім “поспільством”. У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства, завдяки діяльності яких у часи, коли вищі стани почали піддаватися полонізації, керівництво українським національним життям переходило до міщанства. Українське міщанство, зокрема у ХVІ ст., стало осередком боротьби за ук­раїнські права на релігійному, політичному і культурному полі. Воно також надало нове спрямування і козацтву — підсилило його активними, інтелектуально вищими силами та долучило до спільних національно-політичних змагань та прагнень державного відродження України.

Поділ України на російську і польську сфери впливів (1667 р. і остаточно 1686 р.) спричинив те, що доля міщанства, яке залишилося під владою Польщі, пішла іншими шляхами на Правобережжі та в Західній Україні, ніж на Гетьманщині. Міщани зубожіли, ставали менш активними. Братства обмежували свою діяльність церковними справами, осередок української культури перемістився на Гетьманщину.

У Росії ще з XV ст. слово “міщани” проникає в російську мову і повністю з нею зливається до кінця XVII ст. У 1671 — 1672 р. під Москвою було засновано Міщанську слободу, де проживали ювеліри-срібляники, вихідці з польських земель. За боярським наказом (вироком) 1682 р. вони мали особливі пільги. Незабаром слово “міщани” перестало стосуватися лише вихід­ців з Польщі, тобто перестало означати національність, а поширилося на всіх жителів міст незалежно від національного походжен­ня.

У царській Росії міщани були другим за чисельністю станом після селянства. Вони становили до 40 % населення міст і були яд­ром середнього та дрібного підприємництва. Під час правління Катерини II було оформлено правове становище міських станів. Міська верхівка — купецтво — була законодавчо відокремлена від ос­новної маси жителів різними пільгами та привілеями. З 1775 р. купці звільнялися від подушної податі, тілесних покарань, ре­крутської повинності за умови, володіння капіталом більше ніж 500 рублів. Бідніші жителі були зобов’язані сплачувати податки і переходити в стан міщанства. Видане в 1785 р. перше в Росії “Городове положення” існувало до буржуазних ре­форм 70-х років XIX ст. Воно зрівнювало міщан з іншими жите­лями міста, але фактично фіксувало два міські стани: купецтво та міщанство. Відповідно до статей цього положення звання мі­щанина стало спадковим. Основна маса міщан належала до так званого міщанського товариства, де панував принцип кругової по­руки та взаємодопомоги.

Особливе місце серед міщан посідали ремісники (або так зва­ні цехові). Вони мали особливу корпоративну організацію, але сплачували такий самий міщанський податок. Частина міщан, щоб уникнути податків, переїздила до села. Там вони мали невеликі підприємства, володіли лавками, тримали заїзди, займалися про­мислами та торгівлею.

З 1804 р. міщани, що проживали в сільській місцевості, були зобов’язані сплачувати подвійний податок — як міщани і як се­ляни. В 1801 р. міщани одержали право володіти землею, щоправда, без кріпосних селян, а після скасування кріпосного права (1861) купували землю в аграрно розвинутих районах, експлуатуючи її в найбільш прогресивний капіталістичний спосіб. У XIX ст. міщанство зростало за рахунок звільнених у запас офіцерів (недворянського походження), сиріт-вихованців деяких державних закладів, іноземців, що взяли російське підданство, та ін. У міщан був свій кодекс честі. Наприклад, міщанин міг позбутися доброго імені, якщо становий суд визначав його винним у порушенні присяги, зраді, розбої, крадіжці чи обмані, а також у злочинах, за які призначалися тілесні покарання. Спочатку кожен з міщан намагався потрапити до гільдії купецтва, щоб ви­йти з оподаткованого стану. Проте в 1812 р. різко підвищився гільдійський збір з купецтва і близько половини новоявлених куп­ців повернулися до міщанства. В 1824 р. було видано закон, що зобов’язував усіх міщан купувати міщанські торгові посвідчення, в яких фіксувалися види діяльності, способи торгівлі, володіння не­рухомістю, характер торгового посередництва, розміри укладе­них приватних угод, розмір підприємства, кількість найманих ро­бітників. Ціна міщанських посвідчень була дуже високою (від 40 до 120 руб.). Лише з 1898 р. податки стали справляти з прибутку підприємства незалежно від станової належності власника. Міщани займалися переважно дрібним підприємництвом. Ста­новище більшості з них було нестійким, а тому значна час­тина міщан змушена була йти в прислугу, найматися на робо­ту до багатших підприємців або ставати чиновниками.

Серед міщанської інтелігенції переважав дрібний технічний персонал, але були й такі, хто прагнув здобути гарну освіту і спробувати себе на державній службі, оскільки університетсь­кий диплом давав чин XII класу, особисте дворянство та шанс зробити кар’єру. В 1835 р. серед студентів університетів міщани становили 17,4 %. У 1839 р. серед викладачів навчальних закладів 15 % були вихідцями з міщанського стану, але не скрізь. Біль­шість міщан поповнювали злиденні стани. В 1882 р. на мі­щан припадало 15 % ув’язнених, 32 % жінок, що офіційно займалися проституцією, і 30 % таких, про заняття та джерело існу­вання яких перепис не дає відомостей. Таким чином, мі­щанство було ядром середнього та дрібного підприємництва в Ро­сії. Воно було відірване від великої буржуазії, яка тісно була по­в’язана з самодержавством. Крах останнього виявися трагічним і для великої буржуазії, оскільки спертися їй було ні на кого.

1783, 8 квітня Ліквідація Кримського ханства і приєднання Криму до Росії.

1783,24 червня Підписання Георгієвського трактату — договору між Росією та Східною Грузією (Картлі-Кахеті), за яким грузинський цар Іраклій II визнавав зверхність Росії та відмовлявся від само­стійної зовнішньої політики.

1784 Початок освоєння Аляски.

1785, 21 квітня Жалувані грамоти російському дворянству і містам Російської імперії.

Жалувана грамота дворянству — грамота на права, вольності та пільги благородного російського дворянства — законодавчий акт Російської імперії. Видана 21 квітня (2 травня) 1785 р. ім­ператрицею Катериною II одночасно з Жалуваною грамотою містам. Складається зі вступу, 4 розділів і 92 статей.

Мета грамоти — піднести політичний престиж дворянства і завершити його формування як панівного стану суспільства.

Згідно з грамотою російське дворянство:

• набуло виключне право власності на землю, придбані села разом із селянами та надра землі;

• отримало право торгувати, заводити торги та ярмарки;

• звільнялося від будь-яких податків;

• цивільна та військова служба набула добровільного характеру дворян державі;

• було підсудним тільки становому суду і не підлягало тілесним покаранням;

• позбавити дворянства можна було тільки за вироком суду, затвердженим самим монархом.

Функцію станової корпоративної інституції дворян виконували повітові та губернські дворянські зібрання, які скликалися кожні три роки.

Повітові зібрання (скликалися за 3 міс. до губернського) зазвичай готували губернські збори: перевіряли списки дворян повіту, з’ясовували їх права на участь у справах зібрання тощо.

Усі найважливіші справи вирішували на губернських зібраннях. Тут заслуховувалися та обговорювалися визначені порядком денним доповіді та повідомлення, звіти про виконання раніше ухвалених постанов, обиралися всі виборні посадові особи, а також визначалися кандидати на посади в місцеве управлінні.

Порядок денний зібрання, а також вибори особи затверд­жувалися губернською владою. Губернатор відкривав зібрання, приводив його учасників до присяги, але потім не мав права бути присутнім на засіданнях. На повітових і губернських зібраннях дворяни обирали предводителів, які мали право через губернатора робити подання до уряду з питань, що цікавили дворян. Тим самим дворяни могли істотно впливати на діяльність місцевої адміністрації.

У 1785 р. права й привілеї російського дворянства було поширено на українську козацьку старшину. Однак невдовзі було встановлено, що представники української козацької старшини мають довести право на дворянство: боротьба за визнання цих прав тривала десятиліття і вирішилася позитивно тільки після відповідного царського указу 1835 р.

Жалувана грамота містам — грамота на права і вигоди містам Російської імперії, законодавчий акт Російської імперії.

Видана 21 квітня (2 травня) 1785 р. імператрицею Катери­ною II одночасно з Жалуваною грамотою дворянству.

В грамоті зроблено спробу докладно регламентувати організацію і діяльність запроваджуваних тоді органів міського самоврядування. Під час створення цього правового акта було використано як російські, так і закордонні джерела — прусські та шведські статути, пам’ятки магдебурзького права тощо.

Згідно з цим документом усе населення міст поділялося на 6 розрядів:

до 1-го незалежно від стану входили “справжні міські обивателі”, які мали в місті будинок або землю;

до 2-го — купці всіх трьох гільдій (залежно від багатства);

3-й розряд становили цехові ремісники;

4-й — іногородні та іноземні “люди, які в цьому місті торгують, працюють або займаються іншими міщанськими справами”;

до 5-го розряду належали “імениті громадяни”, вчені, художники, “всякого звання і стану капіталісти”, банкіри, купці, які займалися оптовою торгівлею, судновласники;

до 6-го — так звані посадські, які “промислом, рукоділлям або роботою кормляться в тому місті”.

Основна частина населення міст, яка належала до 3-го і 6-го розрядів, дістала назву “міщан”, “міщанства”.

Належність до розрядів закріплювалася записом населення до міської “обивательської книги”, поділеної на шість частин. Най­більші пільги надавалися грамотою великим купцям та про­мисловцям, що певною мірою сприяло розвиткові торгівлі та промисловості. Загалом цим актом міські жителі та насамперед їх заможна верхівка ставилися у більш привілейоване становище порівняно із селянами: за ними закріплювалися та охоронялися законом “власність і володіння”.

Містом, згідно з Жалуваною грамотою, керувала загальна міська дума, до складу якої входили гласні від усіх шести розрядів населення. Обирали їх раз на три роки всі громадяни, які досягли 25-річного віку.

Загальна дума обирала шестигласну думу, в якій під головуванням міського голови засідали гласні від розрядів. Шестигласна дума працювала регулярно.

Органи міського самоврядування відали питаннями благоустрою, продовольства, санітарного стану міста, розвитком торгівлі та промисловості, але за погодженням з органами місцевої адміністрації і під її постійним контролем.

1787, 13 серпня — 1791, 29 грудня Російсько-турецька війна.

Причини війни:

• Кючук-Кайнарджійський мир (1774) не був сталим і перетворювався у фікцію в міру того, як втрачали силу основні йо­го статті, що стосувалися незалежності Криму.

• Приєднання Кримського ханства до Росії в 1783 р. завда­вало договору останній удар. Подальше дотримання мирних угод стало невигідним як Катерині II, що бажала зробити наступ­ний крок, спрямований на здійснення “грецького проекту”, який передбачав остаточне вигнання турків з Європи, так і султану, чий авторитет було сильно підірвано переходом Криму в руки “невірних”.

• Поїздка Катерини II на південь у 1787 р. ще більше загост­рила відносини. У Туреччині цю подорож сприйняли як провіс­ник подальшого поширення Росії на південь за рахунок турець­ких володінь.

Обидві сторони мали неправильне уявлення про сили одна одної. Г. Потьомкін був упевнений у слабкості Туреччини. В цьому його переконували і повідомлення російського посланника в Констан­тинополі.

Напередодні війни в Росії з’явилися й нові вороги.

• Насамперед Англія, що не “простила” Росії її зброй­ного нейтралітету стосовно війни зі США.

• Пруссія, де смерть Фрідріха II призвела до охолодження відносин із Росією. Новий король Фрідріх-Вільгельм II виступав за зближення з Австрією.

• Французький король Людовік XVI за два роки до революції, що відправила його на ешафот, був більше стурбований міцністю султанського трону, ніж власного, і заявляв, що Франція не потерпить подальшого переділу турецьких володінь.

• Нарешті, Швеція була незадоволена російською політикою у Фінляндії.

Ці країни явно чи таємно підштовхували Туреччину до нової війни, поки Росія “не зовсім готова”.

Турецький султан Абдул-Хамід ультимативно зажадав від Росії скасування всіх укладених трактатів, починаючи з Кючук-Кайнарджійського, і повернення Криму під опіку Туреччини. Після отримання відмови султан заарештував російського по­сланника Булгакова. Султан був так упевнений у власних силах, що навіть не став утримувати Австрію від союзу з Росією. 13 серпня 1787 р. Туреччина оголосила Росії війну.

Основні битви:

1. Атака російським гарнізоном фортеці Кінбурн (4 тис. осіб) на чолі з О. Суворовим турецького десанту (5 тис. осіб) 1 жовтня 1787 р. Втрати турецького десанту становили 4,4 тис. осіб, росіян — 1,2 тис. осіб. Кінбурська перемога стала першим успіхом російських військ у війні.

Суворов отримав за цю перемогу найвищу нагороду імперії — орден Андрія Первозваного.

2. Битва поблизу гирла ріки Південний Буг 20 травня 1788 р. між російськими моряками дубель-шлюпки під командуванням капітана Р. Сакена і турецькою ескадрою з 30 кораблів. Під час одного з розвідувальних рейдів до Очакова дубель-шлюпку капітана Сакена перехопили турецькі судна, які перетнули їй шляхи відходу в гирло Південного Бугу. Атаковані силами турок, які переважали, моряки дубель-шлюпки вступили в нерівний бій. Не бажаючи здаватися в полон, капітан Сакен наказав матросам покинути судно, а сам залишився і підірвав його разом з яничарами, що забралися на борт. На вшанування цього подвигу в церкві Морського корпусу було встановлено меморіальну дошку.

3. Морська битва в Дніпровському лимані 17—18 червня 1788 р. між турецьким флотом під командуванням Хасан-ель-Гасі (43 кораблі) і російською весловою флотилією під командуванням контр-адмірала К. Нассау-Зігена (50 судів). У ході запеклої битви турки, незважаючи на підтримку берегових батарей фортеці Очаків, зазнали поразки і відступили. Відходячи, вони потрапили під вогонь батареї, встановленої на Кінбурнській косі генералом О. Суворовим. Загальні втрати турецького флоту за два дні боїв становили 15 суден (у тому числі 5 лінійних), а також 6 тис. убитими. Розгром турецького флоту в Дніпровському лимані сприяв початку облоги Очакова російськими військами. Для учасників битви було випущено спеціальну медаль “За храбрость на водах очаковских”.

4. Битва між російською ескадрою під командуванням контр-адмірала М. Войновича (2 лінійних корабля, 10 фрегатів) і турець­ким флотом під командуванням Хасан-паші (17 лінійних кораблів, 8 фрегатів) біля острова Фідонісі (нині Зміїний) 3 липня 1788 р.

Вирішальну роль у бою відіграв авангард російської ескад­ри, яким керував командир лінійного корабля “Святий Павло” Ф.Ф. Ушаков. Він зблизився з головними турецькими кораблями, але замість очікуваного ними абордажу відкрив вогонь в упор. Турки втратили два фрегати, інші кораблі (в тому числі флагманський) зазнали пошкоджень. Хасан-паші довелося відступити до Босфору, відмовившись від допомоги гарнізонові Очакова, що був оточений.

5. Облога та взяття російськими військами під командуванням генерал-фельдмаршала Г. О. Потьомкіна (80 тис. осіб) турецької фортеці Очаків, яку захищав 15-тисячний гарнізон на чолі з Хасан-пашою (1—6 грудня 1788 р.). На день св. Миколи (6 грудня 1788 р.) у двадцятитрьохградусний мороз відбувся відчайдушний штурм фортеці, внаслідок якого загинуло дві третини гарнізону, у полон здалися 4,5 тис. осіб. Росіяни втратили 3 тис. осіб. За наказом Г. Потьомкіна фортецю було повністю зруйновано.

6. Битва біля румунського населеного пункту Фокшани (21 липня 1789 р.) між турецькою армією на чолі з Осман-пашею (30 тис. осіб) і російсько-австрійськими військами (17 тис. осіб) під командуванням О. Суворова. Останній не повів свої війська прямо на турецькі окопи, а через болота несподівано вдарив туркам збоку, захопив турецькі батареї, об’єднавшись з австрійськими колонами, захопив монастир св. Самуїла. Турецька армія, втративши 1,5 тис. осіб, почала тікати. Союзники втратили 350 осіб (150 росіян і 200 австрійців).

7. Перемога російської армії на чолі з О. Суворовим (255 тис. осіб) над турецькою армією під командуванням Юсуф-паші (100 тис. чол.) біля річки Римник 11 вересня 1789 р. Турецькі війська розташовувалися у трьох таборах між річками Римна і Римник. О. Суворов поставив за мету розгромити турецькі сили частинами. Разом з австрійськими військами принца Кобурзького він здійснив свій план. Битва тривала 12 год. і завершилась цілковитим розгромом турецької армії. Втеча обійшлася турецькій армії дорожче самої битви — вона втратила 20 тис. осіб. Втрати союзників: росіяни — 200, австрійці — 400 осіб. За цю перемогу О. Суворов отримав титул графа Римницького і орден Св. Георгія 1-го ступеня.

8. Похід на турецьку фортецю Анапа корпусу під командуванням генерала Ю. Бібікова (17 тис. осіб) узимку—навесні 1790 р. Похід, розпочатий Бібіковим з власної ініціативи, був погано підготовлений. Провіанту було взято лише на два тижні, оскільки сподівалися закуповувати його у горців. Розбивши на шляху до Анапи аванпости турок, Бібіков 24 березня підійшов до фортеці. Цю наймогутнішу турецьку твердиню на східному узбережжі Чорного моря, побудовану за проектом французьких інженерів, захищав 15-тисячний гарнізон. Російські війська, що підійшли до Анапи, не мали навіть штурмових драбин. До того часу в загоні Бібікова вже не залишилося ні коней, ні продовольства. Горці замість продажу росіянам провіанту почали проти них бойові дії.

Незважаючи на явно несприятливу ситуацію, Бібіков наказав штурмувати Анапу. Приступ, під час якого росіяни втратили більше ніж 1 тис. осіб, закінчився провалом. Це змусило Бібікова розпочати у квітні відступ. 4 травня корпус переправився назад за Кубань. У його лавах залишалося бл. 5,5 тис. осіб. Інші загинули, в основному від голоду і хвороб. За цю самовільно проведену операцію Бібіков був відданий до суду і звільнений з армії. Рядові учасники експедиції, навпаки, були нагороджені спеціальною солдатською срібною медаллю з написом “За вірність”.

9. Битва в Керченській протоці 8 липня 1790 р. між ро­сійським флотом під командуванням контр-адмірала Ф.Ф. Ушакова і турецькою ескадрою під командуванням капудан-паші Хусейна. Це було перша битва, в якій Ушаков командував усією ескадрою. Турецькі кораблі увійшли в протоку для висадження десанту в Криму. Тут їх зустрів російський флот. Турки, використовуючи ходовий вітер і перевагу в артилерії, рішуче атакували російську ескадру. Ушаков, уміло маневруючи, зайняв вигідну позицію і влучним вогнем з близьких дистанцій завдав турецькій ескадрі важких пошкоджень. Російський флотоводець відійшов від рутинних прийомів лінійного бою і не побоявся розчленувати стрій кораблів для зосередження головних сил в авангарді. З наступом темряви кораблі Хусейна залишили протоку, не виконавши поставленого завдання. Ушаков намагався їх переслідувати, але російські кораблі внаслідок недоліків у конструкції не змогли наздогнати більш швидкохідні турецькі.

10. Штурм і захоплення турецької фортеці Ізмаїл російськи­ми військами під командуванням О. Суворова (31 тис. осіб) 11 грудня 1790 р. Фортецю, збудовану Туреччиною в гирлі Дунаю, захищав гарнізон під командуванням Мехмет-паші (35 тис. осіб). Штурму передувала інтенсивна підготовка. Після дводенної артилерійської підготовки 11 грудня розпочався штурм фортеці з усіх боків, щоб не дати туркам можливість використати резерви. Втрати росіян становили 4 тис. осіб убитими і 6 тис. осіб пораненими. Турки втратили 26 тис. осіб. Ця битва була однією з найбільш кровопролитних за триста років — з 1618 по 1913 р.

11. Взяття Анапи 22 червня 1791 р. Кубанським корпусом під командуванням генерала І.В. Гудовича. Через рік після невдалої експедиції Ю.Б. Бібікова 29 травня 1791 р. до Анапи рушив корпус генерала Гудовича (12 тис. осіб). До того часу гарнізон фортеці було істотно посилено. Кількість її захисників досягла 25 тис. осіб (10 тис. турок і 15 тис. горців). Водночас Гудович мав хорошу артилерію в кількості 42 облогових гармат. Її обстріл завдав фортеці серйозних руйнувань і приборкав кріпосну артилерію. У ніч з 21 на 22 червня російські війська під прикриттям вогню своїх гармат потай наблизилися до кріпосних валів, а за півгодини до світанку ринули на штурм. Їм вдалося оволодіти кріпосними брамами, після чого до міста увірвалися козаки. Під час штурму Гудович частину своїх сил виокремив у резерв. Ця обставина відіграла вирішальну роль у взятті Анапи, оскільки під час штурму росіян несподівано атакував з тилу 8-тисячний загін черкесів. Своєчасно виставлений резерв розгромив тих, хто атакував. Втрати росіян становили 3 тис. осіб. Турки і черкеси втратили 11 тис. осіб, інші здалися в полон. За наказом Гудовича могутні анапські мури було повністю зруйновано. Для учасників битви випустили спеціальну медаль “За похід на Анапу”.

12. Перемога російських військ (30 тис. осіб) на чолі з М.В. Репніним над турецькими військами візира Юсуф-паші (80 тис. осіб) біля м. Мачин 28 червня 1791 р. Втрати турок становили 4 тис. осіб, росіян — 600 осіб. Мачинська поразка змусила Туреччину розпочати мирні переговори, які завершилися підписанням Ясського миру (1791)

13. Морська битва на Чорноморському узбережжі Болгарії, в районі Каліакрії, 31 липня 1791 р. між російською ескадрою під командуванням контр-адмірала Ф.Ф. Ушакова і турецьким флотом під командуванням капудан-паші Хусейна. Турецький флот перебував у Каліакрії під захистом берегових батарей. Вітер, що дув з берега, заважав росіянам атакувати його з моря. Тоді Ушаков застосував сміливий і нетрадиційний прийом. Він спрямував свої кораблі між берегом і турецькою ескадрою, щоб “виграти” у неї вітер. Не звертаючи уваги на маловідчутну стрілянину берегової батареї, Ушаков упевнено вів флот на зближення з турками. Прицільним вогнем російські артилеристи зруйнували бойовий порядок турецьких кораблів і відтіснили їх у відкрите море. Не витримавши вогню, кораблі турок ухилилися від бою і почали відступ у бік Босфору. Темрява, що настала, і шторм завадили Ушакову остаточно розгромити турецький флот. Ця битва завершила російсько-турецьку війну 1787—1791 рр. Побоюючись появи російських кораблів на Босфорі та їх нападу на Константинополь, султан Селім III наказав якомога швидше укласти мир.

29 грудня 1791 р. в Яссах уклали мирний договір, за яким:

• до Росії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, включаючи Очаків.

• Туреччина підтвердила своє визнання приєднання Криму до Росії, а також кордон з останньою по Кубані.

З укладенням Ясського миру Росія остаточно розв’язала одне з найважливіших зовнішньополітичних завдань — визволення Північного Причорномор’я. Тим самим завершилася багатовікова спільна боротьба російського та українського народів проти агресії Туреччини та Кримського ханства. Утвердження на Азовському й Чорному морях і здобуття можливості вільної закордонної торгівлі морським шляхом через протоки стали одним з факторів, що зумовив швидке заселення й економічний розвиток багатої на природні ресурси території Північного Причорномор’я та всього Півдня України. Остаточне розв’язання чорноморської проблеми мало також важливі політичні наслідки. Міжнародні позиції Росії значно зміцніли, вона стала однією з наймогутніших держав Європи.

1788—1790 Російсько-шведська війна.

Основні битви:

Битва між шведським флотом під командуванням герцога К. Зюдерманландського і російською ескадрою під командуванням адмірала С. К. Грейга в районі острова Гогланд (Фінська затока) 6 липня 1788 р.

За день до оголошення війни шведський флот увійшов до Фінської затоки, щоб несподіваним нападом завдати поразки Балтійському флоту і домогтися панування на морі. Однак у бою з ескадрою Грейга біля острова Гогланд шведи натрапили на наполегливий опір росіян.

Запеклий бій, в якому жодна зі сторін не хотіла поступатися, тривав майже 4 год. До вечора шведи, не зумівши завдати поразки російському флоту, відступили. Зранку шведський флот, що втратив у Гогландській битві один лінійний корабель і один фрегат, відійшов на базу у Свеаборг, де був незабаром блокований. Росіяни втратили один лінійний корабель; кілька суден зазнали серйозних пошкоджень. Гогландська битва розвіяла надії шведів на швидкий успіх свого флоту.

Війна закінчилася підписанням Верельського мирного договору 3 серпня 1790 р. Швеції не вдалося повернути землі, приєднані Росією після Північної війни.

1793, 12 січня Другий поділ Речи Посполитої.

У 1788 р. почалася російсько-турецька війна, а потім на Росію напала Швеція. У той самий час зібрався польський Сейм, що ввійшов в історію за назвою Чотирирічного, котрий, по-перше, оголосив себе постійно діючим органом, а по-друге, прийняв рішення про збільшення армії втроє (до 100 тис.), зажадав виведення всіх іноземних військ і незабаром заборонив постачання російської армії, що воювала з Османською імперією, через територію Речі Посполитої.

Прагнення вирватися з-під опіки Росії сприяло зближенню короля з реформаторськими магнатськими угрупованнями. Ця політика надихалася Пруссією. Між Варшавою і Берліном відбулися переговори про те, що Пруссія в обмін на передання їй Гданська (Данцига) і Торуні (Торна) допоможе Речі Посполитій повернути Галичину від Австрії.

Радикалізації планів польських патріотів сприяли Велика французька революція й американська Війна за незалежність. Побоюючись швидкого закінчення російсько-турецької війни, прихильники реформ скористалися відсутністю більшості консервативних депутатів Сейму у зв’язку з Великоднем і 3 травня 1791 р. поквапливо прийняли Конституцію, що фактично означало державний переворот. Зважаючи на конституційний досвід Франції і Сполучених Штатів, Конституція передбачала істотну модернізацію державно-політичного устрою Речі Посполитої:

• ліквідовувалося liberum veto, право створення конфедерацій;

• проголошувалася спадкова монархія;

• робився крок до усунення дуалізму Польщі та Литви;

• засновувався двопалатний Сейм із широкими прерогативами нижньої палати;

• встановлювалася відповідальність міністрів перед Сеймом.

У червні 1791 р. у Пінську за підтримки короля Станіслава Августа була створена православна конгрегація, яка проголосила про незалежність від Російської православної церкви й про намір заснувати в Польщі окрему православну ієрархію під духовною егідою константинопольського патріарха. Це ставило під загрозу важливу для політики Петербурга роль Росії як покровительки православної віри.

На початку 1792 р. Катерина II вирішила силою скасувати рішення 3 травня. Вона одержала підтримку незадоволених реформами консервативних магнатів і шляхти Правобережної України, які у квітні об’єдналися в Тарговицьку конфедерацію на чолі з Ф. Потоцьким, С. Ржевуським, Ф.Кс. Браницьким. У травні 1792 р. російська армія вступила в Річ Посполиту. На вимогу Катерини II Станіслав Август приєднався до Тарговицької конфедерації, збройний опір прихильників конституції було зломлено.

Варто підкреслити, що навіть після вступу російських військ у Польщу Катерина II не відразу схилилася до проведення другого поділу. Але до кінця 1792 р. позиція Петербурга змінилася. Погодитися на поділ Катерину II насамперед змусив інший зовнішньополітичний й імперський пріоритет російської політики — боротьба з Великою французькою революцією, зміцнення солідарності старих європейських династій проти загального ворога. Прусський король Фрідріх Вільгельм II поставив як обов’язкову умову участь Пруссії в черговій кампанії проти Франції територіальні придбання в Польщі — як компенсацію за втрати у воєнних діях, украй невдалих як для Пруссії, так і для Австрії.

У січні 1793 р. Пруссія й Росія підписали конвенцію про другій поділ.

До Росії приєднувались Правобережна Україна та центральна частина Білорусі, з якої було утворено Мінську губернію.

Царський маніфест від 27 березня 1793 р. оголошував про входження до складу Російської держави Правобережної України та частини Захід­ної Білорусі: 280 тис. км² території, 410 міст і містечок, 10 081 село з 3 011 688 жителями.

Пруссія отримувала уп’ятеро меншу територію (зокрема Гданськ і Торунь) з 1 млн. жителів. Катерина II після другого поділу, за всієї недовіри до поляків, ще допускала можливість використання Речі Посполитої як буферної держави на західних кордонах імперії.

Другий поділ Польщі зумовив піднесення національно-визвольного руху.

1794 Російсько-польська війна.

1795, 13 квітня Ліквідація Курляндського герцогства і приєднання його тери­торії до Росії.

1795, 13 жовтня Третій та остаточний поділ Речи Посполитої.

У березні 1794 р. у Кракові розпочалося визвольне повстання під керівництвом Тадеуша Косцюшка (Костюшка), у квітні повстання поширилося на тери­торію Великого князівства Литовського та Правобережну Україну. Тут розповсюджувалися листи й прокламації Т. Косцюшка із закликами при­єднатися до повстання, діяли таємні шляхетські організації. Повстанці сподівалися на допомогу Франції. Перші успіхи до літа змінилися поразками від російських і прусських військ. У жовтні пораненого Косцюшка захопили в полон російські війська. У листопаді війська, що повернулися з турецького фронту, під командуванням О. Суворова захопили Варшаву. Передмістя Прага було піддано найжорстокішому розгарбуванню й різанині.

Повстання 1794 р. справило певний вплив на піднесення антифеодальної боротьби. Почастішали напади кріпаків на панські маєтки, вбив­ства ненависних визискувачів. Уряд Катерини II, стурбований цими по­діями і загостренням відносин із Туреччиною та Пруссією, пішов на збли­ження з Австрією, яка була союзником у боротьбі проти Туреччини і непримиренним ворогом революційних рухів у Європі.

До кінця 1795 р., після досить напружених дипломатичних переговорів, Росія, Австрія й Пруссія поділили залишки Речі Посполитої.

• Австрія загарбала етнічні польські землі — територію Малої Польщі (Люблін і Краків з прилеглими районами);

• Пруссія — Велику Польщу;

• Росія — Західну Волинь, Західну Білорусь, Литву і Курляндію.

За третім поділом Пруссії дісталося бл. 1 млн. населення, Росії — 1,2 млн., Австрії — 1,5 млн. Новий кордон Росії, що отримала колишнє Курляндське герцогство, міста Вільно, Ковно, Гродно, Брест, пролягав ріками Німан і Буг. У листопаді 1795 р. Станіслав Август підписав акт зречення польської корони, а конвенції про остаточне розмежування володінь було укладено в Петербурзі у січні 1797 р.

Унаслідок трьох поділів Речі Посполитої Російська імперія одержала 463 тис. кв. км території з 5,5 млн. населення, Австрія — 129 тис. кв. км із 4 млн. жителів, а Пруссія — 141 тис. кв. км і 2,6 млн. осіб. Польсько-Литовська держава припинила існувати.

У Східній Європі виникла принципово нова геополітична ситуація. Імперії Романових, Габсбургів і Гогенцоллернів тепер безпосередньо межували одна з одною.

Для внутрішнього розвитку імперії поділи також мали багатогранні наслідки. Російська імперія одержала велику й, головне, густонаселену територію, за рівень культурного та економічного розвитку якої був вищим, ніж її центральних районів.

Однак в економічному аспекті поділи Польщі не надали Російської імперії очікуваних швидких вигід. Росія не поширила своє панування на Балтиці, не подолала переважання прусського впливу в польській торгівлі й не залучила Польщу до сфери торговельного обігу імперії.

Отримані території були відразу інкорпоровані в адміністративну структуру імперії. Централізаторським принципам політики відповідало й поширення на нові губернії російських принципів фінансової адміністрації. Доходи, що справлялися із нових земель, із 1796 р. стали надходити до скарбниці імперії. Сума отриманого доходу з цих територій (3 358 069 рублів) становила 5 % загального валового прибутку казначейства. Більшість зібраних коштів призначалася на місцеві витрати. Петербурзьке й Московське казначейства не одержували жодних коштів з казначейств колишніх польських губерній. Лише Мінська, Волинська й Подільська губернії в сукупності перерахували на військові витрати 720 тис. рублів.

Особливою проблемою для російського уряду стали витрати на виплату боргів колишньої Речі Посполитої, короля Станіслава Августа й польських аристократів.

Більше 5 млн. нових підданих імперії становили досить різнорідну масу. Головна особливість усіх цих земель полягала в тому, що шляхта тут була польською або здебільшого полонізованою, а селянське населення — або українським, або литовським.

У Речі Посполитій дворянство у відсотковому відношенні до іншого населення було помітно численнішим, ніж у Росії та більшості інших країн Європи. Якщо в Пруссії, Франції, Англії дворяни становили бл. 1,5 %, у центральних губерніях Росії — бл. 1 %, то в Речі Посполитій — більше 5 %, а в деяких областях — навіть бл. 10 % населення. Це була численна, неоднорідна група, і її інкорпорація становила для імперії складне завдання. Однак вдале розв’язання цієї проблеми обіцяло великі можливості, адже імперія зазнавала гостру нестачу освічених людей шляхетного походження. Але поляки так і не стали росіянами.

Катерина вважала приєднані території “своїми” не тому, що на більшій їхній частині селянське населення було, як стануть стверджувати вже за Миколи I, “російським”, а тому, що ці землі колись входили до володінь Рюриковичів, спадкоємцями яких вважали себе Романови.

Із приєднанням східних окраїн Речі Посполитої Російська імперія вперше отримала численне єврейське населення. Загальна чисельність євреїв у Речі Посполитій напередодні поділів становила бл. 1 млн. осіб, Росія отримала з них принаймні більше половини. Пізніше, після включення до складу імперії Царства Польського, Росія стала країною з найчисельнішим у світі єврейським населенням. Спочатку політика Петербурга стосовно євреїв була досить доброзичливою. Однак, як показали подальші події, у відносинах із цією специфічною групою імперія також не виробила успішної політики інкорпорації.

1796 Перський похід.

Похід російських військ під командуванням генерала В. Зу­бова (13 тис. осіб) у прикаспійські володіння Персії (Ірану).

Приводом стала перська агресія проти Грузії (1795), з якою Росію позв’язував союзний Георгіївський трактат. 10 травня 1796 р. загін Зубова взяв штурмом могутню фортецю Дербент, а 15 червня зайняв без бою Баку.

До кінця 1796 р. росіяни контролювали майже весь район на північ від ріки Кура і дійшли до Гянджи (Єлізаветполь). Тут їх похід був зупинений у зв’язку із змінами в російській політиці після смерті Катерини II. Павло І, що вступив на престол у листопаді 1796 р., відкликав російські війська із Закавказзя. Проте завдяки Перському походу 1796 р. Грузію було врятовано від руйнівної навали перських військ.

1796—1801 Правління Павла І Петровича Романова.

Павло І (20 вересня (1 жовтня) 1754 р. — 12 (24) березня 1801 р.) — російський імператор з листопада 1796 р. За чотири роки правління він виявив себе як самодержавний володар, але несправедливо вважати його лише реакціонером і антинаціональним деспотом. Він був грамотним, знав іноземні мови, дуже негативно ставився до виявів аморальності. Відомо, що Павло скоротив витрати на адміністрацію, поліпшив становище селянства, намагався припинити руйнівні війни, обмежити привілеї гвардії, поліпшити становище православного духівництва, у тому числі функціонування старообрядницької церкви. У багатьох аспектах це була неабияка людина.

Павло проводив політику, спрямовану на централізацію та сувору регламентацію у сфері державного управління, приймаючи суперечливі рішення: у 1797 р. він видав указ про спадкування престолу і закон, за яким панщина обмежувалася трьома днями на тиждень; заборонив продавати в Україні кріпаків без землі; ліквідував дворянське та міське са­моврядування, скасував окремі особисті права дворян та міських станів, зокрема звільнення від тілесних покарань.

Павло провів військову реформу, згідно з якою армію було перебудовано на прусський кшталт. В цьому ж році запровадив сувору цензуру і закрив приватні друкарні.

У 1799 р. було заборонено поїздки дворян, молоді для навчан­ня за кордон. Він припинив війну проти Пруссії і вивів Росію з коа­ліції, спрямованої проти наполеонівської Франції. У 1800 р. почав зближення з Францією, одночасно загострюючи відносини з Англією.

Павло став великим магістром Мальтійського ордену, намагаючись поєднати православ’я з католицтвом, і в кінцевому підсумку викликав різке невдоволення суспільства. Непо­слідовність і суперечливість у внутрішній і зовнішній політиці, обмеження привілеїв дворянства спричинили невдоволення царем у колах вищої аристократії та гвардії. Оскільки механізму легальної зміни монарха в принципі не було, постало питання про фізичну ліквідацію помазаника Божого. Павло І був, звичайно, не найкращим політичним лідером країни, але навряд чи заслуговував на вбивство. Його убили з мовчазного схвалення його сина в 1801 р.

1797, 5 квітня Новий закон про престолонаслідування, маніфест про три­денну панщину.

1798, 16 жовтня Указ, що забороняв продавати дворових і кріпосних людей без землі.

1798—1799 Участь Росії у війні з Францією: взяття Ф.Ф. Ушаковим о. Корфу (18—20 лютого 1799 р.), Неаполя (3 червня 1799 р.) і Рима (16 вересня 1799 р.); перемога О.В. Суворова біля р. Адді (16—17 квітня 1799 р.), вступ у Мілан (18 квітня 1799 р.) і Турін (15 травня 1799 р.), перемоги Суво­рова при р. Треббія (7—9 червня 1799 р.), у міста Нова (4 серпня 1799 р.). Швейцарський похід: битва біля перевалу Сен-Готард (13 вересня 1799 р.), біля Чортова моста (14 вересня .1799 р.), перехід через Альпи (16—18 вересня 1799 р.).

1801, 12 січня Наказ про підготовку до походу в Індію

1801, 18 січня Маніфест про приєднання Грузії до Росії

Правителі Північно-Східної Русі, Росії, Російської імперії

(до кінця ХVIII ст.)

Роки правління	Правитель	Роки життя
1169—1174	Столиця Владимир з 1169 р. Андрій Юрійович Боголюбський	1111— 1174
1174—1175	Михайло Юрійович	? —1176
1175—1175	Ярополк Ростиславович	? —1181
1175—1176	Михайло Юрійович	? —1176
1175—1175	Ярополк Ростиславович	? —1181
1175—1176	Михайло Юрійович	? —1176
1176—1212	Всеволод Юрійович Велике Гніздо	1154—1212
1212—1216	Юрій Всеволодович	1188—1238
1216—1218	Костянтин Всеволодович Добрий	1186—1218
1218—1238	Юрій II Всеволодович	1188—1238
1238—1246	Ярослав II Всеволодович	1191—1246
1246—1247	Святослав Всеволодович	1196—1252
1248—1248	Михайло Ярославович Хоробрий	? —1248
1249—1252	Андрій Ярославович	1221—1264
1252—1263	Олександр Ярославович Невський	1220—1263
1263—1271	Ярослав III Ярославович	1230—1271
1272—1276	Василь Ярославович Костромський	1241—1276
1276—1283	Дмитро Олександрович	1250—1294
1283—1284	Андрій Олександрович Городецький	? —1304
1284—1293	Дмитро Олександрович	1250—1294
1293—1304	Андрій Олександрович	? —1304
1305—1317	Михайло Ярославович Тверський	1271—1318
1317—1322	Юрій Данилович	1281—1325
1322—1326	Дмитро Михайлович Грізні Очі	1299—1326
1326—1327	Олександр Михайлович Тверський	1301—1339
1328-1340	Столиця Москва з 1328 р. Іван Данилович Калита	? —1340
1340—1353	Семен (Симеон) Іванович Гордий	1316—1353
1353—1359	Іван II Іванович Красний	1326—1359
1359—1368	Олексій Федорович Бяконт	1293—1378
1368—1389	Дмитро Іванович Донськой	1350—1389
1389—1425	Василь I Дмитрович	1371—1425
1425—1432	Софія Вітовтовна Литовська	1371—1453
1432—1446	Василь II Васильович Темний	1415—1462
1462—1505	Іван III Васильович	1440—1505
1505—1533	Василь III Іванович	1479—1533
1533—1538	Олена Василівна Глинська	? —1538
1538—1548	Бояри: Шуйські, Бєльські
1547—1574	Іван IV Васильович Грозний	1530—1584
1574—1576	Семен Бекбулатович Касимовський	? —1616
1576—1584	Іван IV Васильович Грозний	1530—1584
1584—1587	Федір Іванович Блаженний	1557—1598
1587—1605	Борис Федорович Годунов	1552—1605
1605—1605	Федір Борисович Годунов	1589—1605
1605—1606	Лжедмитро I	? —1606
1606—1610	Василь IV Іванович Шуйський	1552—1612
1610	Семибоярщина
1610—1613	Владислав IV Ваза Сігізмундович	1595—1648
1613—1645	Михайло Федорович	1596—1645
1645—1676	Олексій Михайлович	1629—1676
1676—1682	Федір Олексійович	1661—1682
1682—1689	Софія Олексіївна	1657—1704
1689—1703	Петро I Олексійович	1672—1725
1703-1725	Столиця — Санкт-Петербург з 1703 р. Петро I Олексійович Великий	1672—1725
1725—1727	Катерина I (Марта Скавронська)	1684—1727
1727—1730	Петро II Олексійович	1715—1730
1730—1740	Анна Іоаннівна	1693—1740
1740—1741	Іоанн VI Антонович	1740—1764
1741—1761	Єлизавета Петрівна	1709—1761
1761—1762	Петро III Федорович	1728—1762
1762—1796	Катерина II Олексіївна Велика	1729—1796
1796—1801	Павло I Петрович	1754—1801

Виміри

усі Русі