Держави — сусіди московського великого князівства і. Російські держави навколо Москви

1. Владимирське велике князівство, 1239—1426 рр. — зливається з Москвою в 1426 р.

2. Суздальсько-Нижньогородське князівство, 1247—1390 рр. (самостійне), 1390-1450 рр. (залежне). Приєднується до Москви

3. Тверське велике князівство, 1247—1485 рр. У 1485 р. відійшло до Москви.

4. Рязанське велике князівство, 1129—1521 рр. У 1521 р. відійшло до Москви.

5. Новгородська республіка, 1136—1478 рр. Загарбана Москвою.

6. Псковська республіка, 1268—1348 рр. (фактично), 1348—1510 рр. (офіційно). Приєднана до Москви.

Іі. Іноземні держави на захід від Москви

1. Візантійська імперія до 1453 р. Захоплена турками.

2. Сурож — генуезька колонія, 1255—1475 рр.

3 Велике князівство Литовське, 1238—1569 рр. Увійшло до складу Речі Посполитої після унії 1569 р.

4 Лівонія (землі Німецького (Тевтонського) ордена), 1237—1561 рр. Розділені між Польщею, Швецією, Литвою і Данією в 1561 р. Курляндія залишилася самостійною.

Ііі. Іноземні держави на схід від Москви

1. Волзько-Камська Булгарія (“Великі Булгари”) X ст. — 1236 р. самостійна держава; 1236—1410 рр. — повністю залежна від Орди.

2. Золота Орда (ханство) 1240—1434 рр.

IV. Держави — спадкоємці Золотої Орди

1. Велика Орда, 1434—1502 рр.

2. Ногайська Орда, 1440—1560 рр.

3. Великі Ногаї, 1560—1634 рр.

4. Малі Ногаї, 1550—1770 рр.

5. Казанське ханство, 1438—1552 рр.

6. Кримське ханство, 1443—1783 рр.

7. Астраханське ханство, 1460—1556 рр.

8. Сибірське ханство, 1420—1600 рр.

V. Держави, що склалися на основі угро-фінських племінних союзів у колишніх колоніях і напівколоніях Новгорода

1. Мала Перм, Вичегодсько-Вимська земля до 1379 р.

2. Удорія, до 1460 р.

3. Велика Перм, до 1503 р. (Чердинська земля).

4. Обдорія, до 1554 р.

5. Югорія, (Югорська земля).

а) Коду (Сорикодська земля) до 1557 р. — незалежна; з 1644 р. — у складі Росії.

б) Ляпинські міста, до 1593 р.

в) Пелимське князівство, до 1593 р.

г) Кондинське князівство, до 1642 р.

д) Вас-Пукол і Кол-Пукол, 1593-1644 рр.

1268, 18 лютого Дружина російських князів на чолі з Довмонтом Псковським розгромила військо датських і німецьких рицарів-хрестонос-ців під Раковором. Датсько-німецька агресія в слов’янські землі була припинена на 30 років.

1272—1276 Великокняжий престол у Владимирі займає Василь Яро­славович Костромський.

1276-1303 рр. Правління Данила Олександровича у Московському князівстві

Московське князівство — одне з удільних князівств Владимиро-Суздальської землі — дісталося молодшому синові Олександра Невсько­го — Данилові. Воно було невелике, але мало вигідне економіко-географічне розташування у центрі, де перехрещувалися суходольні та водні торговельні шляхи. Москва швидко відбудовувалася після татарської навали і за княжіння Данила значно поширила свої володіння за рахунок рязанських, смоленських та інших земель Владимиро-Суздальського князівства, зокрема Коломни та Переяслава-Залеського.

1276—1304 Міжусобна війна між синами Олександра Невського.

Вона супроводжувалась неодноразовим вторгненням ординців. Їх нерідко запрошували і самі князі для вирішення суперечок. Особливо “відзначився” городецький князь Андрій Олександрович, який п’ять разів приводив у російські землі ординські загони.

1287-1378 Життя та діяльність Олексія — російського митро­полита (з 1354 р.). Активно виступав за приєднання ро­сійських земель до Москви.

1293 Похід у Північно-Східну Русь ординського полководця Дюденя (“Дюденева рать”). Було зруйновано 14 російських міст.

1293-1323 російсько-шведська війна

велась за землі на Карельському перешийку. Війна заважала новгородській торгівлі: шлях по р. Неві знаходився під постійною загрозою.

Вибити шведів з західної Карелії не вдалося. Російський флот підійшов 12 серпня 1322 р. до Виборгу, московсько-новгородські війська в цей же час оточили фортецю з суші, але захопити Виборг так і не вдалося.

Московський князь Юрій Данилович зняв облогу. Залишався єдиний вихід – підписати стійкий мир, визнав територіальні втрати. Юрій Данилович разом з новгородцями будує в літку 1323 р. фортецю на Ореховському острові у входу в Неву з Ладозького озера.

Намагаючись продемонструвати шведам нову фортецю і готовність росіян до боротьби Юрій запросив вповноважених прибути на переговори саме на Ореховий острів. Тут 12 серпня 1323 р. Юрій Данилович, новгородський посадник Варфоломій Юрійович і тисяцький Аврам підписали зі шведами Ореховацький договір. Це був не тільки перший договір Росії зі Швецією, а й перша домовленість про «вічний мир» з сусідньою країною. Раніше міжнародні угоди такого високого рангу ще не укладалися.

Отже, Ореховацький договір поклав практику що діяла до кінця XVII ст. так званих «вічних» договорів.

Відповідно до Ореховецького договору Новгород визнавав захоплення західної Карелії. Встановлювався новий кордон між російськими та шведськими володіннями. Обидві сторонни зобов’язувалися забезпечувати безпечний проїзд купецьких караванів, а також не будувати нових фортець вдовж кордонів. Шведи зобов’язувалися не допомагати німцям і датчанам Лівонії у разі їх війни з Новгородом.

1304 Великокнязівський стіл у Владимирі займає Михайло Ярославович Тверський.

1304-1328 Боротьба між московськими та тверськими князя­ми за великокняжу владу.

Московський князь Юрій Данилович у боротьбі з тверськими князями одержав підтримку золотоординського хана Узбека. Одру­жившись із сестрою Узбека, Юрій повернувся з Орди на Русь з ярликом на великокняжу владу. Подальша боротьба між московськи­ми і тверськими князями перетворилася на ланцюг кривавих епізодів. Тверського князя Михайла Ярославича було вбито в Орді. За це його син Дмитро помстився Юрію Даниловичу, вбивши його. Московським князем став брат Юрія — Іван Данилович, який остаточно вирішив результат боротьби з Твер’ю на користь Москви.

1317 Одруження московського князя Юрія Даниловича на сестрі хана Золотої Орди Узбека.

1318, 22 грудня Михайло Тверський розбив військо московського князя Юрія Даниловича і захопив його дружину (сестру Узбека), яка незабаром померла.

1319, 22 листопада За наказом хана Золотої Орди був страчений тверський князь Михайло Ярославович, звинувачений московським князем Юрієм в отруєнні своєї дружини. Юрій Данилович став вели­ким князем Владимирським.

1322 Хан Золотої Орди Узбек дає ярлик на велике князівство си­ну страченого князя Михайла — Дмитру Михайловичу Тверсь­кому (“Грозні очі”).

1322 Дружина московського князя Юрія Даниловича здійснює спільно з новгородцями похід проти шведів.

1323, 12 серпня У місті Орєшек був укладений перший мирний договір новго­родців зі шведами (Орєховський мир), яким було встановлено російсько-шведський кордон на Карельському перешийку.

1324 Юрій Данилович їде в Орду з метою повернути титул великого князя.

1325, 23 листопада У Золотій Орді тверський князь Дмитро Михайлович “Грозні очі” вбиває московського князя Юрія Данилович. За це Дмитро Михайлович був страчений, а ярлик на велике князівство отримав брат страченого — Олександр Михайлович. Московським князем став брат убитого Юрія — Іван Данилович Калита.

? — 31 березня1340 Життя та діяльність Івана Даниловича Калити, московського князя з 1325 р., великого князя Владимирського з 1328 р.

Син московського князя Данила Олександровича. Був жорстоким і хитрим, розумним і завзятим у досягненні своєї мети. Відіграв значну роль у зміцненні Московського князівства, приєднанні земель навколо Москви, використовуючи для цього допомогу Золотої Орди, для якої він збирав із населення велику данину. Нещадно придушував будь-який вияв невдоволення народу золотоординським ярмом, розправлявся з політичними противниками — іншими князями. Влада Івана Калити поширювалася на деякі землі Північно-Східної Русі (Твер, Псков, Новгород). Діяльність Івана Калити сприяла зростанню політичної та економічної могутності Москви та економічному піднесенню Русі.

1325—1340 Правління князя Івана І Даниловича Калити (з 1328 р. — великий князь Владимирський)

У постаті Івана Калити поєдналися жорстокість, хитрість, підступність з енергійністю, обережністю, розсуд­ливістю, наполегливістю у досягненні головної мети — посиленні Москви, збиранні російських земель навколо неї. Використовуючи допомогу хана Золотої Орди Узбека, Іван Калита нещадно розправлявся з політичними противниками, зокрема з тверським князем Олександром Михайловичем (1339). Він зібрав величезні багатства (звідси прізвисько “Калита” — “грошова торба”), які використовував для придбання земель в інших князівствах. Москва стала резиденцією митрополита “всія” Русі, що мало велике значення, оскільки церква мала потужний політичний та ідеологічний вплив. У цілому діяльність Івана Калити сприяла закладенню основ подальшої могутності Москви, економічному піднесенню російських земель. Після смерті Калити великокняжий престол перейшов до його прямих нащадків.

1326 Митрополит усієї Русі Петро переїжджає до Москви, яка стає церковним центром Русі.

1326—1359 Життя та діяльність Івана II Івановича Красного — великого князя Московського та Владимирського (з 1353 р.)

1327, 15 серпня Народне повстання проти татар у Твері.

Було вбито ханських баскаків на чолі з Щелканом (Чол-ханом). Московський князь Іван Калита доніс в Орду про самоправство тверичів. Він повернув звідти з ханським військом і вчинив розправу у Твері. Тверський князь Олександр Михайлович утікає у Псков, а потім у Литву.

1328 Спадкоємець Петра, митрополит Феогност, офіційно пере­носить митрополичу кафедру з Києва в Москву.

1337 Сергій Радонезький прийняв чернецтво у заснованій ним пустині — майбутній Сергієвій лаврі.

1337 Олександр Тверський мириться з ханом і отримує право повернутися в Твер.

1339, 29 жовтня Тверського князя Олександра Михайловича страчено в Орді.

1340, 31 березня Помер князь московський і великий князь владимирський Іван Калита. Великокнязівський стіл займає його син Симеон Гордий.

?—1341 Життя та діяльність Гедиміна — Великого князя Литовського з 1316 р.

1348 Відокремлення Пскова від Новгорода. Псков став самостійною республікою.

1350—1389 Життя та діяльність Дмитра Івановича Донського — великого князя владимирського та московського (з 1359 р.)

1350—1430 Життя та діяльність Вітовта (Вітаутаса) — великого князя Литви (з 1392 р.)

Стригольники — єретичний рух, що виник у середині XIV — першій половині XV ст. у Новгороді й охопив Псков, Твер і Ростов. Походження назви точно не встановлено. Ймовірно, назва пов’язана з обрядом постригу в причетники. Активну участь у русі брали посадський люд та нижче духовенство. Розпочавши з викриття недоліків церкви, вони створили власну ідеологічну концепцію, яка передбачала не сліпу віру, а розуміння, осмислення, перенесення акцентів на внутрішній світ людини. Намагаючись переосмислити недоско­налий світ, стригольники переносять протест соціальний у моральний і пропонують власну концепцію існування людини в цьому світі: 1) людина тісно пов’язана з Богом, Творцем усього живого, причому визнавався лише Бог—Отець; 2) внутрішній світ людини — це Храм Божий; 3) весь сенс існування людини поля­гав у пошуку Духовності та внутрішнього сенсу людини, що тісно перепліталося з уявленнями про святого Духа, якого Бог посилає кожній людині і саме він стає тією внутрішньою силою, котра і веде людину шляхом самовдосконалення.

Стригольники заперечували церковну ієрархію, чернецтво, таїнства покаяння, причастя, хрещення, які супроводжувалися великими поборами на користь духовенства. В їхніх проповідях лунали і соціальні мотиви: вони засуджували закріпачення вільних людей. Церква з допомогою держави жорстоко переслідувала вільнодумців, але їхні ідеї ще довго зворушували народ.

1353, 14 березня Помер Митрополит Київський і всієї Русі Феогност.

1353, 27 квітня Помер від чуми московський князь, великий князь владимирський Симеон Іванович Гордий.

1353, 28 квітня Сходження на московський престол його брата Івана II Івановича.

1355 Митрополитом Московським і всієї Русі стає Олексій.

1357 Митрополит Олексій засновує Спасо-Андроників монастир у Москві.

1359, 13 листопада Помер московський князь, великий князь владимирський Іван II Іванович. Після його смерті великим князем Володимирським стає суздальський князь Дмитро Костянтинович.

1359-1389 Правління велико­го князя Дмитра Івановича Дон­ського у Москві

У перші роки за малолітнього Дмитра уряд очолював митрополит Олексій. Енергійно діючи в Орді на користь московського князя й скориставшись ханською усобицею, Олек­сій здобув для Дмитра великокняжий ярлик. Дмитро Іванович переміг суперників у боротьбі за великокняжу владу — суздальсько-нижньогородського, тверського та рязанського князів. Він здійснив низку заходів, спрямованих на подальшу централізацію державного управління і військової справи, намагався підкорити церкву світській владі. Під час княжіння Дмитра Донського Москва посилила вплив у російських землях. У заповіті Дмитро вперше передав велике княжіння старшому синові Василю без дозволу Золотої Орди, як свою вотчину.

1364—1365 Війна Москви з Суздалем за Владимир закінчилася перемогою Москви.

1365 Ординський князь Тогай напав на Рязанське князівство і зруйнував Переяславль-Рязанський (сучасна Рязань). Але на зворотному шляху його розгромив рязанський князь Олег.

1365 “Всесвятська” москов­ська пожежа, під час якої від “копійчаної свічки вся Москва згоріла”.

1366 Одруження князя Дмитра Івановича на Євдокії — дочці суздальського князя Дмитра Костянтиновича.

1367 Московський Кремль було укріплено кам’яними стінами.

1368-1375 Війна між Москвою та Твер’ю за великокняжий престол

Оговтавшись від ударів, які йому завдав ще Іван Калита, Тверське князівство уклало союз із литовським князем Ольгердом, який намагався об’єднати всіх противників Москви. Тричі (1368, 1370, 1372) Ольгерд брав у облогу Москву, але був відбитий від нових міцних кам’яних мурів Кремля.

Коли тверському князю все таки вдалося отримати ярлик на велике княжіння, Дмитро Іванович виступив проти нього на чолі великого війська з 17 руськими князями. Тверський князь, переконавшись, що вся руська земля піднялася проти нього, змушений був розірвати союз із Литвою та Ордою і визнати Москву великим князівством.

1368, 21 листопада Перемога литовського війська князя Ольгерда над московськими полками біля Тростенського озера. Після цього Ольгерд здійснив похід на Москву.

1370 Новий похід Ольгерда на Москву закінчився відступом литовського війська.

бл. 1360-70 - 1427 Життя та діяльність Андрія

або 1430 Рубльова — російського живописця, основоположника мос­ковської школи живопису.

Створив розписи та ікони для Благовіщенського собору Мос­ковського Кремля (1405 р., разом із Феофаном Греком і Прохором із Городця), соборів у Звенигороді, Успенського собору у Владимирі (композиція “Страшний Суд”, 1408 р. разом з Данилом Чорним), Троїцького собору Троїце-Сергієвого монастиря (ікона “Трійця”, 20-ті рр. XV ст.). Рубльов вважається автором окремих мініатюр (“Євангелія Хитрово”, кін. XIV — поч. XV ст.). Похова­ний в Андрониковому монастирі в Москві, ченцем якого був).

1371—1425 Життя та діяльність Василя І Дмитровича — великого князя московського (з 1389 р.)

1372 Стояння біля Любуцька. Московська і литовська раті, очо­лювані князями Дмитром Іва­новичем і Ольгердом, так і не наважуються вступити в бій. Вирішивши не випробовувати долю, обидва князі уклали мир і розійшлися.

1374 Нижньогородці перебили послів ординського темника Мамая. У відповідь золотоординці нападали на російські поселення за рікою П’яна.

1377, 2 серпня Татарський царевич Арапша розбив московське військо на ріці П’яна.

1377 Створено Лаврентіївський літопис.

Лаврентіївський літопис — пам’ятка давньоруської літератури та історіографії XIV ст. Найдавніша зі збережених пергаментна рукописна книга, що вміщує, на думку багатьох дослідників, копію літописного зводу 1305 р., в основі якого ле­жить літописний звід 1281 р., доповнений відомостями, починаючи з 1282 р.

Лаврентіївський літопис створено 1377 р. групою перепи­сувачів, якою керував чернець Нижньогородського Печорського монастиря Лаврентій (звідси і назва пам’ятки) за дорученням суздальсько-нижньогородського князя Дмитра Костянтиновича. Мета літопису — збудити патріотизм руських князів для активної боротьби з татарами. Основну частину літопису написав сам Лаврентій.

Текст літопису починається з переписаної “Повісті временних літ”. Оповідь доводиться до 1305 р. за відсутності відомостей за 898—922, 1263—83, 1288—94 рр. Літопис уміщує, зокрема, оповіді про південноруські та суздальські події (1117—1205) з подальшим описом ростовських подій (1206—1305).

Лаврентіївський літопис — цінна пам’ятка історії давньоруського суспільства, державного ладу і права. У ньому висвітлено історію східних слов’ян, процес виникнення у них держави — Київської Русі, становлення княжої влади, утверд­ження християнства на Русі. Наведено відомості про політичні тенденції у кількох княжих центрах Русі. Вміщено текст “Повчання Володимира Мономаха”.

Лаврентіївський літопис став відомим науковим колам наприкінці XVIII ст., коли книгу придбав (1792) граф О.І. Мусін-Пушкін і видав за його текстом “Повчання Володимира Мономаха своїм дітям”. Згодом О. І. Мусін-Пушкін підніс пам’ятку імператору Олександру І, який передав її до Публічної бібліотеки (нині Російська національна бібліотека, м. Санкт-Петербург), де вона зберігається до тепер. Перше повне видання Лаврентіївського літопису здійснено у “Повному зібранні руських літописів” (СПб., 1846, т. 1).

1378, 12 лютого Помер Митрополит Московський і всієї Русі Олексій.

1378, 11 серпня Московський князь Дмитро Іванович здобув перемогу над золотоординським військом мурзи Бегича на р. Вожа.

Це була перша перемога росіян над великим військом Золотої Орди. Зіткнення Дмитра із золотоординським прави­телем Мамаєм стає неминучим.

1380, 8 вересня У день Різдва Пресвятої Богородиці на Куликовому полі відбулася битва між військом Московського князя Дмитра Івановича і військом золотоординського темника Мамая.

КУЛИКОВСЬКА БИТВА — битва руських військ, очолю­ваних великим князем Владимирським та Московським Дмитром Івановичем Донським із монголо-татарами, на чолі яких стояв правитель Золотої Орди темник Мамай, на Куликовому полі.

Боротьбу за визволення Русі з-під гніту Золотої Орди очолила Москва. В 1378 р. на р. Вожа військо московського князівства розбило татарські війська Бегича. Мамай вирішив зломити міцніючу могутність Русі, посилити її залежність від Орди. Він зібрав військо чисельністю 100—150 тис. осіб, до якого, крім монголів, входили також загони черкасів, осетин, вірмен, деяких народів Поволжя, наймані загони кримських генуезців. Союзником Мамая був великий князь литовський Ягайло. Дмитро Іванович, довідавшись наприкінці липня про наближення монголо-татар, звернувся із закликом до руських військових сил зібратися в Коломні. Військо чисельністю близько 150 тис. осіб, що зібралося там, було досить однорідним: головне ядро становили москвичі (переважно молоді люди — вихідці з ремісників та селян, без військової підготовки та досвіду), на збір також прийшли військові загони тих руських земель, котрі визнавали владу московського князя, українські та білоруські загони. Війська Новгородської, Тверської, Нижньогородської, Рязанської та Смоленської земель у поході участі не брали. План походу полягав у тому, щоб попередити з’єднання Мамая на р. Ока зі своїми союзниками і перетнути йому шлях у верхів’ї Дону. Похід тривав більше місяця і лише 8 вересня руські війська, переправившись на правий берег Дону біля впадання в нього ріки Непрядва, розташувалися на Куликовому полі. На чолі війська став передовий полк, за ним — великий полк, поряд на флангах — полки правої та лівої руки, а за ними — резерв (кіннота). За лівим флангом у лісі розташувався засадний (запасний) полк, очолюваний князями Володимиром Андрійовичем Хоробрим та Д.М. Боброком-Волинським. У тилу російських військ знаходилися ріки Дон та Непрядва, а також глибокі яри, що виключало можливість відступу; водночас така позиція ускладнювала обхідні маневри монголо-татарської кінноти. Військо Мамая стояло розгорнутим строєм: у першій лінії розташувалася кіннота, у другій — піхота. Битва розпочалася традиційним на той час поєдинком богатирів Пересвєта і Чалубея (обидва загинули). Потім татарська кіннота, зім’явши передовий полк, почала тіснити великий полк; руські війська зазнавали великих втрат; був убитий боярин Михайло Бренюк, який воював під прапором великого князя. Сам Дмитро в одязі рядового воїна перебував серед воїнів того самого полку. Натиск монголо-татар було зупинено лише після введення в дію резервного полку руських військ. Мамай переніс головний натиск на лівий фланг і почав тіснити руські полки. Та несподіваний потужний удар свіжих сил засадного полку в тил по флангах татарського війська і перехід у наступ інших руських полків зумовили до повного розгрому Мамаєвого війська, залишки якого руські війська переслідували ще протягом 50 км від Куликова поля.

Куликовська битва мала велике історичне значення в боротьбі руських та інших народів із монголо-татарами. Незважаючи на те, що монголо-татарське ярмо на Русі остаточно не було ліквідовано, удар, завданий пануванню Золотої Орди, прискорив її розпад. Важливим наслідком Куликовської битви стало посилення ролі Москви в утворенні Російської держави.

1382, 26 серпня Військо хана Золотої Орди Тохтамиша спалило Москву.

Після загибелі Мамая влада в Золо­тій Орді перейшла до хана Тохтамиша, який вирішив будь-що повернути собі руські землі. Тохтамиш здійснив новий похід на Русь і несподівано з’явився під стінами Москви. Князь Дмитро Іванович, митрополит та представники феодальної знаті втекли з міста. У Москві почалося народне повстання. Повстанці кілька днів успішно відбивали навалу татар, застосовуючи навіть вогнепальну зброю (перша згадка про неї). Тільки внаслідок зради татарам удалося вдертися у місто і вчинити жахливий розгром. Результатом нападу стало відновлення сплачування данини Золотій Орді.

1385, 14 серпня Підписання Кревської унії.

Кревська унія — державно-політичний союз, укладений між Польщею і Великим князівством Литовським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (тепер Білорусь). Передбачала об’єднання Польщі та Литви в одну державу внаслідок шлюбу польської королеви Ядвіги і великого князя литовського Ягайла. Унія була зумовлена необхідністю спільної боротьби проти Лівонського ордену і водночас Московського князівства, а також намаганням литовських феодалів за допомогою Польщі зміцнити панування у Великому князівстві Литовському.

За умовами Кревської унії:

• Ягайло ставав польським королем під ім’ям Владислава II, водночас залишаючись великим князем литовським;

• за руку Ядвіги і польську корону Ягайло зобов’язувався навернути підвладне населення Литви на католицтво, віддати на користь Польщі свою великокнязівську скарбницю, заплатити 200 тис. флоринів імператору Вільгельму Австрійському за відмову від шлюбу з Ядвігою, повернути до польської корони всі відторгнені від неї території та приєднати до Польщі литовські й українські землі.

Разом із литовськими князями присяжні грамоти на вірність польському королю підписали київський, волинський та новгород-сіверський князі, що означало перехід їхніх князівств з усім населенням у підданство польської корони.

Кревська унія викликала сильну протидію, оскільки вела до ліквідації державного суверенітету Литви і перетворення залежних від неї українських земель на об’єкт колонізації польськими феодалами. Незадоволення литовської знаті, підтримуваної частиною знаті руської, використав двоюрідний брат Ягайла Вітовт, який домагався великокнязівського престолу. Ця боротьба за рівноправність із польською стороною завершилася компромісом, оформленим Островською угодою 1392 р. За нею Вітовт визнавався довічним правителем Великого князівства Литовського на основі васальної залежності від Польщі. Кревська унія мала характер особистої (персональної) унії.

1386—1387 Похід Дмитра Донського на Новгород. Новгородці зобов’язалися виплачувати по­даті великому князеві Мос­ковському.

Динаміка приєднання земель до Московської держави в кінці XIV — на початку XVI ст.

1392	Приєднання Суздальсько-Нижньогородського князівства.
1428	Злиття Владимирського великого князівства з Московським.
1460	Приєднання Удорії.
1463	Приєднання Ярославського князівства.
1471-1478	Перемога у воєнних діях і захоплення Новгородської феодальної республіки.
1472	Приєднання Великої Пермі.
1474	Приєднання Ростовського князівства.
1485-1488	Приєднання Тверського князівства.
1489	Приєднання Арської землі (Удмуртії).
1489	Приєднання Вятської землі.
1494	Приєднання Верховських князівств (у верхів’ях Оки) за договором з Литвою 1494 р. (Новосильське, Воротинське, Одоєвське, Перемишльське, Мезецьке, Белевське — дрібні князівства-міста з приміською територією в нинішніх Калузькій і Тульській областях).
1499	Приєднання Югорської землі (Югорії) та Обдорії.
1500-1503	Приєднання Сіверської землі за договором із Литвою.
1510	Приєднання Псковської республіки.
1514	Приєднання Смоленського князівства.
1517	Приєднання Шем’якінського уділу (частина сучасних Костромської і Вологодської областей РФ).
1517-1521	Приєднання Рязанського вели­кого князівства.

1389, 19 травня Помер Дмитро Іванович Донсь­кий, великий князь Московсь­кий. Перед смертю він передав старшому сину Василеві право на велике княжіння, яке відте­пер остаточно залишилося за московською династією.

1389—1425 Правління московського великого князя Василя І Дмитровича.

На початку його княжіння становище Москви, яку зруйнував Тохтамиш, було тяжким, бо над Північно-Східною Руссю відновилася ординська влада. Однак Василь І уперто продовжував приєднувати до Москви руські землі (Муромське та Нижньогородське князівства, Вологду, Устюг та землі комі). За рахунок зняття з великих феодалів деяких адміністративних і судових функцій і передачі їх до ком­петенції намісників Василь І значно посилив владу великого князя.

1391 Тамерлан завдав поразки Тохтамишу в битві за Волгою (на південь від Ками). Після цього союзник золотоординського хана московський князь Василь І спішно відвів війська у свої володіння.

1392, 8 жовтня Помер Сергій Радонезький.

1392—1404 Союз Москви з Литвою проти Золотої Орди.

Обидва великі князівства збли­зилися завдяки загальній для них небезпеці з боку хана Тохтамиша. Союз було скріплено династичним шлюбом: Василь І одружився з дочкою великого князя литовського Вітовта — Софією. Розрив між союзниками відбувся після того, як Вітовт захопив Смоленську землю і намагався захопити Новгород, Псков і Рязань.

1395 Армія Тамерлана, розгромивши війська Тохтамиша, вдерлася в межі Русі й оточила Єлець, але незабаром повернула назад.

1395, 26 серпня Зустріч москвичами Владимирської ікони Божої Матері, перенесеної з Владимира в Москву.

1397—1398 Війна Москви з Новгородом за Двінські землі. Новгородцям вдалося відбити натиск Василя І й укласти мир “за старовиною”.

1398—1425 Правління Василя І Дмитровича.

Кін. XIV — поч. XV ст. Складання Іпатіївського літопису.

Іпатіївський літопис — один із найдавніших давньоруських літописних зводів (редакцій). Складений в Україні наприкінці XIV — на початку XV ст. Назва походить від Іпатіївського монастиря у Костромі, в якому зберігався список літопису і де його на початку XIX ст. виявив російський історик М.М. Карамзін. Інші відомі списки — Хлєбниковський (має самостійне значення), а також похідні від нього — Погодінський, Єрмолаївський і Краківський.

Іпатіївський літопис об’єднує три головні джерела: “Повість минулих літ” (від найдавніших часів до 1117 р.; до Іпатіївського літопису включено її 3-тю редакцію), Київський літопис (1118-1199) і Галицько-Волинський літопис (від початку XIII ст. до 1291 р.).

Кожна з цих частин має самостійне значення, водночас Іпатіївський літопис є цілісним твором. Літопис пройнятий ідеєю єдності Русі і заклику до захисту руських земель від зовнішніх ворогів. Іпатіївський список (рукопис) зберігається у бібліотеці РАН (Москва). Вперше Іпатіївський літопис опубліковано в 1843 р. у “Повному зібранні руських літописів” (т. 2), повністю текст його видано в 1871 р. і перевидано в 1908 р. У 1962 р. видання 1908 р. відтворено фототипічним способом.

1404 Литовський князь Вітовт захопив Смоленськ і Вязьму. Литовський кордон знаходиться усього в 200 кілометрах від Москви.

1406 Війна Москви з Литвою.

Московське військо, до складу якого увійшли ординські полки хана Шадібека, зустрілося з армією Вітовта на ріці Плаві, де було укладено тимчасове перемир’я. Наступного року литовські війська взяли Одоїв, а московські вторглися в литовські володіння і захопили місто Дмитровець.

1408 Після декількох сутичок на берегах Угри Василь І і Вітовт уклали договір про мир. Російсько-литовський кордон було встановлено по р. Угра. Вітовт більше не здійснював серйозних наступів на Московську Русь.

1408, 21 грудня Напад на Москву золотоординського полководця Едигея.

Татарський воєначальник Едигей зненацька підійшов до Москви. Хоча татари й не змогли захопити великокняжу столицю, вони спалили і зруйнували її околиці. Василь І був змушений погодитися на поновлення сплачування данини татарам, яке було припинено після розгрому Золотої Орди середньоазіатським правителем Тимуром. Проте успіх Едигея був короткочасним. Внаслідок загострення династичної боротьби в Орді він залишив руські землі.

1410 Помер Володимир Андрійович Хоробрий.

1415—1462 Життя та діяльність Василя II Васильовича (Темного) — великого князя московського (з 1425 р.).

1425-1462 Правління Василя II Васильовича Темного.

У лютому 1425 р. помер великий князь московський Василь I. У цьому випадку за заповітом Дмитра Донського великокнязівський престол мав зайняти середній син Донського, Юрій Галицький (місто Галич у Костромській області). Але у московських бояр, вдови Василя — Софії Вітовтовни й митрополита Фотія була інша думка — вони посадили на престол дев’ятирічного хлопчика Василя II. Дружина галицького князя була істотно менша за московську. Проте московські бояри звернулися за допомогу до Орди. До цього часу Золота Орда, яку роздирали внутрішні чвари, сильно ослабла. Здавалося, що часи, коли московські князі ходили за ярликом до золотоординського хана, давно минули. Василь I успадковував стіл за заповітом Дмитра Донського, не запитуючи хана. Але московські бояри поїхали на уклін до хана Улу-Мухаммеда. Вони підкупили татарських вельмож, а боярин Іван Дмитрович Всеволзький заявив Улу-Мухаммеду: “Государю вільний цар. Дозволь мовити слово мені, холопові великого князя. Мій государ великий князь Василь шукає стола свого великого князювання, а твого улусу, за твоїм царським жалуванням, і за твоїми девтерями (записами) і ярликами”. Таким чином, ханові дали зрозуміти, що Василь II буде його слухняним слугою. Та й без цього хан міг легко зміркувати, що дев’ятирічна дитина на московському престолі набагато менш небезпечна, ніж його п’ятдесятилітній дядько, хоробрий воєвода, що правив 36 років напівнезалежним князівством. Природно, хан видав ярлик Василю II.

Княжіння Василя II ознаменувало­ся кривавою феодальною усобицею, що тривала близько 30 років. Противниками великого князя були його дядько галицький князь Юрій Дмитрович та його сини Василь Косий і Дмитро Шем’яка. У війні на боці галицьких князів виступили Новгород і Твер. Захопивши у полон великого князя, Дмитро Шем’яка наказав осліпити його (звідси прізвисько “Темний”). Урешті-решт переміг Василь II, який одразу ліквідував усі дрібні удільні володіння. У 1439 р. російська православна церква відхилила Флорен­тійську унію, а потім за підтримки великого князя проголосила незалежність від константинопольського патріарха. Це посилило міжнародний авторитет Московської держави.

1425—1453 Феодальна війна.

Між московським великим князем Василем II Васильовичем і звенигородсько-галицькими удільними князями: Юрієм Дмитровичем і його синами Василем Косим, Дмитром Шем’якою і Дмитром Красним за московський престол. Боротьба точилася з перемінним успіхом: у 1434 р. помер Юрій Дмитрович (син Дмитра Донського і дядько Василя II), потім зазнав поразки і був осліплений Василь Косий (1436), однак Дмитро Шем’яка за допомогою змовників захопив Василя II, осліпив його (звідси вираз “Шем’якін суд” як неправедний і прізвисько Василя II — “Темний”). Але позиція Церкви і невдоволення народу Шем’якою привели до повалення його з престолу, його було отруєно в Новгороді у 1453 р. Московський великий князь став недосяжний для удільних князів; зміцнив внутрішню єдність Московського великого князівства і посилив його провідну роль в об’єднанні Північно-Східної Русі.

1431 Звенигородський князь Юрій Дмитрович (син Дмитра Донського виборов у племінника Василя Васильовича титул великого князя і запропонував для вирішення цієї суперечки їхати в Орду).

1432 Золотоординський хан Махмет вирішив суперечку про велике князівство між дядьком і племінником на користь Василя Васильовича.

1433, 25 квітня Звенигородський князь Юрій Дмитрович розбив війська племінника, великого князя Московського Василя II, на ріці Клязьмі і посів великокнязівський престол у Москві. Початок міжусобної війни в Московському князівстві (1433—1450).

1434, 5 липня Помер князь Юрій Звенигородський. Його сини — Василь Косий і Дмитро Шем’яка продовжують боротьбу з Васи­лем II.

1436, 21 травня Великий князь Московський Василь II Васильович захопив у полон і велів осліпити двоюрідного брата звенигородського князя Василя Юрійо­вича (Косого).

1436, 21 травня Хан Улу-Муххамед заснував на місці Волзько-Камської Булгарії Казанське ханство.

1439 Флорентійська унія.

Константинопольський патріархат визнає над собою владу Римського папи. Сторони знайшли компроміс у таких принципових питаннях.

• Собор визнав світську владу і церковне верховенство папи як спільного заступника, і православні визнали сходження Святого Духа не від одного тільки Бога-Отця, а й від Бога-Сина.

• Греки і слов’яни погодилися також на католицьку тезу, що десь між раєм і підземним пеклом існує і чистилище для душ не зовсім святих, але і не зовсім грішних.

• Католики в обмін на це визнали за східним духовенством право залишатися одруженими і залишили мирянам слов’янських країн право запивати освячений хліб (причастя) вином і зберігати національні мови в богослужінні.

Цей союз східної і західної християнських церков, як і слід було очікувати, в 1448 р. прокляли християни Єрусалима, оскільки їх країна перебувала під владою мусульман. Незабаром до відмови від унії приєдналося і все візантійське духовенство, тому що Константинополь захопили мусульмани у 1453 році.

Зазнавши поразки в цих землях, папська курія доклала величезні зусилля, щоб утримати унію хоча б у Польщі й українських землях. Тут її прихильниками стало майже все духовенство, в тому числі київський митрополит Михайло Рогоза, який підписав нову унію на Брестському соборі в 1596 р.

1439/40 — 1515 Життя та діяльність Йосифа Волоцького (в миру Івана Саніна) — церковного дія­ча, письменника, публіциста, голови релігійної течії — йосифлянства.

1440, 22 січня У Василя II народився син Іван, майбутній государ усієї Русі — Іван III (1440—1505).

1443 Собор Російської православної церкви відкинув Флорентійську унію і змістив Ісидора.

1445, 7 липня У битві поблизу Спасо-Євфимієвого монастиря під Суздалем казанські татари взяли в полон великого князя Василя II.

1445, 1 жовтня Василь II повернувся з казанського полону в Москву. За його повернення населення Московського князівства змушене було виплатити гігантський викуп у 200 тисяч рублів.

1446, 12 лютого Скориставшись невдоволенням москвичів розмірами цього викупу, Дмитро Шемяка захопив у полон Василя II і став великим князем Московським.

1446, 16 лютого Осліплення великого князя Московського Василя II Васильовича галицьким князем Дмитром Шемякою.

1447, 17 лютого Василь II займає Москву і знову (тепер уже остаточно) стає великим князем московським.

?—1448 Життя Василя Юрійовича (Косого) — удільного князя звенигородського. Разом із братом Дмитром вів тривалу боротьбу проти Василя II.

1448 Собор російських єпископів ставить Іону, єпископа Рязанського, Митрополитом Московським без дозволу Константи­нополя. Початок фактичної не­залежності московської Церкви від константинопольського патріарха.

1449 Дмитро Шемяка поновив війну проти Василя II й оточив Кострому.

1450, 27 січня Московське військо завдало остаточної поразки Шем’яці в битві під Галичем (поблизу Костроми). Завершення міжусобної війни в Московському князівстві (1433—1450).

1452 Як винагороду за послуги, на­дані в боротьбі проти Шем’яки, Василь II віддав татарсько­му царевичеві Касим-хану місто, що отримало назву Ка-симів. Уперше татарський правитель став васалом московського князя.

1459 Церковний собор у Москві не визнає Митрополита Київського Григорія (учень Ісидора), призначеного Константинопольським патріархатом.

Право затверджувати митрополита, що обирається єпис­копами, отримує глава держави — великий князь. Колишня російська митрополія остаточно поділяється на Київську і Мос­ковську. Київська митрополія, як і раніше, зберігає залежність від Константинополя у виборі церковного керівництва.

1462, 27 березня Помер великий князь Моковський Василь II Васильович Темний.

Псковська судна грамота — нормативно-правовий акт Псковської республіки, пам’ятка слов’янського права XV ст. Збереглася в єдиному списку в збірнику, що належав родині графа М.С. Воронцова. Знайшов грамоту професор М.Н. Мурзакевич в Одесі, в архіві Воронцова, і видав її 1847 р. з коротким вступом і коментарем.

Більшість дослідників вважає, що востаннє грамоту перероблено між 1462 і 1471 роками. Грамота містить 120 статей. Джерелами цієї пам’ятки були “Руська Правда”, окремі постанови псковського віча, князів, грамоти.

Псковська судна грамота є цінним джерелом для вивчення суспільного, державного ладу і права Псковської республіки. Грамотою визначався обсяг влади князя, посадника, псковського віча. Більшість статей Грамоти — це норми цивільного і кримінального права, судочинства. Грамота докладно регулювала цивільно-правові відносини, яким присвячено більше половини її статей. Це зумовлено насамперед досить високим рівнем розвитку в Псковській республіці товарно-грошових відносин. Регламентувався у грамоті і найважливіший інститут цивільного права — право власності на нерухоме майно (“отчину”: землю, ліс, подвір’я, борті, риболовецькі ділянки) і рухоме майно (“живот”: хліб, худобу, гроші та ін.). Чимало уваги приділено охороні прав власника на землю, визначенню правового становища феодально залежних селян (ізорників, кочетників, огородників).

Основними способами набування права власності були договори, успадкування, давність і приплід. Майже третина статей Грамоти присвячена зобов’язальному праву. У грамоті згадуються такі види договорів, як купівля-продаж, міна, дарування, позика, майновий найом, особисте наймання, ізорництво тощо. За формою договори були письмові (“запис”, або ”рядниця”, і ”дошка” та усними.

У Псковській судній грамоті розглядалися два види забезпечення зобов’язань — порука і застава. Позика на невелику суму забезпечувалася порукою, а на велику — заставою майна. 14 статей докладно регламентували відносини, що виникали з успадкування майна — рухомого і нерухомого. Передбачалося успадкування за законом і за заповітом. Низка статей регулювала питання злочину і покарання. Виокремлювалися злочини проти держави, насамперед зрада (“перевет”). Злочинами проти порядку управління і суду вважалися образа судового придверника і насильницьке вторгнення до приміщення суду. У Грамоті (ст. 3 і 4) вимагалося від суддів керуватися при здійсненні суду псковським законодавством і не брати хабарів. Однак санкцій за неправедний суд не встановлювалося. Якщо суддя відбирав у позивача коня або одежу в рахунок посулу, то його притягувався до відповідальності як за грабіж.

У грамоті розрізнялися такі майнові злочини, як крадіжка (татьба), розбій, грабіж, підпал, набіг. До злочинів проти особи Грамота зараховувала вбивство, побої у бійці, образу у вигляді виривання бороди.

Псковська судна грамота передбачала такі види покарань, як смертна кара і продаж (грошовий штраф). Смертна кара як найвища міра покарання встановлювалася: для зрадника; палія; злодія, що вчинив крадіжку з Псковського кремля; конокрада; злодія, який учинив крадіжку втретє.

Судовий процес за Грамотою мав змагальний характер. Виклик відповідача до суду здійснювався за офіційним повідомленням (“позовницею”). У випадку неявки відповідача пристав міг доставити його до суду примусово. Це свідчить про посилення публічного начала в судовому процесі. Сторони, які брали участь у судових тяжбах, називалися “сутяжниками”. Передбачалися різні докази, які розглядали й оцінювали у процесі судового розгляду: особисте зізнання, виявлення у зло­дія краденої речі, показання свідків; у майнових спорах — складання присяги.

Велику доказову силу мали письмові документи: “записи” і “дошки”. Суд виносив письмове рішення. Перегляд уже вирішених справ, як правило, не допускався. Чимало статей Грамоти регулювали порядок виконання судових рішень, стягнення судового мита.

Псковська судна грамота стала одним з джерел Судебника 1497 р.

1462, 28 березня Вступ на великокнязівський престол у Москві Івана III.

1462—1505 Правління Івана III Васильовича.

Іван III Васильович — старший син Василя Васильовича “Темного”. З 1450 р. згадується як великий князь — співправитель батька. За правління Івана III завершилося фор­мування основних територій Російської централізованої держа­ви. До Москви були приєднані Ярославське (1463), Ростовське (1474) князівства, Новгородська феодальна республіка (1478), Тверське велике князівство (1485 р.), Вятська і більша частина Рязанської земель (1489 р.). У 1480 р. було повалено золотоординське ярмо, значно зріс міжнародний авторитет Російської держави, розгорнулося широке будівництво церковних і громадських будівель у столиці, захисних споруд у прикордонних районах країни. У 1497 р. було складено перший судовий кодекс — Судебник.

Першим шлюбом Іван III було одруження на Марії Борисівні, яка в 1452 р. померла, і в 1467 р. цар одружився вдруге, а в 1472 р. взяв третій шлюб із Софією Палеолог.

1466—1472 Подорож тверського купця Афанасія Нікітіна в Індію.

1467, 22 квітня Померла перша дружина Івана III — Марія Борисівна (дочка тверського князя Бориса).

1467 Перший похід московських полків на Казань. Місто взяти не вдалося. Після відступу московської раті казанці здійснюють кілька набігів на ро­сійські землі.

1469, 11 лютого У Москву прибуває посольство від Римського Папи Павла II з пропозицією до Івана III взяти за дружину племінницю візан­тійського імператора — Софію Палеолог.

1469, вересень Новий похід московської раті на Казань закінчився більш успішно. Казанський хан Ібрагім змушений був укласти мир і видати російських полонених, що тужили в місті.

1471 Похід московського війська на Новгород, влада якого уклала союз із литовським князем Казимиром IV. Іван III розглядав пролитовські спрямування частини новгородців не просто як непокору великому князеві, а як зраду російського народу і православної віри.

1471, 14 липня Московська рать воєводи Данила Холмського розбила новгородське військо на ріці Шелонь.

1472, 12 листопада Одруження великого князя Московського Івана III з Софією Палеолог, племінницею остан­нього візантійського імператора Константина XI Палеолога.

1473 Іван III уклав союз із кримсь­ким ханом Менглі-Гіреєм для спільної боротьби з Великою Ордою.

1474 Іван III викуповує останні не­залежні землі Ростовського князівства.

1475 У Москву приїжджає італійський архітектор Арістотель Фіораванті, якому доручено відбудувати Успенський собор.

1475, 21 листопада Іван III прибув до Новгорода. Новгородці скаржаться йому на самоправство вищих чиновни­ків. Після розгляду винних покарано та відправлено в Москву.

1476, 16 липня У Москву прибуло посольство від хана Великої Орди Ахмата з вимогою данини. За перека­зами, Іван III велів розірвати ханську грамоту. Це означало неминучість нової війни з Ордою.

1478, 15 січня Новгородці присягнули великому князеві Московському Івану III. З Новгорода в Москву відвезено вічовий дзвін — символ новгородської вольниці. Приєд­нання Новгорода до Москви.

Намагаючись назавжди покінчити з новгородською незалежністю, якою б мізерною вона не була, Іван ІІІ використав як привід убивство у Нов­городі московських послів, спрямувавши проти Новгорода численне військо. Боячись облоги міста, новгородці погодилися виконати всі вимоги Івана III, головною з яких було перетво­рення Новгорода на його вотчину. Таким чином, Новгородська боярська республіка припинила існування.

1478, 17 квітня Помер Зосима, ігумен Соловецький.

1479, 12 серпня У Москві освячено Ус­пенський собор, зведений італійським архітектором Арістотелем Фіораванті.

1479—1533 Життя та діяльність Василя III Івановича — великого князя московського (з 1505 р.)

1480, 8 жовтня — 11 листопада “Стояння на річці Угра”.

Хан Великої Орди Ахмат спробував повернути руські землі, але зазнав повної невдачі. Татари зустрілися з руськими полками на р. Угра (притока Оки). Спробу перейти Угру було відбито русичами. До того ж Ахмат не дочекався допомоги від союзника — польського короля Казимира IV. Сильні морози змусили татар відступити і попря­мувати до Золотої Орди, де Ахмата невдовзі вбили за наказом ногайського хана. “Стояння на Угрі” привело до остаточного звільнення Русі від тяжкого і ненависного монголо-татарського іга, що тривало 250 років.

1480—1481 Російсько-лівонська війна. 4 серпня 1480 р. лівонці ото­чили Псков, але не змогли захопити місто.

?—1481 Життя та діяльність Ахмата — хана Великої Орди з 1465 р. У 1472 р. уклав союз із польським королем Казимиром IV проти Івана III.

1484—1489 Будівництво Благовєщенського собору в Москві.

1485, 15 вересня Війська Івана III зайняли Твер. Ліквідація незалежності Тверського князівства і приєднання його до Москви. Тверський князь Михайло втік у Литву.

1487 Взяття Казані.

Облога і взяття Казані російськими військами під командуванням воєводи Д.Д. Холмського в травні — липні 1487 р. Похід на Казань був організований великим князем московським Іваном III з метою зробити Казанське ханство залежним від Москви. З наближенням московського війська до міста казанський хан Алегам (Алі-хан) вивів свої загони йому назустріч, але після невеликої сутички відступив і сховався за фортечними стінами. 18 травня місто було оточено. Алегам активно оборонявся. Щодня татари здійснювали вилазки. Крім того, загони під командуванням князя Алгазія, що перебували поза містом, постійно здійснювали напади на московське військо. Холмський завдав повної поразки Алгазію і відкинув його загони за Каму. Після розгрому Алгазія казанці втратили надію на допомогу зовні. 9 липня 1487 р. м. Казань капітулювало і визнало васальну залежність від московського князя.

1487—1494 Московсько-литовська війна, “Прикордонна війна”.

З 40-х рр. XV ст. швидко зростала могутність Московської держави. Після приєднання Новгорода (1478) зовнішня політика Москви відноcносно Великого князівства Литовського (далі — ВКЛ) різко змінилася. Із зовні нейтральної вона перетворилася на активну, наступальну, з незмінною демонстрацією сили, переважно за допомогою війни, причому з хорошим дипломатичним забезпечен­ням — із залученням союзників із потужною військовою силою.

Спочатку у відносинах із Литвою великий князь Іван III діяв надзвичайно обережно, намагаючись домовленостями й обіцянками залучити на свою сторону росіян, що служили Литовській державі, так званих верховських князів, володіння яких були розташовані у верхів’ях р. Ока. Вони зберігали певні права і привілеї, за дотриманням яких дуже уважно стежили в Москві, постійно обумовлюючи їх у договорах із Литвою.

Серед факторів, що вплинули на остаточний вибір князями свого сюзерена, стали:

• руське походження (верховські князі були нащадками князя Михайла Всеволодовича Чернігівського);

• вірність православ’ю;

• значну роль у цьому виборі відіграла близькість степових кордонів, звідки доволі часто на литовські землі здійснювали набіги війська союзного Москві кримського хана Менглі-Гірея.

Верховські князі стали від’їжджати на московську службу ще на початку 1470-х рр. Одним із перших перейшов до Івана ІІІ князь Семен Юрійович Одоєвський, що загинув восени 1473 р. під час одного з прикордонних конфліктів. Його сини Іван Сухий, Василь Швих і Петро Семенович, які володіли половиною родового міста Одоєва, вже вірою і правдою служили московському государю, беручи участь у постійних сутичках на кордоні.

Однак інші верховські князі не поспішали брати приклад з Одоєвських. Виїзд у Москву в 1481—1482 рр. Федора Івановича Бєльського навряд чи можна вважати звичайним князівським від’їздом зі збереженням “отчини”. Він змушений був тікати з Литви, рятуючись після невдалої змови проти Казимира IV Ягеллончика, у якій був замішаний разом зі своїми родичами князем Михайлом Олельковичем та Іваном Гольшанським, що збирався відторгнути на користь Московської держави всю східну частину Великого князівства Литовського аж до ріки Березина. У Москві Ф.І. Бєльського прихильно прийняли і щедро обдарували, в одно час нові його литовські володіння конфіскував Казимир.

Масовий перехід верховських князів на московську службу починається з 1487 р. Надзвичайно важливим, явно не випадковим, є збіг цієї дати з захопленням Казані 9 липня 1487 р. Звільнивши свої війська на сході, Іван III посилив тиск на Литву, створюючи прецеденти для втручання у внутрішні справи цієї держави.

Одним із перших, розграбувавши місто Мезецьк, від’їхав до Москви князь Іван Михайлович Воротинський. У серпні 1487 р. до Івана III прибуло литовське посольство зі скаргами на дії князя Воротинського і князів Одоєвських, що допомагали йому. Участь у них князів Івана Сухого, Василя Швиха і Петра Семеновичів Одоєвських, що давно служили Іванові ІІІ, свідчить про явну зацікавленість у такому розвитку подій великого князя московського.

Тиск Москви на прикордонних литовських власників зростав і набував значних розмірів. Так, навесні 1489 р. місто Воротинськ оточило московське військо під командуванням одинадцяти воєвод на чолі з князем Василем Івановичем Косим Патрикєєвим. Становище верховських князів ставало безвихідним, і багато хто з них змушений був наслідувати приклад Івана Воротинського.

Наприкінці 1489 р. на службу до Івана III від’їхали зі своїми “отчинами”: Іван, Андрій і Василь Васильовичі Бєлєвські, Дмитро Федорович Воротинський і його племінник Іван Михайлович Воротинський, які попередньо захопили частину земель князів, що зберігали вірність Литві.

Протести, заявлені польським королем і великим князем литовським Казимиром IV, були залишені без уваги, і відносини між двома державами продовжували загострюватися. Однак до смерті Казимира IV справа обмежувалася локальними прикор­донними сутичками і взаємними докорами в порушенні наявних угод. Ситуація різко змінилася після смерті старого короля 7 червня 1492 р.

Сини Казимира розділили державу батька, значно послабив­ши її сили. Старший син — Владислав II Ягеллон став королем Чехії, а з 1490 р. — королем Угорщини, де правив під ім’ям Уласло II.

Ян І Ольбрахт зайняв польський престол, а Олександр Казимирович став великим князем литовським.

Реакція Івана III була майже миттєвою. Він терміново відправив у Крим посла Костянтина Заболоцького, якому було доручено повідомити хана Менглі-Гіреюя про смерть короля Казимира та щоб хан не вступав із його синами в союз, а пішов війною на Литву. Іван III рекомендував хану йти на Київ.

Хан вислухав Заболоцького, але послав на територію сучасної України не всю орду, а лише 500 вершників. Іван III хотів воювати чужими руками і спорядив у Литву два невеликі загони. У серпні 1492 р. його військо (“сила ратна”) під командуванням князя Федора Васильовича Телепня Оболенського вдерлася на литовську територію і захопила міста Мценськ і Любуцьк. Тоді ж загони князів І.М. Воротинського й С.Ю. Одоєвського виступили в похід на Мосальськ і Серпейськ та досить легко оволоділи ними.

У серпні — вересні вони вторглися й у володіння в’яземських князів. Загін великокнязівських воєвод Василя Лапіна й Андрія Істоми захопив міста Хлепень і Рогачов. Відтепер надійного військового прикриття східних кордонів Великого князівства Литовського більше не було, оскільки князі від’їхали на московську службу і під владу Івана III перейшли кілька прикордонних фортець: Одоєв, Ковельськ, Перемишль, Серенськ. Однак віддавати свої міста без боротьби новий великий князь литовський Олександр Казимирович не збирався. Він категорично відмовився визнати перехід на московську сторону своїх князів, про що повідомив Івана III у листі від 20 лютого 1493 р.

До захоплених міст були послані зі Смоленська війська під командуванням намісника Юрія Глібовича, князя Семена Івановича Можайського і князів Друцьких, які ненадовго знову оволоділи Серпейськом і випаленим Мценськом. Але це був лише тимчасовий успіх.

21 січня 1493 р. проти литовського війська виступила велика армія, до складу якої входив не тільки великокнязівський полк воєвод під командуванням Михайла Івановича Колишки (з родини Патрикєєвих) та Олександра Васильовича Оболенського, а й війська союзних Москві рязанських князів Івана і Федора Васильовичів.

Литовські загони були змушені відступити до Смоленська, залишивши в зайнятих ними “градех” сильні гарнізони.

Проте московсько-рязанська армія домоглася важливих успіхів. Вона повернула Мезецьк, що здався російським воєводам без бою, і Серпейськ, узятий штурмом, незважаючи на відчай­душний захист “панів... двору великого князя Олександра”, які перебували там на чолі з воєводою Іваном Федоровичем Плюськовим.

Розвиваючи успіх, військо М.І. Колишки-Патрикєєва й О.В. Оболенського зайняло місто Опаків, гарнізон якого також чинив опір і як Серпейськ був спалений переможцями. Така доля спіткала й узяте штурмом місто Городечно.

Невдалі дії литовських військ змусили від’їхати до Москви ще декількох верховських князів — Семена Федоровича Воротинськото, Михайла Романовича Мезецького, Василя та Андрія Васильовичів Бєлєвських і одного з в’яземських князів — Андрія Юрійовича Вяземського.

Масовий перехід князів на московський бік ще більше посла­бив литовську оборону. Взимку 1492—1493 рр. московське військо, що нараховувало п’ять полків, до складу якого входив і велико­князівський “двір”, “град Вязьму взяша і людей до цілування приведоша. Князів же земських і панів у Москву приведоша”. Раттю командували воєводи Данило Васильович Щеня і Василь Іванович Кривий Патрикєєв.

Олександр Казимирович намагався дати відсіч наступу військ, просив допомоги польського короля, хотів хоча б найняти невеликий загін із 300 жовнірів, але ні від кого реальної допомоги не одержав і змушений був відбиватися власними силами.

Воєнні дії точилися по всій лінії російсько-литовського кордону, але формально війни між Московською державою і Великим князівством Литовським не було. Іван III пояснював відторгнення східних територій Литви вільним вибором західноруських князів, які здавна “служили на обидві сторони” і мали право вибирати собі государя.

Збройному конфлікту 1492—1494 рр. О.О. Зимін дав невдалу назву “Дивна війна”, що, проте, не завадило їй поширитися в історичній літературі. Жодних особливих “дивин” у цьому протистоянні не спостерігалося. Конфлікт правильніше було б іменувати не “Дивною”, а скоріше “Хитрою війною”, після якої московський князь отримав велику вигоду. З боку Москви воєнні дії велися за ретельно продуманим планом, відповідно до якого спірні території захоплювали, як правило, місцеві князі, які від’їхали раніше на службу до московського великого князя.

Його воєводи вступали в бій лише тоді, коли “обмежували” права того чи іншого князя, що побажав від’їхати до Москви. Таку допомогу було надано Андрію Юрійовичу Вяземському, який вирішив перейти на московську сторону, проте був пограбований старшим вяземським князем Михайлом Дмитровичем, що зберіг вірність Олександру Казимировичу. Конфлікт між двома князями і викликав похід на Вязьму війська Щені і Патрикєєва, що закінчився насильницьким приєднанням міста і повіту до Московської держави.

Іван III залишився задоволеним результатом цієї операції і всіх полонених князів вяземських “обдарував їх же вотчинами”. Кривдника Андрія Вяземського — Михайла Дмитровича було заслано на Двіну, де він незабаром умер.

Вже тоділитовських дипломатів стривожила зміна титулу Івана III, що почав іменуватися в дипломатичному листуванні про мир “государем всія Русі”. Вони справедливо вважали, що надалі великий князь московський і владимирський буде домагатися передачі йому інших земель, що колись входили до складу Давньоруської держави.

Після невдалих дій на кордоні, втративши тамтешні фортеці, Олександр Казимирович у пошуках виходу зі складної ситуації почав переговори про укладення “вічного миру” з Москвою, який мав зупинити небезпечну експансію Московської держави на західноруські землі. Не випадково до тексту договору литовська сторона планувала зробити запис, що забороняв би Івану III й Олександру Казимировичу приймати до себе служилих князів, що від’їжджали від своїх государів.

Щоб зняти можливі заперечення великого князя московського, котрий у відносинах із Литвою незмінно виступав захисником князівських прав і привілеїв, посли Олександра Казимировича — воєвода Троцький Петро Янович і староста жомойтський Станіслав Янович — привезли йому привабливу пропозицію: мирний договір мало скріпити одруження великого князя литовського на одній із дочок Івана III Олені Іванівні.

У процесі переговорів московська сторона була відразу відкинула литовські вимоги про повернення верховських і вяземських земель, а литовська — зустрічні московські претензії на Смоленськ і Брянськ. У підсумку сторони домовилися визнати як факт, що відбувся, перехід на московську службу зі своїми “отчинами” князів Одоєвських, Воротинських, Бєлєвських, Вяземських і частини мезецьких, однак деякі міста із зайнятих військами Івана III довелося повернути. Так, Литовському князівству були повернуті Любутськ, Серпейськ, Мосальськ, Опаків і деякі інші верховські містечка, визнані вотчиною Олександра Казимировича.

Московський государ зобов’язався також не заступати “ні в Смоленськ, ні в смоленські місця”, ні в Брянськ (“Добрянеськ”), на які спочатку претендував. Як додаткову умову Олександр Казимирович мав видати майбутньому тестю грамоту із зобов’язанням не примушувати свою дружину Олену Іванівну перейти в католицтво. Відповідний документ був підписаний великим князем литовським 26 жовтня 1494 р.

Незважаючи на низку поступок Івана III майбутньому зятю, умови “вічного докончания”, укладеного 5 лютого 1494 р., були для нього вигідні.

За умовами мирного договору:

• між ВКЛ і Московською державою встановлювалися “вічний мир і дружба”;

• ВКЛ визнавало за великим князем московським титул “государ всієї Русі”;

• до Московської держави відійшли всі вотчинні володіння литовських князів Вяземських, Новосильських, Одоєвських, Воротинських, Перемишльських, Бєлєвських і частина володінь князів Мезецьких, а також колишні великокнязівські волості між цими володіннями, наприклад Козельськ;

• до Московського князівства відходили міста: Алексин, Новосиль, Бєлєв, Одоєв, Воротинськ, Перемишль, Вязьма, Рославль, Козельськ, Таруса, Мещера, Тешилів, Мстиславль;

• досягнуто угоди про заручення й одруження княжни Олени, дочки Івана III, з великим князем литовським Олександром;

Отже, російсько-литовський кордон відсунувся далеко на захід до верхів’їв рік Угра, Жиздра й Ока.

У воєнно-стратегічному аспекті нові території були дуже зручним плацдармом для швидкого наступу вглиб Великого князівства Литовського у випадку неминучого в майбутньому загострення відносин між Москвою і Вільно.

Скориставшись мирною паузою, що виникла на східних і західних кордонах країни, великий князь московський Іван Васильович вирішив захистити свої інтереси на північній “украйні”.

У січні 1495 р. нові посли приїхали за нареченою — московською князівною Оленою. У Вільно Олександра й Олену вінчав католицький єпископ, але російський піп Хома, що приїхав з Оленою, стояв поруч і голосно молився. Олександр і вельможні пани просили його помовчати, але Хома не вгамувався до кінця церемонії.

1490 У віці 32 років помер старший син Івана III від першого шлюбу Іван Молодий. За однією з версій його було отруєно лікарем за вказівкою Софії Палеолог. Від Івана Молодого залишився син Дмитро, якого Іван III через декілька років оголосив своїм спадкоємцем.

XV ст., кінець Очікування “кінця світу” (есхатологічні очікування) в Росії.

Ще у 1373 р. візантійський учений Ісаак Аргір висловив думку, що коли мине 7000 років від дня заснування світу, має наступати кінець світу. Цю думку особливо настирливо почали поширювати після захоплення турками в 1453 р. Константинополя. Принаймні у багатьох грецьких есхатологічних текстах стверджувалося, що царство антихриста вже настало.

Давньоруські книжники в Софійському II і Львівському літописах писали, що вже в 1459 р. очікується друге пришестя Христа. Тоді ж підрахували, що букви імені ХРИСТОС (600 + 100 + 10 + 200 + 300 + 70 + 200) у цифровому значенні становлять 1480, отже, у цьому році і треба чекати зникнення христи­янської віри, а роки, що залишилися, будуть пов’язані з різними нещастями і беззаконнями, тому антихрист, що зійде на землю, побачить, що люди готові до його прийняття.

Називали навіть дати очікуваного кінця світу: березень 7000 р. (1492), оскільки початком року сонячного юліанського календаря вважався березень. Базувалося це на заповіді “Місяць цей да буде у вас першим” (Ісход 12,2) і відомих даних про створення в цьому місяці Адама, про старий Великдень (Пасху), про Благовіщення, розп’яття і воскресіння Христа, а також про очікуване в цьому місяці його друге пришестя і Страшний суд. Інші називали час між 12 липня 1492 р. і 27 січня 1493 р.

Тоді-то есхатологія (мається на увазі розмови на близькість другого пришестя) стала “прапором” офіційної церкви. Навпаки, представники антицерковної опозиції — новгородські єретики на чолі з киянином Схарієм і кримськими караїмами, яких джерела називали “ожидовілими” (жидовствующие), виступили з викриттям есхатологічних проповідей офіційної Церкви. У полеміці з “ожидовілими” їх опонент — офіційна Церква — розробила нову концепцію, що переносила друге пришестя і кінець світу в невизначене майбутнє. Нова концепція, не заперечуючи прямо наявності влади антихриста перед другим пришестям Христа, часу в історії йому не відводила.

Як тільки фатальну межу благополучно минули і забобонні люди заспокоїлися, Московський церковний собор у вересні 1492 р. переніс початок року з 1 березня на 1 вересня.

Отже, пророцтва не збулися і кінець світу ненастав. Ці події надзвичайно вплинули на розвиток російської релігійно-філософської думки. Адже для релігійно-міфологічної свідомості того часу збіг історичних і містичних подій не міг здатися випадковим. І смисл бачився абсолютно визначений — сам Господь, який покарав за гріхи Візантійську імперію, звільнив Русь і не допустив погибелі світу, обрав Мос­ковську державу для здійснення на землі деяких Вищих, Божественних пророцтв.

Саме тому з кінця XV ст. у Росії почалася напружена духовна робота з осмислення нового всесвітньо-історичного значення Росії. І недаремно ХV—ХVІ ст. вважають часом розквіту російської релігійно-філософської і публіцистичної творчості.

Пошук нового місця Російської держави і російського народу у світовій історії відобразився передусім у численних суперечках про віру, про шляхи осягнення православних істин, про можливість спасіння. Як писав на початку XVI ст. Йосиф Волоцький, “ныне и в домех, и на путех, и на торжищех... вси сомнятся, вси о вере пытают”.

Різне трактування християнського віровчення відобразилося в працях і чернечих подвигах Ніла Сорського та Йосифа Волоцького. Трохи пізніше, у другій чверті XVI ст., послідовники цих видатних православних подвижників стали іменуватися “некористолюбцями” (нестяжателями) та “йосифлянами”. До перших можна віднести Вассіана Патрикєєва, Артемія Троїцького і, з деякими обмовками, Максима Грека.

Йосифлянських позицій дотримувалася більшість церковних ієрархів — митрополит Данило, митрополит Макарій та ін.

Терміни — “некористолюбство” та “йосифлянство” —не дуже вдалі, оскільки не відображають головної суті релігійних розходжень представників цих двох найбільших напрямів у російській релігійно-філософській думці ХV—ХVІ ст. “Некористолюбство” та “йосифлянство”, які становлять єдиний процес її розвитку розбіжності між ними можна звести до такого зіставлення: перетворення світу через внутрішнє виховання людини або завоювання миру шляхом зовнішньої роботи в ньому.

Одна з важливих релігійно-філософських проблем цього періоду боротьба з єресями. Очікуваний кінець світу поставив під сумнів чимало довічних християнських істин і став однією з причин появи в XV ст. єретичного вчення “ожидовілих”.

Сьогодні ми мало знаємо про суть цього вчення, оскільки єретичні твори, якщо вони і були, практично не збереглися. Окремі елементи єресі можна уявити лише за творами церковних діячів, які боролися з єрессю. Самі єретики були піддані репресіям, а деякі й публічній страті.

Проте теоретична полеміка з єретиками дала і пози­тивні результати, оскільки примушувала захисників православ’я уточнювати віроповчальні положення, і таким чином православна богословська думка отримала додатковий імпульс до розвитку. Це особливо помітно у творах Йосифа Волоцького і Зіновія Отенського.

1492, 1 вересня Початок Нового року в Росії (замість колишнього 1 березня).

1495-1497 Російсько-шведська війна. Основні битви: 1) осінь 1495 р. — невдала облога Виборга; 2) сер­пень 1496 р. — захоплення та зруйнування шведами російсь­кої фортеці Івангород.

1497 Видано Судебник — перше зве­дення законів Московської дер­жави.

Судебник 1497 р. був укладений за дорученням Івана III дя­ком В. Гусєвим і затверджений великим князем та Боярською думою. Текст Судебника не мав структурного поділу (на статті й розділи), джерелами були окремі статутні грамоти, “Руська Правда”, Псковська судна грамота (переважно норми цивільного права — купівля-продаж, позика, давність, спадкування та ін.), а також руське звичаєве право. Оскільки Судебник 1497 р. призначався насамперед для формування засад судоустрою, в ньому переважали процесуальні норми, передбачалося функціонування великокняжого, церковного, намісницького і боярського судів, визначалася їхня компетенція тощо.

Судовий процес, за Судебником, мав змішаний характер. Щодо державних та тяжких кримінальних злочинів суд порушу­вав справу навіть за відсутності скарги потерпілого: здійснювався розшук, суд допитував свідків, шукав інші докази. Докладно регламентувалася судова процедура, причому мало­літні, люди похилого віку, духовні особи та жінки мали право най­няти для участі в ній “заступників”.

Судочинство у цивільних і незначних кримінальних справах порушувалося на підставі чолобитної — скарги, поданої до суду. У таких справах неявку відповідача до суду розглядали як виз­нання ним його вини, а неявка позивача справу припиняла.

У Судебнику визначено поняття державних злочинів: проти держави (крамола), проти судової системи, різні службові злочини. Урізноманітнено перелік майнових злочинів: татьба, в т. ч. кваліфікована, підпал та ін. Відчутна тенденція до посилення кримінальних покарань; зросла кількість криміналь­них санкцій, спрямованих не на відшкодування потерпілому заподіяних збитків, а на залякування підданих: застосування смертної кари (за вбивство, крамолу, церковну татьбу, підпал, повторну татьбу та ін.), побиття батогами (“торгова кара”) тощо.

Поряд із відповідальністю за конкретні злочини передба­чалася можливість покарання аж до смертної кари за невизначеної диспозиції — за “інші лихі дії”.

Судебник 1497 р. запровадив також нову категорію — “відомі лихі люди”, котрі визнавалися такими за заявою “добрих людей” (5—6 “дітей боярських” або “цілувальників” — заможних селян, яких обирали помічники земських старост і які, присягаючи, цілу­вали хрест) та могли бути засуджені незалежно від наявності чи відсутності в їхніх діях ознак складу злочину аж до смертної кари.

Судебник обмежив права переходу селян до іншого господаря одним строком на рік — один тиждень до та один тиждень після “Юрійового дня” (26 листопада за старим стилем) з обов’язковою попередньою сплатою всіх боргів і платежів. Це стало початком остаточного закріпачення селянства.

Судебник 1497 р. систематизував закони, встановив єдину систему державних судових органів у Московській державі. Він був важливим кроком у формуванні правової системи Російської централізованої держави, яка фактично тільки народжувалася.

КРІПОСНЕ ПРАВО — освячене звичаями і санкціоноване нор­мами писаного закону право феодалів на особу, працю та майно безпосередніх виробників, які були наділені засобами виробництва та вели особисте господарство. Кріпосне право породжене феода­льним ладом і його головним атрибутом. У кріпосному праві реа­лізовувалась можливість власників засобів виробництва одержу­вати з безпосередніх виробників феодальну ренту в дуже різно­манітних формах. Таким чином, виникнувши водночас з феода­лізмом і надалі розвиваючись разом із ним, кріпосне пра­во набуло дуже грубих і нелюдських форм і було знищене разом із феодалізмом.

Кріпосне право передбачало досить сильну державну владу, здатну реалізувати головні його норми. Тому найважливішою умовою виникнення кріпосництва була наявність централізованої державної влади в масштабах усієї країни або окремого князівства.

Найчастіше кріпосне право виникало в процесі розширення поміщицьких господарств та панщини, орієнтованих на виробництво сільськогосподарських продуктів для продажу; прикріплення селян до землі, що відробляли панщину, мало на меті одне — припинити їх втечу. В деяких випадках передумовою виникнення кріпосного права було прагнення феодальної держави прикріпити селян до місця сплати державного податку або натуральних та грошових податків окремим феодалам.

У Західній Європі кріпосне право спочатку поширювалось на окремі категорії селян і в ХІІІ—ХV ст. поступово звільнялося від будь-яких його норм. У ХVI—XVIII ст. у Західній Європі елементи кріпосного права зникали повністю.

У Центральній Європі (Східній Німеччині, Прибалтиці, Польщі, Чехії, Угорщині) кріпосне право в цей період ще більше поширилося. У країнах Балканського півострова, захоплених Османською імперією, поширення в XVII ст. кріпосного права передбачало насамперед збирання з селян грабіжницьких державних податків.

Скасування кріпосного права в Центральній та Східній Європі відбувалася в процесі реформ наприкінці XVIII — у ХІХ ст. (1781 р. у Чехії, 1785 р. в Угорщині, 1807 р. у Прусії, в 1808 р. у Баварії, в 1820 р. у Мекленбурзі, в 1861 у Російській імперії), проте залишки кріпосництва зберігалися в цих країнах ще тривалий час після цих реформ.

1498 Внук Івана III Дмитро вперше в російській історії вінчаний на царство й оголошений співправителем діда. Софія Палеолог із старшим сином Василем потрапляє в немилість.

1499 Через придворні інтриги вінчаного на царство Дмитра і його матір Олену Стефанівну (“Волошанку”) ув’язнено. Новим спадкоємцем престолу стає старший син Софії Палеолог — Василь.

1500-1503 Перша Московсько-литовська війна.

Перша московсько-литовська війна XVI ст. (1500—1503 рр.).

Мир із Литвою тривав усього п’ять років, а потім був порушений литовцями. Але цього разу вони не напали на Московську державу, а навпаки, литовські князі попросилися на службу до Івана III разом зі своїми землями.

Першим до Івана III подався в 1499 р. князь Семен Іванович Бєльський. Семен Іванович був правнуком великого литовського князя Ольгерда, тобто по батьківській лінії був литовцем. Ольгерд — язичницьке ім’я, а під час водохрещення в православ’я його охрестили ім’ям Олександр. Ольгерд був сином великого князя Гедиміна і росіянки князівни Ольги, та й сам був одружений на Марії, дочці тверського князя Олександра Михайловича. Син Ольгерда — Володимир наприкінці XIV ст. став князем київським, а його другий син Іван одержав в уділ місто Бєлєв. Цей Іван і став родоначальником князів Бєльських.

Семен Бєльський прибув у Москву, “бив чолом великому князю, щоб прийняв на службу з отчиной”. Причиною свого вчинку Бєльський назвав утиски православних у Литві — “терплять вони в Литві великий нестаток за грецький закон”.

За Бєльським з багатими волостями перейшли князі, що раніше були заклятими ворогами великого князя Московського: князь Василь Іванович, онук Дмитра Шемяки, і син соратника Шем’яки — Івана Андрійовича Можайського князь Родин Іванович.

Князь Семен перейшов з Черніговом, Стародубом, Гомелем і Любичем; Шемячич — з Рильськом і Новгородом-Сіверським. Разом із ними пішли й інші князі — Мосальські, Хотетовські й усі через гоніння за віру.

Литовський князь Олександр не став спокійно дивитися на перехід ледве не чверті свого князівства до Москви, і знову почав війну 1500—1503 рр.

Причини війни: нерозв’язані питання щодо розмежування московських і литовських володінь у зв’язку з утечею до Москви васальних Литві князів Вольського, Мосальського, Мценського і претензією у зв’язку з цим московського великого князя на перехід їх вотчин у підпорядкування московській державі. У свою чергу, великий князь литовський вважав, що особистий перехід деяких князівських осіб до Москви не має жодного стосунку до територіальних змін Литовської держави.

Мета війни у Московського князівства: відвоювати у ВКЛ межиріччя Оки і Дніпра, відсунути подалі від Москви литовський кордон на смоленському напрямі, який підходив до Москви на відстань у 120—130 км.

Привід до війни: невиконання великим князем литовським Олександром зобов’язання щодо спорудження для своєї дружини, княгині Олени, домової православної церкви і нібито спонукання її до переходу в католицтво, що не відповідало дійсності.

Хід війни: війну вели великі угруповання військ на двох головних напрямках:

а) на південно-західному (чернігово-сіверському);

б) на західному (смоленському).

Південно-західний напрямок: Основною частиною московських військ командував служилий татарського хана Магмет-Аміня воєвода Яків Захарійович Кошкін. Ця рать зайняла міста: Мценськ, Серпейськ, Мосальськ, Брянськ і Путивль. Князі Сіверські — Можайський і Шемячич були приведені до присяги Іванові III.

На смоленському напрямку: частину московського війська очолив сам боярин Юрій Захарійович Кошкін. Він узяв Дорогобуж і мав з’єднатися з тверською раттю під начальством князя Данила Щені, яку направив Іван III. Проте, між ними розпочалися місницькі спори. Тільки після втручання Івана III вдалося “приструнчити” Кошкіних і забігаючи наперед, скажемо, що надалі Кошкіни —Захар’їни — Романови тривалий час не насмілювалися суперничати ні з Гедиміновичами, ні з Рюриковичами.

Помирившись Юрій і Щеня 14 липня 1500 р. дали бій литовської раті на Митьковому полі на ріці Ведроші. Завдяки раптовій атаці засадного полку литовців було вщент розбито, а гетьмана князя Костянтина Острозького з усіма литовськими воєводами взято у полон.

Надалі російські війська через неузгодженість дій командування і нерішучість були розбиті біля озера Смолін (25 км від Вітебська) і до зими 1501—1502 рр. воєнні дії практично припинилися.

Глибоке проникнення московських військ на литовську територію, поневолення гетьмана і загальна втома від багаторічних воєн привели до того, що в березні 1503 р. Литва відрядила послів у Москву на переговори. 25 березня 1503 р. було досягнуто перемир’я на 6 років:

• ВКЛ передавало Московській державі такі міста з навколишніми землями: у Чернігово-Сіверській землі — Чернігів, Стародуб, Путивль, Рильськ, Новгород-Сіверський, Гомель, Любеч, Почеп, Трубчевськ, Брянськ, Мценськ, Серпейськ та ін.

• ВКЛ відмовлялося від значної частини Смоленського князівства і невеликої частини Вітебського воєводства, в тому числі від таких міст як Вязьма, Дорогобуж, Бєльськ, Торопець. Усього до Московської держави в результаті цієї війни від ВКЛ відійшло: 20 міст, 70 волостей, 22 городища, 13 великих сіл.

• ВКЛ визнавало за Іваном III та його нащадками титул “государ всієї Русі”, що певною мірою відкидало претензії великих князів Литовських іменувати себе “королями руськими”.

1500—1503 Російсько-лівонська війна.

Основні битви:

1) перемога 18 жовтня 1501 р. російських військ під проводом Д.В. Щені під Гельмедом;

2) поразка 27 серпня 1501 р. російських військ під проводом В. Шуйського і П. Ярославського біля р. Сурище;

3) 14 листопада 1501 р. російські війська завдали відчутної поразки литовцям у битві під Мстиставлем;

4) 13 вересня 1502 р. псковська битва між російським військом під командуванням воєводи Щені і військом Лівонського ордену на чолі з магістром Плеттенбергом. Останній із залишками війська відступив із російської території.

1503 Перемир’я між Москвою і Лівонським орденом строком на 50 років. Жителі лівонського міста Дерпта (Юр’єва), заснованого Ярославом Мудрим, зобов’язалися сплачувати данину московському князеві.

1503, 17 квітня Померла Софія Палеолог.

1503 Відбувся церковний собор, присвячений питанню церковного землеволодіння. Полеміка між прихильниками Ніла Сорського і Йосифа Волоцького.

1504, 27 грудня Після засудження церковним собором у Москві відбулася страта єретиків, звинувачених у “єресі ожидовілих”.

1505, 27 жовтня Помер великий князь московський Іван III у віці 65 років. Він правив країною 43 роки.

1505, 28 жовтня На московський престол всту­пив великий князь Василь III Іванович.

1505—1533 Правління Василя III Івановича.

Енергійно боровся за подальше посилення централізації Московської держави, приєднуючи до Москви останні напівсамостійні руські землі (Псков, Рязань, Новгород-Сіверський). Василь III усіляко сприяв зростанню дворянського землеволодіння і водночас обмежував політичні привілеї боярсько-князівської арис­тократії. У зовнішній політиці Василь III боровся з Великим князівством Литовським, Казанським та Кримським ханствами за приєднання земель навколо Москви.

1506—1507 Походи московських військ на Казань. Хан Магмет-Амінь від­новлює мирні відносини з Мос­квою.

1507—1508 Друга московсько-литовська війна XVI ст.

Друга московсько-литовська війна XVI ст. (1507—1508 рр.)

Розпочалася до закінчення строку перемир’я у зв’язку зі смертю головного гаранта збереження миру у ВКЛ — великого князя Олександра, зятя Івана III.

Вступ на литовський престол Сигізмунда І, який з 24 січня 1507 р. став також королем Польщі, призвів майже автоматично до початку з літа 1507 р. нової війни з Москвою, що можна розцінювати як реванш за поразку в 1501—1503 рр.

Всередині Литви, на території східних земель ВКЛ, відбулася “змова Глинського”. Це було сильне угруповання противників війни із Московією під керівництвом князя Михайла Львовича Глинського, який об’єднав інших князів православного віросповідання, підданих Литви. Останні організували в районі Мінська, Борисова, Орші партизанський повстанський округ, який був готовий ударити в тил литовським військам і допомогти московським полкам, які наступали зі сходу. Останні були направлені до Мінська, щоб посилити Глинського, проте сильно запізнилися, в результаті чого виступ у тилу литовських військ було придушено. Керівникам повстанців — М. Глинському, Д. Бєльському та ін. довелося тікати до Москви, залишивши сім’ї і майно. Причиною повернення до Орші московських військ були сильні морози.

Надалі війна проходила за явної переваги литовських військ: російські війська, позбавлені (на відміну від першого етапу війни) підтримки місцевих збройних сил, оточили спочатку Оршу і Борисів, але змушені були надалі зняти облогу, відійти за Березину і зрештою навіть здати Дорогобуж.

Осінні тривалі дощі 1508 р., бездоріжжя і нестача коштів у державній скарбниці ВКЛ змусили литовський уряд припинити війну й укласти “Вічний мир”, який було підписано у Москві 8 жовтня 1508 р.

Умови договору:

• Литва визнавала всі завоювання Івана III з 1494 по 1503 р.

• Москва, на прохання дружини великого князя литовського Олени, повернула ВКЛ шість волостей, зайнятих у період війни 1507—1508 рр.

• Обидві держави підтверджували зобов’язання не воювати більше за межиріччя Оки і Дніпра й не укладати союзу і військових договорів із загальним ворогом — кримським ханом Менглі-Гіреєм.

• Москва відпускала в Литву всіх полонених, захоплених у війнах 1501—1503 і 1507—1508 рр., але залишала за собою право вирішувати питання стосовно тих литовських аристократів і вельмож, які, будучи князями руського походження, служили ВКЛ і могли розглядатися московським урядом не як полонені чужої держави, а як зрадники Московської Русі, через що утримувалися у в’язниці в Москві.

• Москва відмовлялася також передати Литві тих її підданих, які втекли до Москви і могли розглядатися як політичні вигнанці, що шукають притулок, і, отже, також не підлягали видачі як полонені. Конкретно Москва відмовлялася видати ВКЛ князів Михайла Львовича Глинського і князя Семена Івановича Вольського та їхніх спільників, котрі зайняли помітне становище при Московському дворі.

Після ратифікації Сигізмундом І мирного договору 1508 р. у 1509 р., Москва отримала можливість вирішити питання з останнім союзником ВКЛ на Русі — Псковською республікою. Було ухвалено рішення про приєднання Пскова до Московської держави.

13 січня 1510 р. було знято вічовий дзвін республіки в головному (кафедральному) соборі Пскова —Святої Трійці. 24 січня 1510 р. вважається фактичною датою ліквідації псковської міської адміністрації і введення московських законів і порядків.

Були арештовані та виселені з Пскова місцевий нобілітет — 300 осіб, до складу якого входили: всі псковські бояри, всі посадники, а також найбільш активні “житні люди” — купці, найбагатші та найвпливовіші торгово-ремісничі сім’ї. Всіх їх депортували до Москви, а потім розселили переважно у Підмосков’ї, поблизу Владимира і Калуги, щоб вони перебували під постійним наглядом московської влади. Після цих подій кордони Московської держави впритул наблизилися до північно-західних кордонів Великого князівства Литовського.

1508, 7 травня Помер Ніл Сорський.

1508 У Кремлі італійські архітектори Алевіз і Бон Фрязіни закінчили перебудову Архангельського собору і спорудження дзвіниці Івана Великого.

1508—1538 Життя Глинської Олени Василівни — другої дружини великого князя Василя III Івановича, великої княгині (з 1526 р.), регентші (з 1533 р.) при малолітньому великому князеві Івані.

1509, 25 березня Між Росією і Литвою укладено перемир’я зі збереженням колишніх кордонів.

1510,13 січня Псковичі знімають свій Вічовий дзвін у церкві Святої Трійці. Ліквідація незалежності Пско­ва і його входження до складу єдиної російської держави.

1510 Чернець Єлеазарового монастиря Філофей у посланні Василеві III викладає теорію “Москва — третій Рим”.

1512-1522 Третя московсько-литовська війна.