68. Класифікація угод.

Угода – це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Угоди бувають односторонні, дво- та багатосторонні. Якщо правові наслідки виникають внаслідок волевиявлення однієї особи, то угода є односторонньою (наприклад, заповіт, довіреність). Якщо для настання юридичних наслідків необхідне волевиявлення двох чи більше суб’єктів, то угода є багатосторонньою. Багатостороння угода є договором.

Цивільний договір – угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Договори можуть укладатися в усній, письмовій простій та письмовій нотаріальній формі. В усній формі укладаються договори, які виконуються під час укладення, незалежно від суми. У письмовій формі укладаються договори державних, громадських організацій з громадянами та між собою. Цивільний кодекс дає перелік договорів, які вимагають письмової нотаріальної форми, наприклад, договори купівлі-продажу житлового будинку, дарування, застави будинків тощо. Деякі договори можуть укладатися в конклюдентній формі. У цьому випадку сторони засвідчують про намір укласти такий договір не усним чи письмовим волевиявленням, а дією, з якої можна зробити висновок про такий намір (наприклад, придбання товару через спеціальні автомати).

Договори бувають односторонніми та двосторонніми. За одностороннім договором одна сторона має лише права, а інша – лише обов’язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикодавець) має право вимагати повернення переданих позичальникові грошей або речей, а позичальник зобов’язаний їх повернути. У двосторонніх договорах права і обов’язки покладено на обидві сторони. Більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля-про-даж, оренда, комісія, продаж тощо).

Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсу-альні і реапьні.

Консенсуальні угоди – це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними. Реальні угоди – це угоди, в яких поряд із згодою сторін необхідне вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реальних угод належать договори позики, перевезення, дарування.

За особливостями мети угоди поділяються на оплатні та безоплатні. Двосторонні угоди (договори), як правило, є оплатними.

70. Функції цивільного права.

Функції сучасного цивільного права — це певні напрями впливу цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності, товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета цивільно-правового регулювання.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну, попереджувально-стимулючу.

Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами цивільного права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових. Так, статті 224—229 ЦК України виконують регулятивну функцію, оскільки правила зазначених статей регламентують товарно-грошові відносини з приводу купівлі-продажу майна і, отже, передбачають права та обов'язки покупця і продавця, наслідки невиконання сторонами своїх обов'язків, відповідальність продавця за відсудження проданої речі у покупця. Те саме можна сказати про переважну більшість цивільно-правових норм, у яких реалізується регулятивна функція.

Чинність охоронної функції забезпечує захист порушених суб'єктивних майнових і особистих прав. Так, ст. 440 ЦК України виконує охоронну функцію, бо за її допомогою може бути відновлено майнове становище, зокрема громадянина, право власності якого на певну річ порушено внаслідок її знищення. Відповідно до цієї статті шкода, заподіяна майну громадянина, підлягає відшкодуванню з боку правопорушника в повному обсязі. Чимало цивільно-правових норм виконують охоронну функцію, у тому числі норми, присвячені цивільно-правовим договорам: купівлі-продажу, поставці, майновому найму тощо. Цивільно-правові норми, які передбачають охоронні позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок коштів іншої особи, головним чином виконують охоронну функцію (статті 440—466, 467, 468 і 469-471 ЦК України).

Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною. Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян, утримуючи їх від правопорушень. Коли ж вчинено цивільний делікт шляхом заподіяння шкоди майну громадянина або організації, то попереджувально-виховний ефект цивільно-правової відповідальності реалізується через виконання обов'язку правопорушником з відшкодування заподіяних збитків. Відчувши майновий тягар, правопорушник повинен переглянути й змінити своє негативне ставлення до прав громадян та організацій. Під впливом понесених втрат у його свідомості мають вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків. У цьому полягає виховний і попереджувальний вплив заходів цивільно-правової відповідальності. Таким уявляється механізм здійснення охоронної і попереджувально-виховної функцій цивільно-правової відповідальності.

Попереджувально-виховна функція може здійснюватися лише щодо правопорушників, чия поведінка заслуговує на осудження. Неможливо виховувати громадян чи трудові колективи, які з погляду суб'єктивного ставлення до своєї діяльності є сумлінними і бездоганними. Якщо ж законодавець допускає цивільно-правову відповідальність незалежно від вини, то, на наш погляд, має застосовуватися не попереджувально-виховна функція, а попереджувально-стимулююча. Її зміст полягає у стимулюванні різними цивільно-правовими засобами необхідної суспільству і державі поведінки громадян та організацій. Так, інститут деліктної підвищеної (незалежно від вини) відповідальності за заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки виконує попереджувально-стимулюючу функцію (ст. 450 ЦК України). Суть останньої — у стимулюванні зусиль власників джерел підвищеної небе

70/

Функції цивільного права — це головні напрями його впливу на цивільні відносини з метою їх впорядкування.

Загальноправовіши функціями, що проявляються на цивілістичному рівні, є:

1. Інформаційно-оріентаційна функція, яка виконує завдання ознайомлення суб'єктів цивільних відносин Таким чином, відбувається орієнтація суб'єктів цивільного права на певний тип поведінки, усвідомлення ними своїх прав та обов'язків.

2. Виховна (запобіжно-виховна, превентивна) функція. Полягає у вихованні поваги до права взагалі, цивільних прав інших осіб, правопорядку тощо.

3. Регулятивна функція — полягає у позитивному регулюванні цивільних відносин, наданні прав та обов'язків учасникам цих відносин, встановленні правил поведінки суб'єктів цивільного права.

4. Захисна функція. Виконує завдання захисту цивільних прав та інтересів від порушень.

Специфічні цивілістичні функції у галузі цивільних відносин такі:

1. Уповноважувальна функція. Полягає в тому, що цивільне право створює нормативну базу саморегулювання у сфері приватного права, визначає засади внутрішнього регулювання за допомогою угоди сторін цивільних відносин.

Концептуальною основою цієї функції є відома ще римському приватному праву сентенція "Дозволено усе, що прямо не заборонено законом

2. Компенсаційна функція. У процесі виконання цієї функції забезпечується можливість відновлення порушеного цивільного права та інтересу на еквівалентній основі.

71 (припинення довіреності)??!! – Припинення представництва за довіреністю ст 248 ЦК – коментар

Стаття 248. Припинення представництва за довіреністю

1. Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені

довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її

померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою,

обмеження її цивільної дієздатності.

У разі смерті особи, яка видала довіреність, представник

зберігає своє повноваження за довіреністю для ведення невідкладних

справ або таких дій, невиконання яких може призвести до виникнення

збитків;

7) смерті особи, якій видана довіреність, оголошення її

померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою,

обмеження її цивільної дієздатності.

2. З припиненням представництва за довіреністю втрачає

чинність передоручення.

3. У разі припинення представництва за довіреністю

представник зобов'язаний негайно повернути довіреність.

1. Частина 1 ст. 248 встановлює загальні правила припинення довіреності.

Зокрема, довіреність припиняється внаслідок закінчення її терміну, а стосовно до разової довіреності — здійсненням дій представником, на які він уповноважений.

Довіреність може припинитися також у будь-який момент у зв'язку зі скасуванням її особою, яку представляють, або відмови від неї представника (ст. 249 ЦК). Таке обопільне право на одностороннє припинення довіреності пов'язане з довірчим характером даної угоди.

Довіреність припиняється у зв'язку з припиненням юридичної особи, що є представником або особою, яку представляють, у зв'язку зі смертю, визнанням недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім або представника, або особи, яку представляють. Дане положення ґрунтується на загальному правилі про те, що і представником і особою, яку представляють, можуть бути тільки повністю дієздатні особи.

2. Оскільки передоручення засновується на спочатку виданій довіреності, то з припиненням дії' останньої втрачає силу і передоручення.

Припинення довіреності є припиненням повноважень представника. У зв'язку з цим в особи, яку представляють, і її правонаступників виникає низка обов'язків. Особа, яка видала довіреність і згодом скасувала її, зобов'язана сповістити про скасування особу, якій довіреність видана, а також відомих їй третіх осіб, для представництва перед якими була дана довіреність.

Подібні дії повинні здійснити правонаступники (спадкоємці вмерлого громадянина і правонаступники реорганізованої юридичної особи) у випадку:

а) припинення довіреності внаслідок припинення юридичної особи, від імені якого видана довіреність;

б) смерті громадянина, який видав довіреність, визнання його недієздатним, обмежено дієздатним або безвісно відсутнім.

3. Після припинення довіреності особа, якій вона була видана, зобов'язана повернути довіреність особі, яку представляє. Вона має це зробити "негайно", тобто у мінімально короткий строк, як тільки у неї з'явиться можливість.

72 Правова охорона торговельної марки посвідчується свідоцтвом, в якому міститься перелік товарів і послуг, що позначаються зареєстрованим знаком. Строк чинності свідоцтва — 10 років від дати державної реєстрації. Він може бути продовжений Держпатентом України за клопотанням володільця свідоцтва щоразу на 10 років.

Свідоцтво надає його власнику виключне право користування і розпорядження знаком на свій розсуд. Знак для товарів і послуг може бути використаний у будь-який спосіб, що не суперечить чинному законодавству. Якщо знак для товарів і послуг належить кільком власникам, то користування ним визначається угодою між ними. Власник свідоцтва має право забороняти іншим особам використовувати зареєстрований знак для товарів і послуг без його дозволу [22, с. 39].

Володілець свідоцтва може передати на підставі договору виключне право на знак для товарів і послуг іншій особі, яка стає правонаступником володільця свідоцтва. Проте передача права на знак для товарів і послуг не допускається, якщо така передача може ввести в оману споживача щодо товару і послуг або щодо особи, яка виробляє товар чи надає послуги. Суб'єкту права власності на знак для товарів і послуг належить право видавати дозвіл (ліцензію) будь-якій іншій особі на використання знаку для товарів і послуг на підставі ліцензійного договору. Договір про передачу власності на знак для товарів і послуг та ліцензійний договір під страхом їх недійсності мають бути зареєстровані у ДСІВ . Використання знаку для товарів і послуг має здійснюватись так, щоб це не завдавало шкоди іншим особам. Власник свідоцтва повинен добросовісно користуватися виключним правом, що випливає зі свідоцтва.

73 ст 297 / 299 ЦК Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

Стаття 297. Право на повагу до гідності та честі

1. Кожен має право на повагу до його гідності та честі.

2. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними.

3. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

1. Стаття 297 ЦК закріплює за фізичними особами право на повагу до їх гідності та честі. Особливість даного права полягає в тому, що відповідно до ст. З Конституції України честь та гідність людини визнаються вищими соціальними цінностями.

Об'єктивна сторона честі — це оціночна категорія. Поки існує колектив (суспільство), його члени, взаємодіючи між собою, будуть підлягати певній оцінці з боку інших осіб. Суб'єктивна сторона честі формується на підставі об'єктивної. Вона є самооцінкою особи власної поведінки, своїх діянь на основі власного внутрішнього духовного світу, світогляду, пріоритетів та переконань.

Таким чином, під поняттям честі як об'єктом даного права слід розуміти особисте немайнове благо, що є позитивною соціальною оцінкою особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) до загальноприйнятих у суспільстві уявлень про добро і зло та усвідомленні нею цієї оцінки

Стосовно поняття «гідність» важливо зазначити, Під об'єктивною (соціальною) стороною гідності розуміється те, що як моральна цінність та суспільна значимість особистості вона визначається існуючим суспільним чи класовим відношенням та не залежить від людини. Суб'єктивна (індивідуальна) сторона гідності проявляється в усвідомленні особистістю себе представником тієї чи іншої спільності чи певної групи, що обумовлюється можливістю особи відображати не лише об'єктивний світ, а й себе в цьому світі, свою роль та місце в ньому..

Поняття честі та гідності є доволі близькими, взаємозалежними та взаємопов'язаними, однак зовсім не тотожними.

3. Передбачене коментованою статтею право на повагу до гідності та честі складається з наступних складових частин:

а) право на недоторканність гідності та честі;

б) право на захист гідності та честі у випадку порушення.

Право на недоторканність гідності та честі полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими можуть бути порушені дані особисті немайнові права.

Право на захист гідності і честі здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275—280 ЦК. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.

Стаття 299. Право на недоторканність ділової репутації

1. Фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації.

2. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

1. У ст. 299 ЦК закріплюється особисте немайнове право фізичної особи на недоторканність ділової репутації. Під поняттям «ділова репутація» слід розуміти усталену оцінку фізичної особи, що ґрунтується на наявній інформації про її позитивні та негативні суспільно значимі діяння (поведінку), як правило, у певній сфері (професійній, підприємницькій, службовій тощо), що відома оточуючим, і в силу цього відображена в суспільній свідомості як думка про особу з точки зору моралі даного суспільства чи соціальної групи. Проте змістовна схожість понять «ділова репутація» та «честь» не є підставою для їх ототожнення, оскільки:

а) категорія «честь» визначає людину як особистість, громадянина, індивіда без вказівки на певний рід занять, професію чи іншу соціальну роль у суспільстві, тоді як «ділова репутація» прямо залежить від того, як особа виконує покладені на неї професійні, службові чи інші рольові обов'язки, а не взагалі дотримується етично-моральних норм як член суспільства;

б категорія «честь» характеризується лише позитивними ознаками, її зміст та обсяг можуть змінюватись до безкінечності, тоді як «ділова репутація» може бути як позитивна, так і негативна. І тому окремі особи, які використовуючи своє право на індивідуальність (ст. 300 ЦК України), створили собі негативний імідж (репутацію), з точки зору суспільної моралі, наприклад, окремі політичні лідери, хіпі, панки, мають повне право у випадку поширення про них недостовірної інформації вимагати захисту своєї ділової репутації;

в) честю, як і гідністю, наділена тільки фізична особа, тоді як ділова репутація як особисте немайнове благо притаманна як фізичним, так і юридичним особам.

Закріплене в розглядуваній статті право на недоторканність ділової репутації, як і право на повагу до честі та гідності (див. коментар до ст. 297 ЦК України), неповністю відтворює сутність свого призначення. Адже закріпивши за особою лише гарантії недоторканності певного блага, не визнавши її носієм цього блага, ми не можемо гарантувати належний механізм здійснення відповідного права та його захисту. Тому, на нашу думку, слід було б спочатку за фізичною особою визнати право на ділову репутацію, тобто гарантовану законодавцем можливість бути носієм об'єктивної, повної та своєчасної оцінки фізичної особи як фахівця у будь-якій сфері професійної чи іншої діяльності, та її діянь (поведінки) з боку суспільства, певної соціальної групи та окремих громадян, а також право на формування цієї оцінки та користування нею, а потім право на її недоторканність.

Передбачене ж коментованою ст. 299 ЦК право на недоторканність ділової репутації включає такі основні складові:

а) повноваження вимагати недоторканності ділової репутації, яке полягає у забороні здійснювати будь-які дії, якими може бути порушене дане особисте немайнове благо. Найбільш часто право на недоторканність ділової репутації фізичної особи може порушуватись шляхом поширення недостовірної інформації, наприклад, шляхом недобросовісної реклами, недотримання вимог законодавства про захист економічної конкуренції тощо;

б) право на захист ділової репутації, що полягає у можливості у випадку порушення її недоторканності вимагати застосування способів захисту даного права. Захист здійснюється відповідно до вимог глави 3 та статей 275—280,1166— 1168 ЦК України. Основним способом захисту при цьому законодавець визначає судовий.