Література

1.Бондар О.І., Карпенко Ю.О., Микитин-Дружинець М.Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія. Лексикологія. Лексикографія. – К., 2006.

2.Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Лексикологія. Фразеологія. Лексикографія. Словотвір. – К., 1989.

3.Словник лінгвістичних термінів / Укл. Ганич Д.І., Олійник І.С. – К., 1985.

4.Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / за ред. І.К. Білодіда. – К., 1969.

5.Сучасна українська літературна мова / за ред. А.П. Грищенка. – К., 1997.

6.Сучасна українська літературна мова / за ред. М.Я. Плющ. – К., 1994.

7.Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К., 1981.

8. Ющук І.П. Українська мова. – К., 2004.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ МІНІМУМ

Фонетика, мовний апарат, артикуляція, звук, голосні звуки, приголосні звуки, артикуляційно-акустична класифікація, палаталізація приголосних, місце творення, спосіб творення, ряд, піднесення, мовленнєвий потік, асиміляція, прогресивна і регресивна асиміляція, дисиміляція, спрощення в групах приголосних, подовження приголосних звуків.

Студенти повинні знати: предмет, завдання і значення фонетики як учення про звукову систему мови; шляхи творення та класифікацію голосних та приголосних звуків, асиміляція, дисиміляція, спрощення в групах приголосних, подовження приголосних звуків та сукупність умов, у яких реалізуються ці фонетичні зміни.

Студенти повинні вміти: характеризувати звуки з погляду їх артикуляційних та акустичних властивостей, описувати роботу мовних органів при утворенні голосних та приголосних звуків, визначати комбінаторні зміни в системі приголосних звуків та позиційні зміни голосних та приголосних звуків, записувати тексти фонетичною транскрипцією.

Завдання

І. Зробити повну характеристику приголосних у словах джміль, грати.

ІІ. Дібрати за орфоепічним словником 15 слів зі звуком [r].

ІІІ. Записати подані слова фонетичною транскрипцією. Поясніть випадки модифікації приголосних, що є наслідком асиміляції.

Людно, кисть, наждак, шторм, листя, клад, бігла, хлопець, кутній, підліток, котли, для, розкіш, підсипав, обмін, дід не знає, сусідні, під тином, обмокла, водний, він розповість, стінка, обчистити, безпомилково, книжка, різка, голубка, кладка, відтіснити, розписка, безтямно, стільки, повість, радість.

Методичні рекомендації

При підготовці до практичного заняття необхідно засвоїти артикуляторну класифікацію голосних і приголосних звуків, пам`ятати, що до комбінаторних фонетичних змін належать асиміляція приголосних (повна і часткова; регресивна і прогресивна; за дзвінкістю або глухістю, за місцем і способом творення, за м`якістю); дисиміляція приголосних звуків (регресивна і прогресивна; дистанктна дисиміляція).

Голосні – це такі звуки, в основі яких лежить музикальний тон, утворений при розкритому мовному каналі внаслідок періодичних коливань голосових зв'язок і дальшої модифікації цих коливань у надгортанних порожнинах.

Голосні звуки кожної мови можна класифікувати з артикулярного та акустичного погляду. Загальноприйнятою є артикуляторна класифікація, з погляду якої голосні звуки української мови розрізняються на підставі кількох ознак.

За рухом язика в горизонтальному напрямі при творенні голосних вони поділяються на 3 групи: переднього, середнього і заднього ряду. В українській мові наголошені голосні поділяються за цією ознакою на дві групи: голосні переднього ряду – [і], [и], [е], і голосні заднього ряду – [а], [у], [о].

За способом творення, інакше за ступенем підняття язикової спинки до твердого піднебіння, наголошені голосні звуки поділяються на три групи: високого піднесення – [і], [и], [у]; середнього – [е], [о]; низького – [а].

За участю губ розрізняються голосні двох типів: нелабіалізовані – [і], [и], [е], [а] і лабіалізовані – [о], [у].

Класифікація приголосних базується на загальних принципах творення приголосних і проводиться в двох основних аспектах: за дією активного мовного органа і за способом творення шуму.

За активним мовним органом приголосні поділяються на губні, язикові, глоткові (фарингальні).

Губні приголосні (або лабіальні) вимовляються так: нижня губа, як більш рухома, може підійматися вгору і зближатися з верхньою губою або верхніми зубами. При зближенні нижньої губи з верхньою губою виникають губно-губні приголосні: [б], [п], [в], [м], [б'], [п'], [в'], [м']. При зближенні нижньої губи з верхніми зубами утворюються губно-зубні приголосні [ф], [ф'], а в позиції перед [і] – [в'].

Язикові приголосні у свою чергу поділяються на передньоязикові, середньоязикові, задньоязикові.

Передньоязикові приголосні: [т], [д], [н], [с], [ц], [з], [дз], [л], [р], [ш], [ж], [ч], [дж]; [т'], [д'], [н'], [с'], [ц'], [з'], [дз'], [л'], [р'], [ш'], [ж'], [ч'], [дж']; [т:'], [д:'], [н:'], [с:'], [ц:'], [з:'], [л:'], [р:'], [ш:'], [ж:'], [ч:']. Активним мовним органом при їх артикуляції виступає передня спинка разом з кінчиком язика.

Середньоязикові приголосні: [j]. Активним мовним органом при його творенні виступає середня спинка язика, яка, підіймаючись, зближується з твердим піднебінням. За ознакою пасивного органу такі приголосні часто називають палатальними (від латинського palatum – піднебіння), або піднебінними.

Задньоязикові приголосні: [к], [r], [х], [к'], [х']. Активним мовним органом при їх творенні виступає задня спинка язика, яка зближується з м`яким піднебінням або змикається з ним.

Глоткові або фарингальні приголосні: [г], [г']. Глоткові приголосні творяться внаслідок звуження, що виникає в порожнині глотки завдяки рухові кореня язика назад і зближенню його з її задньою стінкою, а також внаслідок скорочування м`язів задньої стінки глотки.

За способом творення шуму приголосні поділяються на проривні, африкати, щілинні (фрикативні), зімкнено-прохідні.

Проривні: [п], [б], [д], [т], [к], [r], [п'], [б'], [д'], [т'], [к']. Активний мовний орган при артикуляції цих приголосних утворює повне зімкнення, прохід для видихуваного струменя повітря закривається. Струмінь повітря поступово нагромадившися після деякої паузи, проривається крізь зімкнення й вибухає. А тому їх ще називають вибуховими.

Африкати: [ц], [ч], [дз], [дж], [ц'], [ч'], [дз'], [дж']. При їх творенні зімкнення, утворюване активним мовним органом, поступово переходить у щілину.

Щілинні (фрикативні): [ф], [в], [с], [з], [ш], [ж], [х], [г], [j], [ф'], [в'], [с'], [з'], [ш'], [ж'], [х'], [г']. При творенні будь-якого з цих приголосних в якій-небудь частині мовного апарату може виникати щілина, тоді повітря проходить крізь неї з більшим або меншим шумом тертя.

Зімкнено-прохідні приголосні: [м], [н], [л], [р], [м'], [н'], [л'], [р']. Із них [м], [н], [м'], [н'] – носові, бо при їх творенні струмінь видихуваного повітря не проривається, а спрямовується в порожнину носа. Приголосні [л], [л'] – бокові (латеральні) (від латинського latus – бік), при творенні їх кінчик язика впирається в ясна і всередині ротової порожнини для проходження видихуваного струменя повітря виникає перепона. Одночасно обидва боки язика опускаються й утворюють прохід, через який і виходить повітря. Приголосні [р], [р'] – дрижачі (вібранти), при творенні їх активний мовний орган може коливатися, вібрувати, перериваючи на дуже короткий час струмінь видихуваного повітря. Внаслідок переривання повітряного струменя виникає низка послідовних ритмічних вибухів, які своєю силою незрівнянно слабші, ніж при творенні зімкнених приголосних.

Усі приголосні розрізняються також за відношенням у їх творенні шуму й тону (або голосу). Якщо шум у творенні приголосних переважає над голосом або приголосні творяться одним шумом, вони називаються шумними. В українській мові до шумних належать: дзвінкі – [б], [д], [з], [ж], [дж], [г], [r], [дз], [б'], [д'], [з'], [ж'], [дж'], [г'], [дз'] та глухі – [п], [ф], [т], [с], [ш], [ц], [ч], [к], [х], [п'], [ф'], [т'], [с'], [ш'], [ц'], [ч'], [к'], [х']. При творенні шумних дзвінких звуків голосова щілина звужена, оскільки голосові зв`язки напружені й зближені між собою; вони дрижать під тиском струменя видихуваного повітря. При творенні шумних глухих голосові зв`язки не напружені й не дрижать, а голосова щілина розкрита. Дзвінкі й глухі приголосні в українській мові становлять співвідносні пари: [б] - [п], [д] - [т], [з] - [с], [ж] - [ш], [дж] - [ч], [r] - [к], [дз] - [ц], [б'] - [п', [д'] - [т'], [з'] - [с'], [ж'] - [ш'], [дж'] - [ч'], [дз'] - [ц']. Якщо у творенні приголосних голос переважає над шумом, то приголосні називаються сонорними (від латинського sonorous – звучний). В українській мові до сонорних належать: [в], [м], [н], [л], [р], [j], [в'], [м'], [н'], [л'], [р'].

Приголосні також розрізняються за твердістю та м`якістю вимови. Тверді приголосні [б], [д], [з], [ж], [дж], [г], [r], [дз], [п], [ф], [т], [с], [ш], [ц], [ч], [к], [х], [в], [м], [н], [л], [р] вимовляються без наближення середньої частини язика до твердого піднебіння. Оскільки таке наближення може бути різним, то й м`якість приголосних буває неоднакова. А тому м`які приголосні поділяються на три групи: а) м`які – [д'], [т'], [л'], [н'], [j]; б) пом`як шені – [з'], [с'], [ц'], [дз'] [р'] – при їх творенні передня частина спинки язика підноситься до твердого піднебіння, сюди ж відносимо подовжені шиплячі приголосні [ж':], [ш':], [ч':]; в) напівпом`якшені – [б'], [в'], [м'], [ф'], [п'], [г'], [к'], [х'] та неподовжені [ж'], [ш'], [ч'], [дж'] в позиції перед [і].

Асиміляцією приголосних (від лат. assimilatio – уподібнення) називається пристосування вимови одного звука до вимови іншого, сусіднього з ним, в результаті чого виникає уподібнення за голосом, чи за м`якістю, чи за місцем і способом творення. Розрізняють асиміляцію повну і часкову. Повна асиміляція можлива між такими сусідніми приголосними, у яких усі ознаки, крім одної, спільні. Часткова асиміляція можлива між такими приголосними, які мають дві і більше відмінних ознак (а уподібнення йде за одною).

За напрямом дії розрізняють асиміляцію регресивну і прогресивну. При регресивній асиміляції наступний звук впливає на попередній і асимілює його. Якщо ж попередній приголосний уподібнює собі наступний, то асиміляція прогресивна. В сучасній українській мові розрізнюють такі типи регресивної асиміляції: 1) за дзвінкістю і глухістю приголосних; 2) за місцем і способом творення їх; 3) за м`якістю і твердістю вимови їх.

Дисиміляцією (від латинського dissimilatio – розходження, розподібнення) називається заміна одного здвох однакових щодо способу творення. Якщо поряд стоять два проривні приголосні звуки, то розподібнюється на фрикативний обов`язково перший з них; коли ж поряд стоять два фрикативні приголосні звуки, то розподібнюється другий з них на проривний. Розрізняють дисиміляцію регресивну (коли розподібнюється перший приголосний звук у сполученні двох проривних) і прогресивну (коли розподібнюється другий приголосний звук у сполученні двох фрикативних).

Розрізняють ще так звану дисиміляцію на віддалі (дистанктну), коли в запозичених словах один з двох приголосних [р] замінюється на [л] і навпаки.

В українській мові за певних фонетичних умов приголосні звуки подовжуються. Оскільки у вимові їх витримка вдвічі довша, вони називаються подовженими, або здвоєними. Подовжені приголосні є результатом двох основних змін: повної прогресивної асиміляції м'яким приголосним наступ­ного [j] (явище фонетичне) і збігу приголосних при словотворенні (явище морфологічне).

Великий збіг приголосних утруднює вимову, і українській мові він невластивий. Цим пояснюється явище спрощення в групах приголосних або утрата у вимові одного із звуків таких груп. Спрощення в групах приголосних зумовлює­ться характером звукосполучень приголосних, темпом мов­лення та іншими факторами.

Позиційні зміни голосних та приголосних звуків. Мовні звуки дуже рідко вживаються ізольовано. Звичайно вони ідуть один за одним у мовному потоці, утворюючи більші чи менші звукові єдності, що виступають носіями певного значення. Поєднуючись між собою, звуки потрапляють у неоднакові фонетичні позиції, внаслідок чого може помітно змінюватися їх якісна і кількісна характеристика.

Насамперед на якість голосного впливає артикуляція сусідніх приголосних. Особливо яскраво ця залежність виявляється щодо палаталізованих, меншою мірою твердих приголосних. У певних фонетичних умовах деякі голосні можуть з'являтися, а в інших – зникати. Це буває на початку або в кінці слова чи морфеми.

Другим важливим фактором видозміни голосних є наголос. Ненаголошені голосні, внаслідок певного ослаблення артикуляції, значно відрізняються від наголошених, артикуляція яких енергійніша й чіткіша. В ненаголошеній позиції положення язика при творенні голосного [е] дещо підвищується і вимова такого [е] звужується й наближається до вимови звука [и], голосного високого піднесення. На вимову ненаголошеного [е] впливає також голосний наступного складу. Внаслідок уподібнення звук [е] дужче звужується і більше наближається до [и] перед складом з голосними високого піднесення [і], [и] та [у], особливо наголошеними. Перед складом з [е] та перед складом з голосним середнього піднесення [о] й низького – [а] ненаголошений [е] менше або й зовсім не наближається до [и]. На якість ненаголошеного [е] впливає і темп вимови. При повільному темпі він артикулюється чіткіше, виразніше, а при швидкому більше зближується з голосним [и]. У ненаголошеній позиції положення язика при творенні голосного [и] понижується і вимова такого [и] розширюється і наближається до вимови [е], голосного середнього піднесення. На вимову ненаголошеного [и] також впливає голосний наступного складу. Якщо далі йде звук [и] або голосний високого піднесення [і] чи [у], особливо під наголосом, то він менше відрізняється від наголошеного [и], не так сильно або й зовсім не наближається до [е]. У позиції перед складом з [е], голосним середнього піднесення, та [а], голосним низького піднесення, вимова ненаголошеного [и] сильніше наближається до [е].

У ненаголошеній позиції звук [о], звичайно трохи коротший, ніж у наголошеній, проте ненаголошений [о] від наголошеного здебільшого якісно не відрізняється, але перед складом з наголошеним [у] голосний [о] підпадає якісним змінам. Положення язика при його творенні у цій позиції підвищується, ненаголошений [о] звужується, у якійсь мірі наближаючись своїм звучанням до [у], голосного високого піднесення. При швидкому темпі вимови наближення ненаголошених [о] до [у] в позиції перед складом з наголошеним [у] сильніше, при повільному – менше, а іноді й зовсім непомітне. Трохи, хоч і менше, наближається [о] до [у] також перед складом з наголошеним [і].

У системі голосних сучасної української мови, крім складотворчих, або складових звуків, існують також нескладотворчі, або нескладові. Таких голосних у ній є два: нескладовий і, та нескладовий у. Нескладові і та у утворюються з ненаголошених складових у позиції після голосних. Ці голосні коротші від звичайних складових і та у. Внаслідок того, що при їх творенні язик ще більше піднесений до піднебіння, ніж при творенні складових і та у, вони в порівнянні з останніми є вужчими і своєю вимовою з цього погляду наближуються до приголосних. Однак при їх творенні ротова порожнина відкрита, як і при вимові відповідних складових голосних, а також відсутні при цьому помітні шуми, характерні для приголосних. Через це нескладові і та у ближчі до складових голосних, ніж до приголосних. Українській мові властивий нескладовий у й іншого походження: а) з губно-губного в перед приголосним та на кінці слова; б) з плавного л у середині слова після голосного перед приголосним та на кінці слова після голосного.