Література

1.Винницький В.М. Наголос у сучасній українській мові. – К., 1984.

2.Волох О.Т. Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика. Орфоепія. Графіка і орфографія. Лексикологія. Фразеологія. Лексикографія. Словотвір. – К., 1989.

3.Сучасна українська літературна мова: Вступ. Фонетика / за ред. І.К. Білодіда. – К., 1969.

4.Сучасна українська літературна мова / за ред. А.П. Грищенка. – К., 1997.

5.Сучасна українська літературна мова / за ред. М.Я. Плющ. – К., 1994.

6.Тоцька Н.І. Сучасна українська літературна мова: фонетика, орфоепія, графіка, орфографія. – К., 1981.

7. Ющук І.П. Українська мова. – К., 2004.

ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ МІНІМУМ

Склад, структура складу (склади відкриті і закриті; прикриті і неприкриті; наголошені й ненаголошені), наголос, енклітики, проклітики, логічний, емфатичний і фразовий наголоси.

Студенти повинні знати: основні правила фонетичного складоподілу, наголос, його види, характер українського наголошення.

Студенти повинні вміти: здійснювати фонетичний складоподіл, класифікувати склади (відкритий, закритий, прикритий, неприкритий, наголошений, ненаголошений), правильно наголошувати слова, виділяти у словах основний та побічний наголоси.

Методичні рекомендації

При опрацюванні цієї теми необхідно звернути увагу на те, що слова складаються зі звуків, але в мовному потоці поділити слова на звуки не можна, бо ніщо не відділяє один звук від іншого, який вимовляється рядом з ним; творення попереднього звука безпосередньо переходить у творення наступного. Найменшою одиницею, яку можна виділити в мовному потоці, є склад.

Склад розглядають з двох поглядів – фізіологічного й акустичного. Струмінь видихуваного повітря при вимові слова виходить не плавно, а окремими поштовхами. Отже, склад – це звук або сполучення кількох звуків, що вимовляється одним поштовхом видихуваного повітря. Таке визначення складу, основане на фізіологічних особливостях вимови слова, найбільш поширене в мовознавчій літературі. Академік Л.В. Щерба при поділі слів на склади враховував інші фізіологічні процеси мовного потоку, а саме: неоднакове напруження м`язів при творенні різних звуків. Одні звуки творяться із зростаючим м`язовим напруженням, інші ж – із спадним. З цього погляду склад – це частина слова, утворена поєднанням звуків із зростаючим і спадним м`язовим напруженням при їх артикуляції.

Акустичною основою визначення складу є різна звучність звуків у мові, тобто неоднакове їх сприймання слухом. Деякі звуки характеризуються великою звучністю, як, наприклад, голосні, іншим же, що вимовляються перед ними або після них, властива менша звучність. У мовному потоці звуки з меншою звучністю чергуються з виразнішими або більш звучними і групуються навколо них. Внаслідок цього утворюються такі сполучення, які сприймаються слухом як найменші частини слова. Отже, з акустичного погляду склад – це частина слова чи мовного потоку, яка складається з одного або кількох звуків і відділяється від іншої частини зміною наростання і спаду звучності. Склад утворюється звуками, яким у порівнянні з сусідніми властива максимальна звучність, тобто які найвиразніші серед них. Такі звуки й називаються складотворними, а решта – нескладотворчими. В українській мові складотворчими звуками виступають звичайно голосні, а тому в слові стільки складів, скільки в ньому голосних звуків: до-ро-га, о-гі-рок. Склад є фонетична мовна одиниця, яка характеризується фізіологічними й акустичними властивостями, але не виражає будь-якого значення. Поділ слова на склади незв`язаний ні з поділом на фонеми, ні з поділом на словотворчі частини (корінь, суфікс). Слова в залежності від кількості складів у них бувають односкладові (дуб, сон, рак), двоскладові (си-ла, ро-би), трискладові (сьо-год-ні), багатоскладові (ви-ди-ху-ва-ти).

Класифікація складів: 1) якщо склад закінчується на приголосний звук, то він називається закритий (каз-ка, стеж-ка); 2) якщо склад закінчується на голосний звук, то він називається відкритий (мо-ло-ко, бра-ма); 3) якщо склад починається на приголосний звук, то він називається прикритим (ве-сна); 4) якщо склад починається на голосний звук, то він називається неприкритим (о-сінь).

Виділяють такі основні правила українського фонетичного складоподілу:

1. Один приголосний, що стоїть між голосними, належить до наступного складу: про-мо-ва, до-ро-га.

2. Фонетично подовжений приголосний між голосними теж вважається одним звуком. Тому межа складоподілу проходить між ним та попереднім голосним: жи-ття, зі-лля.

3.Сполучення двох однакових щодо участі голосу і шуму приголосних (глухий+глухий; дзвінкий+дзвінкий) належить до наступного складу: мі-сто, ща-стя.

4. Сполучення шумних з сонорним також належать до наступного складу: че-сний, се-стра.

5. При збігові двох сонорних складоподіл проходить між ними: віль-ний, нор-ма, кім-на-та.

6. До різних складів належать сусідні приголосні, перший з яких більш звучний, ніж наступний: по-їзд-ка, ляг-ти.

7. Нескладові [у], [і], що стоять після голосного перед будь-яким приголосним, завжди входять до попереднього складу: прав-да, прий-ма-ти.

Система наголосу української мови сформувалася внаслідок історичного розвитку праслов`янської та давньоруської акцентуаційних систем. У праслов`янській мові акцентований голосний характеризувався не тільки наголосом, а й певною довготою або короткістю і відповідною інтонацією. На східнослов`янському грунті розмежування довготи і короткості, а також інтонацій зникло, і в словах зберігся лише наголос.

Перші акцентовані пам`ятки в східних слов`ян припадають на ХІV ст. Проте систематично і послідовно ставляться наголоси на кожному слові в українських пам`ятках тільки з ІІ пол. ХІV- до кінця ХVІІІ ст.

Явища наголошування слів, що позначаються терміном „просодія”, простежуються в стародавніх українських граматиках. Як вчення про наголос просодія є окремою складовою частиною граматики Л. Зизанія, що вийшла 1596 року, граматики М. Смотрицького (1619 р.). У недавно віднайденій рукописній граматиці Івана Ужевича „у розставленні знаків наголосу автор непослідовний, а в окремих випадках має місце навіть розбіжність у наголошенні тієї ж самої граматичної форми”. На важливе значення наголосу при вивченні мови вказує у своїй граматиці О. Павловський (1818 р.). У граматичних працях І пол. ХІХ ст. терміну „наголос” відповідає „слогоудареніє” („просодія”), в інших джерелах цього періоду – „голосовдар” і „гласовдар”. Лише приблизно з ІІ пол. ХІХ ст. починається поширення терміна „наголос”, і просодія вже не завжди вважається частиною граматики. Наголосові відповідає термін „акцент”, який походить з латинської мови (accentus, що означає приспів). Звідси виникла назва науки про наголос – акцентологія, яка зародилася наприкінці ХІХ ст., а сам термін „акцентологія” вперше у науковий вжиток увів Р.Ф. Брандт.

Свого часу ще О.О. Потебня передбачав, що вчення про наголос становитиме окрему галузь лінгвістичної науки і в його праці „Ударение” міститься багато матеріалу, присвяченого наголошуванню українських слів. Це перша у вітчизняному і слов`янському мовознавстві монографія з питань акцентології. Значний внесок у розвиток української акцентології зробив Л.А. Булаховський. Ще в 20-ті роки він опублікував цінні розвідки з історії українського наголосу. Підсумком тривалих досліджень закономірностей наголошування слів є посібник Л.А. Булаховського „Український літературний наголос (характеристика норми)” (1943 р.).

В українській мові існує словесний, логічний (або смисловий), емфатичний наголос. Словесний наголос української мови є силовий або динамічний, оскільки він являє собою підсилення голосу на одному із складів слова під час його вимовляння (окремо чи в реченні). Наголос служить засобом фонетичної організації слів: навколо наголошеного складу групуються ненаголошені. Під наголосом голосні звуки чуються чітко і виразно, поза наголосом деякі з них змінюють свою кількість і якість. Кожне повнозначне слово має своє постійне наголошування, тобто наголос є індивідуальною ознакою слова і його форм. Якщо деякі слова і функціонують з подвійним наголошуванням, то один із цих наголосів є основним, а інший – побічний. Слова, що складаються з 3-х, 4-х складів (за винятком трискладових з наголосом на середньому складі), мають побічний наголос. Побічний наголос у слові не може припадати на склад, що стоїть безпосередньо перед складом з головним наголосом або після нього. Відповідно до цього: 1) трискладові слова з головним наголосом на кінцевому складі мають побічний наголос на початковому складі (го'лова', до'роги'й), а в трискладових з головним наголосом на початковому складі побічний наголос припадає на кінцевий склад (зо'лото', пе'репе'л); 2) 4-хскладові слова матимуть побічний наголос на кінці при головному наголосі на початковому або на другому від початку складі (ла'годити', горо'дина') і на початку слова при головному наголосі на кінцевому або передостанньому складі (пе'редови'к, ро'бітни'цтво); 3) 5-тискладові слова з головним наголосом на 2-му складі від початку або на другому від кінця мають побічний відповідно на останньому або на початковому складі (вихо'вувати', ро'зподіля'ти); при головному наголосі на кінцевому або на початковому складі побічний стоїть у них на початковому або на кінцевому і, крім того, слабкий побічний ще на середньому (пе'редо'вики', ба'чити'мете'), а при головному наголосі на середньому складі побічні чуємо на початку й на кінці (ви'зволи'телі, кни'госхо'вище').

Службові слова (інколи й деякі самостійні, наприклад, односкладові займенники) у потоці мовленняне наголошуються, а передають свій наголос повнозначному слову. Такі слова називають енклітиками (які передали наголос попередньому слову: сказав би, ідіть же) або проклітиками (що передали наголос попередньому слову): над нами, під дубом. Часом у мовленнєвій практиці наголос переноситься на прийменники по-, за-, а ненаголошеними виступають повнозначні слова, які йдуть після них: Блукав я по' світу чимало (М. Рильський); Сад потягається зо' сну (М. Рильський).

В українській мові наголос може бути предметом вивчення фонетики і морфології. З фонетичного погляду він припадає на якийсь певний склад слова, з морфологічного – на морфему. При характеристиці акцентуаційних особливостей частин мови вживаються терміни: кореневий, префіксальний, суфіксальний, флективний наголос, а при акцентуаційному аналізі словоформ повнозначних частин мови – такі терміни, як неосновний, і флективний наголос.

В українській мові наголос вільний, різномісний, тому що він може припадати на будь-який склад слова. Наприклад, наголошеним буває перший склад (ба'тьківський, по'друга), другий (заклю'чний, нена'видіти). Або ж наголос падає на корінь (вимо'ва, збі'рний), префікс (ви'плата, ро'змір), суфікс (порядко'вий, талани'ти), закінчення (котри'й, кропива').

Словесний наголос української мови буває нерухомий і рухомий. Нерухомий він вважається тоді, коли в усіх формах даного слова наголошується той самий склад: збі'рник, збі'рника, збі'рники, збі'рників. Якщо ж у різних формах одного й того ж слова наголос змінюється, то в таких випадках він кваліфікується як рухомий: а'втор, а'втора, але автори', авторі'в. Проте поняття нерухомого й рухомого наголосу з погляду фонетичного і морфологічного не завжди збігається. Так, з фонетичного погляду наголос є рухомий тоді, коли він припадає на різні склади відповідних форм даного слова, у той час як з погляду морфологічного наголос вважається рухомим тоді, коли наголошуються різні морфеми. Якщо наголос пересувається в межах однієї й тієї ж морфеми, то він є рухомим тільки з фонетичного погляду. Такі випадки в українській мові не часті. Вони відомі в кількох 3-складових іменниках середнього роду з наголошуваним першим складом, у яких у відмінкових формах множини наголос переходить на другий склад кореня: де'рево - дере'ва, ко'лесо - коле'са. Наголос переміщається в межах кореня і в деяких повноголосних формах іменників жіночого роду з флективним наголошуванням в однині, крім знахідного відмінка, де наголос відтягується на перший склад кореня. Такі іменники у множині вживаються з наголосом на першому складі кореня, який лише в родовому відмінку пересувається на другий склад кореня: борода' - бо'роди, борі'д, бо'родам.

Важливою рисою словесного наголосу є те, що він виконує диференціюючи функцію. Однією з найвагоміших є смислорозрізнювальна роль наголосу, тобто коли він служить засобом розмежування суто лексичного значення графемно тотожних слів: І в землянку увійде її сивий не від муки', а від му'ки тато (М. Стельмах). Словесний наголос виконує й форморозрізнювальну роль, тобто виступає засобом диференціації лише граматичних значень фонемно однакових словоформ. Ця функція наголосу найчастіше виявляється шляхом розмежування відмінкових форм іменників одного й того ж роду у родовому відмінку однини та Н-З відмінків множини: Слова – полова, але вогонь в одежі слова (І. Франко). Наголос також розрізнює дієслівні форми недоконаного і доконаного виду: Ти прислухала'сь? То вже було прислу'хатись як слід (Л. Українка).

Якщо за допомогою наголошування розрізняється і лексичне і граматичне значення слів, що збігається за своїм фонемним складом: Яка ж у тім прегіркава, яка ж полинова сила Була в тім трунку воєннім, яка ту'га - туга' і німа (І. Драч).

Словесний наголос виконує ще й стилістичну функцію, коли він, будучи поставлений автором у тексті, несе певне фонетично-стилістичне навантаження: Ах, я й забула, що ви тут головний спец... знавець, - навмисне поставила наголос на „а”, щоб показати, що вжила обрубане слово (П. Загребельний).

В українській мові, крім словесного, існує також логічний, або смисловий, наголос, за допомогою якого в потоці мовлення виділяється одне якесь слово для підкреслення його смислової ролі у висловленій думці: Вчора (1) учні дев`ятого (2) класу писали твір (3). Словесний наголос відіграє важливу роль у правильному розумінні висловленої думки, увиразненні її, уникнення двозначності у фразі. Тому у літературних творах слова, на які падає логічний наголос виділяються або шрифтом, або за допомогою поставленого в тексті знака наголосу.

В українській мові є ще емфатичний наголос, тобто коли за допомогою наголошування підкреслюється емоційне значення слова. Він здебільшого передається подовженням голосних і рідше приголосних звуків або виділенням у вимові кожного складу слова, що на письмі супроводжується його поділом на відповідні склади. Наприклад: То десятник ... кричить, важко відсапуючи: „Поже-жа!..” (М. Коцюбинський).

У сучасній українській мові існують єдині акцентуаційні норми, які склалися передусім на базі середньонаддніпрянських говорів, але значний вплив на процес нормування наголосу мали й південно-західні говори. Чималу роль у становленні системи наголошування відіграє поетичне мовлення. Отже, виділення в слові складу за допомогою артикуляційних засобів, властивих даній мові, називається наголосом.