Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ответы на екзамен с админки.docx
Скачиваний:
0
Добавлен:
07.09.2019
Размер:
210.69 Кб
Скачать

60. Позбавлення спеціального права як вид адміністративного стягнення.

Позбавлення спеціального права (ст. 30 КУпАП), наданого даному громадянинові, застосовується як обмеження правосуб’єктності громадян в адміністративному порядку за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. Даний адміністративний захід застосовується до осіб, які мають спеціальний адміністративний статус.

Законодавець серед таких стягнень називає лише позбавлення права керування транспортними засобами і права полювання. При цьому позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння, а також у разі невиконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог установлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння.

Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування.

61. Порядок формування Кабінету Міністрів України.

Порядок формування Кабінету Міністрів України відповідає так званій позапарламентській моделі утворення уряду, в якій провідна роль належить Президенту (главі держави).

Порядок формування Кабміну регулюється КУ та ЗУ «Про Кабінет Міністрів України».

Згідно із ст. 114 Конституції, до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.

Прем'єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.

Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України.

Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, призначаються на посаду Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України.

При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України новопризначений Прем'єр-міністр України вносить Президенту України подання про призначення членів Кабінету Міністрів України. Подання може вноситися як єдиним списком, так і окремо на кожну посаду члена Кабінету Міністрів України.

На кожну посаду члена Кабінету Міністрів України Прем'єр-міністром України вноситься одна кандидатура.

За результатами розгляду подання Прем'єр-міністра України Президент України приймає рішення щодо призначення внесених кандидатур на посади членів Кабінету Міністрів України або доручає Прем'єр-міністрові України внести нове подання щодо персонального складу Кабінету Міністрів України або щодо кандидатур на окремі посади членів Кабінету Міністрів України. Нове подання вноситься Прем'єр-міністром України у визначений Президентом України строк із додержанням вимог, передбачених цією статтею.

Рішення про призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих посад членів Кабінету Міністрів України.

62. ЗАХОДИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗАКОННОСТІ І ДИСЦИПЛІНИ В ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННІ.

Законність є об’єктивним та необхідним явищем суспільного буття. Її зміст закріплений конституційними нормами, передбачаючи, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України.

Законність є багатоаспектною правовою категорією, а тому роз­глядається як:

принцип державної діяльності;

метод державного управління суспільством;

режим системи взаємовідносин населення з органами державної влади.

Ознаки законності і сфері управління:

загальнообов’язковість дотримання законів щодо всіх без винятку юридичних і фізичних осіб, що забезпечує прояв верховенства права;

єдність законності у розумінні, тлумаченні та застосуванні закону на всій території держави;

недопущення протиставлення законності і доцільності, ос­кільки сам закон є вищим ступенем доцільності.

Не менш складним є поняття „дисципліна” як сукупність узго­джених дій, організованості та порядку. Відповідно, міра і глибина реалізації державними органами управлінської функції багато в чому залежить від стану дисципліни в суспільстві. Дисципліна — це одна із сторін законності. Вона виражає обов’язковий для всіх юридичних і фізичних осіб порядок взаємовідносин, дотримання встановлених норм і правил, виконання відповідних зобов’язань.

Як бачимо, сутність дисципліни полягає в неухильному дотриманні вимог порядку, що регламентований державою чи іншою недержавною інституцією. Що ж до державної дисципліни, то це означає неухильне дотримання вимог порядку та виконання правил, установлених повноважними органами держави, що ґрунтуються на законах та виконанні розпоряджень керівників.

Складовими державної дисципліни виступають: трудова, фінансова, технологічна, договірна та ін.

Буде доречним зауважити, що високоорганізованому і справжньо­му демократичному суспільству властива закономірність – чим вища органі­зованість і дисципліна в ньому, тим ефективніше функціонує система демократії, повніше і поступально реалізуються права і свободи громадян.

Отже, законність і дисципліна — об’єктивно необхідні умови існування правової держави, що становлять основний зміст форм і методів державного управління, які закріплені у чинному законодавстві і з допомогою яких держава досягає бажаної позитивної поведінки в суспільстві.

Законність і дисципліну в державному управлінні забезпечують трьома основними способами — проведенням контролю, здійсненням нагляду й за допомогою звернень громадян.

Вітчизняні дослідники державного управління визначають, що головними напрямами здійснення контролю у сфері державного управління є: 1) додержання планової, фінансової, ціноутворюючої, дого­вірної, технологічної, виконавчої, трудової та інших видів державної дисципліни; 2) використання державних ресурсів; 3)виконання природоохоронного законодавства; 4) добір і розстановка кадрів у державному секторі; 5) виконання соціальних програм та ін.

Контроль слід відрізняти від близького до нього виду державної діяльності — нагляду, хоча їх поєднує єдина мета — забезпечення законності і дисципліни в державному управлінні, форми здійснення роботи — перевірки, витребування звітів, пояснень та ін.

Серед дослідників науки адміністративного права не існує єдиної точки зору щодо поняття “нагляд”. Однак єдиним є визнання дослідниками нагляду як особливої форми контрольно-наглядової діяльності. При цьому вчені розглядають такі види нагляду:

прокурорський, що здійснюється органами прокуратури за додержанням і правильним застосуванням законів органами, підприємствами, громадянами…

судовий здійснюється суб’єктами судової влади в процесі конституційного, цивільного, кримінального та адміністративного судочинства, забезпечуючи охорону прав і законних інтересів громадян, підприємств, установ й організацій, державних і суспільних інтересів;

адміністративний — полягає у спостереженні за виконанням діючих у сфері управління різноманітних спеціальних норм, загальнообов’язкових правил, що закріплені в законах і нормативно-правових актах.

Реалізація конституційних прав громадян, щодо участі їх в державному управлінні відбувається через право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк. У такий спосіб наші співвітчизники, а часто й іноземці сприяють забезпеченню законності та виконавчої дисципліни у сфері державно-управлінської діяльності органів виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Порядок та правовий механізм реалізації права громадян на звернення визначений Законом України “Про звернення громадян” вiд 2 жовтня 1996 р., який конкретизує вищевказані конституційні гарантії громадян України. Більше того, Закон уповноважує громадян звертатися й до об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов’язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

(Про звернення громадян можна розказувати чисто по закону, а про контроль і нагляд є ще дуже багато інформації в книжці Берлача)

63. УПРАВЛІННЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНОЮ СФЕРОЮ.

( в конспекті давав несистемно скорочений виклад книжки…питання дуже об’ємне – виділяла найголовніше)

Конспект

Адміністративно-правове регулювання цієї сфери спрямоване на забезпечення естетичного, морального, культурного та духовного виховання особи та соц захисту.

Включає в себе: управління освіти і науки, спорту, культури, охорони здоров’я, соціальної політики.

Стаття 55 Конституції України встановлює, що в Україні кожен має право на освіту. При цьому повна загальна середня освіта є обов’язковою.

Законодавство України про дошкільну освіту базується на Конституції України і складається із Законів України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, «Про вищу освіту», «Про загальну середню освіту», «Про професійно-технічну освіту »інших нормативно-правових актів та міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Основними принципами освіти в Україні є: доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку; гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних органі­зацій; науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом; взаємозв’язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

Відповідно до Закону (ст. 28) система освіти складається з навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти. Водночас структура освіти включає: дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту; вищу освіту; післядипломну освіту; аспірантуру; докторантуру; самоосвіту.

До державних органів управління освітою в Україні належать: Міністерство освіти і науки молоді та спорту України; міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; Вища атестаційна комісія України; Міністерство освіти Автономної Республіки Крим; місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Стимулювання і охорона прав суб’єктів цієї діяльності забезпечуються шляхом створення найбільш сприятливого для науковців правового підґрунтя в цій сфері, що належить до однієї з найважливіших функцій держави. З цією метою 1 грудня 1998 р. Верховна Рада України в новій редакції прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, який визначає правові, організаційні та фінансові засади функціонування і розвитку науково-технічної сфери, створює умови для наукової і науково-технічної діяльності, забезпечення потреб суспільства і держави у технологічному розвитку.

З метою створення в Україні правової основи для одержання та використання науково-технічної інформації Верховна Рада України 25 червня 1993 р. прийняла Закон України “Про науково-технічну інформацію”, який визначає основи державної політики в галузі науково-технічної інформації, порядок її формування і реалізації в інтересах науково-технічного, економічного і соціального прогресу країни.

10 лютого 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про наукову і науково-технічну експертизу”. Цей Закон визначає правові, організаційні і фінансові основи експертної діяльності в науково-технічній сфері, а також загальні основи і принципи регулювання суспільних відносин у галузі організації та проведення наукової та науково-технічної експертизи з метою забезпечення наукового обґрунтування структури і змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, наукових, науково-технічних, соціально-економічних, екологічних програм і проектів, визначення напрямів науково-технічної діяльності, аналізу та оцінки ефективності використання науково-технічного потенціалу, результатів досліджень.

Закон України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р., що визначає правові, фінансові та організаційні засади цілісної системи формування та реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки в Україні. Пріоритетні напрями розвитку науки і техніки формуються на п’ять років на підставі прогнозу розвитку науки і техніки і є складовими прогнозу економічного і соціального розвитку України на середньостроковий період.

Право кожного в Україні на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування встановлено статтею 49 Конституції України.

Базовим правовим актом у сфері охорони здоров’я стали прийняті Верховною Радою України 19 грудня 1992 р. Основи законодавства України про охорону здоров’я, що визначають правові, орга­нізаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров’я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій галузі з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров’я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

Також Указом Президента України від 7 грудня 2000 р. затверджено Концепцію розвитку охорони здоров’я населення України, яка спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення доступної кваліфікованої медичної допомоги кожному громадянинові України, запровадження нових ефективних механізмів фінансування та управління у сфері охорони здоров’я, створення умов для формування здорового способу життя.

Закони України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 лютого 1994 p., “Про донорство крові та її компонентів” від 23 червня 1995 p., “Про лікарські засоби” від 4 квітня 1996 p., “Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини” від 16 липня 1999 p., “Про психіатричну допомогу” від 22 лютого 2000 p., “Про захист населення від інфекційних хвороб” від 6 квітня 2000 p. та інші нормативно-правові акти.

Органи:

Міністерство охорони здоров’я України (МОЗ України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення. МОЗ України у своїй діяльності керується Конституцією, законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство охорони здоров’я України”, затвердженим Указом Президента України від 24 липня 2000 року.

Завдання МОЗ України: забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров’я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення; розробка, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров’я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіоло­гічної промисловості; організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров’я безоплатної медичної допомоги населенню; організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях, здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов’язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Безпосередню участь у формуванні та реалізації державної полі­тики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення бере Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення (Державна служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі МОЗ та йому підпорядковується.

На профілактику захворювань, охорону здоров’я населення, довкілля, захист прав громадян на безпечні умови їхньої життєдіяльності спрямована діяльність Державної санітарно-епідеміологічної служби України, яка функціонує відповідно до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24 грудня 1994 р. та положення “Про державний санітарно-епідеміологічний нагляд”, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 року.

Управління культурою та мистецтвом

З метою впорядкування та систематизації законодавства у сфері культури, Верховною Радою України 14 лютого 1992 р. було прийнято Основи законодавства України про культуру, що визначають правові, економічні, соціальні, організаційні засади розвитку культури в Україні, регулюють суспільні відносини у сфері створення, поширення, збереження та використання культурних цінностей і спрямовані на:

– реалізацію суверенних прав України у сфері культури;

– відродження і розвиток культури української нації та культур національних меншин, які проживають на території України;

– забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, професійної та самодіяльної художньої творчості;

– реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей;

– соціальний захист працівників культури;

– створення матеріальних і фінансових умов розвитку культури.

Законодавство: «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” постала можливість створити правові основи діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) в Україні та встановити державні гарантії їх свободи відповідно до Конституції України, законодавчих та нормативно-правових актів.

Про телебачення і радіомовлення” регулює діяльність теле- радіоорганізацій на території України, визначає правові, економічні, соціальні, організаційні умови їх функціонування, спрямовані на реалізацію свободи слова, прав громадян на отримання повної, достовір­ної та оперативної інформації, на відкрите і вільне обговорення су­­с­піль­них питань.

Про систему Суспільного телебачення і радіомовлення України” визначає правову основу системи Суспільного телебачення і радіомовлення України, яка створена задля всебічного задоволення потреб суспільства в оперативній інформації та забезпечення плюраліс­тичного характеру мовлення в Україні.

Про кінематографію”

Про Національний архівний фонд та архівні установи” регулює відносини, пов’язані із формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду, та інші основні питання архівної справи.

Про бібліотеки і бібліотечну справу”

Про музеї та музейну справу»

Про видавничу справу”,

Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”

Про охорону культурної спадщини”

Органи:

Міністерство культури і мистецтв України, Міністерство культури АРК, обласні управління культури, концертні та художні колективи, бібліотеки, музеї, клуби, спеціальні навчальні заклади культури та мистецтв та ін. Сферою діяльності цих та інших органів управління є безпосередньо культура, телебачення і радіомовлення, кінематографія, видавнича та музейна справа та ін.

Центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямована на забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики є Міністерство культури і мистецтв України (Мінкультури України), яке у своїй діяльності керується Конституцією України, законами України, актами Президента Украї­ни та Кабінету Міністрів України, а також положенням “Про Міністерство культури і мистецтв України”, затвердженим Указом Президента Украї­ни від 31 серпня 2000 року.

Мінкультури України узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавства і в установленому порядку вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.

Безпосередню участь у формуванні і реалізації державної політики у сфері охорони культурної спадщини та координація діяльності органів виконавчої влади у цій сфері бере Державна служба охорони культурної спадщини (Служба), яка є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінкультури і підпорядковується йому.

Врегулюванням процесу надання частот, на яких транслюються телевізійні та радіопроекти, займається Державний комітет України з телебачення і радіомовлення, який у своїй діяльності керується Конституцією України, указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів, положенням “Про Державний комітет телебачення і радіомовлення України”, затвердженим Указом Президента України від 27 серпня 2003 р., та міжнародними актами і законодавством, що врегульовує питання діяльності у сфері інформаційної політики.

Задля забезпечення свободи слова і масової інформації, прав та законних інтересів споживачів (телеглядачів і радіослухачів), виробників і поширювачів масової звукової, візуальної, аудіовізуальної інформації і даних, розробки і здійснення державної політики ліцензування телерадіомовлення, раціонального використання природно обмеженого радіочастотного ресурсу держави, реалізації та контролю за додержанням законодавства України у сфері телебачення і радіомовлення Законом України від 23 вересня 1997 р. створена Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення.

Національна рада є конституційним, постійно діючим позавідомчим державним органом, підзвітним Верховній Раді України та Президентові України.

Держкомархів України відповідно до покладених на нього завдань: розробляє цільові програми розвитку архівної справи і діловодства, визначає заходи щодо їх виконання; визначає вимоги щодо зберігання архівних документів, здійснює контроль за додержанням цих вимог, організовує зберігання архівних документів.

Управління фізичною культурою, спортом і туризмом

Правовою основою розвитку фізичної культури та спорту став прийнятий Верховною Радою України Закон України “Про фізичну культуру і спорт” від 24 грудня 1993 р., який визначає загальні правові, соціальні, економічні й організаційні основи фізичної культури і спорту в Україні, участь державних органів, посадових осіб, а також підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності у зміцненні здоров’я громадян, досягненні високого рівня праце­здатності та довголіття засобами фізичної культури і спорту.

64. ЦЕНТРАЛЬНІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ ТА ЇХ ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА.

Закон України «Про центральні органи виконавчої влади».

9 грудня 2010 року Президент України оптимізував систему центральних органів виконавчої влади України

Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади. Система центральних органів виконавчої влади є складовою системи органів виконавчої влади, вищим органом якої є Кабінет Міністрів України.

Діяльність міністерств та інших центральних органів виконавчої влади ґрунтується на принципах верховенства права, забезпечення дотримання прав і свобод людини і громадянина, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, відповідальності.

Міністерства діють за принципом єдиноначальності. Інші центральні органи виконавчої влади діють за принципом єдиноначальності, якщо інше не передбачено законом.

Підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, не можуть здійснювати владні повноваження, крім випадків, визначених законом.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади є юридичними особами публічного права. Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади набувають статусу юридичної особи з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців запису про їх державну реєстрацію як юридичної особи.

Міністерство є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Президентом України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Очолює міністр.

Державна служба є центральним орга­ном виконавчої влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем'єр-міністр України або один із віце-прем'єр-міністрів чи мі­ністрів. Державний комітет (державна служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабіне­ту Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжга­лузеву координацію та функціональне регулювання з питань, від­несених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює його голова, якого призначає на посади Президент України за поданням Прем'єр-міністра України. В Україні на сьогодні їх створено 25. Зокрема

Державна авіаційна служба

Державна архівна служба

Державна виконавча служба України

Державна казначейська служба України

Державна митна служба України та ін..

Державні агентства наділені управлінськими функціями щодо державного майна й надаватимуть послуги юридичним особам, які пов'язані з об'єктами державної власності. Серед них:

Державне агентство автомобільних доріг України 

Державне агентство водних ресурсів України

Державне агентство екологічних інвестицій України

Державне агентство з енергоефективності та енергозбереження України

Державне агентство з інвестицій та управління національними проектами України 

Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України 

Державні інспекції мають здійснювати нагляд та контроль за дотриманням і виконанням законодавства.

Державна інспекція техногенної безпеки України

Державна інспекція України з безпеки на морському та річковому транспорті 

Державна інспекція України з безпеки на наземному транспорті 

Державна інспекція України з контролю за цінами.

Державна інспекція України з питань захисту прав споживачів

Державна інспекція України з питань праці

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним стату­сом має визначені Конституцією та законодавством України особ­ливі завдання й повноваження, щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації, підконт-рольності, підзвітності, а також призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань. Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його Толова, якого призначає на по­саду Президент України за поданням Прем'єр-міністра України.

На сьогодні до них відносять:

Антимонопольний комітет України

Державний комітет телебачення і радіомовлення України

Фонд державного майна України

Адміністрація Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації України

Національне агентство України з питань державної служби

65. ПРИНЦИПИ ДЕРЖАВНОЇ СЛУЖБИ.

Закон України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року (втрата чинності відбудеться 01.01.2013)

Стаття 3. Основні принципи державної служби

  • служіння народу України;

  • демократизму і законності;

  • гуманізму і соціальної справедливості;

  • пріоритету прав людини і громадянина;

  • професіоналізму, компетентності, ініціативності, чесності, відданості справі;

  • персональної відповідальності за виконання службових обов'язків і дисципліни;

  • дотримання прав та законних інтересів органів місцевого і регіонального самоврядування;

  • дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян.

Закон України «Про державну службу», прийнятий 17.11.2011 (набуває чинності з 01.01.2013)

Стаття 3. Принципи державної служби

  • верховенство права;

  • патріотизм та служіння Українському народу;

  • законність;

  • рівний доступ до державної служби;

  • професіоналізм;

  • доброчесність;

  • політична неупередженість;

  • прозорість діяльності;

  • персональна відповідальність державного службовця.

66. СКЛАД АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВОПОРУШЕННЯ (ПРОСТУПКУ).

Відповідно до ст. 9 КУпАП, адміністративним правопорушенням (проступком) визнається проти­правна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність..

Склад адміністративного правопорушення (проступку) – це законодавчо закріплена сукупність об’єктивних і суб’єктивних його ознак, за наявності яких діяння вважається адміністративним правопорушенням і спричиняє адміністративну відповідальність. Виходячи з цього, винятково юридичний склад адміністративного правопорушення є єдиною підставою адміністративної відповідальності.

Структурними елементами складу адміністративного правопорушення є: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт та суб’єктивна сторона.

Об’єктом адміністративного правопорушення (об’єктом посягання) є суспільні відносини, що виникають у сфері державного управління й регламентовані нормами галузей права та охороняються заходами адміністративної відповідальності.

Існуюча серед науковців-адміністративістів класифікація об’єктів адміністративних правопорушень (проступків) включає в себе:

загальний об’єкт, а саме суспільні відносини, що регулюються нормами галузей права та охороняються адміністративним законодавством (ухилення від подання декларації про доходи передбачає порушення норм податкового права, тоді як до порушників застосовується адміністративна санкція, передбачена ст. 164-1 КУпАП);

родовий об’єкт як окрема група однорідних суспільних відносин, що охороняються адміністративним законодавством, проявом чого є групування адміністративних правопорушень в главах Особливої частини розділу ІІ КУпАП (Глава 6 “Адміністративні правопорушення, що посягають на власність”). Таким об’єктом виступають: особистість, права і свободи громадян, суспільна безпека, власність, державний і громадський порядок, відносини в сфері економіки, встановлений порядок управління тощо;

видовий об’єкт як відокремлена і самостійна частина родового об’єкта, як то порушення права державної власності на тваринний світ (ст. 50) у сфері відносин власності. Таким об’єктом є суспільна мораль, честь, гідність громадян при дрібному хуліганстві і т. д.;

безпосередній об’єкт — ті конкретизовані суспільні відносини, що захищені нормами права і водночас потерпіли від діянь правопорушника, що підпадають під ознаки конкретного складу проступку (злісне ухилення свідка, потерпілого, експерта, перекладача від явки до органів досудового слідства або дізнання (ст. 185-4));

Об’єктивна сторона адміністративного правопорушення включає в себе систему закріплених адміністративним законодавством ознак, що виражають стан зовнішньої поведінки правопорушника. При цьому об’єктивна сторона характеризується такими ознаками, як: протиправне діяння (дія чи бездіяльність); настання шкідливих наслідків; причинний зв’язок між протиправними діяннями і наслідками; час, місце, умови, спосіб і засіб вчинення правопорушення; систематичність протиправних діянь та ін. Якщо перша ознака (протиправне діяння) є обов’язковою ознакою об’єктивної сторони адміні­стративного правопорушення, то решта ознак є факультативними, за винятком шкідливих наслідків і причинного зв’язку, які в матеріальному складі проступків (дрібне розкрадання, пошкодження телефонів-автоматів тощо) є обов’язковими їх ознаками.

Суб’єктом адміністративного правопорушення (проступку) є осудна (деліктоздатна) особа, яка вчинила описаний адміністративним законодавством склад правопорушення.

Серед суб’єктів адміністративних правопорушень виділяють юридичні та фізичні особи, хоча згідно з КУпАП такими є виключно фізичні особи. Більше того, даний закон нормативно закріплює ознаки фізичної особи як суб’єкта правопорушення, зокрема: вік особи, її осудність, закріплення в протоколі відомостей про неї, обов’язок особи щодо підписання протоколу, право особи виступати рідною мовою тощо. Водночас до юридичних осіб, що вчинили протиправні дії, застосовуються заходи правового впливу, хоча характер їхніх діянь та відповідальності за них не закріплений в адміністративному законодавстві, зокрема юридична відповідальність об’єднань громадян передбачена статтями 28–32 Закону України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 р., суб’єктів господарювання — п. 7 ч. 3 ст.11 Закону України “Про державну податкову службу” від 4 грудня 1993 р., .

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення – це внутрішнє психологічне ставлення суб’єкта до вчиненого ним правопорушення та його негативних наслідків. Дослідження всіх аспектів протиправного діяння передбачає обов’язкове з’ясування свідомо-вольового психологічного ставлення правопорушника до вчиненого ним діяння, тобто аналіз вини.

Розрізняють дві її форми: умисел та необережність.

71. Обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративні правопорушення.

Конспект

Обставини, що пом’якшують відповідальність:

  1. Щире розкаяння винного

  2. Вчинення правопорушення неповнолітнім

  3. Вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання, або при збігу тяжких особистих сімейних обставин

  4. Відвернення виним, шкідливих наслідків правопорушення, відшкодування збитків (добровільне), усунення заподіяної шкоди

  5. Вчинення правопорушення вагітною жінкою, або жінкою, яка має дітей віком до 1 року

Суб’єкти розгляду адміністративних справ можуть братии до уваги і інші пом’якшуючі обставини, при чому обов’язково.

Книга Берлача:

Зокрема обставинами, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення (ст. 34), визнаються:

– щире розкаяння винного;

– відвернення винним шкідливих наслідків правопорушення, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди;

– вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або при збігу тяжких особистих чи сімейних обставин;

– вчинення правопорушення неповнолітнім;

– вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до одного року.

Варто наголосити, що Законами України може бути передбачено й інші обставини, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення. Орган (посадова особа), який вирішує справу про адміністративне правопорушення, може визнати пом’якшуючими й інші обставини, що не зазначені в КУпАП.

72. Штраф як найпоширеніший вид стягнення та порядок його застосування.

Конспект

ШТРАФ

Найпоширеніший вид покарання (лише в 2 статтях КУпАП не передбачається штрафу). У приблизно 659 випадках передбачають штраф. Штраф зазвичай є не фіксованою величиною (завжди від певної суми – до – певної суми). Все залежить від суб’єктивної сторони.

Книга Берлача:

Штраф (ст. 27 КУпАП) є грошовим стягненням, що накладається на громадян і посадових осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених КУпАП та іншими законами України. Дане стягнення має виключно грошовий та найбільш поширений характер. Найчастіше розмір штрафу встановлюється виходячи із кратності неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або ж кратності вартості проїзду.

У випадку накладання штрафу порушник має сплатити його не пізніше 15 днів від дня вручення йому постанови про накладення стягнення, а у випадку оскарження або опротестування — 15 днів від дня повідомлення про залишення скарги або протесту без задоволення. Якщо дане стягнення накладено на неповнолітніх, які не мають самостійних доходів, даний обов’язок покладається на батьків або осіб, які їх заміняють. Якщо адміністративне правопорушення носить незначний характер, то накладення і стягнення штрафу, розмір якого не перевищує трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, допускається на місці їх вчинення, при цьому правопорушнику видається квитанція встановленого зразка.

73. Співвідношення понять «державне управління» і «виконавча влада».

Ні в конспекті ні в книзі немає.

Державне управління – специфічна діяльність держави, що дістає вияв у функціонуванні її органів, які безперервно, планомірно, владно і в рамках правових установлень впливають на суспільну систему з метою її вдосконалення відповідно до державних інтересів.

Виходячи із принципу поділу державної влади на виконавчу, судову, законодавчу, що зазначається в ст..6 КУ – в якій використовується термін «органи виконавчої влади» а не «державне управління», поняття «виконавча влада» застосовується для позначення системи органів, що здійснюють державне управління.

Пояснення Скирти:

Співвідношення «державного управління» і «виконавчої влади». Думки науковців не є єдиними щодо цього співвідношення. Деякі так розуміють це співвідношення:

  1. Державне управління є формою вираження, способом реалізації виконавчої влади.

  2. Державне управління є ширшим поняттям адже воно є формою вираження не тільки виконавчої влади.

А деякі вважають, що:

  1. Державного управління є діяльність виконавчої влади .

  2. Поняття «здійснення виконавчої влади» ототожнюють з поняттям «держане управління».

74. Адміністративний договір як правова форма управління.

Конспект

Адміністративний договір – розуміють, як закріплена адмін. законодавством добровільна згода 2-х або більше суб’єктів за обов’язкової участі держави в особі уповноважених органів.

Класифікація:

  • Попередні

  • Основні

За кількістю суб’єктів:

  • Двосторонні

  • Багатосторонні

За змістом:

  • Організаційні ( наприклад про передачу повноважень)

  • Змішані (трудові, майнові)

Також поділяють:

  • Договори про компетенцію (про розмежування або делегування повноважень)

  • Договори у сфері управління державною власністю

  • Договори, які забезпечують державні потреби (державні контракти)

  • Договори з військовослужбовцями і студентами

  • Договори про надання деяких платних послуг приватним особам ( постанова КМУ 1998р. Про затвердження переліку платних послуг…»)

Книга Берлача:

Державне управління розкриває свій зміст через його цілі, принципи, функції, методи та інші якісні характеристики, а зовнішнім виявом конкретних дій, здійснюваних органами державного управління задля досягнення ними поставлених завдань, є форми управління.

На сучасному етапі розвитку державного управління все більше уваги приділяється окремій його формі — адміністративному договору як закріпленій адміністративним законодавством добровільній згоді двох або більше суб’єктів адміністративного права з обов’язковою участю у цих правовідносинах уповноваженого державою органу або посадової особи. Адміністративний договір є правовим актом, що забезпечує виникнення, зміну чи припинення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків учасників цієї угоди.

Серед вітчизняних та зарубіжних вчених-адміністративістів існують різні погляди щодо визнання адміністративного договору однією із форм державного управління, зважаючи, що принцип домовленості сторін відсутній у даних правовідносинах, а отже, договір є юридичним закріпленням цивільно-правових відносин.

Істинність у таких судженнях, звичайно, незаперечна, адже в адмі­ністративному праві не буває рівності сторін правовідносин, оскіль­ки держава в особі органу виконавчої влади приписує іншій стороні адмі­ністративних відносин однозначно визначену і абсолютно обов’язкову міру поведінки, вказуючи одночасно чіткий характер і міру покарання з боку держави у разі невиконання припису іншій стороні відносин. Цей принцип нерівності сторін не виключає водночас можливості оскарження дій органу, наділеного владними повноваженнями, в разі перевищення ним цих повноважень, а також можливості одержати, наприклад, відстрочку або розстрочку платежу, якщо з незалежних від суб’єкта правовідносин причин він не може бути внесений у визначений термін. Однак подання прохання про відстрочку, розстрочку або скарги не призупиняє стягнення аж до самого моменту прийняття уповноваженим на це органом відповідного рішення.

Разом з тим більшість учених переконані, що адміністративний договір все ж набуває поширення, а відповідно, зростає його значення як форми державного управління та джерела адміністративного права. Адміністративному договору притаманні такі функції:

– структурно-організаційна;

– соціального компромісу;

– забезпечувальна;

– орієнтаційно-стимулююча;

– демократизації виконавчої влади;

– виховна та охоронна.

На сьогодні залишається дискусійним і питання класифікації адмі­ністративних договорів, однак вітчизняні вчені-адміністративісти бачать її такою:

– дво- і багатосторонні договори;

– типові і консенсуальні договори;

– попередні і основні договори;

а) за предметним критерієм:

договори про компетенцію, зокрема про розмежування або делегування повноважень, як то закони про місцеве самоврядування та про місцеві державні адміністрації;

договори у сфері управління державною власністю;

договори, які забезпечують державні потреби (державні контракти);

договори з військовослужбовцями, студентами;

фінансові та податкові угоди;

договори про взаємодію, співпрацю;

концесії, інвестиційні угоди;

договори про надання деяких платних послуг приватним особам, зокрема Постанова КМ України від 7 травня 1998 р. “Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися державними архівними установами” і под.;

б) за змістом: суто організаційні і змішані (організаційні питання, пов’язані з трудовими, майновими); суто адміністративні і комбіновані (разом з адміністративними правовідносинами регулювати трудові, цивільні та ін.)1.

75. Переконання та примус в державному управлінні.

Конспект:

Примус – застосовується до тих хто ухиляється від дотримання законності і державної дисципліни, а також порушує встановлені адміністративними нормами правила поведінки.

Державний примус – це зовнішній вплив на поведінку людей, що базується на організованій силі держави і гарантує безумовне утвердження державної волі.

Види державного примусу.

  1. Адміністративний

  2. Дисциплінарний

  3. Цивільно-правовий (блокування розрахунків)

  4. Кримінальний примус

Ознаки примусу:

  1. Застосовується восновному до суб’єктів правопорушників

  2. Застосовується переважно органами державного управління

  3. Здійснюється на основі позаслужбового підпорядкування

  4. Не має на меті заподіяння особі фізичних страждань або приниження її

  5. Підставою адмін. примусу є адмін. провина, але не в усіх випадках

Класифікація примусу (примусових заходів):

  1. Заходи адмін. попередження (запобігання)

  • Вимога припинення певних дій (перевірка документів, огляд речей та особистий огляд, закриття ділянок держ кордону, введення карантину при епідеміях та епізоотіях)

  1. Заходи припинення правопорушень (у формі активних дій, щодо примусового припинення правопор). Дана категорія заходів, в залежності від активності управлінського впливу включає:

  1. Заходи припинення загального призначення (адмін. затримання – максимальна тривалість не перевищує 3 год, примусове лікування, тимчасове відсторонення від керування транспортним засобом, інше)

  2. Заходи припинення спеціального призначення (заходи фізичного впливу, спеціальні засоби, використання вогнепальної зброї)

  3. Адмін. стягнення (спрямовані на забезпечення законності та невідворотності у праві, а також здійснення профілактичних заходів шляхом позбавлення правопорушників певних прав, благ і покладання на нього спеціальних обов’язків (штрафи).

  4. Заходи процесуального забезпечення (спрямовані на виявлення правопорушень, встановлення особи правопорушника, виявлення і дослідження доказів, тощо)

Адміністративний примус охороняє широке коло суспільних відносин, врегульованих нормами адміністративного, податкового, земельного, екологічного, трудового, та інших прав. Він має профілактичний х-р.

Книга Берлача:

Одними з найпоширеніших методів держ управління є:

примус — застосовується до тих, хто ухиляється від дотримання законності і державної дисципліни, порушує встановлені адміністративно-правовими нормами правила поведінки. Примус виражається в застосуванні дисциплінарного й адміністративного впливу;

переконання як процес послідовного здійснення таких дій, як оволодіння увагою, вселяння надії, віри, розпалення інтересу, стимулювання до певних позитивних дій та утримання від негативних та ін.

Беручи до уваги важливість та результативність застосування переконання та примусу як методів державного управління, варто дати їм дещо детальнішу характеристику.

Переконання слід сприймати як метод впливу держави на свідомість людей, що являє собою систему заходів (як правового, так і неправового характеру), які здійснює держава з метою виконання своїх завдань і функцій. Метод переконання застосовується за умов, коли правопорушення:

– не являє великої суспільної небезпеки;

– вчинене вперше, причому особою, що не є злісним порушником громадського порядку;

– вчинене особою, яка піддається виховному впливу.

Варто зауважити, що недооцінка методу переконання органами державного управління, зокрема правоохоронцями, як методу виховного впливу не сприяє зростанню авторитету та формуванню їх іміджу у свідомості пересічних громадян.

Державний примус слід розглядати як зовнішній вплив на поведін­ку людей, що базується на організованій силі держави і гарантує без­умовне утвердження волі держави.

Загальновизнаними є такі види державного примусу, в основі яких знаходиться відповідна форма державного управління:

адміністративний;

дисциплінарний;

кримінальний;

цивільно-правовий.

У сфері державного управління найбільшого застосування набув адміністративний примус як метод психічного або фізичного впливу на свідомість, поведінку людей, що застосовується у сфері державного управління, з метою залучення винних осіб до адміністративної відповідальності, припинення і попередження адміністративних правопорушень. Під змістом примусу варто розуміти систему заходів, в яких виявляється керуючий вплив держави з метою забезпечення бажаної і необхідної для неї поведінки об’єктів управління.

Адміністративний примус містить у собі такі загальні ознаки, як наказовий і виховний характер, разом з тим адміністративний примус характеризується переліком специфічних ознак, а саме:

примусовий захід застосовується щодо більшості громадян, що вчиняють адміністративні правопорушення;

адміністративний примус застосовується переважно органами державного управління;

адміністративний примус здійснюється на основі позаслужбового підпорядкування;

адміністративний примус не має на меті заподіяти людині фізичні страждання або принизити її;

підставою адміністративного примусу є адміністративна провина, однак не в усіх випадках.

Власне, саме ці загальні та специфічні ознаки дають підстави провести таку класифікацію примусових заходів:

заходи адміністративного попередження (запобігання), зокрема, вимога припинення певних дій; перевірка документів; огляд речей та особистий огляд; закриття ділянок державного кордону; введення карантину при епідеміях та епізоотіях та ін.;

заходи припинення правопорушень у формі активних дій щодо примусового зупинення протиправних дій, що носять ознаки адміністративного (часто кримінального) порушення. Дана категорія заходів, залежно від активності управлінського впливу та обставин, включає в себе:

а) заходи припинення загального призначення, що включають адміністративне затримання; примусове лікування; тимчасове відсторонення від керування транспортними засобами тощо;

б) заходи припинення спеціального призначення, що включають заходи фізичного впливу; спеціальні засоби, використання вогнепальної зброї та ін.

адміністративні стягнення, що спрямовуються на забезпечення принципів законності та невідворотності у праві, а також здійснення профілактичних заходів шляхом примусового позбавлення правопорушника відповідних прав, благ і покладання на нього спеціальних (штрафних) обов’язків з метою його виховання;

заходи процесуального забезпечення, що спрямовані на виявлення правопорушення, встановлення особистості порушника, виявлення і дослідження доказів, необхідних для встановлення істини по справі, створення інших необхідних умов для забезпечення розгляду справи, забезпечення своєчасного і точного виконання адміністративного стягнення.

Існує ряд принципових відмінностей адміністративного примусу від переконання, зокрема:

– адміністративний примус застосовується тільки уповноваженими органами;

– окремі адміністративні правопорушення можуть розглядатися судами;

– підставою примусу може бути як вчинення адміністративної провини, так і її відсутність;

– адміністративний примус містить у собі фізичний примус.

Як бачимо, роль адміністративного примусу дуже важлива у зміцненні громадського порядку, охорони права власності, прав і законних інтересів громадян та організацій. Заходами адміністративного примусу охороняється широке коло суспільних відносин, врегульованих нормами адміністративного, земельного, фінансового, трудового, цивільного й інших галузей права.

Адміністративний примус значною мірою має профілактичне значення, що обумовлено кількістю суб’єктів, які застосовують адміністративний примус (митні органи, дорожні інспекції, що систематично здійснюють контроль за виконанням адміністративних норм). Усе це сприяє профілактиці злочинності, оскільки в багатьох випадках адміні­стративні заходи застосовуються до осіб, у свідомості яких ще не зміцнилися антигромадські звички (люди вперше і випадково стали на шлях правопорушення). Більше того, як свідчить практика, несвоєчасне застосування заходів адміністративного примусу розкріпачує свідомість правопорушника і сприяє здійсненню нових правопорушень.

Тут вы можете оставить комментарий к выбранному абзацу или сообщить об ошибке.

Оставленные комментарии видны всем.