4) З особливою жорстокістю.

Цілком зрозуміло, що будь-яке вбивство є проявом жорстокості (можливо, навіть таке, що вчинюється на прохання або з співчуття – вбити іншу людину здатен не кожний). Проте жорстокість, що є ознакою п. 4 ч. 2 ст. 115 визначена саме в якості „особливої”, тобто поняття оціночного. Якщо не доведена „особлива” жорстокість застосовується не друга, а перша частина ст. 115.

Жорстокість взагалі та особлива – зокрема не є медичним поняттям. Встановлення особливої жорстокості вбивства не належить до компетенції судово-медичної експертизи, це питання органів досудового слідства та суду. Відомі випадки, коли суди не визнавали вбивством, вчиненим з особливої жорстокістю випадки, коли жертва вбивства була у такому стані сп’яніння, при якому за висновком експертизи вона не могла відчувати болю. Але такий погляд викривлює сутність жорстокості, яка характеризує насамперед злочинця. ППВСУ (п. 8) слушно рекомендує вважать особливою жорстокістю навіть знущання над трупом або якщо вбивство вчинювалося в присутності близьких потерпілому осіб (незалежно від способу). Таким чином, особлива жорстокість не обов’язково пов’язана зі стражданнями жертви, а дійсно характеризує певні психологічні якості особистості вбивці. Особливі мучення жертви для застосування вбивств за цією ознакою не обов’язкові. Під час вбивства вона може бути і непритомною.

Можна погодитися із науковцями, що сама по собі кількість поранень не свідчить про особливу жорстокість вбивці. Якщо вони нанесені у процесі боротьби, а не з метою мучення потерпілого, застосовувати пункт 4 ч. 2 ст. 112 вважається недоцільним. Переконливим є й ствердження, що надається у п. 8 ППВСУ: „Не можна кваліфікувати умисне вбивство за п. 4 ч. 2 ст. 115 тій підставі, що винна особи в подальшому з метою приховування цього злочину знищила або розчленувала труп”. На жаль, загальне правило, яке дозволяло би безпомилково визнавати жорстокість особливою не вироблено, незважаючи на велику кількість наукових праць відповідного напряму. Вирішення цього питання залишається проблемою правозастосування.

5. Способом, небезпечним для життя багатьох осіб.

Найбільш розповсюдженою э точка зору, що даний пункт можна застосовувати у разі, коли створюється небезпека для життя хоча б однієї людини крім той, яку злочинець має намір вбити (хоча слову ”багатьох” така ситуація не зовсім відповідає).

Дана обставина має місце у випадку, коли до смерті однієї людини – прямий умисел, до інших – непрямий (тобто злочинець розуміє, що інші люди можуть загинути, а можуть – і ні). Тут необхідно згадати, що при непрямому умислі особа передбачає саме можливість, а не невідворотність наслідків

Якщо злочинець застосовує такий спосіб позбавлення життя однієї людини, при якому неминуча загибель інших – це свідчить про прямий умисел стосовно усіх, тому відповідальність настає не за вбивство способом, небезпечним для багатьох осіб, а за вбивство двох і більше осіб, незважаючи на те, що смерть „інших” злочинця не цікавить. Наприклад, щоб позбавитися від конкурента злочинець заклав бомбу у літак, де багато інших людей.

Досить спірним є питання, чи можна застосовувати ознаку „способом, небезпечним для багатьох осіб” у ситуації, коли злочинець використовує один патрон, намагаючись вбити одну людину, проте таку, яка знаходитися у натовпі. Зрозуміле, якщо злочинець схибить, то може загинути будь-яка інша людина. Досить доцільною є точка зору, що за таких обставин створюється небезпека загибелі інших людей, оскільки пуля може пройти „навиліт”, тому за таких умов, дійсно можна застосовувати п. 5 ч. 2 ст. 115. При інших обставинах (постріл одним патроном, куля з якого не може пройти „навиліт”) питання про можливість застосування ч. 2 за ознакою „способом, що є небезпечним для життя багатьох” викликає сумніви. Достатньо обґрунтованою є думка про те, що у такому разі не тільки створюється небезпека для невизначеного кола осіб, але має місце значна напруга для психіки інших людей, тому відповідне вбивство слід вважати таким, що підпадає під ознаки п. 5 ч. 2 ст. 115. Однак остаточного вирішення ця проблема не знайшла, тому при кваліфікації описаних дій доцільно враховувати принцип, відповідно до якого усі сумніви тлумачаться на користь обвинуваченого.