2.2.3. С. 119 Вбивство через необережність

Нагадаємо, що вбивство через необережність не є вбивством з пом’якшуючими обставинами. Воно виокремлено від умисних вбивств за формою вини. Як уже обговорювалося при загальної характеристики вбивства, застосування цієї статті потрібує найретельнішого вивчення форм та видів вини (ст. 24, 25 КК).

Необережності (як і умислу) „взагалі” не існує. Вона виявляється або як злочинна самовпевненість, або як злочинна недбалість.

Слід пам’ятати, що злочинна недбалість – це єдиний вид вини, при якому особа не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння. Необережність має місце тільки при тому, що особа повинна була і могла передбачити ці наслідки. Недбалість неможна плутати із казусом, тобто відсутністю вини. При казусі особа не тільки не передбачала можливості настання наслідків свого діяння, але й не повинна була або не могла їх передбачити. Доволі розповсюдженою помилкою є уявлення нібито при казусі особа і не повинна була і не могла передбачити наслідки. Це не так. Достатнього відсутності одного з цих критеріїв недбалості.

Як вже підкреслювалося, на практиці за злочинну самовпевненість дуже часто сприймають непрямий умисел, відповідно плутають умисне вбивство з необережним. Така помилка є справжнім „дарунком” злочинцю. Таким чином, вбивство з непрямим умислом є суміжним злочином з вбивством через необережність. Про це вже йшлося при загальної характеристики вбивства (а саме, його суб’єктивної сторони), тому згадаємо цю проблему дуже коротко.

При злочинній самовпевненості особа саме впевнена, переконана що наслідки не настануть, вона їх виключає, оскільки мають місце конкретні обставини, що породжують таки уявлення. При непрямому умислі особа, навпаки, не впевнена, що наслідки не настануть. Вона може на це сподіватися (на щасливий випадок, збіг обставин, „може-таки” та ін.) – тобто наслідків не виключає, а значить, їх припускає. Наявність хоча і непрямого, проте умислу свідчить про вчинення саме умисного вбивства. Нагадаємо ще раз, що при непрямому умислі злочинець зовсім не обов’язково ставиться до можливого наслідку своїх дій „байдуже”. Байдужість – це лише один з варіантів відношення до наслідків, що притаманне непрямому умислу. Злочинець може бути аж ніяк не байдужим, а навпаки, вкрай зацікавленим, щоб наслідки не настали, може „мріяти”, щоб усе обійшлося. Проте за умовою, що це саме „мрії” (сподівання на збіг обставин, везіння, щасливий випадок, Божу милість), – це непрямий умисел, а ніяк не злочинна самовпевненість.

Необережне позбавлення життя фігурує у якості кваліфікуючої ознаки низки статей Кримінального кодексу, розташованих у різних його розділах. Прикладами можуть слугувати ч. 2 ст. 194 – умисне знищення або пошкодження майна, що спричинило загибель людей; ч. 2 ст. 272 – порушення вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів про охорону праці..., якщо воно спричинило загибель людей та ін. Для кваліфікації за такими ознаками особа, що застосовує КК має точно знати, що відношення до загибелі людей є проявом саме необережності. За наявності непрямого умислу (якій дуже схожий зі злочинної самовпевненістю) має місце сукупність частини першої відповідної статті та умисного вбивства.

Злочин, передбачений ст. 119 „Вбивство з необережності” є суміжним і зі злочином, передбаченим ч. 2 ст. 121 (умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть потерпілого), оскільки необережне вбивство є його складовою. Ст. 119 застосовується у тому разі, коли злочинець не має умислу ані на тяжке тілесне ушкодження, ані на смерть (більш детально про це буде йтися при характеристиці тяжкого тілесного ушкодження, що потягло смерть потерпілого).