Відмінність тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого від вбивства через необережність

Подібність між цими злочинами полягає у тому, що і при тяжкому тілесному ушкодженні, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121), і при необережному вбивстві (ст. 119) ставлення особи, що спричинила смерть, до цього наслідку – це необережність. Дуже розповсюдженою є думка, нібито вбивство через необережність має місце, коли особа в загалі не мала умислу на спричинення будь-якої шкоди. Насправді, є підстави застосовувати ст. 119 в усіх випадках, коли особа, що не мала умислу на вбивство, не мала його і на тяжке тілесне ушкодження. Таким чином, умисел може бути на середньої тяжкості чи легке тілесне ушкодження, на нанесення удару з метою спричинення всього лише фізичного болю, а не тілесного ушкодження та ін. Зрозуміло, що особа може також взагалі не мати умислу на спричинення шкоди (наприклад, щось уронила на потерпілого тобто). Усі ці численні випадки створюють ознаки необережного вбивства, ст. 119. Тобто, для його визнання достатньо виключити умисел на тяжке тілесне ушкодження та умисел на спричинення смерті.

2.3.3. Проблема відповідальності за тілесні ушкодження, заподіяні у стані сильного душевного хвилювання, з позицій систематичного тлумачення кримінального закону

Тлумачення кримінального закону посідає у науці кримінального права та практики його застосування одне з центральних місць. Нема сумнівів, що від якості тлумачення, продуманості процесу з’ясовування змісту закону та результаті в цього процесу у підсумку залежить доля людини. Певною мірою, звісно опосередковано, цим визначається і стан правосвідомості у суспільстві, ступень поваги до закону, довіра до нього, почуття захищеності, віра у справедливість.

Без тлумачення закону обійтися категорично неможливо. Навіть „простіші” (на перший погляд) статті Кримінального кодексу потрібують уточнень їх змісту, усвідомлення термінів, а іноді й „звичайних” слів. Здавалось би, хто не знає, що це таке насильство? Проте зміст цього слова ( а воно застосовується в багатьох статтях Кримінального кодексу) вбачають по-різному. Не випадково проблемі розуміння насильства присвячені солідні монографії, багато численні статті і дисертації. Відповідні дискусії зовсім не „змагання в ученості” Від того, як розуміє сенс слова „насильство” той, хто застосовує кримінальний закон, залежить, наприклад, за якою частиною тої чи іншої статті (згадаємо „простий” і насильницький грабіж). Зрозуміле, що злочинцю не усе рівне, за якою частиною статті відповідати. Тим більш, що санкцією статті визначається ступень тяжкості злочину, від якої залежить можливість звільнення від кримінальної відповідальності та інші важливі моменти. Та й само визнання певної поведінки злочинною чи правомірним може балансувати на дуже тонкої грані. Розкрити у законі усе різноманіття слів неможливо. Інакше Кримінальний кодекс виконував би функцію тлумачного словника, мав би непомірний об’єм. Тлумачення закону, теоретичні розробки аж ніяк не є самоціллю нібито абстрагованих від реалій життя теоретиків. Теоретичні дослідження обслуговують вкрай приземленні, сугубо практичні і (на жаль) повсякденні завдання – вирішення людських доль у неоднозначних, суміжних ситуаціях. Згадаємо слова видатного мислителя Гельвеція „Нічого немає більш практичного, ніж гарна теорія”. А гарною теорія не буде без переконливого обгрунтовання. Будь-яке обгрунтовання , на наш погляд, в першу чергу тримається на впевненості самого автора, без чого ніякі теоретичні викладки не набувають статусу аргументів. До такої впевненості ми надійшли у підсумку міркувань на тему, яка викликає напружені суперечки (незважаючи на те, що тут своє слово казав Пленум Верховного Суду України, Постанови якого, як відомо мають рекомендаційний характер). В даному випадку йдеться про кримінальну відповідальність (чи її відсутність) за тілесне ушкодження середньої тяжкості, що умисне заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, яке виникло в наслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи.

Проблеми не було б, якщо б у КК України не було статті 123 „Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання”. Ця стаття за змістом є спеціальною нормою щодо норми загальної, тобто до ст. 121, де йдеться про умисне тяжке тілесне ушкодження без вказівки на емоційний стан винного. Зрозуміле, якщо б законодавець не сконструював окрему, „привілейовану” статтю для ситуацій, де потерпілий спровокував агресію проти себе, то людина, що за таких обставин заподіяла б йому тяжке тілесне ушкодження, відповідала би з ст. 121 „Тяжке тілесне ушкодження”. При цьому стан сильного душевного хвилювання, викликаний неправомірною поведінкою потерпілого, враховувався би у якості пом’якшуючої обставини (у порядку п. 7 ч. 1 ст. 66 КК). У санкції ч. 1 ст. 121 передбачений лише один вид покарання – позбавлення волі на строк від п’яти до восьми років, тобто відповідний злочин є тяжким.

Але законодавець виявив гуманізм передбачивши у КК статтю 123, яка дозволяє значно пом’якшити відповідальність у разі виктимної поведінки потерпілого. Звернемо увагу, що найбільш суворе покарання за умисне тяжке тілесно ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання - позбавлення волі на строк до двох років Більш м’які - громадські роботи, виправні роботи, обмеження волі). Як бачимо, такої делікт належить до злочинів невеликої тяжкості. Зазначимо, що між загальним та привілейованим складами відсутня одна „сходинка”: перехід від тяжкого злочину відбувається до злочину невеликої тяжкості, оминаючи тяжкість середню.

Наявність у КК привілейованої статті щодо тяжкого тілесного ушкодження і наводить на міркування проте, як бути, коли за тих самих умов заподіюється не тяжке, а середньої тяжкості тілесне ушкодження?

Звертає на себе увагу той факт, що у привілейованої статті (103) КК України 1961 р йшлося не тільки про тяжке, а й про середньої тяжкості тілесне ушкодження. В аналогічної статті нині діючого КК (123) йдеться лише про тяжку тілесне ушкодження. Виникає питання – чому? Що мав на увазі законодавець „усуваючи” вказівку на середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання?

Тут можливі варіанти. Перший: санкція за середньої тяжкості тілесне ушкодження і так відносно м’яка, тому нема необхідності виокремлювати привілейований склад. А якщо нема спеціальної норми, застосовується треба ту єдину норму, котра розрахована на усі без виключення випадки умисного спричинення середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Другий варіант: відсутність привілейованої норми щодо середньої тяжкості тілесного ушкодження слід розуміти як відсутність кримінальної відповідальності за спричинення тяжкого тілесного ушкодження у стані сильного душевного хвилювання. Тим часом, прямої відповіді на запитання про те, якій з цих двох варіантів відповіді є правильним у самому Кримінальному кодексі немає. Проте від того, якому варіанту віддати першість залежить чиє злочинцем людина, котра відповідним чином відреагувала на неправомірну поведінку щодо неї.

Оскільки у КК відповіді немає – слід розпочинати до тлумачення закону, використовуючи для цього усі можливі способи.

Вихідні спроби вирішити проблему формально-логічним приводить шляхом до невтішного (у плані гуманізму) висновку про те, що до особи, що умисно спричинило середньої тяжкості тілесне ушкодження у стані сильного душевного хвилювання в зв’язку з протизаконним насильство чи тяжкої образи з боку потерпілого слід застосовувати ту саму єдину статтю, що передбачає середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК). Дійсно, там немає ніяких обмежень щодо емоцій та причин, що їх викликали, тому ситуація, що розглядається, цілком відповідає ознакам даної статті. Якщо зосередитися на ознаках виключно цієї статті – так і буде. Більш того, можна навести хоча і непрямий, але все ж-таки аргумент, на користь такого висновку. Адже у деяких випадках (які, скажемо відверто, не „лежать на поверхні”) законодавець оговорює, в яких випадках певна стаття незастосовна (кримінальна відповідальність відсутня). Таке виключення прочитується у ч. 2 ст. 135 КК „Залишення в небезпеці”. Тут йдеться: „Ті самі дії, вчинені матір’ю стосовно новонародженої дитини, якщо матір не перебувала в обумовленому пологами стані”. З такого формулювання випливає, що залишення у небезпеці не завжди є злочинним. На матір, що перебуває в обумовленому пологами стані ст. 135 (та Кримінальний кодекс взагалі не розповсюджується).

Розмірковуючи таким же чином можна припустити, що якби законодавець бажав зробити подібне вилучення для ситуації, що розглядається, він висловився би приблизно так: „Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження..., якщо воно не було спричинено у стані сильного душевного хвилювання, викликаного...”. Оскільки у статті такого обмеження нема, то вона розповсюджується на усі без виключення випадки умисного заподіяння середньої тяжкості тілесного ушкодження.

Однак таке твердження не беззаперечне. Спростувати його можна шляхом систематичного тлумачення кримінального закону, в чому втілена логіка не формальна, а вже діалектична.

На початок порівняємо санкції статей, що нас цікавлять. Як вже згадувалося, покарання за злочин, передбачений ст. 123 „Умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання” – громадські роботи на строк від ста п’ятдесяті до двохсот сорока годин, або виправні роботи на строк до двох років, або арешт на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років. Частина 1 ст. 122 „Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження” містить таки санкції: виправні роботи на строк до двох років або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років.

Як бачимо, відповідальність за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження більш сувора, ніж за привілейоване умисне тяжке тілесне ушкодження. З цього випливає: якщо йти формально-логічним шляхом і притягувати до кримінальної відповідальності за ст. 122 людину, яка заподіяла середньої тяжкості тілесне ушкодження у стані сильного хвилювання, то виявиться парадокс. Він є у тому, що (за іншими рівними умовами) більш тяжке покарання може понести той, хто спричинив потерпілому менш небезпечну шкоду.

Вже цього цілком достатньо, щоб дуже засумніватися у правомірності такого підходу. Звичайно, тут можливі гіркі репліки із приводу серйозного безладдя в побудові санкцій нині діючого Кримінального кодексу (досить згадати, що санкція за застосування зброї масового знищення, що потягло людські жертви, м'якше, ніж за вбивство двох і більше осіб). При явній неузгодженості санкцій, мабуть, дійсно важко й не занадто переконливо будувати на їхньому порівнянні висновки про наявність чи відсутність кримінальної відповідальності. Однак є ще аргумент на користь того, що відсутність у КК норми про кримінальну відповідальність за умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, потрібно розуміти так, що дана подія взагалі не є злочином.

Уявимо, що хтось, перебуваючи в стані сильного душевного хвилювання, викликаного, приміром, протизаконним насильством з боку близької людини, заподіяв неї тяжке тілесне ушкодження. Злочин, відповідальності за яке він підлягає, належить до злочинів невеликої тяжкості. Тому, у разі перемирення винного з потерпілим за наявності необхідних умов злочинець у порядку ст. 46 КК повинен (підкреслимо, не «може», а саме «повинен»!) бути звільнений від кримінальної відповідальності.

А тепер змінимо вихідні дані. Нехай тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, викликаного протизаконним насильством виявиться не тяжким, а середньої тяжкості. Запитаємо суддю, який вважає, що подібних випадках слід застосовувати „загальну” (точніше, єдину) статтю про умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, чи може він у разі перемирення звільнити такого злочинця від кримінальної відповідальності? Відповідь одна – ні. Адже санкція статті 122 така, що злочин нею передбачений належить до злочинів умисних злочинів середньої тяжкості. Проте ст. 46 КК зобов’язує суддю звільняти у зв’язку з перемиренням тільки осіб, що вчинили злочини невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості.

Таким чином, підхід, що аналізується, веде до вкрай абсурдного висновку: людина, що у стані сильного душевного хвилювання спричинила кривднику тяжке тілесне ушкодження, опиняється у кращому стані у порівнянні з тим, хто за аналогічних умов спричинив тілесне ушкодження середньої тяжкості. Продовженням може бути вже зовсім блюзнірська гадка: той, хто спричинив ушкодження середньої тяжкості, може „пожалкувати”, що не був більш жорстоким та не заподіяв тяжкого ушкодження. Тут можна ставити крапку. На наш погляд, інших аргументів вже не потрібно.

Отож, системний аналіз Кримінального кодексу з використанням положень про звільнення від кримінальної відповідальності дозволяє впевнено стверджувати, що умисне середньої тяжкості (звісно, й легке) тілесне ушкодження, заподіяне у стані сильного душевного хвилювання, викликаного протизаконним насильством або тяжкою образою з боку потерпілого не є злочином.

Розуміємо, що такі складні викладення можуть ставиться під сумнів, зазнавати критиці. Навряд чи вони можуть повністю усунути різнобій у тлумаченні (а значить і застосуванні) кримінального закону. Тому вважаємо, що дане питання має бути однозначно вирішеним у самому Кримінальному кодексі. Технічно це може бути здійснено навіть шляхом введення в КК окремої статті, у якій оговорювалось би, що середньої тяжкості та легке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, що виникло внаслідок протизаконного насильства чи тяжкої образи, не є злочинним. Порушення традицій кримінального права в цьому не було б, оскільки в КК існує розділ, присвячений обставинам, що виключають злочинність діяння.