2.3.2. Умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 кк). Відмінність цього злочину від умисного вбивства та вбивства через необережність.

Ч.2 ст. 121 у якості однієї з кваліфікуючих ознак передбачає умисне тяжке тілесне ушкодження, „що спричинило смерть потерпілого”. На практиці ця кваліфікуюча ознака застосовується далеко не завжди правильно. Особливістю конструкції цього складу злочину є те, що він сконструйований в якості складу з так званою складною (подвійною) виною. Цей склад містить два наслідку, причому другий з них (смерть) є похідним від першого (тяжке тілесне ушкодження). Оскільки кінцевим результатом дій злочинця є смерть, частина друга ст. 121 в цьому варіанті має значну подібність з умисним вбивством та із вбивством через необережність. Зрозуміло, до яких помилок у кваліфікації, а значить і у призначенні покарання, може привести недосконале знання про розмежування відповідних злочинів. Тому слід ретельно розібратися в цьому питанні.

Відмінність умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого від умисного вбивства.

Різниця між цими злочинами полягає цілком у площині суб’єктивної сторони. На це звертає увагу і ППВСУ у п. 22: „...при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного. А в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, ставлення винного доїї настання характеризується необережністю. У тому же пункті Постанови підкреслюється: „Якщо винний діяв з умислом на вбивство, тривалість часу, що минув до настання смерті потерпілого, для кваліфікації злочину як умисного вбивства значення не має”.

Цілком очевидно, що за наявності умислу стосовно смерті потерпілого, особа, що її спричинила, повинна відповідати за умисне вбивство. Повторимо те, про ще вже йшлося у попередніх підрозділах. Не можна забувати, що згідно зі ст. 24 КК „умисел поділяється на прямий та непрямий”. На жаль, про це пам’ятають не усі особи, що застосовують кримінальний закон. Доволі розповсюдженою є думка, нібито „якщо злочинець не бажає смерті – це вбивство з необережності”. Це груба помилка. При тому, що особа не бажає смерті, вона може її свідомо припускати, тобто діяти з непрямим умислом. Вже роз’яснювалося, що непрямий умисел неможна плутати із злочинною самовпевненістю, котра має місце лише за наявністю впевненості у тому, що наслідки не настануть. Якщо переконання у ненастанні наслідків нема (таке переконання завжди базується на конкретних обставинах, які дають можливість розраховувати на те, що смерть не настане), а особа всього лише сподівається на щасливий кінець – це непрямий умисел. За таких обставин застосовується стаття „умисне вбивство”.

Підсумовуючи викладене, ще раз помітимо, що умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого характеризується умислом (прямим або непрямим) щодо першого наслідку, тобто тяжкого тілесного ушкодження, і необережністю (злочинною недбалістю або злочинною самовпевненістю) щодо похідного наслідку, тобто смерті.

На думку автора цього посібника, недбалість щодо смерті при наявності умислу стосовно тяжкого тілесного ушкодження практично не зустрічається. Тяжке тілесне ушкодження дуже тісно „наближається” до смерті. Особа, що умисне спричиняє саме тяжке тілесне ушкодження, частіше за все розуміє, що від такого ушкодження можлива смерть, тобто злочинець передбачає настання саме такого наслідку. При цьому впевненість у щасливому кінці можлива тільки за умов, що особа здійснила заходи, що за її переконанням здатні відвернуть настання смерті (перев’язав рану, викликав швидку та ін.). Таке можливе, коли злочинець бажає спричинити саме каліцтво, вважаючи, що така помста краще, ніж спричинення смерті (яку він не просто не бажає, а всіляке намагається відвернути). Здається, таки ситуації зустрічаються нечасто, тому й сфера застосування ч. 2 ст. 121 є доволі вузькою. На жаль, на практиці дуже розповсюдженими є випадки, коли заміст умисного вбивства (з непрямим умислом) злочинцю ставиться в провину умисне тяжке тілесне ушкодження, що потягло смерть.