7) З хуліганських мотивів.

Відповідно до роз’яснень ППВСУ (п. 11) „за п. 7 ч. 2 ст. 115 дії винного кваліфікуються, коли він позбавляє іншу особу життя внаслідок явної неповаги до суспільства, нехтування загальнолюдськими правилами співжитті і нормами моралі, а так саме буз будь якої причини чи з використанням малозначного приводу”.

Це тлумачення хуліганського мотиву містить неточність. Відомо, що без певної причини людина не призводить ніяких дій. Причиною хуліганських дій, вочевидь є патологічне (в соціальному, а не психіатричному сенсі) прагнення „самоствердитися” дико „розважитися” за рахунок такої страшної жертви. Відповідно, вбивство з хуліганських мотивів – це зовсім не „безпричинна” дія. Хуліганський мотив – єдино з самих нелюдських спонукань. Тому, якщо мотив вбивства не встановлений – це не означає, що кваліфікувати його потрібно як вчинене з хуліганських мотивів. В такому разі слід застосовувати ч. 1 ст. 115 (за відсутності інших ознак ч. 2).

Іноді особи, що застосовують кримінальний закон вважають, що п. 7 ч. 2 ст. 115 можна застосовувати лише за наявності ознак хуліганства. Це помилка. Ст. 296 до вбивства з хуліганських мотивів відношення не має. Якщо ж окремі хуліганські дії вчинювалися, має місце сукупність вбивства з хуліганських мотивів та хуліганства (ст. 296).

Помилковою є й думка, нібито для застосування п. 7 ч. 2 ст. 115 необхідно встановити, що воно було вчинено у громадському місці. Ніяких специфічних об’єктивних обставин даний пункт закону не містить. Відмінність цього виду вбивства від інших полягає виключно у площині суб’єктивної сторони, а саме мотивації. У загальному виді вбивство з хуліганських мотивів можна визначити як вбивство нізащо, з бажання вбити. Зрозуміло, що вбивця може вигадувати для цього привод, проте він не відображує його справжні спонуки.

8) Особи чи його близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку.

Специфікою цього злочину також є його суб’єктивна сторона. Потерпілий гине у зв’язку з певними мотивами злочинця. Ними, як вказує ППВСУ у п., 12 є: мета не допустити чи перепинити правомірну діяльність потерпілого, змінити характер останньої, помста за таку діяльність. Є також думка, що мотив може виявлятися у бажанні зайняти посаду відповідної особи.

П. 12 ППВСУ слушно визначає службові обов’язки як діяльність особи, яка входить до кола її повноважень. Щодо громадських обов’язків, усе не так зрозуміле. Досить розповсюджено тлумачення громадських обов’язків у якості будь-якої корисної для суспільства діяльності громадянина. Постанова тлумачить їх як вчинення дій в інтересах суспільства, наприклад, „перепинення правопорушення, повідомлення влади про злочин або про готування до нього”. Вбивства дійсно вчинюються і з помсти за таки дії. Проте їх важко визначити в якості громадського обов’язку. Саме на це звертають увагу прискіпливі адвокати, наполягаючи на тому, що вбивство з таких мотивів має бути кваліфіковано за ч. 1 ст. 115, а не за ч. 2, оскільки відсутня ознака „обов’язок” щодо суспільно-корисних дій жертви, в зв’язку з якими вона була позбавлена життя. Проти цього важко заперечувати. Дійсно, обов’язок, наприклад, втручатися в злочинну діяльність з метою її припинення, а також повідомляти органи про таку діяльність на пересічного громадянина не покладено. Тому відповідну ознаку п. 8 ч. 2 ст. 115 було б корисним сформулювати точніше. Але це вже справа законодавця, а не тих осіб, що закон застосовують.

Потерпілим від злочину, що розглядається, не обов’язково є службова особа, нею може бути будь-якої працівник (або його близький родич). Одним з спірних питань є застосування ч. 2 ст. 115 до ситуацій, коли жертвою є сторож, охоронець, інший працівник, якій заважає злочинцю реалізувати намір заволодіти майном, знищити його чи вчинити інший злочин. З одного боку, мотивом вбивства є прагнення полегшити вчинення злочину, з іншого – очевидним є зв’язок загибелі потерпілого із виконанням ним своїх обов’язків. Таким чином, обидві ознаки ч. 2 ст. 115 на перший погляд конкурують між собою. Важливо пам’ятати, що само слово „конкуренція” свідчить про те, що насамкінець має залишитися щось одне. Застосовувати в такому разі дві ознаки ч. 2 ст. 115 було б помилкою, яка впливатиме на призначення покарання винному у бік його посилення. Що б визначиться у цьому питанні слід згадати, що зв’язок виконання потерпілим своїх обов’язків із вбивством є ознакою не лише об’єктивної, а й суб’єктивної сторони. Навряд чи можна вважати, що особа, яка вбила іншу як фізичну перешкоду, не маючи до неї ніяких особистих претензій, скоїла це тому, що потерпілий виконував свій службовий обов’язок, тобто що саме ця обставина є мотивом вчинення вбивства. Такі міркування дозволяють вважати, що до відповідних дій доцільно застосовувати не восьмий, а дев’ятий пункт ч. 2 ст. 115, тобто вбивство „з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення”.

П.8 ч. 2 ст.115 це загальна норма для низки спеціальних: Вважаємо за необхідно відтворити назви деяких та відповідні санкції. Нагадаємо, що диспозиції цих статей в передбачають „вбивство чи замах на вбивство”

Ст. 348 „Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця”. Карається позбавленням волі на строк від дев’яти до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Ст. 379 „Посягання на життя судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя”. Карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Ст. 400 „Посягання на життя захисника чи працівника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги”. Карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

С. 443 „Посягання на життя представника іноземної держави”. Карається позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

Це дивно, але мінімум санкцій спеціальних норм менш, ніж норми загальної, хоча здоровий глузд підказує, що виокремлення цих спеціальних норм із загальної повинно було б посилювати, а не послаблювати кримінально-правовий захист відповідних осіб (у силу специфіки суспільних відносин, яким вони належать). Встановлення більш м’яких санкцій за вбивство таких осіб (та ще й різних щодо різних потерпілих) – груба помилка законодавця, на яку давно звертає увагу наукова спільнота. Проте цей ляпсус досі не виправлений.

Другий похибка простежується у тому, що в диспозиції п. 8 ч. 2 ст. 115 йдеться про близьких родичів (батьки, один з подружжя, діти, рідні брати і сестри, дід, баба, внуки). Якщо жертві злочинця близькі особи, але – не родичі, або родичі – але не близькі, застосувати частину 2 ст.115 неможливо, застосуванню підлягає частина 1 цієї статті. Цей законодавчий недолік, на жаль, має системний характер, простежується і у статтях інших розділів (до речи у ч. 3 ст. 350 йдеться про „близьких”).

Нагадаємо, Що у КК України 1960 р. йшлося про „близьких”, а не „близьких родичів”. В якості таких розумілися усі особи, доля яких не байдужа для людини (незалежно від родинних зв’язків). З незрозумілих причин діючий КК цього не сприйняв, чім викликав складнощі, які, знов-таки можуть бути усунені лише законодавцем.