0. Злочини, пов’язані із зараженням певними хворобами.

а) Зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної хвороби (ст.130).

Слід звернути увагу, що виявлення ознак суб’єктивної сторони цього злочину потребує ретельного систематичного тлумачення статті. Якщо у ч. 4 статті йдеться про умисне зараження, то частина 2 передбачає вину у формі необережності. Оскільки злочинець знає, що він є носієм вірусу, недбалість до зараження іншої особи виключається. Тому ч 2 статті 130 КК передбачає вину лише у виді злочинної самовпевненості. Також слід враховувати, що поняття „невиліковної хвороби” у медичних нормативних актах немає. Важливим для застосування статті 130 КК є і розуміння того, що цю статтю слід застосовувати і у разі свідомого поставлення іншої особи в небезпеку зараження, тобто, у випадку, коли зараження не настало, хоча могло настати, оскільки злочинець виконав відповідні дії (ч. 1 ст. 130 – це так званий „делікт поставлення в небезпеку”).

б) Зараження венеричною хворобою (ст. 133).

На відміну від попередньої, ця стаття, відповідно до її конструкції, застосовується тільки за умовою зараження потерпілого венеричною хворобою. Поставлення у небезпеку цією статтею не передбачено. Ч. 3 містить вказівку на тяжкі наслідки, що є результатом зараження. Це – оціночна ознака, у КК вона не конкретизована, „Примітка” відсутня. За практикою, що склалася, до тяжких наслідків зараження венеричною хворобою безплідність, самогубство потерпілого, тяжкі тілесні ушкодження похідні від зараження. Якщо зараження венеричною хворобою трапилося при зґвалтуванні чи насильницькому задоволенні статевої пристрасті неприродним способом, застосовується сукупність 133 із цими злочинами. Звісно, така сукупність можлива лише за умовою, що злочинець знав про наявність у нього венеричної хвороби. Проте вказівка на цю обставину у ч. 1 статті є зайвою, оскільки без суб’єктивної сторони кримінальна відповідальність виключається. Вона презумується за визначенням злочину у якості „винного” діяння (ч. 1 ст. 11). Тому усвідомлення ознак, що ставляться особі в провину, необхідно встановлювати без окремої вказівки на це у статтях Особливої частини КК (на жаль подібні „дублюючі” ознаки зустрічаються у багатьох статтях).

2.3.5 Злочини у сфері медичного обслуговування

Деякі статті цієї групи (131, 139, 140) сконструйовані як склади „матеріальні”, тобто з вказівкою на „наслідки”, що „спричинені” бездіяльністю („ненадання”, „невиконання”, „неналежне виконання”). Проте, як відомо з визначення, що надається у ч. 1 ст. 115 КК, спричинення (заподіяння) смерті (якщо вона протиправно) іншої людині – це вбивство. Зрозуміло, що (наприклад) ненадання допомоги хворому медичним працівником (ст. 139) – це не вбивство. Про теж свідчить і санкція ч. 2 цієї статті. Диспозиція передбачає „спричинення смерті”, а санкція – максимум три роки позбавлення волі з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років (поряд з обмеженням волі). Така м’яка санкція свідчить, що і законодавець таке діяння вбивством не вважає, хоча й безпідставно застосовує слово „спричинено”

З точки зору автора цього посібника, яку він відстоює у докторської дисертації (монографії), численних публікаціях та доповідях, причинний зв’язок при бездіяльності-невтручанні відсутній, тому формулювання, подібні до того, що присутнє у ч. 2 ст. 139 є некоректними.

У стислому виді точка зору автора на цю проблему виглядає наступним чином.

Специфікою причинного зв’язку є його породжуючий характер. Саме він складає сутність спричинення, відрізняє причинний зв’язок від всіх інших видів зв’язків. Аналіз історико-мовознавчих даних про походження категорії „причина” дозволяє стверджувати, що семантичне ядро причинності, яке зберігається з найдавніших часів аж до наших днів, – це «дія». Категорія причинності випливає із самої сутності матерії – її активності. Терміном «породження» фіксуються активна (силова, енергетична) суть спричинення. Саме генетичний, виробляючий, дієвий моменти відбивають загальнонаукові категорії «причина», «причинність», «причинний зв'язок».

Бездіяльність здатна бути навіть не причиною, а її носієм лише за умовою, що вона слугує інформацією для людини. Бездіяльність як інформаційний сигнал енергетичними властивостями володіє, оскільки інформація фізично сприймається органами чуттів, являє собою певний контакт з енергоносіями (звукові хвилі, світло і т.д.). Тільки в такій якості бездіяльність і здатна брати участь у процесі заподіяння. Без переносу фізичної енергії не може бути і самого інформаційного заподіяння. За джерелом інформації закріпився термін «сигнал». Сигнал містить у собі матеріально-енергетичні характеристики, але зміст його не залежить ні від якості енергії, ні від її абсолютної величини. Інформаційний вплив стосовно до людини завжди опосередкований роботою її свідомості. Якщо свідомість не бере участі у цьому процесі як активний агент, носій інформації ніколи не трансформується у власне інформацію. Свідомість може реагувати на те, що людина бачить, чує, сприймає дотиком, органами нюху і смаку, а також на власні думки, спогади, фантастичні образи тощо – носій інформації може бути різним. Але інформація служить не причиною змін у навколишньому світі, а активуючим компонентом процесу породження, сигналом, каталізатором, що ініціює цей процес, тобто носієм причини. Навіть мимовільні реакції людини на одержувану інформацію – шок, переляк, із усіма випливаючими наслідками аж до розладу здоров'я і навіть смерті – є результатом «розшифровки» інформаційного сигналу. Мало сприйняти сигнал органами чуттів, потрібно ще зрозуміти, осягнути його зміст (можна чути іноземну мову, але не розуміти її).

В інших випадках тобто коли бездіяльність, позбавлена інформативності – активного діючого, силового, продуктивного, подорожуючого начала, вона не здатна бути причиною жодних змін у навколишньому світі (як у природній, так і в соціальній його сферах). Іншими словами, бездіяльність не може виступати носієм причини будь-якої події за умови, що вона не служить енергетичним поштовхом до розвитку якогось процесу, не здатна вивести певну систему зі стану динамічної рівноваги.

Таким чином, бездіяльність здатна бути носієм причини винятково як інформаційний сигнал. Сприйнята іншою особою, вона може виступати фактором, що травмує психіку, і викликати мимовільну реакцію організму, аж до загибелі. В інших випадках це – інформаційне зумовлювання. Тому бездіяльність-невтручання (якщо воно не носить інформаційного характеру) саме по собі, не супроводжуване діями, цілком позбавлена активного, виробляючого, енергетичного начала, а тому причиною яких-небудь змін служити не може. В цих випадках злочинець насправді відповідає не за заподіяння шкоди, а за її незапобігання. Автор стверджує, що злочини, пов’язані з різного роду ненаданням допомоги, у силу відсутності причинного зв'язку між поведінкою злочинця і важким станом потерпілого, не є злочинами проти життя або здоров'я. Суспільна небезпека таких злочинів виявляється в посяганні на суспільні відносини, що забезпечують моральні підвалини суспільства, – такі загальнолюдські цінності як взаємодопомога і взаємовиручка людей.