Привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191).

Застосування цієї статті викликає значні складнощі. Насамперед, суб’єкт ст. 191 – спеціальний. За частиною першою відповідає не службова особа, проте така, якій майно ввірено чи перебуває в її віданні. Частина друга передбачає також спеціальний суб’єкт, яким є службова особа.

Ч. 1. Привласнення чи розтрата чужого майна, яке було ввірено особі чи перебувало в її віданні.

Суб’єкт ч. 1 – спеціальний, але не службова особа. Її спеціальний статус виявляється в тому, що майно такій особі ввірено чи перебуває в її віданні

Дуже вдала, зрозуміла, корисна для практики точка зору, що суб’єкт ч. 1 – це особа, яка з приводу певного майна може вступати в правовідносини, тобто у відносини з людьми. Наприклад, касир – видає гроші, комірник – видає майно, експедитор – супроводжує майно і передає його іншим людям. Якщо особі видано майно для роботи, але правовідносини (передача майна іншим людям) не передбачаються – це крадіжка. Наприклад, електрообладнання треба встановити у приміщенні, зерно посіяти у землю, бензин спалити у двигуні та ін. Заволодіння таким майном – крадіжка, тому що воно не ввіреною, не перебуває у віданні особи; ця особа лише має до цього майна доступ у зв’язку з роботою.

Чим привласнення відрізняється від розтрати.

Привласнення майна відбувається коли особа, що його вилучила, мала хоча б первісну можливість використати його як власне. Усе подальше для кваліфікації не має значення. Якщо ця особа незаконно заволоділа майном, а після цього передала майно іншій особі – це не перетворює привласнення у розтрату. Закінчений злочин не може „перерості” в інший. Розтрату можна констатувати лише коли особа одразу з свого законного володіння переводить майно у незаконне володіння третіх осіб чи потребляє його прямо на місці, де володіє ним законно. Наприклад – комірник продав чи віддав майно з комори ці там же з'їв.

Саме така точка зору логічна, несуперечлива, зрозуміла. На жаль, у ППВСУ вона лише „проглядається”, але чітко не сформульована.

Радимо звернути увагу, що ч 1 ст. 191 може застосовуватися і у випадках відповідних подій щодо осіб, відносини між якими не пов’язані з роботою. Наприклад, людина дала іншій особі гроші з проханням щось купити, а ці особа гроші витратила на себе. Її дії підпадають під ознаки ч. 1 ст. 191. На жаль, практика не йде таким шляхом, відповідні випадки розглядають у межах цивільно-правових відносин.

Ч.1 ст. 191 і суміжні злочини

1. Ст. 185 „Крадіжка” З привласненням крадіжку плутають, коли особа обертає на свою користь (або користь інших осіб) майно, до якого має доступ в зв’язку з роботою. Нагадуємо, якщо особа не зобов’язана вступати з приводу майна у правовідносини, тобто відносини з іншими людьми) у разі заволодіння таким майном відповідає за крадіжку, а не за ч. 1 ст. 191.

2. Ст. 192 „Заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою”. Якщо майном заволоділа особа, уповноважена на одержання його, застосовується ч. 1 ст. 191. Наприклад, бригадир потягу, якій має право провозити пасажирів, отримуючи з них гроші, ці гроші обернув на свою користь або користь інших осіб – він відповідає за ст. 191: гроші він саме привласнив, оскільки вони в його руках вже є державними. І навпаки, якщо гроші (які тільки могли б стати державними) незаконно отримує не уповноважена особа (наприклад, проводир потягу за винагороду провозить пасажира) вона вчинює злочин, передбачений ст. 192. Збитки в такому разі – упущена вигода.

3. Ст. 356 „Самоправство”. Якщо суб’єкт частини 1 (не службова особа!) обернув майно на свою користь тимчасово, маючи намір повернути його – це не розкрадання взагалі і не привласнення зокрема (оскільки нема ознаки незворотності). Може бути самоправством (або – зовсім не злочин, якщо нема значної шкоди або ніхто цих дій не оспорює). Наприклад, касир самовільно „позичив” гроші маючи на увазі повернути їх після отримання заробітної плати.

4. Ч. 2 ст. 191. Особу, якій майно ввірено (чи майно перебуває в віданні) , тобто суб’єкт частини 1, іноді плутають зі службовою особою, що виконує адміністративно-господарську функцію. Мова вже йшла про те, що відповідна службова особа приймає самостійне рішення щодо майна, розпоряджується ним.