Вимагання ст. 189.

Слід пам’ятати, що предметом вимагання є не тільки майно, й право на майно та дії майнового характеру.

Дуже важливо розуміти, що майно при вимаганні – чуже; право на майно, що вимагається – завідомо протиправна майнова вимога; дії майнового характеру – не обумовлені законною угодою. Інакше це вже не вимагання, а – ст. 355 КК „Примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов’язань”.

Таким чином, предмет вимагання (що саме вимагає злочинець) це:

1. Майно.

2. Право на майно.

3. Дій майнового характеру

Слід мати на увазі й те, що вимагання передбачає погрозу не тільки насильством.

Чим погрожує злочинець:

1. Насильством (погроза вбивством або заподіянням тяжких тілесних ушкоджень відокремлена у якості кваліфікуючої ознаки у ч. 2 цієї статті.

2. Обмеженням прав, свобод, законних інтересів.

3. Пошкодженням чи знищенням майна (зокрема, такого, що перебуває у віданні або під охороною)

4. Розголошенням відомостей, яки бажають зберегти в таємниці.

Як бачимо, існує 12 варіантів сполучення погрози із предметом.

Погроза стосується також близьких родичів, того у кого вимагають відповідні блага (якщо не родичі, або родичі, але не близькі – нема вимагання, це суттєвий недолік закону).

Стосовно вимагання у особи такого майна, що перебуває у її віданні або під охороною існує проблема. У деяких наукових джерелах стверджується, що особа, яка під впливом погрози віддала чуже майно злочинцю, кримінальної відповідальності не підлягає. Цьому можна заперечити. Відповідно до ст. 40 КК України погроза (за текстом статті „психічний примус”) виключає кримінальну відповідальність у випадку стану крайньої необхідності, тобто, „якщо цю небезпеку неможна було усунути іншими способами” (ст. 39 КК України). Погроза при такому варіанті вимагання не створює стану крайньої необхідності, тому особа, яка передала майно злочинцю, підлягає кримінальної відповідальності за розтрату або крадіжку (якщо вона передала майно, яка зобов’язана охороняти). Погроза буде врахована як пом’якшуюча обставина при призначенні покарання. Той, хто вимагав майно, у такому разі повинен відповідати крім вимагання ще й за підбурювання до відповідного злочину.

Розбій та грабіж є злочинами суміжними до вимагання.

З усіх 12–ті можливих комбінацій предмету та погрози тільки одна (вимога майна, погроза насильством) має схожість із розбоєм та грабежем. Нагадаємо, що і при насильницькому грабежі, і при розбої, відповідно до ст. ч. 2 ст. 186 і ст. 187 мають місце погроза виключно насильством, а предметом є тільки майно. Проте плутають вимагання із розбоєм або грабежем не завжди, а коли злочинець і потерпілий перебувають у ситуації „обличчям до обличчя”. Саме у такому разі вимагання (не розбій, не грабіж) має місце, якщо між застосуванням насильства або передаванням майна передбачається розрив контакту між злочинцем і потерпілим. Іноді та ж думка висловлюється не зовсім точно: говорять про „розрив у часі”. Насправді йдеться саме про ситуацію, коли злочинець і потерпілий на деякий час „розстаються”, тому останній має можливість обрати будь-який інший варіант „непокори” злочинцю (звернутися за допомогою, сховатися та ін.).

Сам по собі проміжок часу для подолання колізії між вимаганням з одного боку та грабежем чи розбоєм – з іншого, значення не має (розбійний напад може тривати довго, а вимагання – дуже коротко, але само по собі це нічого не змінює).

Автор посібника поділяє думку багатьох дослідників, що усі інші варіанти вимагання (інші сполучення погрозі та предмету) можливі і за умовою „тут і зараз”. Наприклад, злочинець вимагаючи майно погрожує не насильством, а знищенням майна. Або погрожує насильством, але вимагає не майно, а право на майно. Тобто, в усіх випадках, коли злочинець погрожує не насильством або вимагає не майно – розрив контакту для визнання цієї події вимаганням не є обов’язковим.

Супротивники такої точки зору вважають, що вимагання в усіх сполученнях предмету і погрози потребує розриву „у часі” (точніше – розриву контакту). Випадки, коли його нема, на їх думку не охоплюються вимаганням, тобто є суспільно небезпечними діяннями, проте не злочинами, і це – „прогалина” законодавства. Проте, як відомо, відсутність складу злочину в життєвої події, яка „підозрюється” на злочин, може бути зафіксованою тільки у випадку, коли певна ознака цієї події не співпадає з конкретною ознакою складу злочину. У складі вимагання нема вказівки на „розрив у часі” (розрив контакту). Питання про нього постає тільки при „перехрещенні” вимагання з розбоєм чи грабежем, оскільки певні події одночасно підпадають і під ознаки вимагання, і під ознаки розбою (чи грабежу), при очевидності того, що з відповідних статей слід обрати лише одну. Це „стикання” норм, тобто колізія між складами, що є законодавчою формою існування цих норм. Саме така ситуація вимушує до пошуку критеріїв розмежування норм кримінального права, що аналізуються, за межами відповідних складів. Намагання подолати цю колізію й приводить до висновку, що у ситуації „тут і зараз”, коли потерпілий весь час перебуває у небезпеці негайного застосування до нього насильств, мають місце розбій чи грабіж, а за умовою, що передача майна або застосування насильства „плануються” після розриву безпосереднього контакту між сторонами конфлікту – це саме вимагання.

Усі аргументи стосовно того, що певна подія, яка дуже нагадує злочин, ним не є, повинні бути у площині конкретних ознак складу злочину, а не загальних міркувань. Повторимо, що відсутність складу злочину визначається відсутністю хоча б однієї його ознаки. Особа, що здійснює процес кваліфікації а у результаті складу злочину не вбачає, зобов’язана вказати, яка саме ознака складу відсутня. Без цього застосовування п. 2 ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України неможливо.

Аналіз ознак ст. 189 КК України свідчить, що одинадцять варіантів вимагання з дванадцяти навіть без розриву контакту між злочинцем і потерпілим цілком підпадають під ознаки цього складу злочину. Не підпадає під них тільки випадки, коли злочинець погрожує насильством і при цьому вимагає майно. Це пояснюється тим, що КК України поряд з „Вимаганням” містить статті „Розбій” та „Грабіж” (насильницькій), які можна розглядати у якості своєрідних спеціальних видів вимагання. Безперечно, було б краще, як би законодавець при формулюванні ознак грабежу та розбою застосував слово „негайно”. Тоді не прийшлось би „розплутувати” нинішню колізію між ними та вимаганням за допомогою розмежувальної ознаки „розрив контакту”, яка бентежить дослідників та правозастосовників при кваліфікації вимагання зовсім не схожого з розбоєм та грабежем. Хоча насправді слова „грабіж” та „розбій” без додаткових роз’яснень завжди сприймалися як злочини, що характеризуються ознакою „тут і зараз”. Добре відома народна „формула” розбою: „гаманець чи життя”. Можна припустити, що законодавець не визнав за необхідне обтяжувати статті про розбій та грабіж самоочевидними ознаками.

Якщо сприйняти зору, відповідно до якої зовсім не усі прояви вимагання потребують розриву контакту між злочинцем та потерпілим, то як вимагання може розглядати наприклад, ситуацію, коли під загрозою негайного вбивства злочинець вимагає у особи, щоб вона підписала документ, якій надає право на майно. До речи, покарання за розбій (ч. 1ст. 187) та за вимагання, кваліфіковане погрозою вбивства (ч. 2 ст. 189) однакове – від трьох до семі років позбавлення волі (хоч за таке вимагання, на відміну від розбою, законодавець чомусь не встановив додаткове покарання „конфіскація майна”).