Швейцарська література

Як і в XIX столітті, особливості швейцарської літератури новітнього часу багато в чому визначаються поєднанням у межах однієї держави чотирьох культур: німецької, французької, італійської та ретороманської.

Хоча література кожного з мовних реґіонів (окрім ретороманської) тісно пов’язана зі спорідненою за мовою літературою сусідньої країни, все ж таки можна відзначити і загальнонаціональну рису, типову для літератури Швейцарії в цілому, – інтерес до повсякденності, до побутових подробиць життя.

Але творчість Карла Шпітгелера (1845–1924) – одного з небагатьох швейцарських письменників, популярних у Європі на межі XIX–XX ст., була далекою від реалізму. В ній цілком у дусі неоромантизму антична міфологія перепліталася з грандіозними космічними образами. За поему «Олімпійська весна» (1900–1905 рр.) Шпітгелер першим з письменників альпійської республіки удостоївся Нобелівській премії в галузі літератури (1919 р.). Винятковою популярністю у читачів користувався психологічний роман Шпітгелера «Імаго» (1898 р.).

На кінець першого десятиріччя XX ст. на перший план у німецькомовній літературі Швейцарії вийшов Роберт Вальзер (1878–1956), значення якого за життя мало хто зміг оцінити (Вальзер був улюбленим письменником Ф. Кафки). Незалежність – ось головне надбання для героїв вальзерівських романів «Сім’я Таннер» (1906 р.) і «Помічник» (1908 р.). Усіма силами вони намагаються зберегти внутрішню свободу, відмовляючись від ролей, які їм нав’язує середовище.

Серед франкомовних письменників Швейцарії у ті ж роки найпомітнішу роль відіграє Шарль Фердинанд Рамю (1878–1947). У його своєрідних творах інтерес до побуту селян поєднується з містицизмом і потягом до стилізації (романи «Царство злого духа», 1914 р.; «Великий страх у горах», 1926 р.).

У роки Першої світової війни нейтральна Швейцарія стає центром літератури експресіонізму: сюди переїхали численні німецькі журнали і видавництва. У Цюріху зароджується і авангардистський напрямок дадаїзм.

Після Другої світової війни нове покоління письменників похитнуло міф про «винятковість» Швейцарії. У своїх романах і п’єсах німецькомовні автори Макс Фріш і Фрідріх Дюрренматт у формі іносказання піднімали важливі філософські і соціальні питання того часу.

Фрідріх дюрренматт (1921–1990)

У житті Фрідріха Дюрренматта не було нічого незвичайного. Він народився недалеко від Берна в сім’ї протестантського священика. Згодом письменник, сміючись, говорив, що саме робота батька (увесь час когось відспівували, когось ховали) визначила часту присутність у його творах смерті. В Цюріхському університеті він вивчав філологію і філософію, слід цих занять помітний у його творчості. Дюрренматт був не тільки письменником, але і художником, більшість своїх книг він ілюстрував власними малюнками.

Слава прийшла до нього з п’єсою «Візит старої пані» (1956 р.). Незвичайне вривається тут на сцену з перших же картин. Занепале містечко Гюллен десь у Середній Європі. Кур’єрські потяги проносяться повз нього. Але одного разу сюди приїжджає стара пані – американська мільярдерка Клара Цаханассьян. Вона повертається до свого рідного міста, де колись з міркувань вельми зрозумілих (одружуватися з дочкою крамаря вигідніше, ніж з дочкою простого каменяра) було розтоптано її кохання, а сама вона опинилась на панелі. Через рік у притулку померла її дитина. Протягом наступних сорока років, поки Клара Цаханассьян, удова банкіра, що отримала у спадщину мільярди, міняла чоловіків, місто Гюллен остаточно занепало.

Появу старої пані обставлено незвичайно. Разом із її незчислимими валізами до готелю приносять порожню труну. У багатолюдному почті поряд із чоловіками № 7 і № 9, що змінюють один одного, знаходяться двоє маленьких старих. Їх обличчя на диво спокійні, вони тримаються за руки і говорять одночасно. Але хто вони і навіщо потрібні старій пані? Усе натякає на якийсь прихований зміст, на приховані до часу наміри мільярдерки, хоча, як пояснює автор, вульгарна, але невловимо елегантна героїня п’єси є тільки те, що вона є, – найбагатша жінка світу. Саме її гроші дають їй можливість діяти з абсолютною послідовністю. А хоче Клара Цаханассьян, щоб за мільярд доларів був убитий чоловік, що колись спокусив її.

Дюрренматт вибудував дію, нестримну, як постріл, як несподівана ідея, що приголомшує і захоплює. Він надавав перевагу фабулі із зростаючою напругою, коли зав’язка подібна до стиснутої пружини, що готова розпрямитися. Тому у його п’єсах завжди багато подій, причому правдоподібність перемішана з неправдоподібністю, блазенське – з серйозним та похмурим. Будь-якої хвилини все здатне обернутися виявити інше обличчя.

На вимогу Клари Цаханассьян убити крамаря Альфреда Ілла мер міста з глибокою гідністю відповідає під бурхливі овації гюлленців: «Ми поки ще живемо в Європі, і ми християни. Від імені мешканців Гюллена і в ім’я гуманізму я відкидаю вашу пропозицію…» Але Стара пані вимовляє ще два слова: «Я зачекаю».

Невдовзі в житті гюлленців починають відбуватися ледве помітні, але невідворотні зміни: один купив розкішні черевики, інший палить дорогу сигару… Ніхто поки не сумнівається в ухваленому рішенні охороняти Ілла. Але звідки тоді сама думка, що його потрібно охороняти? У готель Клари Цаханассьян раз за разом приносять траурні вінки і всі чомусь відводять очі. Мешканці міста, нібито побоюючись зустрічі із хижаком, що втік із зоопарку, ходять тепер зі зброєю. Дія стрімко наближається до того, що вгадувалося із самого початку, – до вбивства Альфреда Ілла.

У п’єсі Дюрренматта діють у жодному разі не чудовиська, а, як наполягає автор у післямові, звичайні люди. У них живі високі пориви, правда, до того часу, поки добре розміркувавши не стає ясно, що вдячність не може замінити ні високого окладу, ні можливості дати освіту дітям. «Візит старої пані» – жорстокий фарс. Але автор радив грати свою п’єсу не «жорстоко, а з усією людяністю і неодмінно з гумором».

Як би не були виписані окремі персонажі, автора займала перш за все їх вражаюча одностайність. У маленькій крамничці Ілла на діжку підіймається старий учитель: «Я скажу вам одну річ, Ілл, одну дуже важливу річ... Вас уб’ють. Я знаю це із самого початку. І ви теж знаєте це давно, хоча жодна людина в Гюллені не хоче цьому вірити. Дуже велика спокуса, дуже безвихідна наша потреба... Але вже скоро, через які-небудь декілька годин я вже не знатиму про це нічого». І ось на зборах гюлленців саме вчитель, посилаючись на античних класиків, обґрунтовує необхідність убивства – не задля багатства, а щоб «правосуддя восторжествувало». Натовп городян тісно обступає Ілла, він падає на коліна. У присутності преси урочисто оголошується: Ілл помер від паралічу серця, не перенісши радості від того, що став причиною дарованого Кларою Цаханассьян мільярда доларів. П’єса закінчується виступом хору, але він не судить, як в античній трагедії, а вторує гюлленцям.

Фрідріх Дюрренматт написав кілька детективних романів: «Суддя та його кат» (1950–1951 рр.), «Підозра» (1953 р.), «Обіцянка» (1958 р.), «Правосуддя» (1985 р.) та ін. Але детективність якоюсь мірою властива всім його творам: у них раз у раз ведеться розслідування, робляться зусилля розплутати клубки нез’ясовних трагічних подій. Саме життя у сприйнятті письменника недостовірне – його рівна поверхня приховує злочини. Саме тому Дюрренматт конструює неймовірні ситуації, зриває з розігруваних подій одну оболонку за іншою, змушуючи своїх героїв ухвалювати вельми нетрафаретні рішення.

У п’єсі «Фізики» (1962 р.) перед глядачами божевільня, один із пацієнтів якої – учений Мебіус, що зумів розгадати головні таємниці природи. Початок майже детективний: інспектор поліції обстежує труп медичної сестри, тільки-но убитої іншим «милим хворим», фізиком-атомником, який вважає себе великим Ейнштейном. Як з’ясовується з розмови, таке ж вбивство нещодавно вчинив мешканець іншої кімнати – «Ісак Ньютон», який у глибині душі, однак, вважає, що він теж Альберт Ейнштейн. На початку другої дії – точне повторення баченого: інспектор поліції возиться з тілом нової жертви. Неймовірність ситуації іронічно підкреслена триразовим повтором і класичною відповідністю форми.

Комедія, а саме так Дюрренматт визначив жанр п’єси, написана з дотриманням усіх трьох правил класицистичної естетики: єдність місця (божевільня), єдність часу (все відбувається менше ніж за добу), єдність дії (інтрига стрімко розвивається в одному і тому ж заданому напрямі). Комічно неправдоподібна фігура в довгому сивому парику – «Ньютон» – їдко знущається з інспектора поліції, який не має права пред’являти позов «милим хворим». Але з’являється той, кому цар Соломон відкрив усі нерозгадані таємниці природи, – фізик Мебіус. Він востаннє бачиться зі своєю сім’єю, яку залишає назавжди. І репліка сина: «Я хочу стати фізиком» викликає вибух: «У жодному випадку. Викинь це з голови. Я... я тобі забороняю».

Третій випадок убивства в клініці разюче відрізняється за своїми мотивами від попередніх. «Ньютон» і «Ейнштейн», як виявляється в другому акті, – фізики-шпигуни, підіслані до геніального Мебіуса розвідками своїх країн, і вони вбивають медсестер з потреби, пов’язаної з їх завданням. Мебіус у п’єсі поставлений перед спокусою: кохання сестри Моніки і можливість світової слави кличуть його повернутися до колишнього життя, тобто вийти з лікарні й віддати своє відкриття владі. Він вбиває Моніку, тому що відмовляється від цього шляху. Життя не доросло до великих відкриттів – вони будуть використані на шкоду людству. Учений проголошує вирок: «Обов’язок генія – залишатися невизнаним... Або ми залишимося в божевільні, або світ стане божевільнею. Або ми зникнемо з пам’яті людства, або людство зникне з лиця землі». Героїчне рішення! Але Дюрренматт сумнівається в доцільності високих вчинків у сучасному світі: довгі роки доктор Цанд, «стара пані» цієї п’єси, перезнімала папери Мебіуса, так що тепер його відкриття і доля світу в її руках...

Автор постійно провокує своїх читачів. Там, де, згідно зі звичайною логікою, можна чекати одного повороту подій, він пропонує інший, прямо протилежний. Плани, які виношують герої, руйнуються, розрахунки виявляються хибними. У книгах Дюрренматта величезну роль грає випадок, він утілює двозначність життя і дійсне обличчя персонажів.

Дюрренматт вважав, що сучасний світ може бути зображений на сцені лише у формі комедії, створював свої «моделі» цього світу – парадоксальні і в той же час правдиві: вони примушують задуматися над ненадійністю очевидного. У нього, як завжди буває в комедіях, усе засноване на помилках. Але свої комедії Дюрренматт називав трагічними, адже в них йдеться про щастя і безнадійність, про сенс і безглуздість людського існування.