36. В німецькому екзистенціалізмі м.Гайдеггера і к.Ясперса поширена теза: «Мова - це дім буття». Ваше ставлення до цієї тези.

На мою думку, М.Гайдеггер досить точно відмітив суть мови, і її значення для суспільства. На думку багатьох філософів, буття – це життя. Буття ж у філософській антропології розглядається як здатність людини виходи за сферу об’єктивності і обґрунтовувати усе суще. Для нім. філософа-екзистенціаліста М.Гайдеггера буття було і лишається головною справою думки (праця „Буття і час”). Питання про буття найбільш важливе для людської істоти. М.Гайдеггер визначає його як „Dasein”: тут буття, відкрите буття, чиста присутність до речових визначень. Особл. буття людини не вичерпуються тим, що людина – природна істота. Згідно знаменитому положенню Гайд., «мова є дім буття». Справа в тому, що одне з визначень Dasein, даних у «Бутті і часу», – «розуміння», а сфера розуміння встановлюється мовою або сама є мова. Відповідно, мову можна розуміти як певну сферу, в якій розгортається (існування) екзистенція Dasein, образно – як «будинок її буття». Так само, як і в інших відносинах, у ставленні до мови екзистенція Dasein може бути «власною» та «невласною». Саме в метафізиці мова розуміється, як допоміжний засіб вираження думки. Розуміння мови виходить з припущення, що «всередині» людини є деякі смисли, які вона «виражає» назовні за допомогою слова. Тобто для звичайного розуміння («невласного») мова – це говоріння. За Гайдеггером, мова в його власному розумінні є щось значно більше. Філософ визначає мову в цьому змісті як Сказ. Мова не «говорить», а «оповідає». Мова не набір знаків, що є простою представленістю речей, а навпаки, слово являє сутність речі. З точки зору М. Гайд., традиційні методи філософії повинні доповнюватися герменевтичних аналізом мови і мислення. Філос. дослідження М. Гайд. про мову, а також поставлена ним проблема розуміння, зумовило виникнення герменевтичного підходу до аналізу культури і свідомості. Отже, мова, за М. Гайдеггером, – не просто «дім буття», а одночасно є самим буттям. За Гайдеггером, істина знаходить свій вияв у мові, в першу чергу, в поезії, перетворюючи поета на головного інтерпретатора Одкровення. Поет подібний до Бога: у творенні свого світу він абсолютно вільний, але й несе всю повноту відповідальності.

37. Особистістю народжуються чи стають? Ваші пропозиції щодо шляхів становлення особистості в сучасну добу.

Під терміном «людина» розуміють родове поняття, представника біологічного виду як продукту природи.Терміном «індивід» позначається конкретна людина,представник людського роду з його індивідуал. характеристиками, отриманими від народження. Кожна окрема людина має певний колір очей, волосся, ті чи інші риси обличчя тощо.Тобто все те, що людина отримує від народження й успадковує біологічно через генетичний апарат від своїх батьків, складає поняття «індивід».Термін «особистість» означає соціальне в людині. Все, що людина-індивід набуває за свого життя від суспільства, від спілкування з іншими людьми, складає її особистість.Тому й кажуть, що особистість є продуктом суспільства – людина у соціальних відносинах.Людина не народжується особистістю, а стає нею на основі загальних психічних ознак homo sapіens і шляхом поетапного оволодіння дитиною в епігенезі якісно зростаючими формами соціокультурної рефлексії, створеними в процесі попереднього історич. розвитку людства. Головними рушійними силами цього процесу є навчання й виховання, як спеціальні способи каталізації культурно-психічного прогресу дітей.

38. Розмірковуючи про сенс людського життя видатний український філософ Г.С.Сковорода (1722-1794) повчав: «Щастіє твоє і мір твій, і рай твій, і Бог твій внутрь тебя есть..., його не можна знайти ніде, скільки б людина не шукала, адже воно завжди з людиною. Він «зажжет охоту, закуражит к труду, увенчает ... благословением главу твою». Які принципи духовної саморозбудови особистості викладені в словах видатного українського мислителя?

У поданому висловлюванні Сковорода вказує, що щастя нематеріальне, це абстрактний концепт, який вміщений всередині нас, у нашому дусі – сущності, яка потребує розвитку. Духовний розвиток – це усвідомлений і керований особистістю процес, в результаті якого відбувається удосконалення духовних і моральних потенцій людини, розгортання її індивідуальності. Процес дух. розвитку не має меж, як немає меж досконалысть людини. Важливою умовою, первинною сходинкою дух. розвитку особистості є внут. потреба у його здійсненні та самопізнання. Самопізнання – це вивчення себе як частини природи, виявлення своїх біологічних особливостей і потреб, розуміння себе як частини соціуму, усвідомлення себе і як морального та духовного феномену. В людині дуже багато запрограмовано природою. І важливо знати, зрозуміти задатки, нахили, здібності кожної особистості, щоб допомогти своєму самовизначенню, самореалізації. Наявність духовних потреб – те, що відрізняє нас від тварин. Необхідність мати сенс життя – духовна потреба. У духовних потребах людина має можливість для розвитку духу. Духовно-смисловий розвиток людини визначається мірою переживання безпосередності контакту з надособистісними вартостями, привласненими і трансформованими у смисли, а останні вибудовуються в характерну для конкретної особистості ієрархію. Провідний загальний сенс ієрархії смислів підпорядковує інші смисли та визначає смисл життя особистості. Людина реалізує себе як особистість в міру своєї здатності спонтанно реалізувати свою ієрархію смислів в породжуваних життєвих актах. Люди не однаково зв’язані зі світом. Їх взаємодія може бути різної міри смисловою суб’єктністю (безпосередністю чи опосередкованістю). Суб’єктність взаємодії зі світом виявляє себе смисловим полем, яке є проявом інтенції психіки на світ, що проявляється у вибірковій небайдужості, жагучості, пасіонарності світовідчуття, світосприймання, світобачення і, головне, світовзаємодії. Простуючи сходинками духовного розвитку, особистість заново „народжується” завдяки саморозвиткові, можливості якого непомірно зростають. Можливості самовиконання себе як особистості у світі (в соціальному просторі й часі) з’являються в процесі діяльного виходу за межі самої себе через творення не для себе. Духовний розвиток – це прагнення до істини та самоідентифікації. А «щастя», згідно з Сковородою, –досягнення цієї істини. Саморозвиток особистості є її свідомим пошуком і творенням самої себе і свого буття у світі через породження просоціальних і нададаптивних життєвих актів, котрі реалізують надособистістні смисли.

41. Сучасний український філософ С.Б.Кримський визначає філософію як «шлях людяності і надії», як усвідомлення долі людини як найважливішої складової світового процесу. Чи поділяєте Ви таку високу оцінку філософського знання?

Унікальність людського існування полягає в тому, що людина не просто живе, а здатна зайняти оцінювальну позицію стосовно життя взагалі і свого зокрема, спроможна розпоряджатися ним і навіть зі своєї волі піти з життя. Однак саме складні життєві ситуації, події, випробування ставлять людину перед проблемою вибору: боротися, протистояти цим обставинам або знайти шляхи, щоб, поступившись своїми моральними принципами і цінностями, позбутися душевних переживань і відмежуватися від небажаних подій, які насуваються або вже відбулися. Людина на певному етапі своєї індивідуальної життєвої історії повинна зробити конкретний вибір на користь тієї чи іншої системи свого існування і життєдіяльності. З цих позицій розгорнута в просторі і часі система вибору постає як проблема сенсу життя і долі людини. Питання про сенс життя і долю людинимає тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури.«Люди здебільшого є господарями своєї долі; в тому, що ми раби, винні не зірки, а ми самі».

42. Давньогрецький філософ Епікур (341-270 p.p.до н.ч.) залишив нащадкам таку пораду: »Нехай ніхто з молоду не відкидає філософію, а в старості не втомлюється займатися філософією, бо ніхто не буває ні недостиглим, ні перестиглим для здоров’я душі». В чому Ви вбачаєте корисність філософії для формування духовного світу людини?

Філософію, як царину суспільного життя, я відношу до духовних цінностей людини. Але, на жаль, ця царина притаманна не кожній людині. З кожним днем суспільство розвивається надзвичайно швидкими темпами і я переконана, що саме філ. повинна регулювати розвиток суспільства інаставляти на правильний шлях цього розвитку. Справа філ. - мінімізувати вплив матеріального та збільшити вплив духовного. З іншого боку справа філософії (точніше окремих її частин) –побудова моделі ідеального сусп. та втілення цієї моделі в життя.Суспільство - сукупність індивідів, головне завдання філ. покращення суспільства посередництвом покращення та вдосконалення духовності окремих індивідів. Філ. не може одразу впливати на все суспільство, оскільки сусп. - категорія відносна та нестала. А людина, особистість, індивід - це поняття визначене та окреслене, і свій вплив філософія поширює саме на нього.Важливою стороною філ. є розвиток суспільства та його духовне життя. У змісті духовного життя суспільства виявляється його людська сутність. Адже духовне притаманне лише людині, виділяє й підносить її над рештою світу. Духовність не обмежується різними проявами свідомості людей, їхніх думок і почуттів, хоча можна сказати, що їхсвідомістьє стрижень, ядро їх особистого духовного життя. Філ. визначає світогляд людини, впливає на формув. світоглядних ідеалів та шляхи їх становлення і втілення в реальне життя. Філ. вчить духовно, вона є способом пізнання світу у всій його багатогранності та цілісності, а також співвідношення людини і світу. Коли філ. відходить від духовного – вона перестає бути філософією.Філософія це один зі способів духовно розвинутися. Філ. є джерелом духовності. Головною її функцією є функція вільного і універсального теоретичного осмислення, яке охоплює усі ідеали і всезагальний ідеал. Ця функція і робить філософію архонтом всього людства. Філ не просто змінює духовну природу, вона бере активну участь у її формуванні і розвитку. Опановуючи філософію, людина відтворює певні погляди на світ. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Отже, філ. залучає людину до світу духовних цінностей. Вона не тільки дає знання про цінності, але ще і направляє (орієнтує) людину у світі цінностей, орієнтує її на вищі людські цінності, надає їй більш широке і аргументоване поле для вибору своєї системи цінностей. Філ. не просто частина культури, а головне зосередженнядуховної культури. Осягаючи філософію, людина пізнає і плекає в собі й навколишньому світі культуру, тобто духовно розвивається сама і збільшує духовність буття.