34. Як співвідносяться між собою поняття «індивід», «людина», «особистість»? в чому полягає зміст процесу соціалізації?

«Людина» — це біологічний вид, що має характерні тілесні ознаки (прямоходіння; руки, пристосовані до праці), високорозвинений мозок, здатний відображувати світ у поняттях і перетворювати його відповідно до своїх потреб, інтересів, ідеалів; свідомість як здатність до пізнання сутності як зовнішнього світу, так і своєї особистої природи. Якщо мається на увазі не все людство, а одиничний представник людського роду, конкретна людина, то вживають термін “індивід”. Для характеристики людини як суспільного індивіда, суб’єкта і об’єкта соціальних відносин вживають термін “особистість”, який визначає в людині саме соціальне. Соціальна поведінка людини визначається взаємодією зовнішніх і внутрішніх умов: зовнішні діють через внутрішні. Особистість стає чинником, який модифікує реакцію індивіда на зовнішній вплив. Узагальнюючи сутність розглянутих понять, можна зробити такі висновки: * кожен індивід є людиною; * індивід є вихідним пунктом для розвитку людини як особистості; * особистістю не народжуються — нею стають; * особистість — це підсумок розвитку індивіда; * особистостями стають у спільнотах, але і сама людина-особистість згодом утворює нові спільноти до власних інтересів та потреб. Соціалізація - це процес, під час якого індивід засвоює культурні норми та соціальні ролі. Взаємодія індивіда та соціального середовища в процесі соціалізації відбувається у формі адаптації та інтеріорізації. Адаптація - це пасивне пристосування людини до соціального середовища. Інтеріорізація - це активна взаємодія індивіда із середовищем, у якому людина робить свідомий вибір.

35. Відома теза екзистенціалізму «Екзистенція передує сутності». Охарактеризуйте співвідношення сутності і існування людини в творах ж.-п. Сартра і а.Камю.

Відповідно до тези розуміємо,що екзистенціалізм стверджує,що існування передує сутності. Ця основна ідея об’єднує 2 види екзистенціалізму: фр. атеїстичний(А.Камю,Сартр,Г.Марсель) і нім. релігійний(К.Ясперс,М.Гайдеггер).18ст.-атеїзм,ліквідація поняття Бога,але виникає ідея, що сутність передує існуванню.Атеїстичний екзист. більш послідовний.Якщо Бога нема, то є єдине буття,у якого існування передує сутності.Це буття-людина.Для екзист-та людина від початку ніхто і ніщо.Лише згодом вона стає людиною.Якщо існування справді передує сутності,то людина відповідальна за те, чим вона є.Екзист віддає людині її буття.Сартр стверджує,що жодна мораль не вказує,як діяти.Якщо і є якісь верхні вказівки,то людина сама вирішує,який їхній зміст. Звідси випливає відповідальність людини і за свої вчинки, і навіть за те, що його перетворення в справжню людину не відбулося. А. Камю в "Міф про Сізіфа. Есе Абсурду" пише, що світ взагалі і релігія зокрема так само абсурдні. Центральною проблемою екзистенціалізм вважає питання про сутність людини. Існув. передує сутності, і людина знаходить свою сутність сам, сама проектує і реалізує себе. І в цьому сенсі вона вільна.

«Нудота» Ж.-П. Сартра Герой приходить до того, що не хоче більше писати свою історичну працю, не бачить в цьому сенсу, минуле ж мертве,воно тягар, а вільна людина скидає усі тягарі. Ще одним тягарем, що не дає відчути свободу повністю, є кохання. Саме кохання до ексцентричної Анні слугує останнім зв’язком, останньою перепоною до абсолютної свободи. Герой розриває цей зв’язок, він відпускає Анні, вона стає минулим. Але отримавши свободу, Рокантен не радіє, йому стає страшно, він не знає, що з нею робити.Сартр, довівши свого героя до критичної межі, давши йому усвідомлення причин виникнення станів нудоти та позбавивши його усіх зв’язків, що надавали його життю визначеності (кохання, робота), показує, де варто шукати порятунок. Він захований у вічному, у мистецтві. Екзистенціальний гуманізм нагадує, що немає іншого законотворця, крім самої людини, вона сама вирішує свою долю. Саме це і зробив сартрівський герой, знайшов ціль, котра полягала у написанні вартісної книги, яка б назавждиувіковічнила ім’я її автора та здатна була виправдати абсурдність існування.

«Сторонній» А. Камю– своєрідна сповідь головного героя. Герой Камю «не від світу цього» тому, що він належить зовсім іншому світу – світу природи. Не випадково в момент вбивства він відчуває себе частиною космічного пейзажу, говорить про те, що його руху направляло саме сонце. Мерсі вже не питає про межі можливого, само собою зрозуміло, що для нього можливо все. Він вільний абсолютно, йому «все дозволено». Мерсо байдужий до життя в його звичному розумінні. Він відкидає всі його виміри, окрім єдиного – власного існування. У цьому існуванні не діють звичні норми: говорити жінці, що ти її любиш; плакати на похоронах матері; думати про наслідки своїх вчинків. Тут можна не прикидатися і не брехати, а говорити і робити те, до чого веде саме існування, не думаючи про завтрашній день, тому що тільки психологічні мотивування і є єдино вірні мотивування людської поведінки. Герой Камю не вирішує жодних соціальних питань; ні проти чого не протестує. Для нього взагалі не існує ніяких суспільно-історичних обставин. Єдине, в чому впевнений Мерсі, це те, що скоро прийде до нього смерть.