Тема 3 Економічна система

1. Сутність та структура економічної системи

Економічна система – сфера спільного функціонування продуктивних сил і економічних відносин, взаємодія яких визначає форми господарської діяльності суспільства;

– Сукупність закономірно пов‘язаних між собою явищ і процесів економічного життя;

– Сукупність видів економічної діяльності людей та зв‘язків (відносин), що виникають між ними в процесі виробництва, обміну, розподілу і споживання благ та з приводу регулювання цих процесів відповідно до пріоритетів розвитку суспільства;

Або сукупність економічних відносин між людьми, що приймають участь в процесах використання обмежених ресурсів для задоволення необмежених потреб, що може бути забезпечено лише за умови ефективного використання цих ресурсів.

Важливо, що кожній економічній системі властиві такі риси як цілісність, ієрархічність, органічність, здатність до відтворення та внутрішні сили (механізми) саморозвитку, тяжіння до рівноваги.

Властивості економічних систем виходячи із принципів системного підходу:

1. Цілісність — спільність закономірностей функціонування та єдина спрямованість розвитку всіх її елементів, підпорядкованість змін в усіх елементах системи єдиній, спільній меті розвитку; наявність в них як специфічних, так і загальних рис, обумовленість стану кожного елементу системи станом та тенденціями розвитку інших її елементів та системи загалом, опосередкована певними, властивими саме цій економічній системі, або загальними для всіх економічних систем механізми зв‘язку між її складовими; наявність не лише необхідних але і достатніх передумов для саморозвитку (здатність до саморозвитку, вона містить в собі внутрішню, рушійну силу розвитку)

2. Ієрархічність – субординованість її елементів, наявність між її елементами вертикальних та горизонтальних зв‘язків. Перші – пов‘язані із відносинами влади, підпорядкованості керування. Другі – з партнерськими відносинами, кооперації праці, координації і узгодження економічної діяльності, рівноправні контрактні угоди;

3. Органічність – здатність елементів системи до спільного функціонування, їх однорідність, належність до одного типу, до одного роду. Всі вони мають певну спільну історію формування і розвитку, що обумовлює їх генетичну спорідненість, всі вони несуть відбиток спільної історії. Перехідні форми не можуть довго існувати в економіці;

4. Здатність до саморозвитку – наявність внутрішньої рушійної сили розвитку в межах самої економічної системи та певних, визначених будовою економічної системи та характером зв‘язків між її елементами механізмів цього розвитку. Такі внутрішні суперечності, вирішення яких виступає формою розвитку ЕС фіксують економічні закони. Отже відповіді на питання чому економічна система розвивається і як вона розвивається приймає форму економічних законів, якщо ця відповідь відбиває дійсно суттєві причини, умови, механізми (зв‘язки) і наслідки такого розвитку; Найчастіше кажуть, що саме намагання людей спільно реалізовувати свої економічні інтереси, часто протилежно спрямовані, вирішення протиріч між економічними інтересами різних учасників виробництва (їх груп) і формує рушійну силу розвитку економічної системи

(5. Спільність тенденцій та загальних законів розвитку, або взаємообумовлений розвиток окремих структурних елементів системи. Тобто розвиток відбиває вплив однієї рушійної сили на різні елементи системи, відбувається у властивих їм формах пристосування до дії цієї рушійної сили розвитку та забезпечує рух системи до мети свого розвитку, тобто телеологічний характер розвитку забезпечує єдність напрямів розвитку всіх складових. Безпосередньо випливає із попередньої властивості системи і є більш конкретним проявом стосовно тенденцій розвитку і полягає в тому, що якщо більшість елементів системи розвиваються за певною тенденцією, то всі інші елементи системи відчуватимуть вплив, який спрямовуватиме їхній розвиток відповідно до потреб домінуючої тенденції розвитку системи. Наприклад, розвиток продуктивних сил відбувається в напрямі усуспільнення праці, розвитку суспільного поділу (спеціалізації й кооперації) праці. Це обов‘язково створить в межах економічної системи сили, які спрямовуватимуть розвиток і господарського механізму, і виробничих відносин в напряму необхідному для забезпечення функціонування усуспільнених продуктивних сил. Стосовно господарського механізму це буде проявлятись у вигляді створення механізмів централізації управління, розподілу та делегування функцій прийняття рішень, об‘єднання капіталів, створення крупних господарюючих одиниць із кількох менших, на ґрунті об‘єднання економічних інтересів та єдиної системи управління.)

5. (6) Тяжіння до рівноваги. Рівновага тлумачиться як стан відповідності між окремими елементами системи, або стан, за якого відступні внутрішні поштовхи до його зміни, який без зовнішнього втручання в систему може тривати як завгодно довго. Тяжіння до стану рівноваги — якщо певний зовнішній, або внутрішній імпульс виводить систему зі стану рівноваги, то в системі виникають внутрішні сили, спрямовані на таку зміну елементів системи та відносин між ними, які сприятимуть відновленню рівноваги на новому рівні розвитку системи. Приклад — із рівновагою попиту та пропозиції, її порушеннями та механізмами відновлення, а також із обсягами виробництва засобів виробництва і предметів споживання (порушення пропорцій призводить до дефіцитності, відповідно, зростання цін і обсягів виробництва блага, що вироблялось недостатньо і навпаки – блага, що вироблялось надлишково.).

6 (7). Інваріантність структури (приклад із групою та можливості виокремлення структури групи за різними ознаками);

Структура ЕС

Тому кожна ЕС може бути визначена або як сукупність ПС, ЕВ та ГМ, або як єдність функціональної, факторної, суб‘єктної та інституціональної складових.

Функціональна – виробники, споживачі, постачальники ресурсів і посередники;

Факторна – власники та власне ресурси землі, капіталу, праці і підприємництва;

Суб‘єктна – домогосподарства, підприємства, органи державного управління;

Інституціональна – влада, організації, контракти, ідеологія (політика, управління, власність, ідеологія);

Всі суспільства вирішують чотири питання (що, скільки, як, для кого). Технологічні, організаційні, соціально-економічні аспекти способу вирішення цих питань визначають певний тип економічної системи. Відповідно, риси економічної системи, що визначають спосіб організації господарського життя суспільства можна перелічити: (запропонувати скористатись підручником)

1. Пануючий вид відносин власності на ресурси; 2. Основні групи суб‘єктів економіки та відносини між ними; 3. Економічна форма продукту праці; 4. Принципи організації виробництва і розподілу суспільного продукту; 5. Основні економічні закони;

Базова для нас структура економічної системи:

П родуктивні сили	Господарський механізм	Економічні відносини
Л юдина		Соціально-економічні відносини (відносини економічної власності)
З асоби виробництва	Механізм розв‘язання суперечностей, використання економічних	Техніко-економічні відносини (спеціалізації, кооперації праці, комбінування і концентрації виробництва)
П риродні ресурси	законів, узгодження інтересів, реалізації відносин власності тобто регулювання і інституціалізації економічних відносин	Організаційно-економічні відносини (організація, управління та регулювання суспільного виробництва)
Поділ праці
Система економічних інтересів

Продуктивні сили

Продуктивні сили – система факторів виробництва, яка перетворює речовину природи відповідно до потреб людини, створює матеріальні і духовні блага та визначає зростання продуктивності суспільної праці. (засоби виробництва – предмети праці, засоби праці, знаряддя праці; людина – або робоча сила як сукупність фізичних і розумових здібностей, або праця, як сукупний фонд робочого часу економічно активного населення і підприємництво, природні ресурси). Відмінність від чинників виробництва – з урахуванням пропорцій розподілу між осередками виробництва, з урахуванням певної структури, розміщення продуктивних сил.

Структура продуктивних сил визначається процесом суспільного поділу праці.

Суспільний поділ праці

СПП виступає важливим фактором підвищення продуктивності суспільної праці, оскільки. На рівні окремого підприємства:

забезпечує, по-перше, передумови для запровадження механізації та автоматизації виробництва, по-друге, передумови для зростання професійної майстерності виконавців, передумови для усунення непродуктивних витрат робочого часу;

На рівні економічної системи: створює передумови для розвитку товарних відносин, формування ринку, нарощування внутрішнього платоспроможного опиту, індустріалізації і капіталізації економіки, відповідно, переходу до інтенсивного етапу розвитку.

Поділ праці – єдність спеціалізації і кооперації праці.

Спеціалізація праці – виокремлення різних складових економічної (виробничої) діяльності (окремих функцій щодо виробництва благ) та закріплення їх на постійній основі за певними виконавцями.

Кооперація праці – узгодження параметрів діяльності виробників, пов‘язаних участю у суспільному поділі праці та обмін результатами діяльності для поєднання відокремлених функцій в складі єдиного виробничого процесу.

СПП – загальний (виокремлення великих сфер економічної діяльності. с/г, промисловість тощо), частковий – промисловість будівельних матеріалів, харчова, тощо; одиничний (між окремими підприємствами).

Виокремлюють також територіальний та міжнародний поділ праці.

Закони розвитку продуктивних сил

Те, що продуктивні сили змінюються із плином часу не викликає сумнівів. Мабуть не важко довести, що ці зміни взагалі мають характер саме розвитку, а не деградації – ми виробляємо набагато більше корисних продуктів ніж сто чи тисячу років тому. Ознаками розвитку продуктивних сил виступає кількісне збільшення обсягів використання факторів виробництва та якісне їх вдосконалення, а також поліпшення способів організації поєднання цих факторів в процесі виробництва. Дві останні проявляються в зростанні ефективності використання ресурсів, тобто кожна одиниця витрачених ресурсів приносить більші обсяги продукції ніж раніше. Отже, з плином часу ми використовуємо більше факторів (більше капіталу, більше енергії, більше людських ресурсів („більше” якщо не за кількістю то за якістю точно)) і використовуємо їх з більшою ефективністю – кожна одиниця витрачених ресурсів дозволяє створити більше корисної продукції. Якщо виразити витрати через універсальний вимірювач (витрати всіх ресурсів можуть бути виражені через витрати праці, необхідні для їхнього створення), то показник ефективності виробництва прийме вигляд продуктивності суспільної праці – відношення обсягів створеного продукту до витрат суспільної праці. Це відношення зростає із плином часу і це є головний закон розвитку продуктивних сил. Те саме можна виразити по іншому, сказавши, що на виробництво одного обсягу продукції ми витрачаємо все менше і менше ресурсів. Знову виразивши витрати всіх ресурсів через універсальний вимірювач – витрати праці, необхідної для створення цих ресурсів, отримаємо обернений щодо продуктивності праці показник – показник трудомісткості одиниці продукції – відношення витрат праці до виготовленого обсягу продукції. Тоді закон зростання продуктивності суспільної праці звучатиме як закон економії робочого часу – ми витрачаємо все менше витрат праці (робочого часу) для виробництва одиниці продукції.

Загальний закон розвитку продуктивних сил – закон зростання продуктивності суспільної праці, або іншими словами – закон економії робочого часу.

Одночасно, досягнутий рівень продуктивності праці є визначальним критерієм розвитку продуктивних сил – чим вищий рівень продуктивності суспільної праці тим вищий рівень розвитку продуктивних сил.

Другий закон розвитку продуктивних сил – закон заміщення живої праці уречевленою. Утримаємось зараз від докладного розгляду цього закону та форм прояву його дії. Визначимо лише, що його зміст можна звести до того, що для виробництва кожної одиниці блага використовується все більша частка капіталу і все менша частка праці в сукупних обсягах витрат виробничих ресурсів. Для виробництва одиниці продукції потрібно працювати вже не годину, а хвилину, але на більш потужному верстаті, або працюватимуть не десять, а два працівника, але приводитимуть в дію більш потужне обладнання.

Третій загальний закон розвиту продуктивних сил – закон поділу праці, або закон розвитку (поглиблення та вдосконалення форм) поділу праці.

Четвертий закон розвитку продуктивних сил – закон усуспільнення виробництва і праці. Внаслідок розвитку поділу і кооперації праці, кожен продукт стає продуктом діяльності всього (майже всього) суспільства. Іноді його відрізняють від закону концентрації виробництва, іноді ототожнюють з цим законом, є різні думки щодо того, загальний це закон чи стадійний. Іноді кажуть, що закон усуспільнення праці – загальний закон, а закон концентрації виробництва – форма прояву загального закону усуспільнення праці на певному етапі розвитку капіталістичного виробництва;

Виробнича функція як спосіб моделювання зв‘язку між обсягами залучення факторів виробництва та обсягами виробленого продукту

Загальні властивості виробничих функцій  засіб формального відображення залежності (технологічно обумовленої залежності) обсягів виробленої продукції від обсягів використаних ресурсів.

Аксіоми абсолютної необхідності кожного фактора, аксіома монотонності, аксіома взаємозамінності.

1. Перша частинна похідна за фактором  гранична продуктивність фактору, тобто приріст обсягів виробництва, що забезпечується зростанням обсягів залучення фактору на одиницю за незмінності обсягу інших факторів.

2. Обсяг виробленої продукції до обсягу використання фактору  середня продуктивність фактору;

3. Норма технологічної заміни одного фактору іншим  пропорційна граничним продуктивностям факторів; (MRTSkl = MPk / MPl);

4. Еластичність обсягу виробництва за фактором  відношення граничної продуктивності до середньої продуктивності яке характеризує відносну зміну виробництва залежно від відносної зміни обсягу використання фактору;

5. Приймається, що виробництво неможливо за нульового обсягу хоча б одного фактору;

6. Розглядаються три основні випадки залежності продуктивності факторів від обсягів їх залучення. Перший  приріст виробництва пропорційно приростам обсягів факторів, відповідно  середня (гранична) продуктивність факторів незміна Другий  приріст обсягів виробництва відбувається швидше за приріст обсягів факторів (гранична (і середня) продуктивність зростає із збільшенням обсягів факторів); Третій  приріст обсягів виробництва відбувається повільніше за прирости обсягів факторів  зниження граничної (і середньої) продуктивності факторів; (Графічна ілюстрація – на вертикальній осі – зміна обсягів виробництва залежно від зміни обсягів залучення одного чинника за незмінності іншого (на горизонтальній));

Функція Кобба  Дугласа

А. В первинному варіанті  двофакторна;

Б. Коефіцієнти ступеню  коефіцієнти еластичності обсягів випуску від обсягів залучення факторів;

В. Сума коефіцієнтів більше одиниці  зростає ефективність, дорівнює одиниці  незмінна ефективність, менше одиниці  спадна ефективність факторів із зростанням обсягів їхнього залучення;

Д. Граничні продуктивності факторів пропорційні середнім (перша частинна похідна за капіталом дорівнює середній продуктивності капіталу на коефіцієнт то саме для праці);

З. Технічний прогрес виявляє властивість нейтральності, тобто зростання продуктивності і фондоозброєності (капіталоозброєності) праці супроводжується постійною капіталовіддачею.

Також можливі випадки абсолютного технічного прогресу  зростання продуктивності, капіталоозброєності і капіталовіддачі; відносного технічного прогресу  зростання капіталовіддачі і продуктивності праці за незмінної капіталоозброєності; капіталомісткій технічний прогрес  зростання капіталоозброєність і продуктивність праці за спадної капіталовіддачі;

Економічні відносини

ЕВ – відносини між людьми із приводу виробництва, обміну, розподілу і споживання благ.

Втілюють взаємозалежність діяльності людей, їх різні позиції та ролі щодо здійснення виробництва, різні можливості впливати на виробництво і розподіл благ та. відповідно, існування певних ролей, що мають виконуватись учасниками виробництва. Місце в економічних відносинах визначає соціальний (суспільний) статус людини, її інтереси та моделі поведінки.

Виникають на всіх фазах (власне виробництво, розподіл. обмін, споживання).

Складаються з СЕВ, ОЕВ, ТЕВ.

СЕВ – відносини із приводу поєднання особистісного і матеріального чинників у виробничому процесі, із приводу привласнення засобів виробництва, із приводу розподілу новоствореного продукту.

Значення відносин власності як головного елементу соціально-економічних відносин  визначають суспільну форму поєднання особистісного та матеріально-речових чинників, соціальну структуру суспільства та систему економічних інтересів і механізми їх реалізації, відповідно, позиції учасників процесу виробництва щодо здійснення управління ним та розподілу створеного продукту, безпосередню мету здійснення виробничої діяльності та способи і пропорції розподілу створеного в процесі виробництва продукту, напрями використання додаткового продукту та механізми відтворення факторів (ресурсів) виробництва.

Визначають суспільну форму продуктивних сил (оскільки визначають характер виробничих відносин) та забезпечують передумови для ефективної організації їхнього використання, тобто визначають рівень використання наявного технічного потенціалу суспільства. Або забезпечують можливості для його ефективного використання, або стримують його ефективне використання і розвиток і тоді зазнають змін, як прояв закону відповідності економічних відносин рівню розвитку продуктивних сил.

ОЕВ – відносини із приводу організації і управління виробництвом і розподілом благ. Зокрема із приводу визначення комбінації ресурсів, що будуть використовуватись в певному процесі виробництва (пропорцій в яких поєднуватимуться різні чинники), режимів їх використання. Виникають також із приводу управління, організаційно-розпорядчої діяльності на виробництві, визначенні повноважень, процедур діяльності, розподілу обов‘язків, правил передавання інформації тощо. Також щодо організації маркетингової діяльності, ціноутворення, планування та всіх інших видів управлінської діяльності. Типовим прикладом є відносини між управлінцями різних функціональних служб на підприємстві чи між управлінцями різних рівнів, чи між управлінцями і виконавцями із приводу організації спільної діяльності останніх.

ТЕВ – відносини поділу (спеціалізації і кооперації) праці, визначення оптимального масштабу виробництва, форми його спеціалізації, комбінування. Безпосередньо втілюють форми суспільного поділу праці в параметрах діяльності підприємств та функціонування галузей, виробничих комплексів, національної економіки.