8.5 Інтелектуалізація праці

В більшості робіт вітчизняних дослідників інтелектуальна праця асоціюється із творчістю та інноваційністю. Проте ці риси є недостатніми, не лише для класифікації індивідуальних процесів праці за ознакою належності до класу «інтелектуальна», а й для розуміння ролі інтелектуальної праці в системі функціонального поділу праці. Творчість та інноваційність властиві, певною мірою, й переважно фізичній праці, проте навряд чи коректно розуміти таку працю як інтелектуальну. Тому важлива риса інтелектуальної праці – її предметом і продуктом є інформація, при цьому інформація на виході процесу інтелектуальної праці має якісно нові властивості щодо можливостей її використання в процесах примноження добробуту суспільства. Крім того, така інформація має набути форми знань, тобто має бути кодифікована, таким чином, щоб потенційні споживачі могли раціоналізувати свою діяльність, скориставшись певною процедурою розкодування (перетворенням тексту, схем, алгоритмів, креслень тощо, на регламент діяльності, що забезпечує її раціоналізацію). Четверта риса інтелектуальної праці стосується процедур обробки інформації, і відображає специфіку сучасного етапу еволюції пізнавальної (когнітивної) діяльності: якщо інформація, що виступає предметом праці та яка стає її продуктом містять теоретичну складову, відображають науковий рівень узагальнення професійного досвіду, то відповідна праця може класифікуватись як інтелектуальна. Знання, обмежені індивідуальним (організаційним) досвідом перетворення світу, які не враховують накопичені й узагальнені, систематизовані результати попередніх досліджень не можуть стати основою інтелектуальної діяльності. На противагу цьому, використання достатньо узагальнених, теоретичних знань (інститутом генерування яких в сучасному суспільстві є наука) має розглядатись як важлива ознака інтелектуальної праці й запорука високої продуктивності останньої. П‘ятою рисою інтелектуальної праці є формування специфічних каналів й інститутів професійної комунікації, які складаються з спеціалізованих мережевих засобів комунікації, професійної термінології, професійних стандартів (щодо відношення ресурсного забезпечення і результатів роботи, стереотипів мислення, процедур прийняття рішень тощо) нарешті, навіть специфічної професійної культури, яка охоплює спільні цінності й орієнтири, що виходять далеко за межі суто професійних питань, а стосуються способу життя, пріоритетів щодо витрачання часу і побудови відносин з оточуючими тощо. Шостою рисою інтелектуальної праці є мінімальна можливість (поширено – навіть неможливість) зовнішньої оцінки процесу праці (щодо дотримання регламенту трудового процесу) та її результатів (щодо відповідності фактично отриманих результатів завданням, які ставились перед виконавцями та порівняння масштабів результатів і ресурсів, витрачених для їх отримання).

Сформулювавши перелік рис інтелектуальної праці, спробуємо визначити бачення процесу інтелектуалізації. Остання може розглядатись на трьох рівнях – як суспільний процес (в масштабах економіки, виду економічної діяльності чи регіону); як зміна характеристик праці й структури персоналу організації (зміни, що фіксуються на рівні окремого суб‘єкта господарювання); нарешті як зміни, що відбуваються з окремою особистістю і стосуються змісту її праці та способу залучення її до суспільно корисної діяльності.

Процес інтелектуалізації праці в масштабах суспільства передбачає, на нашу думку, набуття інтелектуальною працею значення провідного чинника виробництва (накопичений запас цього ресурсу визначає досяжний для суспільства рівень добробуту), отримання власниками цього ресурсу провідного становища в суспільстві та поступове зростання питомої ваги інтелектуальної праці в сукупній трудомісткості суспільного продукту. В цьому процесі важливо виділяти два етапи. Перший, коли інтелектуальна праця набуває значення вирішального чинника конкурентоспроможності окремого підприємства і рівня суспільного добробуту – в масштабах всієї економіки. Це період, коли запас саме цього ресурсу (ресурсу інтелектуальної праці) стає визначальним обмеженням обсягів виробництва, досяжних для окремого підприємства чи економіки загалом. На цьому етапі інтелектуальна праця починає виділятись серед інших за приростом продуктивності, який здатна забезпечити додаткова одиниця цього ресурсу. Як наслідок, година інтелектуальної праці приносить не просто більшу винагороду, ніж година праці іншого виду, а на одиницю зусиль і витрат життєвої енергії людини, зайнятої інтелектуальною працею припадає більше винагороди, ніж на одиницю зусиль і пожертв власників всіх інших виробничих ресурсів (ресурсів не інтелектуальної праці, ресурсів фізичного капіталу, землі тощо). Тоді формується механізм поширення інтелектуальної праці, через отримання економічних переваг власниками цього ресурсу. Останні концентрують економічну владу і набувають провідне суспільне положення. Проте інтелектуальна праця залишається найбільш обмеженим, рідкісним і важко відтворюваним ресурсом. Здатність суспільства залучати додаткові обсяги цього ресурсу, практично визначає його можливості підтримувати певні темпи економічного зростання, але збільшення запасу цього ресурсу досягається лише тією мірою, якою зростання перетворюється на чинник суспільного розвитку і збільшення добробуту широких верств населення, а це, в свою чергу, залежить від характеру зв‘язку між економічною і соціальною складовими суспільного розвитку. Якщо суспільство забезпечує найповніше використання приросту виробничих можливостей для створення сприятливих умов формування, розвитку і реалізації особистості в творчій суспільно корисній праці, то воно переходить до другого етапу інтелектуалізації – етап поширення інтелектуальної праці, зростання чисельності зайнятих саме такою працею і підвищення питомої ваги інтелектуальної праці в сукупній трудомісткості суспільного продукту. Розширення кола осіб, зайнятих інтелектуальною працею означає утвердження економіки постіндустріального типу, формування нових стандартів продуктивності праці, відповідно її доходності й добробуту населення, становлення нових механізмів соціальної мобільності й взаємодії між соціальними групами.