3. Типи і види капіталу: людський, інтелектуальний, інформаційний, виробничий, підприємницький і фінансовий

Важливо, що сучасні теорії поширили сферу капіталу на особистісний чинник і розглядають людський капітал як домінуючу в умовах постіндустріального суспільства форму капіталу. Вони звертають увагу на подібність ознак накопичення знань і вмінь, що мають економічне значення із ознаками матеріального капіталу. Зокрема і те й інше прирощується за рахунок інвестицій, тобто витрат які відшкодовуються і зумовлюють зростання доходів протягом тривалого періоду. По-друге, і те й інше сприяє зростанню продуктивності виробництва. По-третє, і те і інше поступово зношується, підлягає моральному і фізичному старінню. На цих підставах вони розглядають придбані в процесі навчання і оздоровлення людиною здібності як форму капіталу, а в складі трудових доходів виокремлюють відсоток на такий капітал.

Мова піде про значущі для виробництва риси людини, що за певних суспільних умов стають джерелом доходів, таким джерелом, яке найбільш подібне до капіталу, тобто дає власнику схожу позицію щодо виробництва і розподілу створеного продукту як і власнику капіталу.

Людський капітал розуміється як здатності людини, що утворюють джерело доходів. Або як здатність людини робити унікальний внесок в створення нової вартості. Або як запас знань, здоров‘я, навичок, вмінь, виробничого досвіду, які використовуються людиною для отримання доходу від участі в економічній діяльності. Або як запас втілених в людині здібностей, знань, навичок і мотивацій. Або як сукупність отриманих від природи і надбаних в процесі свідомого розвитку здібностей, що визначають особливу роль людини в процесах створення нової вартості. О. Гришнова визначає ЛК як сформований або розвинений в результаті інвестицій і накопичений людьми певний запас здоров‘я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, який цілеспрямовано використовується в певній сфері суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливає на зростання доходів (заробітків) його власника. Можна визначити його як відносини із приводу формування, розвитку, збереження і використання запасу здатностей, що використовуються людиною в процесі створення нової цінності і протягом тривалого часу забезпечують їй додаткові доходи.

Чому він схожий на фізичний капітал, а не на ресурс праці в його традиційному розумінні.

По-перше, його формування вимагає інвестицій – здійснення довгострокових вкладень, тобто відмови від теперішнього споживання заради майбутнього приросту доходів, отже цей ресурс приносить доходи протягом тривалого часу, створює нову вартість не одноразово, як наприклад витрачена робітником фізична енергія (вона відшкодовується заробітною платою), а протягом тривалого періоду і приносить додаткові доходи протягом тривалого періоду.

По-друге, він не споживається повністю в процесі виробництва як життєва фізична енергія робітника, а зберігається у вигляді запасу (знань не стає менше у процесі їх використання).

По-третє, може втратити свою вартість (здатність приносити доход) не у процесі фізичного зношення (щодо знань таке неможливе), а в результаті морального старіння (аналогія із моральним зношенням)

По-четверте, потребує витрат для підтримання в «продуктивному, актуальному» стані (аналогія із витратами на утримання обладнання);

Ці риси використання людських знань і кваліфікації в процесі виробництва дозволяють класифікувати їх як капітал, а не ресурс праці.

Риси людини стають капіталом (тобто джерелом доходу) лише за певних суспільних умов, що дещо спрощено можна визначити так:

1. Передумови високої відносної рідкісності (обмеженості порівняно із обсягами потреби) людського капіталу:

– тривалий період формування, висока витратність формування для індивіда і суспільства, рідкість особистісних рис, що дозволяють людині сформувати в себе якісний людський капітал (80 – 400 тис. євро коштує для суспільства підготовка фахівця із вищою освітою);

– висока потреба на людський капітал з боку виробництва, зумовлена моделлю розвитку економіки, де визначальним чинником конкурентоспроможності як на мікро так і на макрорівні виступає людина, більш освічена, більш кваліфікована, більш досвідчена, краще мотивована;

– висока динамічність вимог до якостей людського капіталу (знання фахівця повністю оновлюються кожні 5 – 8 років);

2. Передумови високої продуктивності використання та гнучкості щодо індивідуальних властивостей людського капіталу:

– НТП і НТР, що створюють матеріально-технічні передумови втілення ідей та новацій в продукти і технологічні рішення;

– висока вартість робочої сили (високі стандарти продуктивності);

– формування механізмів високої професійної, трудової і соціальної мобільності зайнятих;

Іноді додається необов‘язкова, але вагома умова: свідоме регулювання масштабів відтворення людського капіталу певної якості, як чинник штучного завищення розмірів його оплати;

Теорія Беккера заснована на використанні формальних методів відображення залежності між витратами на підготовку (фірм та осіб, які навчаються), рівноважною ставкою заробітної плати, граничним продуктом праці, зміною доходів із віком (неокласична методологія, яка передбачає такі принципи як «максимізуюча поведінка» і «сталість уподобань».

Модель та сама, що і для неокласичної моделі ринку праці – фірми продовжують найом робочої сили доки граничний продукт праці не зрівнюється із ставкою ЗП. Працівники збільшують пропозицію робочого часу, доки цінність заробітку з додаткової відпрацьованої години не зрівняється із цінністю додаткової години відпочинку. Але до втрат фірми варто додати витрати на підготовку (інвестиції в людський капітал). Якщо ці витрати на формування специфічного капіталу, то переважна їх частка лягатиме на фірму, якщо ці витрати на формування загального капіталу – переважна частка витрат на його формування нестиме працівник.

Внаслідок цього витрати на загальну підготовку спричиняють зменшення ЗП і тоді МР = ЗП + С, відповідно, ЗП = МР – С

Подготовка может сократить текущие поступления и увеличить текущие расходы, однако предоставление подготовки было бы для фирмы рентабельным, если бы это обеспечивало достаточное увеличение будущих поступлений или сокращение будущих расходов. Расходы в течение каждого периода уже не обязательно были бы равны заработной плате, а поступления максимальному из возможных предельных продуктов, так что поступления и расходы разных периодов оказались бы взаимосвязаны. Условие равновесия, как оно представлено уравнением (2), пришлось бы заменить равенством между приведенными величинами расходов и поступлений. Если Et и Rt -- расходы и поступления в период t, а i -- рыночная ставка дисконта, то тогда условие равновесия можно представить в виде:

(3)где n -- число периодов, а R и Е зависят от объемов расходов и поступлений во все остальные периоды. Условие равновесия из уравнения (2) приобрело обобщенный вид, так как если бы для каждого периода предельный продукт был равен заработной плате, то приведенная величина потока предельных продуктов также оказалась бы равна приведенной величине потока заработной платы. Очевидно, однако, что обратное неверно.

Цікаво, як подібна методологія може застосовуватись для пояснення специфіки вітчизняної моделі розвитку виробництва і освіти. Організаційно-технічні параметри, менеджмент фірм знижує віддачу від інвестицій в людський капітал (зменшує площу між кривою ТТ і кривою UU). Відповідно, мав би скоротитись попит на освітні послуги, але цьому намагаються протидіяти ВНЗ, які по-перше, зменшують плату за навчання, по-друге, знижують вимоги до якості знань, щоб зменшити втрати (інвестиції) здійснювані в період навчання і забезпечити рівність МР = ЗП + С, за незмінного обсягу попиту на освітні послуги за рахунок зменшення С (витрат і зусиль на навчання).

Соціальний капітал

Сукупність усталених форм конструктивної взаємодії, що дозволяють перетворювати різноманітність моделей поведінки і способів економічної діяльності на чинник соціально-економічного розвитку, або сукупність відносин щодо спільної реалізації економічних інтересів на засадах компромісу, свідомого обмеження егоїстичних потреб на користь групових і загальносуспільних цінностей.

Соціальний капітал накопичується значною мірою завдяки формуванню певної критичної маси заможних, професійно (економічно) реалізувавших себе людей, які свідомо і в силу певного рівня особистісного розвитку, і в силу певного соціального статусу і економічної позиції в суспільстві (вони відбулись в межах усталеного порядку речей) зацікавлені, надають перевагу саме конструктивній порядній взаємодії в атмосфері довіри і прозорості.

Необхідні суспільні умови формування соціального капіталу не вичерпуються лише економічними параметрами і втілюють спільний розвиток як економічної, так і соціальної, правової, культурної, політичної сфери життєдіяльності суспільства.

До таких умов можна віднести:

науково-технічний розвиток і насичення виробництва науко- і інформаційно місткими технологіями, що зумовлює нову роль і підвищену цінність людини та її здатності до динамічної інноваційної командної діяльності;

домінування продуктивних чинників соціальної мобільності (що таке соціальна мобільність і чинники соціальної мобільності, згадати Шумпетера);

суворе дотримання законності верховенство права в усіх сферах людської взаємодії, як результат не лише потужної системи примусу. а й поширення правової культури і високої свідомості населення;

суспільне визначення легітимності власності та доходів, майнової диференціації та диференціації доходів;

розвинуті інститути громадянського суспільства та переважання механізмів самоорганізації суспільства над механізмами адміністративного державного примусу;

Соціальний капітал реалізується в першу чергу через скорочення трансакційних витрат і витрат на організацію контролю. Виграш суспільства від накопичення соціального капіталу легко показати від противного, від ситуації його нестачі. Велика кількість потенційно вигідних угод не укладається через ризикованість опортуністичної поведінки, через неможливість достатньо застрахуватись від несумлінної поведінки партнерів. Величезні непродуктивні витрат зумовлюються необхідністю перевірок, утримання потужної системи примусу до виконання умов добровільних угоди. Власне кажучи витрати на фінансування всієї карної системи – це плата за відсутність соціального капіталу, за поширеність моделей поведінки які передбачають порушення загальних правил гри. Величезний обсяг форм державної регламентації звітності, упорядкування діяльності підприємств обмежує їх можливості найбільш раціонально організовувати рух ресурсів, але з цим доводиться миритись бо держава має створювати умови придатні для перевірки законності діяльності, попередження ухиляння від сплати податків тощо. Величезна система контролю за якістю товарів і дотриманням стандартів споживчих товарів – плата за нестачу соціального капіталу і схильність виробників до викривлення інформації про свої товари. (цікавий приклад неефективності вітчизняної системи контролю, яка не зумовлює майже ніякого позитивного ефекту щодо гарантування якості споживчих товарів, проте створює передумови для монополізації діяльності, викривлення конкуренції тощо).

На мікрорівні соціальний капітал реалізується у зменшенні витрат фірми на контроль і захист від опортуністичної поведінки співробітників (можна нагадати схему із жорсткістю контролю і втратами від порушення регламенту трудового процесу), на макрорівні – в зменшенні трансакційних витрат і втрат від не реалізації потенційно вигідних угод та не здійснення потенційно продуктивної діяльності. Важливим інститутом соціального капіталу є соціальне партнерство.

Ще одним з видів капіталу, який існує та функціонує в економіці поряд із реальним і є однією з форм його втілення виступає фінансовий капітал.

Визначаючи його сутність, надзвичайно важливо зрозуміти відмінність його від реального капіталу, породженням якого за своєю природою є фінансовий капітал.

Термін «фінансовий капітал» в науковій літературі використовується, здебільшого, в двох контекстах. По-перше, в межах протиставлення із капіталом реальним (виробничим, втіленим в засобах виробництва, а не фінансових інструментах). По-друге, для позначення утворень, що виникали внаслідок інтеграції промислового (виробничого) і банківського капіталу, формування сталих економічних зв‘язків і механізмів неринкової координації діяльності й узгодження інтересів представників виробничого і банківського капіталу.

Коли термін фінансовий капітал використовують в першому аспекті, мають на увазі тимчасово вільні грошові кошти, акумульовані фінансовими посередниками і фінансові інструменти (акції, облігації, ф‘ючерси, опціони тощо), які опосередковують відносини між кредиторами і позичальниками та тими, хто продають ризики і купують їх. Тоді термін фінансовий капітал використовується як синонім капіталу фіктивного. Другий аспект використання терміну «фінансовий капітал» (в цьому аспекті, часто «фінансово-монополістичний») притаманний більшою мірою для марксистського напряму економічної науки. В роботах Маркса фінансово-монополістичний капітал є формою існування останнього на вищій стадії розвитку капіталістичного виробництва і виражає максимальний розвиток механізму експлуатації робочої сили, відчуження найманих працівників від засобів і результатів їхньої діяльності. А Р. Гільфердинг називав фінансовим капітал, що перебуває в розпорядженні банків і використовується промисловцями, та, як і Маркс, звертав увагу, що така форма взаємодії промислового і банківського капіталу на ґрунті монополізації цілих сфер діяльності і вертикальної інтеграції господарських структур стає основою максимальної концентрації економічної влади і створює передумови виникнення фінансової олігархії.

Звернімо увагу, що ці самі процеси привертали увагу не лише вчених марксистського напряму. Протиставлення реального (втіленого в засобах виробництва і виробничих запасах) і фінансового (втіленого у фінансових інструментах і тимчасово вільних грошових засобах) капіталу на етапі становлення індустріального виробництва привернуло велику увагу представників багатьох наукових шкіл. Зокрема, Т. Веблен пише про «дихотомію між бізнесом і індустрією» наполягаючи, що правила поведінки й цінності, що формуються в середовищі фінансових установ, суперечать принципам нарощування виробничої ефективності, провідниками яких є працівники індустріального сектору. Дж. Гелбрейт звертає увагу, що інтереси фінансових структур здебільшого суперечать інтересам більшості суспільства, а найкращі макроекономічні й інституціональні умови для діяльності фінансових установ абсолютно неприйнятні для розвитку матеріального виробництва і зростання добробуту широких верств населення.

Але поширеність й тривала історія функціонування фінансових установ не дозволяє ставити під сумнів необхідність їх існування й закономірність розвитку фінансової сфери. Недарма роль фінансової системи в економіці порівнюють із роллю кровоносної системи для живої істоти. Здатність суспільного виробництва оперативно реагувати на динамічні зміни в структурі потреб населення і самого виробництва, значною мірою, залежить саме від функціонування фінансової сфери. Відповідно, здатність фінансових установ задовольняти потреби економіки в акумуляції розпорошених в суспільстві тимчасово вільних грошових засобів й спрямуванні їх на реалізацію перспективних проектів виступає визначальним критерієм оцінки суспільної ефективності фінансового капіталу.

Отже, узагальнюючи, ми пропонуємо розглядати фінансовий капітал у двох основних контекстах:

По-перше, як сукупність фінансових інструментів, які:

1) володіють такими загальними рисами капіталу як:

– вони є результатом заощадження і відмови від поточного споживання на користь споживання у майбутньому, що пов‘язано із ризиками та вимагає компенсації;

– вони існують у формі запасу і зберігають здатність приносити доходи своїм власникам протягом тривалого періоду часу, також лише протягом тривалого періоду часу відшкодовуються витрати на їх формування (інвестиції);

2) мають такі специфічні риси, що відрізняють їх від інших форм капіталу як:

– накопичення обсягів фінансового капіталу не виражає зростання виробничих можливостей суспільства, але може наближати національну економіку до стану повного використання свого виробничого потенціалу, забезпечуючи рух ресурсів до осередків їх найбільш ефективного використання для задоволення людських потреб;

– доходи власників такого капіталу породжуються значною мірою, здатністю фінансових інструментів продукувати інформацію, необхідну для прийняття раціональних рішень економічними суб‘єктами і задовольняти їх потреби в убезпеченні себе від руйнівного впливу непередбачуваних подій.

По-друге, як форму координації діяльності і узгодження економічних інтересів промислового (виробничого) і банківського (позичкового) капіталу, що дозволяє останнім формувати фінансові передумови й інструменти для найкращої реалізації власних економічних інтересів шляхом концентрації економічної влади й оптимізації джерел задоволення потреб в фінансових засобах для розвитку і підтримання глобальної конкурентоспроможності.

Пропорції між вартістю окремих складових капіталу, що знаходяться на різних стадіях кругообігу є важливим чинником прибутковості діяльності та фінансової стійкості підприємства, оскільки пропорційність та дотримання оптимальних (за виробничою функцією) співвідношень залучення ресурсів вимагає певної структури капіталу. Приклад із кризою неплатежів.

Оборот капіталу

Оборот капіталу  кругообіг як безперервний процес.

Час обороту капіталу  час, за який капітал проходить три стадії свого руху і повертається в початкову (грошову) форму. Складається з часу виробництва й часу обігу.

Час виробництва (час, що капітал перебуває в сфері виробництва, тобто той час, протягом якого відбувається перетворення предметів праці за допомогою засобів праці зусиллями найманих працівників) складається з часу робочого періоду (час безпосереднього впливу на предмети праці), часу перерв в процесі виробництва. В цей час капітал перебуває у вигляді незавершеного виробництва та виробничих запасів.

Час обігу складається з часу продажу продукції та часу придбання виробничих ресурсів (факторів виробництва) і в цей час капітал перебуває у вигляді грошових коштів, запасів готової продукції та коштів у розрахунках.

Методи скорочення часу виробництва (продовження робочого дня та зростання інтенсивності праці, підвищення організаційно-технічного рівня (техніка та організація, в тому числі поділ, спеціалізація та кооперація праці), зростання масштабів виробництва;

Особливості обороту засобів праці і предметів праці в межах продуктивного капіталу

Ознаки розподілу на основний і оборотний  змінна (незмінна) натурально-речової форми, повне за один кругообіг (поступове, за кілька кругооборотів) перенесення вартості на вартість створеної продукції.

Звернути увагу  Швидкість обороту капіталу (як і його будова та норма додаткової вартості) є важливим чинником прибутковості діяльності підприємства. Чим швидше обертається капітал підприємства, тим кращі умови для його відтворення та зростання маси і норми додаткової вартості.

Функціональна форма капіталу за формою участі в створенні нової та додаткової вартості	Складові вартості продуктивного капіталу	Функціональна форма капіталу за характером обороту
Постійний капітал	Вартість активних (машини, механізми, передавальні пристрої, інструмент довгострокового використання тощо) та пасивних (будівлі, споруди, шляхи сполучення тощо) засобів праці	Основний капітал
	Вартість предметів праці (допоміжних матеріалів, енергії, сировини, швидкозношуваного інструменту тощо)	Оборотний капітал
Змінний капітал	Вартість залучення послуг праці (робочої сили)

Відтворення основного капіталу

Знос основного капіталу – процес втрати елементами ОК своєї споживчої вартості:

А) фізичний (внаслідок участі в процесі виробництва (як функція інтенсивності та умов використання) та внаслідок дії природних чинників (як функція часу існування)

Б) моральний (внаслідок зменшення витрат праці на створення засобів праці аналогічної продуктивності і споживчої вартості і внаслідок створення більш продуктивних засобів праці).

Відтворення  за вартістю та в натуральній формі.

За вартістю  через механізм амортизації;

Амортизація – механізм перенесення вартості спожитого у процесі виробництва основного капіталу на вартість створеної продукції і формування цільового фонду грошових засобів призначеного для фінансування придбання, встановлення і капітального ремонту елементів основного капіталу. Відбувається у формі виділення частини виручки підприємства за цільовим призначенням, із застосуванням щодо цієї частини особливого режиму оподаткування.

Річна сума амортизаційних відрахувань на повну реновацію та капітальний ремонт = (вартість придбання об‘єкту + вартість капітального ремонту протягом строку експлуатації – ліквідаційна вартість) / нормативний строк служби;

Річна сума амортизаційних відрахувань / Балансова вартість *100 = річна норма амортизації (%).

В Україні процеси первісного нагромадження капіталу відбувались з 90 років і не можуть вважатись остаточно завершеними і нині. Проте для України властивий так званий «інверсійний» тип первісного нагромадження. Головними відмінностями є те, що по-перше, ПНК відбувається не одночасно із формуванням індустріального способу виробництва, а за вже сформованого індустріального виробництва, за вже сконцентрованого капіталу, за домінування великих підприємств, а не дрібних товаровиробників. Відповідно, привласнення не відбувається одночасно з концентрацією і нагромадженням, а відбувається просто привласнення вже сконцентрованого і нагромадженого капіталу. По-друге, зовсім інша послідовність процесів нагромадження капіталу за галузями. Якщо класичний шлях – від галузей виробництва споживчих товарів масового попиту до галузей створення засобів виробництва і від менших масштабів підприємств до більших, то у нас навпаки – від великих підприємств до малих і від галузей виробництва засобів виробництва до галузей виробництва споживчих благ. Нарешті класичний джерелом нагромадження капіталу було заощадження (капіталізація) частини прибутку, а в нас приватизація відбувається незалежно від результатів участі в економічній діяльності у минулі періоди. На початку всі були в рівних умовах, в усякому разі фінансові можливості кожного майже не залежали від результативності його господарської діяльності (легальної) в минулі періоди. Відповідно не конкурентні механізми, як колись в розвинутих країнах, а зовсім інші чинники визначали розподіл суспільства на класи і зумовили масштаби накопичення капіталу.

Суб‘єкти соціального партнерства

Принципи соціального партнерства (відмова від руйнівних форм тиску на контрагентів; універсальність і рівність доступу до інформації про важливі для визначення умов угоди параметри; підкорення учасників угоди визнаним інститутам вирішення суперечностей; використання спільно узгоджених соціальних стандартів)

Форми соціального партнерства (договірне регулювання соціально-трудових відносин – на рівні особи, фірми, галузі (регіону), економіки), інститути громадянського суспільства, які втілюють спільну участь представників різних соціальних груп в діяльності органів, покликаних регламентувати спірні параметри соціального життя (експертні комісії, наглядові ради, спостережні ради, місцеве самоврядування тощо).