8.7 Дискримінація праці, нерівність в доходах та проблема бідності

Згідно із положеннями переважної більшості вітчизняних і запроваджених МОП нормативно-правових актів, дискримінацією в сфері праці визнається будь яке обмеження права на працю одних учасників соціально-трудових відносин, порівняно із іншими за гендерною, расовою, етнічною, національною, релігійною, соціальною чи культурною ознакою. На практиці, дискримінація в сфері праці означає, що роботодавець розділяє найманих працівників, які наймаються на однакові робочі місця, на групи за певними ознаками і використовуючи відмінності їх економічного становища (що виражені через різну ціну пропозиції їхньої праці) створює для представників деяких груп гірші умови реалізації власного економічного потенціалу ніж для інших. Класичними прикладами дискримінації вважаються нижчий рівень оплати праці жінок чи молоді, зайнятих на однакових робочих місцях (посадах службовців) із чоловіками; нижча заробітна плата мігрантів порівняно із корінним населенням, відмова в наданні працівникам сфери неформальної (незареєстрованої) зайнятості всього комплексу соціальних гарантій і компенсацій, передбачених вітчизняним законодавством тощо. Підкреслимо, що в межах економічної теорії, нас цікавлять не юридичні аспекти визначення дискримінації, а її економічний зміст. Щодо економічного змісту цього суспільного явища, важливо розрізняти нерівність економічного становища різних груп працівників від дискримінації окремих соціальних груп на ринку праці. Нерівність, з точки зору відношення цього явища до закономірностей економічного розвитку є об’єктивною необхідністю, тобто закономірним явищем. Дискримінація – є формою прояву відхилення фактичних параметрів перебігу економічних процесів від закономірних, свідчить про недосконалість сформованого в економіці господарського механізму (інститутів суспільного регулювання ринку праці) і вимагає використання важелів свідомого впливу суспільства на економіку. Нерівність різних груп працівників, в „ідеальній економіці” виражає відмінності в їх граничній продуктивності: якщо приріст обсягів виробництва і доходів внаслідок залучення додаткового працівника щодо першої групи більший ніж для другої, то і ставка оплати праці перших має бути більшою ніж у других пропорційно надлишку їхньої продуктивності. А Маршал писав, що дія ринкових законів зумовлює не вирівнювання рівнів оплати праці, а їх пропорційність граничній продуктивності праці певної кваліфікації. Тому, відмінності в економічному становищі різних груп працівників, тією мірою, якою вони зумовлені відмінностями суспільної (ринкової) оцінки цінності їх внеску в створення суспільного продукту, є закономірним вираженням нерівності і необхідною умовою руху ресурсів до осередків їх найбільш ефективного використання: вищі заробітки працівників в сферах, де їх праця є більш продуктивною зумовлює поліпшення структури національної економіки. Відповідно, диференціація заробітків буде такою, щоб спонукати достатню кількість працівників отримати кваліфікацію і навички необхідні для виконання роботи із вищою продуктивністю, компенсувавши таким працівникам додаткові зусилля, що дозволяють отримати продуктивніші (і більш доходні) робочі місця. Така мотивація працівників шукати найбільш продуктивну (і тому доходну) сферу застосування своїх здібностей є однією з форм прояву закону зростання суспільної продуктивності праці і не має жодного відношення до дискримінації. Остання ж навпаки, має місце тією мірою, якої відмінності в економічному становищі працівників не пояснюються відмінностями в граничній продуктивності їхньої праці, а зумовлені штучними, невиправданими з точки зору максимізації суспільної ефективності праці обмеженнями, що вибірково накладаються на певні соціальні групи і позбавляють їх доступу до благ і можливостей, досяжних для представників інших груп, що мають таку саму чи навіть меншу граничну продуктивність праці.

Нерівність в розподілі доходів і проблема бідності

Нерівність розподілу доходів одна з найбільш звичних і, водночас, одна з найбільш неоднозначно оцінюваних рис ринкової організації економіки. На докапіталістичних етапах розвитку суспільства нерівність якості життя, можливостей і доступу до влади різних соціальних груп була незмінною данністю, а можливостей поліпшити своє соціальне становище, зокрема шляхом успішної економічної діяльності для переважної більшості людей практично не існувало. Соціальна мобільність населення була мінімальна, а нерівність – величезна і нездоланна. На етапі становлення і розвитку індустріальної економіки, формування капіталістичного суспільства, штучні обмеження соціальної мобільності, пов‘язані із соціальними, кастовими, релігійними обмеженнями поступово зводились нанівець, а економічна успішність стала визначальним чинником соціальної мобільності: нерівність з данності, з якою доводилось зміритись переважній більшості населення перетворилась на стимул, рушійну силу і джерело розвитку, що в умовах панування ринкової конкуренції вивільнила і спрямувала величезний людський потенціал на примноження добробуту суспільства: прагнення людини поліпшити власний добробут перетворилось на рушійну силу суспільного розвитку. Проблема нерівності в капіталістичній економіці особливо гостро виявлялась стосовно нерівності економічного положення найманих працівників і власників матеріальних умов виробництва. Наукове відображення природи цієї нерівності можна розглянути на прикладі певною мірою, суперечливих, певною мірою взаємодоповнюючих теорій: марксистської і неокласичної.

З точки зору марксистів, працівник в процесі виробництва щоб зробити його виправданим для всіх учасників, має по-перше, створити вартість, реалізація якої дозволить відновити вартість робочої сили, що споживається (витрачається) в процесі виробництва, а по друге, створити вартість яка забезпечить доходи всіх інших співучасників виробництва  власників матеріальних ресурсів, що в ньому використовувались. Інакше виробництво не забезпечить реалізації інтересів всіх, без участі кого воно не можливе, а значить, не зможе відтворитись.

Теорія трудової вартості не визнає існування ринкового механізму, який автоматично, без свідомого позаекономічного втручання здійснить такий перерозподіл, який забезпечить справедливу винагороду найманих працівників і нормальні для суспільного відтворення пропорції розподілу доходів між працею і капіталом. За цією теорією місце в системі відносин власності визначає можливості участі людини в розподілі, що одразу обумовлює вигідніше становище власника капіталу. Відповідно, до такої концепції весь надлишок продукту над вартістю набору споживчих благ, що за традицій і звичаїв певного суспільства дозволяли нормально відтворювати здатність до праці такої інтенсивності й кваліфікації отримував власник засобів виробництва і за збереження капіталістичних принципів організації економіки, зростання виробничих можливостей суспільства, розвиток техніки зумовлюють лише збільшення нерівності, концентруючи виграш від прогресу лише в руках нечисельної групи великих власників капіталу.

Протилежної позиції дотримуються представники теорії граничної продуктивності. Вони вбачають, що ринкові механізми забезпечують автоматичну відповідність між ціною ресурсу (наприклад ресурсу праці) і його граничною продуктивністю. Тобто, приріст новоствореної вартості завжди буде розподілятись пропорційно до граничної продуктивності ресурсів праці і капіталу: якщо приріст нової вартості створений працею, то і ціна ресурсу праці (тобто ставка зарплати). Лише тією мірою, якою приріст продукції створюється капталом, доходи від нього потрапляють в розпорядження власників цього ресурсу. Таким чином, не місце в системі відносин власності, а гранична продуктивність ресурсу, за думкою прибічників відповідної теорії визначає пропорції розподілу новоствореної вартості між працею і капіталом і зумовлює зростання чи зменшення нерівності між ними.

Питання про зв‘язок нерівності й бідності також і досі залишається одним з найбільш дискусійних в економічній науці.

Змінюючи форми прояву, трансформуючись разом із людським суспільством, бідність залишається складовою життя людства протягом всієї його історії. В роботах Дж.Р.Мак-Кулоха, Р. Мальтуса бідність розглядається як необхідний і важливий елемент механізмів саморегулювання ринкової економіки. По-перше, загроза бідності необхідна щоб стимулювати найманих працівників підтримувати суспільно необхідний рівень інтенсивності праці, по-друге, щоб регулювати народжуваність і, відповідно – обсяги пропозиції праці. При цьому бідність щодо тих верств населення яких нині прийнято називати соціально вразливими, позбавленими джерел самозабезпечення і турботи родини вважалась неминучою, бо в ті часи, ані інститути суспільної солідарності, ані державні установи, які могли б пом‘якшити нужденність таких людей існували лише в найсміливіших мріях про «ідеальне суспільство». Схожа позиція властива Д. Рікардо і А Сміту, які вважали, що бідність є платою за тимчасові відхилення реальної зарплати від її «природного», закономірного за досягнутого рівня продуктивності праці рівня: «Природна ціна праці залежить від ціни їжі, предметів необхідності й зручності, потрібних для утримання робітника та його родини»¹. Бідність працюючого населення є платою за надмірну пропозицію праці певного виду і, водночас, стимулом для пошуку іншої, більш доходної і продуктивної сфери докладання праці, чи сигналом про несумлінне ставлення особи до своїх професійних обов‘язків – недотримання суспільно необхідних вимог продуктивності праці. Для непрацюючого населення – проявом обмеженості економічних можливостей суспільства та недосконалості суспільства. При цьому недосконалості, настілки глибоко укоріненої в ньому, що розраховувати на її швидке подолання вважалось неможливим, а заходи, спрямовані на захист населення від бідності тлумачились як приречені на провал (бо вони суперечать закономірним вимогам саморегулювання ринкової економіки) і критикувались як марнотратство і привід для зловживань державних чиновників. Лише на початку ХХ ст. суттєве обмеження бідності спільними зусиллями держави і підприємництва було визнано економічною наукою реалістичним завданням найближчого майбутнього, хоча ще Маршал писав про бідність як про неодмінну складову навіть найбільш прогресивної економіки.

Практично, ставлення до бідності як до ознаки недоліків суспільних інститутів, що мають невідкладно усуватись, стало домінувати лише з другої третини ХХ ст. а реалізувати ці завдання вдалось лише в найбільш розвинутих країнах, хоча і в них, боротьба з бідністю залишається одним з пріоритетних завдань кожного уряду. Водночас саме явище бідності в таких країнах радикально змінилось, відбиваючи не абсолютну, а відносну обмеженість благ і можливостей, що одержують в своє розпорядження різні члени суспільства.

Щоб зрозуміти принципово різний зміст, що вкладається в термін бідність в різних контекстах його використання, уточнимо критерії ідентифікації бідності як стану особи чи суспільної групи.

Бідність визначають і як низький, недостатній рівень доходів, і як стан економічної залежності, і як позбавлення можливостей розвитку, і як неможливість користуватися громадянськими правами, і як нижчий порівняно із прийнятим у суспільстві рівень життя, і як відсутність доступу до основних благ (їжа, одяг, житло, медичне забезпечення).

Цим обумовлена наявність чисельних критеріїв бідності, тобто параметрів, за якими визначається, кого слід вважати бідним. Окрім економічних критеріїв, до достатніх ознак бідності іноді відносять не писемність, або низький рівень освіти людини („освітня бідність”), а також поширеність інфекційних та хронічних хвороб і скорочення тривалості життя („бідність здоров’я”).