2. Зміст терміну "релігія".

Термін "релігія" походить від латинського дієслова "religare", що означає поєднувати, поновлювати зв'язок. Цей термін вперше запровадив давньоримський мислитель Цицерон. Християне перших століть християнської ери розтлумачували свою віру саме як поновлення містичного зв’язку людини з Богом, бо цей зв’язок, за християнською вірою, було втрачено людиною внаслідок її гріхопадіння. Але ж для наукового релігієзнавства таке тлумачення релігії виглядає як занадто вузьке, бо, хоч християнство і є найбільш розповсюдженою релігією у сучасному світі, та існує ще велика кількість нехристиянських релігійних громад та віросповідань.

Наукове релігієзнавство повинно об'єктивно вивчати усі релігії та їх культурно-історичні шляхи, не віддаючи нікому переваги. На відміну від науки, богослов'я (християнське, мусульманське, юдейське та інш.) завжди прагне довести істинність саме своєї віри та спростувати віру альтернативну. Богослов - релігієзнавець дивиться на релігію зсередини, причому визнає істинною тільки віру тієї конфесії (віросповідання), до якої належить сам. Науковець, що підходить до вивчення релігії з об’єктивно-аналітичних позицій, дивиться на неї іззовні,- тому він здатний проводити неупереджене порівняння різних релігійних конфесій. Він не змішує віру та науковий аналіз. Але ж наукове дослідження тільки тоді буває вдалим, коли науковець спроможний виявити сутнісні характеристики явища, яке є предметом його пізнавальної зацікавленості. Отже, першим кроком до принципово наукового розуміння такого складного соціокультурного феномена як релігія повинно бути здобуття переконливих фактів та їх чітка класифікація за сутнісними ознаками.

У сучасному науковому релігієзнавстві під терміном "релігія", який є міжнародним, розуміють специфічний спосіб людського світосприйняття та світорозуміння, а також пов'язані з ним форми поведінки людей, що визначаються певною вірою в існування таємничої надприродної сфери буття, від якої залежить доля людини і яка може дати людині надійну смисложиттєву опору у житті, і саме тому достойна людського поклоніння.

3. Сутність релігії.

Релігія - могутня соціокультурна сила і супроводжує людство на протязі всієї його історії. Провідні релігії сучасного світу (християнство, іслам, буддизм, індуїзм) є продуктами багатотисячорічної еволюції матеріальної і духовної культури людства і тому повинні вивчатися як неперевершено складні за своїм змістом та розмаїттям форм соціокультурні комплекси. Саме завдяки функціонуванню цих комплексів людські спільноти здобувають відчуття життєвої укоріненості у бутті. А без такого відчуття людина навряд чи може бути життєздатною.

Релігія, взята у своїй багатоаспектній конкретності, виглядає, на перший погляд, як щось для науки неосяжне. І нам не залишається іншого, як спробувати відшукати її основу, ядро, і так, у першому наближенні, розібратися із запитанням про джерело та сутність даної релігії. Так само і чинять всі науковці, коли починають знайомство із якоюсь новою релігією, бо вони знають, що сутністю всякої релігії є її віровчення. Часто буває так, що віровчення даної релігії є вже визначеним з боку богослов’я і стисло формулюється для віруючих як своєрідна “формула” сенсу людського життя. Наприклад, у християнській релігії зміст віровчення викристалізовано у так званих догматах віри; у скороченому вигляді його формулюють як "християнський символ віри" (латинською мовою зветься “credo”, що означає вірую) . Цей символ віри був прийнятий християнськими церковними ієрархами ще в давнину за часів Римської імперії та Візантії і його визнання є обов’язковим для всіх православних та католиків. Але при цьому сьогодні, як і в давнину для більшості простих християн сердечне відчуття своєї віри значно важливіше, ніж її чітке догматично-богословське визначення.

“Формула” віровчення, якщо її вдалося сформулювати відповідним чином, призначена для того, щоб давати відповідь на два основних запитання щодо сенсу та змісту людського існування (йдеться про так звані буттєво-екзистенціальні чи смисложиттєві питання). По-перше: що таке є всесвіт і яке місце займає у цьому всесвіті людина? По-друге: що повинна робити людина у своєму земному житті, щоб досягти досконалого, істинно-праведного, щасливого життя. Від змісту відповіді, яку дає релігійне віровчення на перше смисложиттєве питання, залежить характер відповіді й на друге питання: що робити людині, яка її місія у всесвіті, яке її буттєве призначення та й як їй практично здійснити істинно-праведне життя? Де ж шукати відповіді на ці запитання? Релігійна людина впевнена, що відповіді приходять із надприродного, потойбічного світу, від Бога чи богів, з Неба на Землю.

Отже, виходячи із розглянутого вище, ми можемо сказати, що релігія за своєю сутністю - то є духовно-практична діяльність людини, спрямована на пошук фундаментальних основ її існування та остаточного розв’язання проблеми сенсу життя. Причому, ця духовно-практична діяльність, що ми визначаємо її терміном “релігія”, обов’язково базується на прагненні віруючих встановити двосторонній зв’язок із вищим силами, з Богом чи богами, та досягти того, щоб цей зв’язок був благодатним для людини, щоб він вів її до правди, до спасіння, до вічного життя, до спокою і блаженства.

Слід зазначити, що справжня релігія завжди освячена тою чи іншою духовною традицією, завдяки якій людина узгоджує (так чи інакше) своє смертне існування із нескінченністю, із неосяжною таємницею буття. Релігія з необхідністю виникає на певному етапі становлення людської культури, коли перед слабкою свідомістю первісної людини, що тільки починає формуватися, вперше постає величезне громаддя навколишнього світу. Людина розпочинає процес поступового відокремлювання себе від природи і, поки що випадково і несвідомо, шукати своє місце у надприродному просторі духовного буття.

В сучасному світі для цивілізованої особистості релігія вже не є єдиним із можливих способів вирішення екзистенціально-світоглядних проблем, бо існують вельми розвинуті альтернативні щодо релігії світоглядні утворення - філософія, мистецтво, наука. І все ж таки у багатьох регіонах сучасного світу релігія ще й досі є єдиною основою життєдіяльності, наприклад, в ісламських країнах, в Індії, Тибеті, серед аборигенів Африки та Австралії, тощо.