2. Роль і місце Римських пап у проведенні Вселенських Соборів та їх рішення

Необізнаному читачеві може бути незрозумілим, який власне зв'язок між першістю Петра та приматом папи. Справа в тому, що римське папство веде свій початок саме від Петра, і якщо визнається першість Св. Петра у Христовій Церкві, то визнається також догмат про примат папи. Петро був єпископ Римської Церкви. Історія свідчить, що Апостол Петро помер у Римі мученицькою смертю: його було розіп'ято (на його ж прохання) вниз головою.

Відразу Римські архиєреї користувались юрисдикцією примату, і це не викликало спротив з боку інших єпископів. З І століття до нас дійшло послання папи св. Климента I, що написано до коринтян, коли там виникли суперечки. Хоча Коринтська Церква була віддалена від Риму, це не стало на перешкоді папі Клименту звернутись до коринтян з гострим осудом їх суперечок. Папа писав: "Якщо хтось не послухає того, що Христос через нас звіщає, то хай знають, що їх душам загрожує велика небезпека". Це послання було прийнято з великою прихильністю і ще довго читалося в Коринфській Церкві. І надалі єпископи з різних частин світу удавалися до Римського папи у справах віри та моралі.

Вселенські Собори також свідчать про першість римських пап, хоча слід зазначити, що ні один з семи перших Соборів, які визнаються і на Сході, не проголосив догм про папу. Однак, як свідчить документи даних Соборів, така першість Римського архиєрея не піддавалась сумніву. Можливо через те, що ніхто навіть не мав думки про можливість першості когось іншого, тому такої догми і не приймали. У соборних декретах і рішеннях імена папських легатів завжди стояли на першому місці, хоча вони й були звичайними священиками. Майже кожен Вселенський Собор збирався для розгляду якогось нового суперечливого трактування християнської віри і завжди основним авторитетом у розгляді цих справ був Римський архиєрей.

I Вселенський Собор в Нікеї в 325 році скликаний імператором Константином Великим (+337) і був спрямований проти єресі аріян, що загрожувала роз’єднанню Церкви. Собор навчав, що Христос є єдинородним Сином Отця Небесного і співістотний з Отцем. Собор визнав також патріарші права архиєпископів Олександрії, Антіохіі. На цьому Соборі були присутні тільки чотири західні єпископи, однак один з них головував і будучи представником папи першим, підписав акти собору.

II Вселенський Собор проходив у Константинополі у 381 році. Скликаний після довгих аріанських суперечок. В ньому брали участь тільки 186 східних єпископів. Собор розглядав єресь духоборців і проголосив Божество Святого Духа, а проти аполінаристів - визнання людської природи Ісуса Христа. Папа Домаз І не був присутній і не вислав на нього своїх представників. У третьому каноні, взявши до увагу столичний статус Константинополя, Собор визнав за єпископом цього міста першість стосовно єпископів Східної Церкви, але після єпископа Риму. На жаль, документів цих перших Вселенських Соборів не збереглося. Вони частково залишились тільки в записках пізніших документів.

Ефеський Собор 431 року розглянув погляди Царгородського архієпископа Несторія, який інакше перекладав титул “Богородиця”. Суперечка Несторія - патріарха Константинопольського та Кирила- єпископа Єрусалимського полягала в тому, що вони по різному розуміли грецькі терміни, котрі визначали бачення особи Ісуса Христа та Марії Богородиці. Кирило Олександрійський не дочекавшись легатів папи та єпископів сирійських, провідником якого був Антіохійський патріарх Іва, відкрив Собор, на якому засудив погляди Несторія навіть не вислухавши його. Коли прибули легати папи, то було прочитано послання папи Римського, де стверджувалось, що другий лист Кирила Олександрійського узгоджується із Нікейським Символом віри. Соборні Отці, що були східними єпископами визнали: "Ось справедливий суд: Цілий собор благодарить Келестина, який засудив єресь і є сторожем віри". Собор восьмим каноном визнав автокефальність Церкви Кіпру.

На IV Халекдонському 451 році Соборі вирішувалось питання про погляди Євтіхія, який виступив проти існування двох осіб в Ісусі Христі. На ньому було близько 600 єпископів із Східної Церкви, три легати від папи та два єпископи із Африки. Було прочитано догматичного листа папи Лева I про дві природи в Христі - Божу та людську. Лист був зустрітий дуже схвально і єпископи вказували, що через Лева промовляв Петро .

V Вселенський собор (ІІ Константинопольський) скликаний у 553 році хотів поєднати монотелітів із католицькою Церквою, однак цього не відбулося. Папа Вігілій участі у Соборі не брав, але його рішення схвалив.

Константинопольські патріархи ставали щораз більш залежними в церковних справах від імператора, котрий видавав накази і щодо Церкви, а патріарх ці накази виконував. Одночасно ослаблювались зв'язки між Константинополем і Апостольським Престолом у Римі. Однак першість папи у справах віри і моралі для усієї Церкви було визнаним. Папа через своїх легатів головував на Соборах. Рішення, що приймались повинні бути підтверджені або відкинуті папою.

Так зробив папа Агатон на (ІІІ Константинопольському) VІ Вселенському Соборі 681 році, коли треба було розв’язати проблему з єрессю монофілітів. Папу Агатона представляли на Соборі три легати. Собор вирішив, що Христос має дві окремі волі, котрі співдіють у моральній гармонії.

Собор VII Вселенському (Нікейський ІІ) був скликаний патріархом Константинопольським Тарасієм із згоди папи. Спільно із делегаціями від Західної Церкви в ньому брало участь 350 єпископів. Патріархи Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський змогли вислати лише по двоє монахів, бо знаходились під мусульманським пануванням. Засуджуючи єресь іконоборства Собор висловився за лист папи Адріян I, в якому він запровадив різницю між віддаванням честі та вияву поваги до ікон та поклонінням іконам. Собор засудив симонію і засвідчив, що вибір єпископів і призначення їх світською владою є недійсним. Папа Андріан І затвердив рішення Собору.

Право скликати Собори належали папам, а якщо їх скликали імператори та забезпечували матеріальну сторону цих з'їздів, то робили це обов’язково зі згоди папи.

Собори не були надто необхідними, щоб папа не міг без них приймати остаточних рішень супроти єресей, чи щоб папське визначення не могло замінити Соборних постанов. Вселенський Собор без папи є неможливим і це підтверджується тим фактом, що з часу свого розриву з Римом, Східні церкви ніколи не змогли скликати свій "всеправославний" собор. У православній Церкві скликати такий собор технічно неможливо, бо невідомо хто, кого, для чого, коли і де має право скликати такий з'їзд .

Отже, із відносин папи і Вселенських Соборів випливає, що :

- Папа може затверджувати і надавати вселенське значення усім постановам Собора, або тільки деяким з них. Так, після, Вселенського Собору Папа Св. Лев схвалив більшість постанов та відкинув згадуваний уже 28 - й канон ;

- в період між смертю одного папи та вибранням іншого, Собор не може видавати вселенських загальнообов'язкових догматичних визначень;

- Папа не зв'язаний рішенням соборної "більшості" і може схвалити пропозиції "меншості", якщо вони йдуть на користь Церкві ;

- Папа може надавати статус Вселенських навіть таким соборам, котрі є фактично тільки з'їздами частини архипастирів Церкви;

- Папа не може надавати мирянам право приймати таку участь у соборі, від якої постанови вселенського єпископату піддались би суттєвим змінам. Однак папа може запрошувати мирян на наради з церковних питаннь.

Звичайно, думка про те, що раз папа може вирішувати усі питання без згоди Вселенського Собору, то такі Собори взагалі не потрібні є хибною. Собори також приносять велику користь, хоча б тим, що в одному місці збирається багато представників Церкви з різних куточків світу, і в дискусіях істина виступає яскравіше та більше шансів є почути справді, потрібну пропозицію. І папа, як видимий голова Церкви, і Вселенські Собори також є вкрай необхідними , якщо вони і їхнє вчення йде на користь і Славу Божу .

Уже в перші століття християнства, папи що, особливо відрізнялися високою моральністю були впевнені, що їх суд - це суд самого Христа і що всі повинні слухатись їх, рішень і що характерне, цих рішень таки слухались. Коли Папа засудив єресь Константинопольського патріарха Несторія, а Несторій продовжував уперто стояти на своєму, то для усунення смути скликано Єфеський собор, який виконав наказ папи: "Ми змушені були на основі канонів і послання святішого Отця і служителя нашого Келестина, єпископа Римського внести проти Несторія, слідуючи визначення..." Ті папи перших століть, котрі виявляли найбільшу твердість та мужність у відстоюванні вчення про верховенство Римського єпископа були зараховані до святих і до цього часу шануються як святі навіть у східних автокефальних Церквах.

На думку Св. Отців раннього християнства, згода Апостольського Римського престолу є необхідною для вирішення важливих питань, що стосуються усієї церкви. Коли Римський єпископ затвердив догматичне визначення двох соборів супроти пелагіанської єресі, то Св. Августин радістю сповістив про це віруючих : "Звідти (із Риму) уже прийшли папери. Так що справу вже вирішено". Отже, вважалося, що якщо є офіційне розпорядження з Риму, то питання знімається і проблема перестає існувати. Св. Іван Золотоустий говорив, що Римський престол - це наша твердиня, наша стіна, наша радість і основа нашого задоволення".

Найчастіше грецькі єпископи звертались до папи, коли вірі загрожувала небезпека з боку єретиків. Коли єресь Македонія спустошувала Східні церкви, Св. Василій Великий писав папі, що тільки його втручання може запобігти небезпеці з боку єретиків та просив прислати легатів.

Отже, вирішення догматичних питань залишалося за Апостольським престолом, як за вищою інстанцією. Це визнавали більшість східних єпископів та Отців Церкви. Це не підлягало сумніву навіть для тих, хто ніс єресь у церкву, тому багато з них після втручання Римського Архієрея навернулося та змінювало свою думку.

Опис даної теми був би неповним, якщо б не висвітлити події, що сталася в середині XI століття - Великого Церковного розколу. Як вважає православний професор Марк Поснов, Константинопольсь кий патріарх, як духовний сановник зобов'язаний своїм піднесенням тільки тому, що знаходився у столичному місті. Він не мав апостольського походження, але вважав за можливе підкорити своїй владі кафедри апостольського походження - Олександрійську та Антіохійську. Константинопольські патріархи визнавали Римського папу єдиним владикою Західної Церкви, але хотіли щоб Рим визнав Константинополь єдиним центром на Сході .

Папи тримались незалежно від Візантійських імператорів. Папи відкрито протестували проти імператорських едиктів у справах Церкви, через це папи змушені були розірвати відносини з Візантійськими імператорами і шукати розуміння у франкських королів. В день Різдва Христового 800 року Папа Лев III коронував у якості Римського імператора Карла Великого. Взаємовідносини між Римом та Візантією у ІХ -Х ст. набули досить напруженого характеру. Однак слід зазначити, що чвари відбувались в значній мірі між особистостями. З приходом на апостольську кафедру Лева (1048 - 1054) паство досягло великого церковного, морального,суспільного та політичного значення. Сильним опонентом Лева був Михайло Керуларій (1043 - 1058 ) - Константинопольський патріарх. Це були сильні та горді особистості, котрі ні, в якій мірі не хотіли полишати своїх прав, отже, сутичка двох сильних характерів стала справою часу. В 1054 році в Константинополь до імператора прибули папські легати. На прийомі у імператора був також присутній патріарх, якому здалося, що легати віднеслись до нього не з належною шаною. Тому згодом на Соборі він вказав легатам місце позаду грецьких архиєреїв, що у свою чергу видалось принизливим для папських посланців, про що вони заявили і патріарх припинив з ними відносини.

В Константинополі посли дізнались про смерть Папи Лева ІХ, однак продовжували виконувати свою місію. 15 липня 1054 року легати передали патріарху буллу екс комунікації щодо нього, в якій Михайла Керулларія піддано анафемі, а вже 20 липня патріарх у свою чергу піддав анафемі усіх, хто буллу виготовляв та проголошував.

Історія допускає парадокси. Прикладом є розділ церков. Здавалося б яке принципове значення для усієї християнської церкви могла мати подія , що сталася 16 - 25 липня 1054 року між римськими легатами уже померлого (19 квітня ) Папи Лева ІХ , заміни якому ще не було, та між тільки Константинопольським патріархом при відсутності інших Східних владик. На думку деяких істориків - теологів розподіл став наслідком сутички двох гордих особистостей -легата кардинала Гумберта і патріарха Керулларія. Як зазначає професор М. Поснов, що працював у православних Київський та Софіївській Духовних Академіях, винуватцем у розколі є Константинопольський патріарх, бо Римському Папі без сумніву належав канонічний авторитет у Церкві. Звільнення від його авторитету і було одним з головних завдань Константинопольського патріарха.

Необхідно зауважити, що папи не були усі однакового духовного рівня, між ними були великі святі, чудотворці та мученики, були мало достойні люди, які добивалися престолу внаслідок політичних та інших інтриг. Були також і зовсім негідні, поведінка яких була аморальною, дії злочинні, які не мали нічого спільного з християнством. Це явище було поширене у середні віки. Папи, які по загальному визнанню були найбільш праведними, справедливими та вірні Христові - з великою безстрашністю та постійністю захищали саму ідею папства і проявили на ділі вселенську пастирську владу. З іншого боку, папи менш високого духовного життя, менш віддані Христові мало турбувались про вселенське благо Церкви, тільки вимагали від єпископів послуху, прагнули більше політичної гегемонії та вмішувалась у дрібні інтриги і суперечки королів та князів.

Як відомо, папу не призначають, а вибирають. 13 квітня 1059 року Микола II, щоб забезпечити вибір папи від порушень з боку римської аристократії та виключити вплив мирян на наслідки виборів на Лютеранському Синоді в присутності 111 єпископів проголосив декрет про те, що папу мають обирати тільки кардинали. Спочатку була традиція обирати папу з римського духовенства, але якщо не було гідного кандидата з цього середовища, то обирали з інших єпархій. Даний декрет в основному дійсний і зараз. Папу обирають на конклаві, що з лат. означає " замкнута кімната". Це збори кардиналів, що скликаються після смерті папи Римського для обрання нового видимого голови Церкви. Для уникнення тиску на кардиналів, чи їх змови, учасників конклаву поміщають кожного в окремих кімнатах і позбавляють їх жодного комунікацій аж до виборів. Коли Господь допускає обрання негідних пап, то це, мабуть, Він робить з певною метою, щоб навчити вірних цінувати, поважати та любити достойних. Ісус допустив ганебне падіння ап. Петра, поки тричі зрікся Спасителя. Христос мав намір зробити Петра начальником над всесвітом і допустив слабість духу, щоб Петро, згадуючи про власні падіння, був милостивим потім до інших.

Деякі противники папізму вважають, що католики ставлять папу на місце Христа, єдиного вищого та безумовного правителя усієї Церкви. Але влада папи не може поширюватись на небесну частину Церкви Христової та й у земній її частині той чи інший папа править тільки незначний термін - 5 , 10 чи 20 років, що в історичному процесі є миттю. Ісус Христос - Голова Церкви у всіх відношеннях, а папа є сторожем тих духовних цінностей, які заповів Спаситель. Один час Апостол Петро правив Антіохійською Церквою, тому деякі скептики зауважують, що Антіохійський патріарх також має право вважати себе видими головою Церкви. Однак, в Антіохії Петро правив короткий час , а остаточно облаштувався і закінчив своє апостольське служіння він саме у Римі. І так, як двох центральних апостольських кафедр бути не може, то перевага повинна бути надана Риму. Католицька Церква не є національною церквою, бо вона призначена для усіх народів світу, її вчення призначене для усіх людей.

У католицькій Церкві існує єдність навчання, коли це стосується правд віри та моралі; існує свобода у питаннях, де є непевність через неможливість визначення. Засада католицької Церкви, як для релігійної установи, досить демократична: "Єдність в обов'язкових речах, свобода в сумнівних, любов до всіх". Католицька Церква вчить, що Бог дав своїй Церкві привілей непомильності у справах віри і моралі. Христос наказав Апостолам та їх наслідникам проповідувати його науку всім людям. А люди мусять бути впевнені, що їх наставники належно викладають цю науку. Тому необхідно було, щоб Христос дав Своїй Церкві дар непомильності. Право навчати, що було дане Апостолам та їх спадкоємцям несе за собою такий Дар. Отже, вчення Церкви у справах віри та моралі є непомильним. Непомильними є папа та колегія єпископів, а не поодинокий єпископ, бо один єпископ може помилятись, як, наприклад, Царгородський єпископ, який заперечував, що Марія є Матір'ю Божою. Непомильність єпископів усіх разом зовсім не означає, що вони обов'язково мають бути зібрані в одному місці. Єпископи можуть бути б розсіяні по світі , однак вони об'єднані в єдине Тіло Христове і зберігають вузли спільноти між собою та з наслідником Петра. Інколи слово "непомильність " свідомо чи несвідомо плутають з безгрішністю. Але, оскільки усі люди є грішними, то таке твердження є абсурдним і провокаційним. Непомильність не полягає в проголошенні нових об'явлень, які Христос та Апостоли не передавали , але в розвитку та окресленні вже вбавлених Божих правд, які передані Церкві. Обіцяючи непомильність, Апостоли, Христос обіцяв це також їхнім наступникам, бо казав цю буде з ними аж до кінця світу [Мт.28.26]. Конституція про Церкву II Ватиканського Собору зазначає, що обіцяна Церкві непомильність знаходиться і притаманна також колегії єпископів, коли вона виконує Найвищий Учительський Уряд разом із наслідником Св. Петра. Отже, коли папа, або усі єпископи зібрані з ним приймають якесь рішення, то вони виголошують його непомильно. Христос передав цей дар церковній владі, а не світським володарям. Це значить, що жоден світський правитель - чи то президент, чи король не мають права брати на себе функції керівництва Церкви. Католицький догмат про непомильність Римських Архієреїв у справах віри та моралі є однією з головних перешкод до поєднання християнських церков. Православні, визнаючи непомильність Церкви, вважають, що непомильними можуть бути Церква і Вселенський Собори. Протестанти не визнають непомильності взагалі. Католики стверджують, що папа, як людина може помилятися, але коли він проголошує щось з катедри, він непомильно окреслює науки віри і його навчання не може бути зреформовано, або скасовано. Виходячи з цього те, що навчає, до чого закликає і що стверджує папа є обов'язковим до виконання і не може бути предметом сумніву для жодного католика. Те, що виголошує папа має сприйматись навіть на віру, виходячи хоча б з того, що це догма -"вчення , що вважається істинним за будь-яких умов , яке приймається без доказів" (Див. Словник іншомовних слів. -К., 1974. -С. 223).

Вчення про першість Св. Петра закріплено I Ватиканським Собором 1870 року як догма віри, де зазначено, що Христос дав Св. Петрові примат влади та юрисдикцію над цілою Церквою та Апостолами .

I Ватиканський Собор 1869 - 1870 рр. постановив: "Ми окреслюємо, що Римський Архієрей, коли промовляє з катедри, тобто коли виконує свій уряд як пастир і Учитель усіх християн і силою найвищою апостольського авторитету окреслює якусь науку про віру чи мораль, що зобов'язує цілу Церкву, то він завдяки Божій помочі має ту непомильність, якою Божественний Спаситель хотів обдарувати Свою Церкву " [6].

Як зазначалось, непомильність не є безгрішність, бо як людина, папа-грішний. Суворо кажучи, непомильність не походить навіть від самого папи. Непомильність означає, що Святий Дух не дозволить помилитися папі в справах віри та моралі. Як зазначає “Догматичне богослов'я” для того, щоб папа, промовляв непомильно, потрібні такі складники :

- повинна визначатись правда віри чи моралі;

- дана правда повинна окреслюватись остаточно;

- це окреслення повинно відноситись до цілої Церкви й зобов'язувати усіх до виконання;

- папа має окреслювати якусь правду віри чи моралі не як приватний богослов не як єпископ Риму, але як Пастир і Учитель Вселенської Церкви.

Коли папа проголошує таку науку, це вважається догмою віри. Однак це не означає, що папа може щохвилини проголошувати нові догми. Він не може нічого проголосити Правдою віри, коли для цього немає підстав у Святому Письмі. Те, що проголошує папа не є виявом його приватної думки. Він промовляє як голова Єпископської колегії і всієї Церкви. Папа не проголошує якусь догму раптово, ні з ким, не порадившись. Питання, що постало, детально вивчається спеціальною комісією з духовних та світських спеціалістів. Після вивчення комісія дає свої рекомендації й, керуючись цими дослідженнями, папа проголошує якусь науку. Католицизм учить, що папа є непомильним, коли засуджує твердження, що суперечать вірі та моралі, коли заявляє, що якісь дії є єретичними, або наближаються до єресі . Папа, маючи найвищу владу в Церкві, не є монархом у вузькому значенні цього слова . Монархом може призначити чи звільнити людей з посад на власний розсуд . Однак, у Церкві єпископи одержують владу не від папи, а від Христа і влада папи багато в чому обмежена. Він не може усувати єпископів і призначати на їх, місце своїх урядовців, бо єпископат є Божою установою, а єпископи не є чиновниками папи, а є керівниками Церкви. Представляючи Церкву у різних кінцях світу, єпископи представляють насамперед Христа. Однак, папа міг би зосередити усю владу у своїх руках і влада єпископів стала б умовною, бо у світі немає якоїсь вищої інстанції, до якої єпископ міг би апелювати чи звернутись зі скаргою на папу. Тільки Боже Проведення і Святий Дух є запорукою того, що таке зосередження влади на шкоду єпископам ніколи в Христовій Церкві не станеться. Однак, папа може скасувати закони видані єпископами і звільнити від них, бо Він найвищий видимий голова Церкви. Папа може приймати апеляції від єпископських судів і видавати остаточні розпорядження про них. Як свідчить історія Церкви різні єпископи Сходу такі як Василій Великий, Царгородський Патріарх Ігнатій завжди зверталися до папи, коли їх безпідставно засуджувати, цим самим визнавати беззаперечний авторитет Римського Архієрея .

Папа одержує загальну владу над Церквою відразу після обрання і його влада закінчується тоді він помирає, або зрікається уряду. В історії є приклад, коли папа Св. Клемент [1296], будучи, п’ять місяців папою, добровільно зрікся .

Вселенський Собор - це зібрання в певному місці єпископів, що представляють усю церкву з метою урочистого вирішення важливих питань віри та моралі, церковного благоустрою. Як зібрання єпископату усієї церкви, вселенські собори мають велику вагу, і їх, догматичні постанови належним чином затвердженні Апостольським престол є непомильні, однак ці собори не можна вважати постійним елементом церковної будови, бо вони не були встановлені Спасителем як необхідний орган віровчення.

Отже, Христос бажав, щоб примат був постійним і щоб він був переданий Петровим наступникам. Це закріплено I Ватиканським Собором як догма віри: "Якщо б хтось заперечував, що з установи Христа і Божого права, Святий Петро має мати постійних наслідників або, що римський Архієрей не є наслідником блаженного Петра в приматі, то нехай він буде виклятий" [36 ].