§4. Тайна каяття (сповіді)

Надзвичайно вагоме значення для самовиховання підростаючого покоління має Тайна покаяння (Сповіді).

Історія Тайни покаяння. Історія покути дуже давня. Про каяття за недобрі вчинки зустрічаємо згадки в багатьох літературних пам’ятках народів Сходу, в тому числі й у Старому Завіті. За Біблією, Бог часто карав грішників за недобрі вчинки. Коли, за підрахунками єврейських книжників, наступила месіанська ера, багато євреїв, а серед них був й Іван Хреститель, закликали до посту, каяття в гріхах в очікуванні Месії (Єв. Луки 3:1-20). Про це згадує Новий Завіт, цей факт підтверджують знахідки документів общини есеїв у печерах Кумрану в 1947-1952 роках (на території Палестини) [225. С.VІІ].

Євангелія передають нам, що Покаяння, як Тайну, установив сам Ісус Христос. У Євангелії від Луки згадується, як Ісус Христос оздоровив розслабленого й сказав йому: ”Чоловіче, прощаються тобі гріхи твої!” (Лук. 5:17-20). На Гологофі розіп’ятий між двома розбійниками Ісус розмовляє з ними. Один насміхається з Христа, а інший говорить: ”Чи не боїшся ти Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, цей же не зробив нічого злого”. І додав до Ісуса: ”Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє!” І промовив до нього Ісус: “Поправді кажу тобі: ти сьогодні будеш зо Мною в раю!” (Лук.23:40-43). Після воскресіння Ісус з’являється учням, звертаючись до них словами:” Мир вам! Як Мене послав Отець, так Я посилаю вас!” Сказавши це, Він дихнув, і говорить до них: ”Прийміть духа Святого! Кому гріхи простите, - простяться їм, а кому затримаєте, - то затримаються!” (Ів.20:21-23). Таким чином, Євангелія чітко наголошують, як була встановлена Тайна покаяння. Вона пройшла довгий й тривалий процес свого існування. З нею було пов’язано багато зловживань та перекручень (до сьогоднішнього дня ми пам’ятаємо з історії про зловживання з індульгенціями чи бачимо як окремі священики не сповідають людину, поки вона не поклала гроші - хай навіть для храму). Після Pеформації частина християн, які перейшли до протестантизму, відмінили Тайну каяття. У протестантів (та й то не у всіх) вона існує лише як обряд, коли людина при всій громаді кається у своїх гріхах.

У католиків та православних Тайна покаяння збереглася так, як за святими переказами, вона уділялась Апостолами. Тайна каяття передбачає велику підготовчу роботу совісті тої людини, яка кається. Тайна Покаяння вимагає, щоб кожен каянник, зробив спочатку іспит совісті. Для того, щоб зробити іспит совісті (1-а умова доброї сповіді), спочатку потрібно пригадати всі свої гріхи.

Гріх - це добровільний і свідомий переступ людиною Божої волі. Таке визначення гріха дають підручники з катехизму. Бог залишив за людиною право вільного вибору. Людина може вчинити добро чи зло. Все зло, яке людина чинить проти інших людей, є одночасно злом проти Бога. Це зло і називається гріхом. Гріх може бути здійснений думкою, вчинком, необережністю, навіть байдужістю.

При вчиненні дуже важливу роль має намір. Адже гріх у думці - також гріх. Цікавим є той факт, що за християнськими канонами, погана думка - теж гріх. Припускають, опираючись на роботи деяких сучасних учених, що думка має певну енергію, яка передається на відстані, а тому може нашкодити іншій людині. Доктор медицини, священик, а пізніше єпископ (Лука) В. Ф. Войно-Ясенецький зібрав оригінальні наукові підтвердження цьому припущенню. У серії своїх статей, опублікованих у журналі “Философские науки” за 1994, 1997 роки під назвою “О духе, душе и теле”, він приводить приклади передачі думки на відстані. Ось один із них: “Мадам Сєвєрі о 7 годині зривається з постелі, раптово пробудившись від сильного удару по обличчю. Вона відчуває, що в неї розсічена верхня губа, і прикладає до губи хусточку, щоб зупинити кров. Яке ж було її здивування, коли на хустинці крові не було. В цей самий час її чоловік, який рано-вранці поїхав на прогулянку до озера, був захоплений сильним поривом вітру. Руль вирвався у нього з рук і розсік йому верхню губу. Він втратив багато крові” [Философские науки”. - 1997. - №2. - С.114]. Багато прикладів передачі думки на відстані подають Євангелія. Важко сказати, чим керувалися духовні особи, забороняючи гріх у думці. Проте багаточисленні приклади підтвержують, що думка може передаватися на відстані - як добра, так і погана. Очевидно, з цих же причин Декалог забороняє прокльони, як один із тяжких гріхів.

Розкриваючи зміст поняття про гріх, Церква звертає увагу не тільки на дії людини, але й на її бездіяльність.

Про гріхи, здійснені вчинком, тобто вбивство, насильство, крадіжка тощо, більшість людей знає й розуміє правильно. Декалог чітко фіксує всі гріхи, які людина чинить діями чи думкою, чи навіть байдужістю або бездіяльністю на державній чи іншій роботі.

Таким чином, гріх - поняття набагато ширше, ніж прийнято розуміти в нашому суспільстві. І коли ставити питання про гріх, то обов’язково варто розкривати його зміст. Звідси випливає, що кожна людина-християнин, готуючись до Сповіді, повинна уважно проаналізувати Декалог, шість церковних заповідей, головні гріхи, чужі гріхи, гріхи, що кличуть про помсту з неба (важкі), гріхи проти Святого Духа. Святе письмо наголошуе, що гріхи проти Святого Духа не прощаються. Про це Ісус Христос говорить так: “Усякий гріх, усяка хула проститься людям; але хула на Духа - не проститься” (Мат.12:31-32).

Ознайомлення підростаючого покоління з усіма видами гріхів, які визначає Церква, показує велику потребу в цьому всього сучасного суспільства. Для прикладу назвемо тільки важкі гріхи, котрі визначаються Церквою тяжкими, наскільки важкими, шо вимагають помсти з неба. Це такі гріхи:

1) навмисне людиновбивство;

2) содомський гріх (гріх розпусти- гомосексуалізм, лесбіянство, скотолозтво тощо);

3) покривдження удів, убогих, сиріт;

4) невиплата заробітної плати [207].

Для українського суспільства, яке на рубежі тисячоліть тільки починає виходити з економічної й політичної кризи, це типові гріхи. Не дивно, що студенти, учні часто з’ясовують у лектора, чи не придумані ці гріхи нещодавно. Старі молитовники ХІХ ст. спростовують ці припущення. З цими гріхами людство не може розпрощатися вже протягом кількох тисячоліть.

Зробивши іспит совісті, кожен, хто хоче отримати прощення у свого Творця, повинен постановити виправитися (2-а умова доброї сповіді). Це дуже важливий етап підготовки до Сповіді, оскільки він має елементи самовиховання. Людина сама повинна вирішити, як їй вчинити, щоб виправити скоєне (особливо те, що ще можна виправити).

Третій етап підготовки до сповіді - збудити в душі жаль за гріхи (3-я умова доброї сповіді). Жаль за гріхи теж є різний. Більшість радянської літератури, в якій робляться спроби дослідження психології релігії, наголошувала на тому, що релігійна віра опирається на емоції, тобто на страх перед Богом. Звчиайно, страх тут присутній. Однак Церква розрізняє досконалий і недосконалий жаль, природний та надприродній. А ці види жалю не завжди грунтуються тільки на почуттях чи емоціях.

Недосконалий жаль - це такий вид жалю, при якому людина чи дитина розуміє: вона вчинила недобре (збрехала, образила когось тощо), але не усвідомлює наслідків свого вчинку.

Природній жаль змушує людину усвідомити, що вона образила когось із батьків, зробила комусь неприємності. Людина очікує неслави, насмішок, громадського осуду чи гніву батьків.

При надприродному жалю людина усвідомлює, що вона може бути покарана Богом за свої негідні вчинки- гріхи. Страх змушує людину задуматись над своєю поведінкою.

Досконалий жаль - це такий вид жалю за свої негідні вчинки й дії, при якому людина розуміє, що такою поведінкою образила не тільки ближнього свого, але й образила Бога. Це найбільш важливий вид жалю.

Релігійна філософія відзначає, якщо людина зробила іспит совісті, постановила виправитися, то досконалого жалю достатньо для людини, котра помирає без священика й Сповіді, щоб помиритися з Богом.

Наступним етапом Тайни Покаяння є визнання гріхів каянником на Сповіді перед священиком (4-а умова доброї сповіді). Протестанти не визнають цього етапу Сповіді, бо вважають, що священик така сама людина, як і кожен віруючий. Це і так , і не так. У протестантів пресвітер не отримує Тайну священства. У православних і католиків пресвітер (священик) - навпаки, і це накладає на нього особливу віповідальність. Він здобуває відповідну богословську освіту, особливо з теології моральної, яка розглядає всі види гріхів. Його завдання з’ясувати обставини скоєння гріха, адже може бути такий випадок, коли людина щиро кається в гріхах, визнає себе винною, а при Сповіді з’ясовується, що вона звинувачує себе зовсім у чужих гріхах. Або інший випадок: людина вважає, що вона не вчинила важких гріхів, а під час Сповіді виявляється, що вона причетна до тяжкого гріха. В такому разі священик під час Сповіді мусить з’ясувати всі обставини гріха, щоб не тільки накласти покуту, але й допомогти людині виправитись, вирвати її з того зачарованого грішного кола.

Покуту священик накладає трьох видів: молитва, піст, милостиня. Вид покути буде залежати від характеру гріхів: якщо гріхи легкі - покута легша, якщо гріхи важкі - покута є тривала і всіх трьох видів. Утім, найбільшою покутою для людини є її сумління. Совість людини ніколи не спить. Історія знає багато випадків, коли за вчинений злочин людина каялась через багато років, дарма що не було жодного доказу її причетності до злочину.

Виконання покути – 5-а умова доброї сповіді.

Матерією Тайни Сповіді є наші гріхи, які згадуються під час іспиту совісті, та акт жалю за них.

Формула Тайни покаяння - це слова священика після Сповіді, коли від імені Бога він відпускає людські гріхи: ”Я зільняю тебе від усіх твоїх гріхів в ім’я Отця і Сина І Святого Духа”.

Наслідки Тайни Сповіді:

1) допомагає людині очиститись від гріхів, але не звільняє від відповідальності чи терпіння за них;

2) відновлює зв’язок душі людини з Богом;

3) дає спокій внутрішньому голосу совісті людини.

4) дає кожній людині моральний, психологічний і фізичний захист.

5) дає можливість прийняти Тайну Євхаристії (причастя).

6) відновлює у людини внутрішні життєві процеси.

7) оздоровлює людину від хвороб.

Обов’язки щодо Тайни Сповіді.

1) Віруючий, котрий кається, не повинен втаїти ніякого гріха, хіба, що забув;

2) священик під законом позбавлення свого сану, навіть під загрозою смарті не має права видати комусь зміст Тайни Сповіді.

Багато років мені не вдавалося зрозуміти зміст картини художника-українця І.Ю.Рєпіна “Відмова від Сповіді”. Тільки працюючи над курсом лекцій з історії вселенського православ’я, з’ясувала всю трагедію Російської православної Церкви після того, як цар Петро І самовільно, порушуючи церковні канони, ліквідував патріаршество, а сам себе призначив керівником РПЦ. Всі священики зобов’язані були видавати Тайну Сповіді, якщо в ній містилася інформація про державну зраду чи загрозу імператору. Такий стан справ зберігався до 1917 року, поки не було вибрано патріархом Тихона. Він визнав Радянську владу, щоб подолати рух “обновлєнців”, але спробував морально оздоровити РПЦ. Розгромивши рух “обновленців”, патріарх Тихон подолов розкол в РПЦ, захистивши її від морального розкладу. Такий стан справ існував до того часу, поки після його смерті обов’язки патріарха виконував містоблюститель митрополит Сергій. Тому з 1918 по 1943 рік Московський патріархат існував в СРСР, але лиш де-факто. Після смерті місцеблюстителя патріарха Сергія, за РПЦ взялися органи НКВС. Вони швидко запровадили в життя ідеї “обновлєнців”, котрі руйнували моральні устої Російської православної Церкви та почали вербувати священиків в ряди секретних співробітників (секретних сотрутников – рос.), змушуючи їх видавати Тайну Сповіді. Уже більшість нових православних єпископів після Другої світовї війни не висвячувалася без втручання органів КДБ (якщо це не були їхні співробітники). Особливо це мало місце в Західній Україні. Ця обставина стала однією з причин міжконфесійних конфліктів у 90-х роках ХХ ст., бо багато віруючих хотіли звільнитися від опіки не так православних, як від московських спецслужб.