1.4.Антична філософія. Її особливості.

Антична філософія з самого початку докорінно відрізнялася від міфології тим, що будувала свою картину світу не на чуттєвих уявленнях, а на поняттях, на логіці мислення. Однак ця логіка була відірвана від практично-предметної діяльності людей. Наслідуючи досягнення мислителів Сходу, грецькі філософи створювали уже не антропологічну, а космологічну картину світу. Вони ставили питання: як людина відноситься до світу, чи може вона пізнати світ, хто у співвідношенні “світ-людина” є первинним і визначальним.

Виступаючи як цілісне вчення про світ і про людину, давньогрецька філософія не була єдиною і цілісною. В ній виділяються окремі школи: мілетська, ефеська, іонійська та ін., а також школи за назвою засновників: піфагорейський союз, академія Платона, школа сократиків.

Однією з перших відомих шкіл у стародавній Греції була мілетська школа, яка виникла наприкінці VII ст. до н.е. в місті Мілеті на західному узбережжі Малої Азії. Представники цієї школи (Фалес, Анаксімандр, Анаксімен), які вважаються засновниками європейської філософії, виступали з наївно-матеріалістичних і стихійно-діалектичних позицій, тобто розглядали природу такою, якою вона є, без намагань приписати їй якісь надприродні властивості. Вони виділяли не чотири чи п’ять, а лише одну першооснову світу. Згідно з вченням Фалеса (біля 624-517 рр. до н.е.), основою всього існуючого є вода. Анаксімен (біля 586-525 рр. до н.е.) першопочатком речей і явищ вважав повітря, що має здатність “згущуватись” і “розріджуватись”. Анаксімандр (біля 610-546 рр. до н.е.) початок всього вбачав у “апейроні” (“невизначене”, ”нескінченне”). Апейрон виділяє з себе протилежні сутності: світле й темне, сухе і вологе і т. д.

Подальший розвиток цих положень і здогадок представників мілетської школи знаходимо у вченні Геракліта Ефеського (біля 530-470 рр. до н.е.). Єдиною першоосновою світу він вважав вогонь, з якого все виникає і на який все перетворюється..

Так, біля 532 р. до н.е. у Кротоні виникає впливова релігійно-філософська група “піфагорейський союз”, засновником якого був уродженець о. Самоса Піфагор (біля 571-497 рр. до н.е.). Джерелом і першоосновою світу для Піфагора є не та чи інша природна речовина, а кількісне відношення - число.

Матеріалістичну традицію продовжували представники елейської школи (Ксенофан і Парменід), які відстоювали як єдино правильне положення: “буття є, небуття нема”. Вони вважали, що чуттєве пізнання відображає тільки видимість, а не сутність предметів і явищ, тому тільки розумове пізнання дає істину.

Учень Парменіда - Зенон Елейський висунув п’ять спростувань реальності руху, так звані “апорії” (апорія - трудність, спантеличеність). Одна із апорій (“Ахілл і черепаха”) формулюється так: швидконогий Ахілл ніколи не наздожене черепаху. На вищий щабель розвитку матеріалістичний напрямок в античній філософії був піднесений вченням атомістів: Левкіппа, Демокріта, Епікура, римського поета і філософа Тіта Лукреція Кара. Вперше атомістичну теорію висунув Демокріт, цей, за висловом К. Маркса, “перший енциклопедичний розум серед греків”. Демокріт вважав, що ніщо не виникає з нічого і ніщо не зникає безслідно. Атомістичне вчення Демокріта було розвинуто далі Епікуром та його школою. Він висловив думку, що атоми розрізняються також за вагою і що рухаються вони не тільки прямолінійно, як вважав Демокріт, але і криволінійно.

Услід за Сократом Платон вважав, що пізнання - це процес спомину людиною того “природженого” знання, яке нібито у готовому вигляді існує в її душі.