1.34. Соціально- філософська думка в Україні кінця хіх-хх ст..

Помітне місце в розвитку суспільно-політичної та філософської думки в Україні кінця XIX - початку XX століть внесли М.Туган-Барановський, В.Кубійович, В.Винниченко, М.Грушевський, Є.Слуцький, В.Липинський, М.Донцов, М.Хвильовий та В.Вернадський.

Михайло Туган-Барановський (1865-1919 pp.) один із перших дав аналіз економічних криз, які супроводжують розвиток капіталістичного суспільства. У цьому плані він гідно оцінив все, що було зроблено до нього К.Марксом та Ф.Енгельсом. М.Барановський дійшов висновку, що причини кризи зумовлені трьома особливостями капіталістичного господарювання: 1) господарством антагоністичним; 2) має тенденцію до наближеного розширення виробництва... і 3) ... в цілому є господарством не організованим.

Заслуга Володимира Кубійовича (1900-1985 pp.) полягає в тому, що він, проживаючи в діаспорі, підготував і опублікував 10-томне видання «Енциклопедії українознавства», яка була джерелом правдивої інформації про минуле й сучасне України для українців різних країн. На це в СРСР видати 17-томну Українську радянську енциклопедію.

Володимир Винниченко (1880-1951 pp.). Його увага зосереджена на головній проблемі: як зробити все людство щасливим? При цьому він виходив із двох засад. Перша виводиться з діагнозу вад двох систем: американського капіталізму та «радянського державного капіталізму» чи соціалізму. Головною причиною свого незадоволення цими системами вважає наявність у них смертельної хвороби - дискордизму. Він побоювався, що в результаті можливої атомної війни між СРСР і США може дійти до цілковитого знищення західної цивілізації, тому закликав до повного роззброєння усіх націй світу під наглядом ООН.

Михайло Грушевський (1866-1934 pp.) - був прихильником історико-соціологічного методу, що виник на грунті ідей позитивізму. У своїй історіософській концепції на передній план ставить положення, згідно якому суб'єктом історичного поступу є народ. Тому у своїх творах вчений висвітлює не діяння князів і царів, а суспільно-політичний лад, культуру, етнографію, правові засади, тобто все те, що створює специфічний соціум, який зветься народом. Дійшов до висновку, що кожен із трьох народів, які виникли на території Київської Русі, - українці, білоруси і росіяни - мають свої глибокі відмінності, при наявності, звісно, багатьох спільних рис.

Важливою є думка М.Грушевського про те, що ні в якому разі політико-державний устрій не повинен бути нав'язаний народові насильно.

Певний вклад у розробку суспільно-філософських проблем вніс і В'ячеслав Липинський (1882-1931 pp. У своїх творах багато уваги приділяє проблемі нації, зокрема проблемі культури нації. Цікавою є його думка про те, що політична культура нації тим вища, чим більше має нація нагромадженого досвіду, спостережень у політичному житті і чим більше наука в своїй пам'яті заховала із цих спостережень для потреб політичної творчості.

Липинський відстоював ідею гетьманства в Україні. Він є гарантом української державності. При цьому вчений визнає і таке гетьманство, яке наслідується від батька до сина («удідичине»).

Дмитро Донцов (1883-1973 pp.) багато уваги приділяв у своїй творчості проблемам нації та держави. У філософії Д.Донцов стояв на засадах ідеалістичного волюнтаризму, історичного та практичного ідеалізму, приписуючи керівну роль у житті особі та ірраціоналізму.

Донцов вважається теоретиком українського націоналізму. Він розуміє націоналізм як світогляд, що стимулює всі почини, і встановлює взаємини з усім світом.