1.11.Монадологія г. Лейбніц. Раціоналістична методологія і діалектика г. Лейбніца.

Представником ідеалістичної філософії XVII століття був видатний вчений Г. Лейбніц (1646-1716 рр.). Творець оригінальної системи об’єктивного ідеалізму, Лейбніц вів завзяту боротьбу з матеріалізмом і атеїзмом, намагався примирити філософію з теологією, науку з релігією. Разом з тим для нього, як ідеолога класу буржуазії, характерним є оптимістичний світогляд. Він вважав, що ніщо у світі не проходить без достатньої основи і не суперечить установленій богом гармонії, і що у цьому світі все йде до кращого.

Характрним для нього є оптимістичний світогляд. Він вважав, що ніщо у світі не проходить без достатньої основи і не суперечить установленій Богом гармонії.

Він досліджував і конкретно-наукові проблеми, розробляв методи диференціального та інтегрального числення. Значний вклад вніс в розробку формальної логіки. Доповнив логіку Арістотеля ще одним законом – законом достатньої підстави.

Філософська система Лейбніца - об’єктивний метафізичний ідеалізм - складається по суті із двох розділів: теорії монад як духовних субстанцій Всесвіту і теорії пізнання. У своїй основній праці “Монадологія” (1714), а також у ряді інших творів Лейбніц стверджував, що Всесвіт складається із нескінченної множини створених богом ідеальних субстанційних одиниць - монад. Монади, на думку Лейбніца, не мають фігур, неподільні, не складаються із частин, не можуть природним шляхом ні виникати, ні зникати. Але разом з тим вони неперервно і самовільно змінюються, Через те, що монади знаходяться у неперервному саморозвитку, то у них постійно дещо змінюється, а дещо зберігається. Тому, твердив Лейбніц, для монад завжди є характерною множинність станів. У монаді Лейбніц вбачав мікрокосм (нескінченно малий світ), який представляє собою центр різноманітних сприйнять макрокосма (нескінченно великого світу).

Монадологія Лейбніца – метафізичний ідеалізм. Тим не менше, історична цінність монадології визначається наявністю у ній значних елементів діалектики: ідея про саморух монад, про нерозривний зв’язок мікрокосму з макрокосмом. У теорії пізнання він був раціоналістом.

У теорії пізнання Лейбніц був раціоналістом. Його раціоналізм органічно повязаний з його визначенням природженості істини розуму. Він вважав, що загальні принципи, які добуваються людиною із надр розуму, містяться в розумі із самого початку у вигляді певних нахилів і здібностей. Він вважав, що природніми є загальні принципи, а не часткові мислі (які є здобутими в процесі пізнання).

1.12.Розвиток сенсуалістичної філософії: дж. Локк, дж. Берклі, д. Юм.

Представником англійського матеріалізму був також Джон Локк (1632-1704 рр.). У своєму творі “Досвід про людський розум” Локк виклав детальне, в основному матеріалістичне обгрунтування походження людських знань з відчуттів.

Критикуючи поширену на той час ідеалістичну теорію Декарта про природжені ідеї, Локк доводив, що джерелом знань людини, всіх її ідей є чуттєвий досвід. Люди, учив Локк, народжуються з однаковими здібностями щодо духовного розвитку. Всі знання, уявлення та поняття мають досвідний характер. Локк вважав, що відчуття і розум новонародженого, його свідомість подібні до чистого аркушу паперу. Процес пізнання починається, за Локком, із дії предметів на органи чуття людини. Відчуття, говорив Локк, дають прості ідеї, мислення ж систематизує і комбінує їх, створюючи більш-менш цілісну картину стосовно предметів і явищ матеріального світу. Отже, Локк доводив, що ідеї і поняття людини мають своїм джерелом зовнішній світ. Локк вчив, що матеріальним тілам притаманні тільки чисто кількісні характеристики. Щож стосується таких речей як колір, смак, запах, звук, то Локк характеризував їх як вторинні. Вони невластиві самим тілам.

Відомими англійськими філософами-ідеалістами XVIII ст. були Ж. Берклі та Д.Юм. Єпископ Берклі (1685-1753 рр.) в своїй головній праці "Трактат про початок людського знання" (1710р.) відкрито виступив проти матеріалізму. Він ставив перед собою завдання заперечити матеріалізм і шляхом філософських доведень зміцнити позиції релігії. Філософія Берклі є типовим суб'єктивним ідеалізмом. Дж.Берклі стверджував, що "існувати - значить бути сприйманим". Речі, з його погляду, є тільки комбінацією відчуттів.

Як і філософи-матеріалісти, Берклі джерелом знань людини вважав відчуття. Але він заперечував їх об'єктивний зміст, не розглядав їх як суб'єктивний образ об'єктивних речей. Процесс пізнання, з його погляду, починався із відчуттів і ними завершувався.

Філософія Берклі - це вчення, що приводить до соліпсизму, тобто до визнання того, що об'єктивна дійсність є продуктом свідомості індивіда. Щоб уникнути цього, Берклі твердить, що суб'єкт існує у світі не один. Річ, яку перестав сприймати один суб'єкт, може бути сприйнята іншим суб'єктом. Навіть, якби всі суб'єкти зникли, речі не перетворились би у ніщо. Вони продовжували б існувати як сума ідей у розумові бога. Бог - це такий суб'єкт, який не може зникнути. Тому не може зникнути і весь створений ним світ речей. Саме бог "вкладає" у свідомість окремих індивідів зміст їх відчуттів, що виникають при спогляданні окремих речей.

Іншим відомим представником англійського суб'єктивного реалізму був Д. Юм (1711-1776 рр.). Основним його твором є –“Дослідження про людське пізнання". Юм є агностиком, він заперечує можливість пізнання людиною об'єктивного матеріального світу. Весь зміст знань людини, на його думку, вичерпується двома рядами уявлень, які різняться між собою за інтенсивністю і образністю. До першого ряду уявлень належать

безпосредні уявлення, з якими людина зустрічається, коли вона чує, бачить, любить, ненавидить і т.п. Другий ряд уявлень складають ідеї. Це - опосередковані, менш наочні уявлення, вони є відображенням першого ряду уявлень. Людина має справу з ідеями тоді, коли розмірковує про уявлення.

Можливість людського розуму і науки Юм зводив тільк до опису сприймань людини як єдино існуючих об'єктів. Юм вважав, що пізнання глибоких закономірних зв'язків і відношень тобто сутності речей і явищ неможливе.