Розділ V. Зовнішня політика країни в історичному аспекті і сучасні геополітичні орієнтації Грузії.

Республіка Грузія — член багатьох міжнародних організацій, у тому числі 00Н (з 1992 р.). Чорноморського економічного співробітництва, Північно­атлантичної ради зі співробітництва. Міжнародного валютного фонду. Ради Європи (1999 р.), ВТО (1999 р.). 22 жовтня 1993 р. було ухвалено рішення про вступ Грузії до складу СНД. Упродовж 1990-х рр. Грузія підписала договори про дружбу і співробітництво з Азербайджаном, Вірменією, Іраном, Туреччиною та Україною (грузино-український договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу підписано 13 квітня 1994 р.), особливі відносини встановлено з Німеччиною та США. Республіка Грузія своїми стратегічними партнерами вважає Азербайджан, Вірменію, Іран, Туреччину та Україну [22,74-77].

На зовнішньополітичній арені Грузія доби президента Е. Шеварднадзе (1995-2003 рр.) намагалася утримати баланс між США та Росією. Однак у відносинах з Росією наростала напруженість через війну в Чечні і ситуацію в Абхазії. Попри те, що основним джерелом нестабільності в Грузії є військові бази Росії, розташовані в Батумі, Ахалкалакі та Гудауті (там розмішений російський контингент Колективних сил СНД з підтримки миру в зоні грузино-абхазького конфлікту), російська влада від початку 2000 рр. звинувачувала грузинське керівництво в тому, що воно прикриває чеченських „сепаратистів" і загрожувала нанести удар по „базах терористів" в Панкіській ущелині Грузії. У відповідь на це Е. Шеварднадзе звернувся до США з проханням розширити надання військової та економічної допомоги, підписав угоду про стратегічне партнерство з НАТО і оголосив про бажання Грузії стати членом НАТО і ЄС (Угода про партнерство і співробітництво Грузії і ЄС, підписана 22 квітня 1996 р., введена в дію 1 липня 1999 р.). Також він дав дозвіл на проходження стратегічно важливого для США і Заходу газопроводу Баку-Джейхан грузинською територією. У 2002 р. США направили сотні своїх військовослужбовців для надання допомоги грузинській армії в „антитерористичних операціях" у Панкісі.

Зовнішньополітичний курс президента М. Саакашвілі змін, по суті, не зазнав, оскільки головна стратегічна мета Грузії — інтеграція до європейської та євроатлантичної спільноти - залишається пріоритетною. Найважливішим партнером Грузії на терені СНД М. Саакашвілі проголосив Україну. Взаємини між Україною та Грузією грунтуються на Договорі про дружбу, співробітництво та взаємну допомогу (квітень 1994 р.), який російські політики розцінювали як один із серйозних кроків до встановлення горизонтальних зв'язків між пострадянськими країнами. Грузія має першочергове значення в реалізації геостратегічних інтересів України, пов'язаних із зміцненням безпеки в Чорноморському регіоні. У той же час Грузія найбільшою мірою зазнає тиску з боку Росії, інструментами якого є неурегульований конфлікт в Абхазії, російська військова присутність.

Щодо взаємин з Росією, то вони давно вже не відзначаються взаємною довірою. Як наслідок, Грузія — єдина країна СНД, з якою Росія не підписала двостороннього „великого" договору і щодо громадян якої офіційна Москва 5 грудня 2000 р. ввела візовий режим, мотивуючи це рішення небезпекою проникнення з грузинської території чеченських терористів. Не поліпшилися грузинсько-російські відносини і після приходу до влади М. Саакашвілі та підписання високопоставленими представниками двох країн 30 травня 2005 р. заяви про початок виведення російських військових баз з Грузії. Погодившись на виведення своїх баз у Батумі і Ахалкалакі у трирічний термін, Росія, тим не менше, застерігає Грузію, що вивід її військових створює небезпеку ескалації етнічних конфліктів у Грузії, яка, наприклад, мала місце в 2005 р. у Самцхе-Джавахеті після виведення 62-ї російської військової бази з Ахалкалакі (як відомо, спільними зусиллями грузинської і вірменської сторін ескалацію напруженості було зупинено). Нагадування офіційним Кремлем цього епізоду свідчить скоріше про побоювання Росії втратити контроль над Грузією зокрема і наддержавами Закавказзя в цілому, оскільки постачання свого єдиного боєздатного об'єкту на Південному Кавказі - 102-ї бази, дислокованої у вірменському місті Гюмрі, здійснюється росіянами через грузинську територію. Виведення російських військових баз із Грузії також може, на думку російської сторони, порушити єдину систему протиповітряної оборони (ППО) на південному напрямку, оскільки дислоковані в регіоні пункти управління російської системи ППО ще з радянських часів розташовані на території Грузії.

Отже, Тбілісі та Москва підписали угоду про виведення при належних Росії військових баз із території Грузії до 2009 р., що так і не було виконано повністю. Відповідно до досягнутих домовленостей до кінця 2007 р. було закрито базу в Ахалкалакі (регіон Самцхе-Джавахеті), а до кінця 2008 р. - російський об'єкт у Батумі (Аджарія). До цього ж терміну було виведено і штаб групи російських військ у Закавказзі, розташований у Тбілісі. До 2009 р. Грузію мають залишити три тисячі російських солдатів і офіцерів. Представники грузинської сторони вже назвали цей документ „новим етапом у відносинах Москви та Тбілісі" і зазначили, що „Грузія чекала цього дня більш як двісті років". Але експерти не поділяють цієї оцінки. Вони вважають: після виведення баз російська військова присутність у Грузії не тільки не скоротилася, а й набула більш легітимного характеру.

Угоду „Про терміни та правила тимчасового функціонування в Грузії Групи російських військ у Закавказзі, російських військових баз у Батумі й Ахалкалакі" було підписано представниками міністерств оборони Росії та Грузії 31 березня 2005 р. в Сочі. Нагадаємо, що Грузія як намагалася, так і домагається сьогодні виведення російських баз зі своєї території .Ще у 1999 р. на стамбульському саміті ОБСЄ за договором про звичайні збройні сили в Європі Росія взяла на себе зобов'язання до 1 липня 2001 р. розформувати і вивести з території Грузії свої військові бази з Вазіані та Гудаути й узгодити з Грузією терміни й умови функціонування військових баз в Ахалкалакі та Батумі. Однак зобов'язання щодо закриття бази в Гудауті було виконане Росією лише частково (за даними Міністерства оборони Грузії, 300 російських військових продовжують перебувати там донині), а переговори з питань функціонування і виведення двох баз, що залишилися, тривали понад п'ять років. Москва всіма способами намагалася затягти виведення військ і твердила, що зробити це в терміни, на яких наполягав Тбілісі, просто неможливо. Тому підписання Сочинської угоди було сприйнято в Грузії з оптимізмом.

Президент країни М. Саакашвілі назвав цей документ „історично важливим", оскільки він „уперше розписує конкретний графік виведення техніки й озброєнь, графік виведення і закриття баз". Грузія в процесі переговорів наполягала, щоб обидві бази були закриті до 2008 р., коли в країні пройдуть парламентські та президентські вибори. Однак Росії вдалося продовжити перебування своїх військових на базі в Батумі ще на один рік.

Та все-таки найбільше занепокоєння у військових експертів викликає інша поступка - поряд із документом про терміни виведення баз у Сочі було підписано „Угоду про організацію транзиту російських військових вантажів і персоналу через територію Грузії". Відповідно до нього Росія протягом наступних п'яти років „здійснюватиме через територію Грузії транзит персоналу і військових вантажів" (зброї, військової техніки та боєприпасів) для „забезпечення діяльності російської військової бази № 102 у Гюмрі" (Вірменія). Інакше кажучи, Грузія стає каналом, яким Росія цілком легально поставлятиме зброю і солдатів на територію Вірменії – своєї союзниці з ОДКБ. „Якщо Грузія справді прагне вступити в НАТО, як вона могла дозволити провозити через свою територію зброю такій не зовсім дружній стосовно цієї організації країні, як Росія?", - так прокоментував угоду про транзит відомий грузинський конфліктолог Паата Закареїшвілі. „Не слід забувати, що Вірменія межує з Іраном, який входить у зону інтересів Заходу, Сполучених Штатів. І ще запитання: наскільки все це служитиме зміцненню добросусідських відносин Грузії з Вірменією й Азербайджаном", - додає експерт. Особливо з Азербайджаном, який в умовах невирішеної територіальної суперечки з Вірменією ревно ставиться до зміцнення військової бази на ЇЇ території [23,177-182].

Сочинські документи також передбачають створення на місці бази в Батумі спільного російсько-грузинського антитерористичного центру. Який сенс розташовувати антитерористичний центр у Батумі? Такі центри мають знаходитися там, де с напружена ситуація, а Аджарія в цьому сенсі радше приємний виняток на загальному тлі проблем, якими рясніє Кавказ. „Антитерористичний центр на місці бази в Батумі - однозначно якийсь шпигунський проект. Ця база розташована на кордоні з Туреччиною, і ще з радянських часів використовувалася Москвою для стеження за Туреччиною і Чорним морем. Очевидно, вона хоче продовжувати це робити й надалі. Для нас це неприйнятно, адже Туреччина - член НАТО і наш партнер. Ми прагнемо в НАТО, і присутність чужих військових об'єктів створює нам у цьому проблеми, а також напружену ситуацію з нашими партнерами. Крім того, не таємниця, що саме через російські військові бази завжди просочувалася зброя. Ми не знаємо, куди і як іде ця зброя, яка дуже часто стає дестабілізуючим чинником на Південному Кавказі", — наголошує П.Закареїшвілі. Ще гостріше з цього приводу висловився лідер грузинської партії „Народний фронт" Нодар Натадзе, який в інтерв'ю грузинській газеті „Ахалі Таоба" заявив: „Влада Грузії бреше, коли каже, що виводить бази... Насправді бази не ідуть геть. Антитерористичні центри нічим не кращі за військові бази".

І в цьому з ним важко не погодитися. Адже якщо дотепер російські бази існували в Грузії під загрозою закриття, то сьогодні військова присутність Росії в цій країні може стати довгостроковою і юридично оформленою. За словами П. Закарешівілі, „нині на базі в Батумі дуже мало народу, але якщо росіяни дістануть легітимне право перебувати там, то за необхідності вони можуть дуже швидко наростити ці сили". „Росії потрібно хоч якось бути присутньою на території Грузії, і щоб ця її присутність - люди, зброя - хоч якось була оформлена". - вважає експерт. Цікаво, що цього не приховують і самі російські стратеги. У Міноборони Росії „Грузія — це ключ до Кавказу і до Чорноморського регіону, для нас ця країна важлива стратегічно". Тому було б наївним припускати, ідо Росія добровільно відмовиться від контролю над цією країною. Москва має чимало важелів тиску на Тбілісі. Досить згадати, що Росія контролює ключові поставки в Грузію газу й електроенергії. „Інструментів тиску багато - нашій країні відключали газ, світло, недавно було введено ембарго на поставки грузинського вина та коньяку", - нагадує Закареїшвілі.

Російські миротворці продовжують перебувати в Абхазії та Південній Осетії, попри протести офіційного Тбілісі. 15 лютого 2006 р. парламент Грузії прийняв постанову, у якій доручив уряду країни почати роботу із заміни російських миротворців у Південній Осетії „ефективним міжнародним миротворчим контингентом". Росія відреагувала на рішення грузинського парламенту різко негативно і відмовилася вивести своїх миротворців із зони конфлікту. Рішення щодо термінів перебування російських миротворців в Абхазії буде прийнято грузинськими законодавцями в липні нинішнього року. Однак, зважаючи наостанці заяви кремлівських політологів, Росія не тільки не має наміру йти з Південної Осетії й Абхазії, а навіть сподівається, що виведення баз із Грузії „розв'яже їй руки" стосовно невизнаних республік. Як сказав інформаційному агентству ,,Інтерфакс" віце- президент російської Академії геополітичних проблем Л. Івашов, „із виходом із Грузії Росія здобуває широку свободу маневру на Південному Кавказі. Москва зможе активніше взаємодіяти з Абхазією та Південною Осетією". Тобто Росія вже навіть не приховує, що в грузино-осетинському і грузино-абхазькому конфліктах вона бере участь не як миротворець, а як зацікавлена сторона і цілеспрямовано підтримує сепаратистські рухи в цих двох грузинських регіонах. Жителям невизнаних республік масово видають російські паспорти, внаслідок чого переважна більшість населення (90% у Південній Осетії і 80% в Абхазії) сьогодні має російське громадянство.

Прагнення РФ будь-що утримати Південний Кавказ у сфері свого впливу має кілька причин. Одна з них: невизнані республіки, що орієнтуються на Москву, потрібні Росії як буферні зони між нею й розширюваним Північноатлантичним альянсом. Наявність неурегульованих територіальних конфліктів завадить, як сподіваються в Кремлі, вступу Грузії в НАТО. Однак така політика Росії в перспективі може обернутися для неї самої стратегічною поразкою. Перший крок на шляху вступу Грузії в Організацію північноатлантичного договору вже оформлено і реалізується. Це індивідуальна програма партнерства. За словами заступника міністра оборони Грузії Мамуки Кудави, Грузія має намір до кінця цього року дістати запрошення приєднатися до Плану дій щодо членства.

Упродовж 2006 р. Росія, що не хоче миритися з євроатлантичним курсом Грузії, послідовно здійснювала економічний і політичний тиск на Грузію, зокрема ввела спочатку заборону на імпорт з Грузії вин і мінеральної води, а в жовтні 2006 р. оголосила, по суті, економічну і транспортну блокаду Грузії. Виходячи з того, що на російський ринок припадає понад 15 % зовнішньоекономічного обороту Грузії, причому поставки грузинських товарів у Росію на дві третини складаються з вина (40%), спиртних напоїв (11 %) і мінеральної води (18 %), офіційна Москва фактично закрила для Грузії головний ринок збуту її товарів.

Іншим інструментом економічного тиску Кремля є оголошення російським РАО „Газпром" наміру з 1 січня 2007 р. продавати Грузії природний газ за ціною 230 дол. США за 1000 куб. м (у 2006 р. Грузія імпортувала з Росії близько 1,3 млрд. м³ газу), що розглядається грузинським керівництвом як відкритий шантаж, мета якого - очевидна. Грузинський уряд ледь не продав на початку 2005 р. свій магістральний газопровід РАО „Газпром", однак після того, як під час візиту до США президента Грузії у вересні 2005 р. було підписано грузинсько-американський договір у рамках програми „Виклик тисячоліття", за умовами якого США виділяє 49 млн дол. на реабілітацію газопроводу, про його продаж вже.не йдеться. Між іншим, ця угода, за якою офіційний Тбілісі у найближчі п'ять років має отримати 295 млн дол. американської допомоги для розвитку економіки країни, є найзначнішим проектом економічної допомоги, запропонований Грузії з часу здобуття нею незалежності.

Слід додати, що етнічні осетини складають відносну більшість на території Південної Осетії, однак на території автономії була значна грузинська меншина — близько третини від загалу населення регіону. Стосунки між Грузією і Південною Осетією загострилися після розпаду Радянського союзу, коли осетини намагалися об'єднатися з частиною свого народу в Північній Осетії, яка знаходиться на території Росії. Непорозуміння між двома народами призвели до громадянської війни та проголошення незалежності у Південній Осетії у 1992 р. У 2006 р. на власному референдумі мешканці регіону підтвердили свій намір відокремитися від Грузії. Незважаючи на це, референдум був визнаний неправовим і незалежність регіону не була визнана жодною країною світу. За мандатом СНД в регіоні розташовані миротворці з трьох сторон конфлікту: Росії, Грузії та Південної Осетії. Стосункі між Цхінвалі та Тбілісі у великій мірі залежали від ставлення Росії до конфлікту та уряду Грузії. Зокрема, Росія надала громадянство більшості мешканців регіону всупереч протестам з Тбілісі. З приходом до влади президента Михайла Саакашвілі, було зроблено декілька спроб домовитися з урядом сепаратистів у Цхінвалі, однак перемови не дали позитивного результату. Низка оглядачів пов'язують провал спроб інтеграції Південної Осетії та загострення конфлікту з наміром Грузії приєднатися до НАТО та негативним ставленням до цього російської влади.

Наслідком російсько-грузинської війни стало те, що Росія змогла довести свою військову перевагу, основою якої стала чисельна і матеріальна перевага над Грузією. Головним наслідком війни стала також спроба легітимізації з боку Росії відтяти грузинські провінції у спосіб визнання їхньої незалежності. Фактичні втрати Грузії склали кілька сільських районів, які за часів СРСР входили в склад автономій, але контролювалися до війни грузинським урядом. Перегляд пострадянських кордонів у силовий спосіб з боку Росії не знайшов розуміння в світі: реакція інших країн показала, що в Росії нема союзників щодо силової ревізії кордонів, попри всі старання російської дипломатії.

Грузія зазнала військової поразки, і на кілька тижнів втратила контроль над значними своїми територіями і стратегічними пунктами. У найнапруженіший момент протистояння постала серйозна загроза штурму Тбілісі для усунення режиму Саакашвілі російськими танками, і на цьому етапі знадобилося енергійне втручання посередників в обличчі голови ЄС Ніколя Саркозі. Уряд Грузії був підданий західними оглядачами суворій критиці, за те що не передбачив у відповідь на силове вирішення внутрішніх проблем жорстку військову відповідь Росії і неспівставимість сил [67].

Сподівання Грузії на підтримку Заходу справдилися лише частково. Захід своїм дипломатичним втручанням справді зупинив розгортання військової операції за найгіршим для грузинів сценарієм і офіційно засудив надмірне використання сили Росією. Але водночас західні країни в умовах поглиблення світової фінансової кризи утрималися від введення прямих економічних чи інших санкцій проти Росії, хоча такі заклики лунали. Рішучішими тут були країни «нової Європи», які на собі знають, що таке російська агресія, і США. НАТО на півроку зупинило співпрацю з Росією і одразу по війні провело символічну виїзну Раду НАТО у Тбілісі. Стриманішу позицію зайняли важковаговики ЄС Франція, Німеччина, Італія, з огляду на важливість значного експорту цих країн до Росії.

На думку спостерігачів війна на Кавказі матиме далекосяжні наслідки, в першу чергу завдяки погіршенню стосунків між Росією і Заходом. Ще на початку конфлікту США застерегали Росію про можливе погіршення двосторонніх стосунків між двома країнами. У результаті початку бойових дій були скасовані заплановані навчання з НАТО і альянс підтвердив кандидатуру Грузії як можливого члену альянсу.

Війна у Грузії мала значні економічні наслідки: з початком бойових дій різко впали акції російських компаній і відобразилися не тільки на російському, але й на світовому ринку. Також відбулася деяка корекція курсу рубля до долару США, коли іноземні інвестори почали продавати рублі на внутрішньому ринку. Торги на основних російських фондових майданчикох ММВБ і РТС протягом серпня кілька разів зупинялися церез падіння індексів для запобіганя панічним настроям торговців: загальне падіння індексів РСТ та ММВБ за півтора місяці після війни склало понад 40 %. Безперервний ріст валютних резервів Росії на тлі нафтового буму змінився падінням: за 30 робочих днів об'єм золотовалютних резервів Банку Росії скоротився на 38 млрд дол., або 6,8 % [67].

Щодо турецько-грузинських відносин, то попри їх динамічний розвиток, залишається не вирішеним питання повернення турків-месхетинців до Грузії. їх спільнота склалась у XVII ст. внаслідок прийняття грузинами ісламу і турецької імміграції до Месхетїї внаслідок османської окупації району. Рятуючись від комуністичних репресій і сталінської депортації у 1944 р. частина турків-месхетинців опинилась у Туреччині. У 1996 р. Е. Шеварнадзе зобов'язався сприяти поверненню цього народу на його історичні землі за десять років. Утім, практично нічого не було зроблено у цьому напрямку. Проблема полягає і в заселенні території, де колись мешкали турки-месхетинці, вірменами, що стає додатковим пунктом турецько-вірменського протистояння.

Невирішеність проблеми повернення турків-месхетинців не завадила офіційній Анкарі збудувати за політичної та фінансової підтримки західних державшу першу чергу. США, стратегічного партнера Турецької Республіки нафтовий трубопровід Баку-Тбілісі-Джейхан для транспортування каспійської нафти з Азербайджану через Грузію до Середземномор'я. Нафтогін введено в експлуатацію 13 липня 2006 р. Росія вважає цей маршрут політичним проектом, оскільки таким чином вона втрачає контроль над Каспієм та монополію на експортування нафти з моря (про своє прагнення приєднатись до поставок цим трубопроводом заявив і Казахстан). Однак Азербайджан і Грузія поставили на перший план економічний зиск, а не лояльність Москві, що та розцінила як акт непокори [22,73-74].

Не можна не наголосити на унікальності підписаного 1993 року великого рамкового договору «Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу» між Грузією й Україною. Документ уже в назві формулює особливу партнерську взаємозацікавленість двох країн. Більш того, Україна — єдина країна, з якою Грузія оформила таку угоду, що реально і послідовно втілюється в життя.

У 2000 р. президентами Грузії й України було підписано Декларацію про поглиблення особливих партнерських відносин між Грузією й Україною. В документі відзначено необмежені можливості стратегічного співробітництва обох країн. Створена договірно-правова база є сприятливим грунтом для економічного співробітництва між нашими країнами. Необхідно зазначити, що Україна входить до десятки найбільших торговельних партнерів Грузії. З 1995 р. і донині є досить явним зростання взаємного товарообігу. Та варто підкреслити, що існують великі невикористані резерви, неосвоєний потенціал грузино-українського співробітництва. Їх залучення сприятиме швидкому, ефективному зростанню економічних показників наших країн.

Не можна не згадати про паромну переправу за маршрутом Іллічівськ—Поті. Вона, безумовно, сприяє розвитку торгово-економічного співробітництва, беручи до уваги щорічне зростання товароруху (I квартал 2008 р. — 47000 тонн, I квартал 2009 р. — 87000 тонн) і перспективні плани на майбутнє. Природно, при здійсненні проекту виникло безліч проблем, та справедливості заради варто зазначити, що сторони вживають усіх заходів для безперешкодного функціонування паромного шляху. Приміром, радикально змінилася тарифна політика порту Поті, і це відразу ж позначилося на торгових показниках. Після врегулювання митного обслуговування вантажів значно зменшиться час товароруху і збільшиться рентабельність паромного маршруту. Все це сприятиме залученню інших зацікавлених країн, приміром, держав Центральної Європи, до торгово-економічних процесів у рамках TRACECA.

Значний потенціал грузино-українських економічних відносин криється ще й у тому, що українська сторона зацікавлена у відновленні Руставського металургійного заводу. Планується, що різноманітні підприємства України постачатимуть Руставському металургійному заводу трубовироби для остаточної доробки, а із Грузії продукцію — труби — реалізовуватимуть у третіх країнах.

Крім того, з ініціативи Грузії ведеться робота по здійсненню плану створення в рамках INOGATE нового консорціуму оптико-волоконної комунікаційної системи за напрямком Поті—Одеса—Варна (вже функціонує напрямок Одеса—Варна—Новоросійськ). Проект підтримується Євросоюзом.

Україна була однією з перших держав, з якою Грузія підписала міжурядові угоди про військово-технічне співробітництво. У 1998 році міністерства оборони обох країн уперше підписали річний план співробітництва у військовій сфері, і відтоді ця практика триває. При цьому Україна була однією з перших держав, з якою Грузія підписала такі плани. Україна також виявилася однією з перших країн-партнерів, в якій Грузія відкрила військовий аташат. До речі, таких держав небагато — США, Туреччина й Україна. Є ще військовий представник Грузії при НАТО, також вирішується питання про відкриття аташату в Росії. Не виключено, що на двосторонній основі буде проведено спільні з українським підрозділом навчання гірських стрілків. У складі нацгвардії Грузія має гірськострілецький батальйон, значну підтримку в створенні якого було надано нашими партнерами із США.

З вдячністю можна відзначити активну участь України в процесі врегулювання грузино-абхазького конфлікту. Прикладом тому є III раунд більш ніж успішних цього разу переговорів, що з ініціативи України проходили в Ялті. Більш того, абхазька проблема цього року двічі обговорювалася на засіданнях Ради безпеки ООН, зокрема, у березні, під час головування України в РБ ООН [42].

Слід зазначити, що у кінці 2007 року ситуація в Грузії загострилася, на хвилі ряду внутрішніх конфліктів і, очевидно, зовнішніх впливів виникла опозиція, яка намагається перебрати владу і змінити курс країни на НАТО і ЄС. В цих умовах Михайло Саакашвілі на початку листопада 2007 р. оголосив надзвичайний стан у країні і вийшов з ініціативою дострокових президентських виборів 5 січня 2008 року [38].

Таким чином, Грузія сьогодні у зовнішній політиці орієнтується на держави Європейського Союзу. Основними стратегічними партнерами країни залишаються Азербайджан, Вірменія, Іран, Туреччина та Україна, з якими ще у 1990-х роках підписала договір про дружбу і співробітництво, а також Німеччина і США, з якими встановила відносини особливого партнерства.