2.2.6. Урбанізація.

Звичним шляхом урбанізації досі вважалося розширення міста за рахунок так званих агломерацій — територій, котрі спочатку інтегрувалися у мегаполіс економічно, а потім ставали його адміністративною одиницею. Поглинання передмість, міст-супутників, індустріалізація прилеглих сільськогосподарських територій — все це залишилося у ХХ ст.

Нині в найбільш урбанізованих країнах спостерігається виникнення так званих міських коридорів. Вони утворюються вздовж трас, що поєднують найбільші міста країни. Населення з периферії тяжіє до цих магістралей, котрі стають для них джерелом заробітку (транспорт, сфера послуг). Таким чином, починають зростати не самі мегаполіси, а населені пункти, що знаходяться поблизу траси. Міста, сполучені між собою магістраллю, ніби йдуть назустріч один одному й утворюють цілісну економічну структуру з двома центрами (мегаполісами) та численними агломераціями, що виникли на узбіччі траси [25,398].

Урбанізація регіону пов'язана з рівнем економічного розвитку країн, відмінностями у природних, соціально-економічних, історичних умовах. У країнах Закавказзя переважає міське населення. Процеси урбанізації відбуваються нерівномірно.

У другій половині 20 ст. зросло міське населення. У 1990 р. його питома вага збільшилася в порівнянні з 1980 р. удвічі і склала 52 %. У 1998 році питома вага міського населення зросла до 56 %. Проте в 2008 р. вона повернулася до відмітки 52 %. Переважають міста з чисельністю населення до 50 тис. чоловік.

Великі міста: Кутаїсі (241 тис. жителів), найстаріше місто країни і регіональний центр Західної Грузії; Руставі (158 тис.), Батумі (137 тис.), головний порт і нафтовий термінал Грузії; Зугдіді (105 тис.), Чіатура (70 тис.), Горі (70 тис.), Поті (50,9 тис.). Країна поділяється на 9 областей, 65 районів і 5 міст Республіканського підпорядкування (без Абхазії і Цхінвалі).

Отже, процеси урбанізації відбуваються нерівномірно. Урбанізація регіону пов'язана з рівнем економічного розвитку країн, відмінностями у природних, соціально-економічних, історичних умовах. У країнах Закавказзя переважає міське населення. Процеси урбанізації відбуваються нерівномірно.

2.2.7. Міграція населення.

Міграційне сальдо Грузії до другої половини 1980-х років було позитивним; однак згодом положення діаметрально змінилося. В 1985-1992 р. негативне міграційне сальдо рівнялося 81,3 тис. чоловік, а в 1992-1999 р. - 137,4 тис. чоловік. За тридцять років (1969-1999 р.) чисельність вибулих із країни населення на 306,5 тис. перевищила чисельність прибулі.

В 1990-х роках відбулася глибока соціально-економічна криза. Багато в чому вона була обумовлена політичною нестабільністю, пов'язаною з боротьбою пострадянської номенклатури за відновлення й утримання політичної влади, а також з регіональними конфліктами в республіці, що виникли при розпаді Радянського Союзу. Масове безробіття, економічні труднощі, виникнення мафіозних планів, неприйнятна форма приватизації обумовили значне зниження рівня життя. Зараз у країні як ніколи висока диференціація населення по доходах. Доходи 10 % самих багатих в 50 разів перевищують доходи 10 % самих бідних, у той час як наприкінці 1980-х р. цей показник не перевищував 5:1. У зв'язку із цим відтік корінного населення із Грузії досяг небачених за всю історію країни масштабів. Тільки в 1990-1995 р. чисельність населення, яке виїхало склала 1184,4 тис. чоловік, а негативне сальдо зовнішньої міграції - 863,3 тис. , що в 2,8 рази перевищило відповідний показник за 30 років (1969-1999 р.). У результаті стереотип, відповідно до якого грузинський народ історично завжди був найменш мігруючим, виявився повністю зруйнований. Деформація системи керування державою поряд з іншими негативними явищами сприяла перетворенню міграції в некерований процес. Порівняно з іншими даними демографічної статистики матеріали про міграцію, навіть в умовах існування такої централізованої держави, якою був Радянський Союз, завжди відрізнялися меншою точністю. Хоча статистичні органи здійснювали облік механічного руху населення, прибуття та проживання в який-небудь населений пункт або вибуття з нього не завжди фіксувалося в адміністративних органах [65,199].

Після розпаду Союзу порушилася система централізованого статистичного обліку, що викликало погіршення роботи статистичних служб у пострадянських республіках. Особливо це стосується обліку міграційних процесів, що зараз являє собою складніше завдання. Не визначений строгий критерій поділу мігрантів на категорії виходячи зі строку їхнього вибуття із країни. Тому для характеристики реальної ситуації фахівці змушені поряд з даними Державного департаменту Грузії по статистиці (надалі ГДГС) використати власні розрахунки й інші альтернативні джерела.

За офіційними статистичними даними 1999-2005 р., негативне сальдо зовнішньої міграції в Грузії склало 16,0 тис. чоловік. Про неповноту цих даних свідчить хоча б той факт, що зафіксоване в 1999 р. відповідними службами Росії негативне міграційне сальдо Грузії тільки із цією країною рівнялося 34,5 тис. чоловік. Треба також відзначити, що за оцінкою російських експертів у дійсності можливий і більше високий показник, оскільки тверді вимоги реєстрації мігрантів у Росії приводять до того, що не все реєструються [81,154].

Грузія вперше виявилася в "чорному списку" по показнику міграції, складеному Керуванням Верховного комісара ООН по справах біженців. За підсумками 2009 року, Грузія ввійшла в першу десятку країн за числом громадян-біженців і вийшла на перше місце за темпами росту цього показника. В 2009 р. із проханнями проживати на території інших країн звернулися 10 тисяч 994 жителя Грузії, тобто вдвічі більше, ніж в 2008 р. (5 тисяч 454 чоловік). Громадяни Грузії в основному бажають улаштуватися й одержати роботу в Європі. Найбільше звертань до влади Польщі (4 182), Греції (2 170), Австрії (976), Німеччини (544), Швейцарії (536), Франції (471), Голландії (412), Швеції (359) і Бельгії (327). Усього в 2009 р. із проханням надати притулок до тих або інших країн звернулися 377 тисяч 200 чоловік - жителів декількох десятків держав. Крім Грузії, у першу десятку ввійшли Афганістан, Ірак, Сомалі, Росія, Китай, Сербія, Нігерія, Іран і Пакистан.

На думку грузинських експертів, різкий ріст показника міграції із Грузії обумовлений важкою соціально-економічною ситуацією у країні, що збільшили світову економічну кризу й події серпня 2008 р. При цьому, відзначають експерти, у звіті УВКБ ООН мова йде тільки про тих, хто офіційно звернувся із проханням надати їм притулок. Реальне ж число відправлених за кордон з урахуванням нелегальних мігрантів-у кілька разів більше. Експерт з демографічних питань Автандил Сулаберідзе впевнений, що значна частина осіб, які попросили притулок за кордоном-біженці з нині окупованого Ахалгорського району, яких держава не змогла належним чином захистити й забезпечити. До складних соціальних умов, у яких виявилися ці люди, додався й психологічний фактор-вони побоюються нової війни.

Отже, в 2009 р.Грузія ввійшла в першу десятку країн за числом громадян-біженців і вийшла на перше місце за темпами росту цього показника.