- •Предмет і методи політології
- •Політика як суспільна діяльність має такі ознаки:
- •Отже, політологія — це наука про закономірності й тенденції функціонування і розвитку політики, політичних систем та окремих політичних інститутів, їх взаємодію з різними підсистемами суспільства.
- •Висновки
- •Висновки
- •Висновки
- •До недоліків правової системи України можна віднести:
- •Висновки
- •Військову.
- •За типом владного суб'єкта влада може бути: інсти-туціалізована, групова і особиста.
- •За цими критеріями владу можна розділити на національну, партійну, корпоративно-кланову, мафіозну, з домі-нантно вираженими соціально-класовими інтересами або рівновагою соціальних інтересів тощо.
- •Висновки
- •На сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:
- •Висновки
- •Істотними ознаками парламентської республіки є:
- •За формою державного устрою розрізняють: унітарну і федеративну держави.
- •Висновки
- •Виходячи з цього, політичні парти України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами:
- •• Основні принципи функціонування виборчих
- •Висновки
- •Політична культура типологізується також за властивостями їі окремих компонентів. Згідно з цим підходом, виділяється депутатська культура, культура державного управління й електоральна культура.
- •Висновки
- •Суб'єктами політики є окремі особи і соціальні групи.
- •Серед цих суб'єктів найвпливовішими у політичному житті є етноси, нації і соціально-класові групи.
- •Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси. Останні характерні для таких груп, як кліки, мафії, родинно-земляцькі угруповання.
- •Сучасна конфліктологія передбачає ряд ефективних засобів розв'язання конфлікту:
- •Політичні рішення класифікуються за такими основними критеріями:
- •Висновки
- •За ідеологічними цінностями еліти, бувають демократичні, ліберальні, тоталітарні й авторитарні.
- •Висновки
- •Термін «етнічна група» (або «етнічна категорія» )має два значення:
- •Термін «націоналізм» має багато значень і позначає такі явища:
- •За структурою парламенти бувають однопалатні та двопалатні.
- •До особливого статусу депутатів потрібно віднести індемнітет та імунітет.
- •Найістотнішою функцією парламенту є законодавчий процес, що поділяється на стадії, послідовність і зміст яких у різних країнах дещо відмінні.
- •Це передусім стосується обмеження олігархічних привілеїв депутатів, що суперечать сучасній цивілізованій практиці парламентаризму:
- •Висновки
- •Наступним аспектом державного управління є його співвідношення з приватним управлінням і політичною владою.
- •Найвищим органом державної влади і державно-адміністративного управління є інститут глави держави.
- •Глава держави має такі повноваження:
- •Стосовно управління кадрами державної адміністрації існує дві моделі.
- •Державне управління на місцевому рівні здійснюється такими інстанціями:
- •Характерними рисами державного службовця є такі:
- •Висновки
- •До вимірів сили на міжнародній арені відносять:
- •Висновки
- •Список використаної та рекомендованої літератури
Найістотнішою функцією парламенту є законодавчий процес, що поділяється на стадії, послідовність і зміст яких у різних країнах дещо відмінні.
Початковою стадією законодавчого процесу є внесення законопроекту на розгляд у парламент. Зміст цієї стадії пов'язаний з правом законодавчої ініціативи, коло суб'єктів якої залежить від форми правління.
У президентських республіках суб'єктами права законодавчої ініціативи визнаються лише окремі парламентарі, а колективна законодавча ініціатива заборонена. Представники виконавчої влади також позбавлені права законодавчої ініціативи. Однак виконавча влада тут не відсторонена від законодавчого процесу. Зокрема, президент може діяти через довірених депутатів, котрі нібито здійснюватимуть власну ініціативу, або звертатися з посланнями до конгресу та зі спеціальними посланнями до голів палат. Послання мають на меті ознайомити парламентарів і громадськість з позицією глави держави щодо важливих політичних проблем, а спеціальні послання призначені для вияву законодавчої ініціативи з боку парламентських комітетів.
У країнах з парламентською і змішаною формами правління суб'єктами законодавчої ініціативи визнаються окремі депутати парламенту та уряду, а подекуди (зокрема, у країнах Бенілюксу — глава держави). Урядові в цих країнах належить домінуюча роль у реалізації права законодавчої ініціативи. Він може вносити законопроекти безпосередньо або через депутатів, які становлять парламентську більшість. Законопроекти уряду визнаються пріоритетними під час розгляду в парламенті. Крім законодавчої ініціативи окремих депутатів, у таких країнах, як Австрія, Іспанія, Німеччина, Японія, допускається колективне внесення законопроектів, під якими повинна стояти така кількість підписів депутатів, яка дорівнює кількості членів парламентських фракцій.
У деяких країнах, зокрема в Австрії, Іспанії та Італії, існує народна законодавча ініціатива, яка означає, що парламент має розглянути законопроект, запропонований виборцями. Підставою для таких ініціатив є кількість виборців, що змінюється залежно від кількості населення. Якщо, наприклад, в Італії потрібно п'ятдесят тисяч підписів, то в Іспанії — в десять разів більше. Однак народна законодавча ініціатива не поширюється на всі без винятку законопроекти.
Суб'єктами законодавчої ініціативи можуть бути також окремі адміністративні одиниці (наприклад, у Швейцарії — кантони, в Італії — області).
Процедура реалізації законопроекту тісно пов'язана з внутрішньою будовою представницьких органів. У двопалатних парламентах, де палати рівноправні, законопроект може бути внесений до кожної з них. Така практика існує в законодавчих органах Австрії, Бельгії, Італії, США, Швейцарії і Японії. В країнах, де палати парламентів нерівно-
287
правні, законодавчий процес починається в нижніх палатах і стосується передусім законопроектів, які належать до бюджетної сфери.
Робота над законопроектом у палаті розпочинається з його прийняття до розгляду. Ініційований і розроблений законопроект передається в палату для реєстрації. Після цього керівний орган палати включає законопроект до порядку дня і розповсюджує серед депутатів.
Перша стадія розгляду законопроекту в парламенті називається першим читанням. На цій стадії загалом дебати щодо законопроекту не проводяться і доля його залежить від керівного органу палати; вона може бути вирішена вже при голосуванні щодо порядку дня.
Наступна стадія законодавчого процесу — друге читання — передбачає обговорення законопроекту. Дебати залежно від регламенту проводяться до (Великобританія, Німеччина) або після (Італія, США, Франція) розгляду законопроекту в постійній парламентській комісії (комітеті). Якщо законопроект подається до комісії після загальних дебатів, то вона діє згідно з концептуальною лінією палати, а якщо до обговорення, то сама комісія визначає зміст цього законопроекту.
Якщо загальні дебати щодо законопроекту передують розглядові в комісіях, то він розглядається двічі під час загального обговорення до передачі в комісію та постатейного — після повернення з неї. Інколи вводиться стадія третього читання, в процесі якої законопроект виноситься на голосування і приймається майже без обговорення.
Прийнятий палатами (або однопалатним парламентом) законопроект повинен отримати санкцію глави держави, щоб стати законом. У конституційному праві зарубіжних країн (за винятком Швейцарії і Швеції) існує особлива стадія законодавчого процесу, яка називається промульгацією — проголошенням прийнятого парламентом закону. Промульгація передбачає підпис законопроекту главою держави і урочисте його проголошення.
Глава держави (президент або монарх) може промуль-гувати закон чи накласти на нього вето, після якого той має бути розглянутий у парламенті повторно. Щоб подолати президентське вето, парламент повинен повторно проголосувати за законопроект двома третинами усього складу (США, Португалія) або простою більшістю.
Кінцевим етапом законодавчого процесу є публікація закону, тобто його офіційне доведення до загального відома. З цією процедурою пов'язане набуття законом чинності, хоча іноді закон починає діяти відразу після промульгації.
Важливим напрямом діяльності парламентів є їхня участь у формуванні уряду і судової влади. У країнах із парламентською і змішаною формами державного правління існує два способи формування уряду:
1) парламент формує його з партії парламентської більшості або коаліції партій (Великобританія);
2) глава держави призначає прем'єр-міністра за згодою парламенту і на пропозицію останнього — інших членів уряду (Італія, Франція, Греція).
Позапарламентський спосіб формування уряду застосовується у всіх президентських республіках. Парламент тут не бере безпосередньої участі в процесі формування уряду або його роль щодо цього обмежена. Прикладом можуть бути США, де президент призначає членів уряду за порадою і згодою сенату.
Парламент не тільки бере участь у формуванні виконавчої влади, а й здійснює контроль за нею шляхом процедури вотуму недовіри урядові або окремим його членам та імпічменту — позбавлення глави держави або уряду повноважень.
Процедура вотуму недовіри урядові має різні аспекти. У Великобританії пропозицію про вотум недовіри урядові (резолюція осуду) вносить опозиція. Якщо палата проголосує за цю пропозицію, то уряд повинен йти у відставку або запропонувати монархові розпустити парламент. Уряд може сам поставити питання про довіру до нього.
В Італії кожна з палат приймає вмотивовану резолюцію про довіру або недовіру урядові на підставі поіменного голосування. Резолюція осуду має бути підписана не менше ніж однією десятою частиною постійного складу палати і поставлена на розгляд після закінчення триденного строку з моменту її внесення.
У Франції тільки нижня палата однією десятою частиною депутатів може винести резолюцію осуду урядові і проголосувати тільки через дві доби з часу її внесення.
В Німеччині бундестаг може шляхом вотуму недовіри усунути з посади канцлера і тим самим змусити піти у відставку весь уряд. Однак при цьому бундестаг повинен зі свого складу вибрати наступника канцлера і звернутися до президента з проханням про відповідну кадрову зміну.
Президент зобов'язаний задовольнити таке прохання тільки в тому випадку, коли пропозиція самого канцлера про вотум довіри не підтримана бундестагом, у протилежному — він може розпустити бундестаг.
Противагою вотуму недовіри урядові є право розпуску парламенту главою держави. Реалізація цього права залежить не тільки від конституційного права глави держави розпустити парламент, а й від реального співвідношення політичних сил у парламенті. Достроковий розпуск парламенту можливий за таких обставин:
1) президент сам розпускає парламент (як у Росії і Франції);
2) розпадається урядова коаліція;
3) уряд партійної більшості зацікавлений у розпускові парламенту, маючи на меті зміцнити свої позиції завдяки перемозі правлячої партії на парламентських виборах.
Процедура імпічменту застосовується до вищої посадової особи у зв'язку зі скоєнням нею державного злочину. Вона має різні форми у різних країнах.
Так, у Великобританії процес імпічменту відбувається в стінах парламенту: палата громад формулює звинувачення і порушує справу, а палата лордів виносить остаточне рішення.
Американська процедура імпічменту дещо відрізняється від англійської: після винесення рішення сенату про позбавлення президента повноважень, він може бути притягнений до кримінальної відповідальності звичайним судом.
У Франції звинувачення президента або членів уряду виносять обидві палати, а сама справа розглядається верховним судом.
В Австрії, Італії і Німеччині парламент звинувачує вищих посадових осіб, а остаточне рішення виносить конституційний суд.
Відносини між парламентом і судовою владою виявляються у тому, що з одного боку, парламент може виконувати судові функції, а з іншого — брати участь у формуванні судової влади.
В англомовних країнах парламент наділений судовими повноваженнями. Наприклад, палата лордів у Великобританії є водночас найвищою апеляційною інстанцією і в окремих випадках виконує функцію суду першої інстанції. Вона може притягнути до судової відповідальності як своїх членів, так і сторонніх осіб за злочини, скоєні проти парламенту. Подібна практика існує у СІЛА, де кожна з палат може порушити судову справу проти особи, звинуваченої у неповазі до конгресу.
У формуванні судових органів бере участь парламент разом з виконавчою владою. Так, у СІЛА члени верховного суду призначаються президентом за «порадою і згодою» сенату. У Франції членів верховного суду обирають самі палати із власного складу, а конституційна рада — орган конституційного контролю у складі дев'яти чоловік призначається порівно президентом і головами палат парламенту. У Німеччині членів верховного суду призначає міністр юстиції разом зі спеціальною комісією по виборах суддів, до якої входять міністр юстиції і представники, обрані бундестагом. А конституційний суд обирається порівно бундестагом і бундесратом. В Італії одна третина конституційного суду обирається палатами парламенту, друга третина — призначається президентом, остання третина — вищою радою магістратури — органом управління загальними і адміністративними судами.
Парламентаризм в Україні не має таких глибоких коренів, як у розвинутих країнах Європи, хоч певний досвід існував ще з часу виборів 1848 р. до австрійського парламенту та виборів 1861 р. до галицького сейму. На початку XX ст. тут зріс помітно український вплив. Так, у 1907 р. українці в австрійському парламенті здобули ЗО місць, а в 1914 р. у галицькому сеймі — 62 місця.
Певні набутки український парламентаризм мав під час виборів до Державної думи Росії 1907 р. і до всеросійських та українських установчих зборів 1918 р., а також у період діяльності Центральної ради УНР і Національної ради ЗУНР. За роки радянської влади парламентаризм фактично було ліквідовано, хоча й існувала радянська представницька система, яка була політичною декорацією тоталітарного режиму.
Нині український парламентаризм поступово проходить процес трансформації з радянської представницької системи у цивілізовану парламентську систему. До других парламентських виборів (1994 р.) Верховна Рада України нагадувала радянський представницький орган, а не парламент. Сутність її у той період можна розкрити через такі чинники:
Верховна Рада володіла повноваженнями вирішувати будь-яке питання, що стосується суспільного і державного розвитку України;
часто втручалася у компетенцію уряду та судових органів, приймаючи некомпетентні чи навіть антиконституційні рішення;
значна частина депутатів виконувала депутатські повноваження без відриву від виробничих і службових обов'язків;
депутати могли поєднувати свій мандат з вищими державними посадами, а також виконувати одночасно повноваження у місцевих органах влади і комерційних структурах;
механізм розпуску Верховної Ради практично не діяв, оскільки президент міг розпустити представницький орган лише тоді, коли народ висловить довіру президентові на референдумі, ініційованому Верховною Радою;
процедура імпічменту не діяла, оскільки був відсутній конституційний суд.
Отже, Верховна Рада попереднього скликання була верховним, а не рівноправним органом у системі гілок влади, без механізму противаг і стримувань, а також юридичної відповідальності депутатів перед суспільством.
Конституція України чітко окреслює повноваження Верховної Ради України, до яких відносяться:
— внесення змін до Конституції;
— прийняття законів;
— призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни території України;
— затвердження Державного бюджету і контроль за його виконанням;
— визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;
— оголошення стану війни за поданням Президента;
— усунення Президента в порядку імпічменту;
— схвалення урядової програми;
— здійснення контролю за діяльністю уряду;
— прийняття резолюції недовіри до уряду, яка має наслідком його відставку;
— дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
— призначення та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голову та членів Рахункової палати, половину складу Ради Національного банку, половину складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення;
— надання згоди на призначення Президентом Прем'єр-міністра та Генерального прокурора України;
— призначення та звільнення з посади за поданням Президента Голови Національного банку. Голови Антимо-нопольного комітету. Голови Фонду державного майна, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення.
Однак конституційне визначення статусів парламенту і депутата, кола питань, які регулюються виключно законом, не розв'язали на даному етапі проблему відставання українського парламентаризму від вимог сучасності.