На сучасному етапі для політичного режиму України характерні такі риси:

1) громіздка структура установ державної влади з недиференційованими і неспеціалізованими функціями відпо­відно до вирішення сучасних модернізаційних задач, слабо розвинуті громадські інститути впливу на владу;

2) патерналістські, опікунські функції держави не тільки у соціально-економічній с4зері, а й у сприянні розвитку еле­ментів громадянського суспільства;

3) малоефективний механізм стримувань і противаг як між вищими органами державної влади, так і регіональним і місцевим самоврядуванням внаслідок незавершеності юридичного оформлення меж їх компетенцій, процедур прийняття рішень, мотиваційних механізмів до високо­кваліфікованої праці;

4) політична неструктурованість державної влади, обу­мовлена не тільки слабкістю політичного потенціалу громад­ськості, а й свідомим гальмуванням владними структура­ми цього процесу через зволікання у прийнятті нового пар­тійного і виборчого законодавства;

5) партійна система фінансове, матеріально залежна від влади і фінансово-домінуючих соціальних груп і часто стає виразником їхніх інтересів всупереч декларованим про­грамним цілям;

6) слабка взаємодія між партіями і групами тиску на основі взаєморозуміння стратегічних перспектив суспільного розвитку і групових взаємовигод, а не на основі тимчасо­вих кон'юнктурних ситуацій;

7) виборча система не стимулює партійну конкуренцію, а закріплює зберігання корпоративно-кланових засад фор­мування політичної влади через відсталі механізми вису­вання кандидатів і голосування;

8) сильні рецидиви до єдиної державної ідеології, відсутність чітко оформлених ідеологічних орієнтацій, цивілізованих форм ідеологічного плюралізму, цивілі­зованого центризму в політиці; досить міцні позиції крайніх ідеологій (особливо комуністичної). Якщо виходити з типологізації Е. Шілза, то політичний режим України мож­на назвати опікунською демократією, де державна влада перебуває в парадоксальній ситуації: з одного боку, покли­кана розвивати законодавство, громадські інститути, з ін­шого — об'єктивно їх гальмує в силу інерції збереження бюрократичних структур.

Висновки

1. Поняття «політичний режим» вживається у декількох значеннях: 1) як елемент форми дер­жави поряд з такими елементами, як форма дер­жавного правління і форма державного устрою;

2) як поняття, тотожне поняттю «політична систе­ма»; 3) як поняття, що означає функціональний стан політичної системи, конкретизує зміст її елементів з точки зору юридичних, політичних, економічних і духовно-культурних факторів і механізмів формування влади та її розподілу, а також характеристики відносин між владними і невладними інститутами. У посібнику це поняття вживається в третьому значенні.

2. Політичний режим розкриває характер від­носин між: а) державою і громадянським су­спільством; б) гілками центральної влади (главою держави, урядом, парламентом, вищими судовими інстанціями; в) державою! органами регіонального і місцевого самоврядування; г) державою і пар­тіями; д) державою і групами тиску; е) партією і групами тиску; є) виборчою системою і формами державного правління; ж) ідеологічними і неідео-логічними формами політичного примусу.

3. До типологізації політичного режиму можна застосувати декілька підходів: 1) класичний, що розкриває системні ознаки політичного режиму; 2) фрагментарний, що виділяє проміжні режими, а також класифікує політичний режим за окремими атрибу­тами.

4. За класичним підходом виділяють три типи полі­тичних режимів: тоталітарний — передбачає тотальний контроль держави над суспільством, примат партії та ідеології над державою, тотальну ідеологічну мобілізацію мас; авторитарний — передбачає велику концентрацію вла­ди в руках однієї особи або окремих груп, обмеження прав і свобод громадян, військово-поліцейський контроль; демо­кратичний — передбачає народний суверенітет, політичний плюралізм, правові гарантії політичних, громадянських і культурних прав і свобод. До тоталітарних відносять кому­ністичний і фашистський режими, які відзначаються висо­ким ступенем одержавлення суспільства і тотальною ідеоло­гізацією духовного життя. До авторитарних режимів від­носять усі попередні абсолютні, а також сучасні монархії слаборозвинутих країн, військові диктатури, патримоніальні тиранії з диктатурою особистої влади і владою кланових клік, теократичні режими і режими опікунської демократії. До демократичних режимів можна віднести сучасні роз­винуті країни, а також країни, які в історії були піонерами демократії.

5. Згідно з другим підходом можна вирізнити проміжні режими: авторитарно-демократичний, що передбачає силь­ну виконавчу владу і слабкі законодавчу і судову влади, анархо-демократичний — примат представницької влади, прямої демократії над виконавчою і охлократичний — недосконалі правові механізми правового регулювання, па­нування некомпетентної політичної еліти (псевдоеліти), за­гравання з масами. Е. Шілз намагається типологізувати політичні режими за ступенем розвитку і характером відносин демократичних і олігархічних джерел формування влади: 1) режим політичної демократії; 2) режим опікун­ської демократії; 3) режим модернізованої олігархії;

4) режим тоталітарної олігархії; 5) режим традиційної олі­гархії. Заслуговує на увагу типологізація А. Лейпхарта, яка на основі поєднання типу виборчої системи і форми дер­жавного правління виділяє такі режими: 1) президентсько-мажоритарний, 2) парламентсько-мажоритарний, 3) пар­ламентсько-пропорційний, 4) президентсько-пропорційний.

6. Політичний режим України проміжний, що поєднує елементи тоталітарного, анархо-демократичного, охлократич­ного, а також авторитарно-демократичного режимів. Після прийняття нової Конституції в Україні переважають еле­менти авторитарного демократизму, але існують консти­туційні передумови для становлення демократичного ре­жиму. Політичний режим України можна також вважати режимом опікунської демократії, при якому внаслідок недорозвинутості інститутів громадянського суспільства, не­достатніх юридичних механізмів громадського контролю над владними структурами державна влада виконує дві суперечливі функції: сприяє становленню громадських інститутів і одночасно гальмує їх розвиток.

Контрольні питання

1. Чому нелогічно вважати політичний режим елементом форми держави?

2. Як співвідносяться поняття «політична си­стема» і «політичний режим»?

3. Яке значення має ідеологія для характерис­тики політичного режиму?

4. Чим відрізняється ідеологія комунізму від ідеологи фашизму?

5. Чим відрізняються ідеологія неоконсерватиз-му й ідеологія неолібералізму?

6. У чому обмеженість соціал-демократії?

7. Яке значення для характеристики політич­ного режиму має з'ясування відносин між партіями і групами тиску?

8. Чи можна східні деспотії назвати тоталі­тарними режимами?

9. Яка відмінність між тоталітарним і демо­кратичним режимами?

10. Чи завжди анархо-демократичний режим є не­гативним з точки зору прогресу?

11. Що ви розумієте під демократичним авто­ритаризмом?

12. Назвіть види авторитарного режиму.

13. Який режим, на вашу думку, прогресивніший — режим опікунської демократії чи модерні­зованої олігархії?

Розділ7. ДЕРЖАВА ЯК ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

План

' Сутність, структура і функції держави.

' Типи держави.

' Форми державного правління і державного

устрою. • Проблеми державотворення в Україні.

Термін «держава» трактується у трьох зна­ченнях:

1) як асоціація, що міститься на окремій тери­торії, об'єднує усіх членів суспільства. В такому розумінні цей термін використовується як сино­нім понять «суспільство», «країна», «вітчизна»;

2) як відносини політичної влади — сукупність зв'язків між громадянами й органами держави;

3) як адміністративні органи влади та правові норми, що визначають їх функціонування.

У різних філософських, соціологічних і політо­логічних теоріях це поняття має неоднаковий зміст.

Представники юридичного позитивізму (К. Гербер, П. Лабанд з Німеччини, А. Дайсі з Англії, А. Есмен з Франції) розглядали державу виключно з правової точки зору. У їхніх концеп­ціях держава трактувалася як правова форма для сукупного життя народу і «верховна юридична особа», «юри­дична організація народу», «юридичне уособлення нації».

Цей напрям продовжив німецький правник Г. Кельзен, який ототожнював державу! право. На його думку, держава — це система відносин панування і підлеглості, де воля одних виступає як мотив для інших. Суть цих відносин полягає в тому, що вони утворюють урегульовану і впорядковану нор­мативну систему примусу. В такому розумінні держава — відносно централізований правопорядок. Г. Кельзен визна­вав, що будь-яка держава є правовою.

Німецький юрист Р. Ієрінг розробив соціологічну тео­рію держави. Він визначав державу як соціальну організа­цію примусової влади, що забезпечує вищість суспільних інтересів над особистими.

Представники класової теорії держави К. Маркс і Ф. Енгельс наголошували на класовій сутності державної влади. Держава, підкреслювали вони, — це комітет, який управляє загальними справами всього класу буржуазії.

Німецький учений-правознавець К. Шмітт розробив тео­рію «тотальної держави», яка передбачає передусім існу­вання владної держави — апарату політичної влади, що в екстремальних ситуаціях бере на себе весь тягар важливих суспільних рішень. «Тотальну державу», на думку К. Шміт-та, можна створити на основі субстанціональної єдності дер­жави і «національної однорідності».

Заслуговує на увагу також концепція держави іспан­ського правознавця Г. Песес-Барби Мартінеса, згідно з якою поняття «держава» означає не будь-яку форму полі­тичної організації (наприклад, античну або середньовічну), а тільки ту, що виникла у Новий час. До її істотних ознак він відносить: суверенну владу, раціональність адміністрації, державну власність, постійну армію, релігійний нейтралітет.

Отже, держава — це організація суверенної політичної влади, яка в рамках правових норм і на певній території здій­снює управління суспільними процесами і забезпечує безпеку особи і нації. Розглянемо найістотніші ознаки держави.

1. Суверенітет. Він має внутрішній і зовнішній вимі­ри. Це означає, що держава володіє найвищою і необмеже­ною владою над внутрішніми суб'єктами у межах кордонів тієї чи іншої країни (внутрішній вимір), а інші держави повинні визнавати цей принцип (зовнішній вимір).

2. Примус. Кожен громадянин зобов'язаний визнавати свою державну належність і підпорядковуватися державній владі, на території якої він живе. Бездержавність (апатри-дизм) трактується як ненормальне явище, що наголошуєть­ся у Гаазькому договорі 1930 р. і Всезагальній декларації прав людини 1948 р.

3. Право на застосування сили. Держава володіє пер­винним, вищим, порівняно з іншими організаціями, правом застосувати силу в межах, встановлених законом.

4. Право. Держава функціонує в рамках встановленого права. Структура і функції державних органів визначаються правом. Право виступає не лише як нормативний механізм діяльності держави, а й як регулятор відносин співжиття громадян у суспільстві.

5. Апарат держави. Під апаратом держави треба розумі­ти сукупність управлінсько-адміністративних структур, покликаних реалізувати рішення центральних і місцевих органів влади.

6. Територія. Держава нерозривно пов'язана з певною територією, на яку поширюється її влада, а закони мають обов'язкову силу.

Організаційна структура держави охоплює сукупність її органів. У структурі сучасних держав, як правило, мають місце такі органи: представницькі (законодавчі), виконав­чо-розпорядчі, адміністративні, судові, прокуратура.

Представницькі органи поділяються на парламент, регіо­нальні і муніципальні (або місцеві). Не всі представницькі органи є законодавчими. Таку прерогативу має парламент, а у федеративних державах — суб'єкти федерації (штати, кан­тони, землі), частково законодавчі повноваження можуть де­легуватися державою на регіональний і муніципальний рівні.

До державних виконавчо-розпорядчих органів нале­жать структури президента і кабінету міністрів, а також регіональні і муніципальні адміністрації, наділені держав­ними повноваженнями. У державних виконавчих органах деяких країн розмежовуються політичні й адміністративні структури.

До політичних виконавчих структур відносять пре­зидента, прем'єр-міністра і міністрів, а весь їхній управлін­ський апарат — до адміністративних.

Судові органи розрізняються за адміністративно-терито­ріальними ознаками (обласні, районні, міські) і за сферою юрисдикції (конституційні, загальні, господарські, військові, адміністративні, кримінальні, цивільні).

Прокуратура як орган державного нагляду за дотриман­ням законодавства діє в таких країнах, як Росія, Україна, Іспанія; в англо-саксонських країнах прокуратура функціо­нує у системі судової влади.

І держава, і кожен державний орган зокрема виконують певні функції: необхідні для існування суспільства; специ­фічні, що випливають із суперечностей між державними інститутами та соціальними верствами. Функції держави, їхній зміст і пріоритети змінюються залежно від історич­ної епохи. Існують відмінності і в політичних теоріях щодо тлумачення функцій держави.

Марксисти акцентують увагу на класових функціях дер­жави. Представники класичного лібералізму, виходячи з розуміння держави як «нічного сторожа», відводили їй ви­ключно функції правового регулювання відносин між вільними громадянами. Вони категорично виступали про­ти державного втручання в економічну і соціальну сфери.

У рамках теорії соціального лібералізму, економічні ос­нови якої були закладені Дж. Кейнсом і реалізовані в прак­тиці нового курсу Ф. Рузвельта, визріла концепція держа­ви всезагального благоденства, згідно з якою держава по­винна активно втручатися в економічне життя суспільства через прогресивне оподаткування, державну власність, бюджет, планування та підтримку соціальне вразливих верств населення. Прихильники цієї концепції виступають також за державне, доступне для всіх категорій населення медич­не обслуговування, безплатне дошкільне і шкільне навчання.

Якщо концепція всезагального благоденства акцентує увагу на економічних і соціальних функціях держави, то концепції плюралістичної демократії обстоюють її владні функції, наголошуючи на тому, що держава повинна вико­нувати роль координатора й арбітра між конкуруючими політичними силами, забезпечувати правові умови для вільної політичної конкуренції.

Теоретики неоконсерватизму виступають за сильні по-літико-владні функції держави. Вони заперечують еконо­мічну і соціальну функції держави на тій підставі, що ті породжують утриманську психологію і бюрократизацію су­спільства. На думку неоконсерваторів, основна роль держа­ви полягає у створенні гарантій для внутрішньої і зовніш­ньої безпеки, підтримці політичної й духовної єдності нації. Ефективність адміністративного управління суспільством, згідно з поглядами неоконсерваторів, забезпечує не демокра­тія, а меритократія (влада «заслужених» людей).

Отже, загалом можна виділити такі функції держави:

законотворчу;

оборони і національної безпеки;

забезпечення правопорядку;

захисту конституційних основ суспільства;

узгодження інтересів різних соціальних груп та індивідів, розв'язання соціальних конфліктів;

державно-адміністративного управління у різних сфе­рах соціального життя;

здійснення економічної (формування бюджету, контроль за грошовою масою, загальна координація господарської діяльності, здійснення приватизації і структурної перебу­дови), соціальної (діяльність у галузі охорони здоров'я та гігієни, контроль за якістю харчової і фармацевтичної про­дукції, забезпечення підтримки соціальне вразливих верств населення, поліпшення природного середовища), культурної (забезпечення державних пріоритетів у галузі освіти, на­уки, культури) політики;

захисту національних інтересів та суверенітету держа­ви у сфері міжнародних відносин.

Дискусійним є питання про типи держави. Вітчизняні дослідники традиційно дотримуються марксистської типо-логізації держав за суспільно-формаційною ознакою (ра­бовласницька, феодальна, буржуазна, соціалістична). Однак доцільніше було б типологізувати держави залежно від етнонаціональних, соціально-правових і політичних аспектів розвитку суспільства.

У рамках національного розвитку суспільства, просте­жуючи хронологію становлення держави як витвору публіч­них форм організацій етнічних спільнот (союзу племен, народу, нації), можна виділити такі типи держави: держа­ва-поліс, держава-імперія, національна держава.

Держава-поліс — особлива форма політичної організації суспільства в античні часи (переважно у Стародавній Греції) і в період пізнього Середньовіччя (Венеція, Генуя, Флорен­ція). Основою полісної організації держави був суверенітет вільних власників-громадян, які брали участь у розв'язуван­ні державних питань. У полісній організації ще не розмежо­вувались елементи держави і громадянського суспільства.

Держави-імперії існували в усі історичні епохи (хоча паралельно відбувався процес утворення національних дер­жав), і тільки наприкінці XX ст. завершується процес їх розпаду. Імперія — це велика держава, яка об'єднує декілька підпорядкованих центральній владі держав або народів, при­мусово інтегрованих у єдину систему політичних, економіч­них, соціальних та духовних взаємозв'язків. Особливістю цього державного утворення було те, що порядок формування і функціонування державної влади та відносин з населен­ням були різні у метрополії і колоніях. Населення колоній значною мірою обмежувалося щодо участі у політичному житті і зазнавало різних форм національного гноблення.

Процес зародження і становлення національної держави розпочався лише в епоху Нового часу, у період утворення абсолютних монархій, і триває до сьогодні. Поняття «націо­нальна держава» означає, що суб'єктом державної влади є нація як етнополітична спільнота.

Соціально-правовий розвиток зумовлює такі типи дер­жави: поліційна, правова, соціальна. Поліційна держава — це уособлення насильства у вигляді біблійного звіра Левіа­фана. До її атрибутів можна віднести: необмеженість дер­жавних повноважень; пріоритет владних інститутів над законом; могутній репресивний апарат; поліційно-бюро-кратичний контроль та опіка над особою і суспільством. Поліційними є всі держави авторитарних і тоталітарних режимів.

Ідея правової держави зародилася в надрах просвітниць­ких і ліберальних теорій, а сам термін утвердився у пра­цях німецьких юристів — К. Велькера і Р. Моля. Правова держава як надбання західної цивілізації включає такі ознаки: пріоритет права, підпорядкування всіх державних інститутів і посадових осіб закону; поділ і взаємне збалан-суваня влади (законодавчої, виконавчої і судової); взаємна відповідальність держави перед особою і особи перед дер­жавою; плюралістична структура політичних відносин;

конституційний контроль за дотриманням законів; судо­вий захист інтересів особи та соціальних груп.

Якщо поняття «правова держава» відображає ступінь со­ціальної свободи, то поняття «соціальна держава» — ще й ступінь соціальної справедливості. Теоретичні засади соці­альної держави висвітлені у працях Г. Ріттера (Німеччи­на), К. Соле (Іспанія), А. Брауна(США), М. Бонетті (Фран­ція). Зміст соціальної держави виявляється у сприянні ста­новленню таких елементів сучасного суспільства, як соціаль­на ринкова економіка, соціальна демократія, соціальна етика.

Соціальна ринкова економіка передбачає створення спри­ятливих умов для включення в ринкові механізми усіх верств населення на мікроекономічному рівні, а також встановлення норми (не нижче прожиткового мінімуму) міні­мальної заробітної плати, надання субсидій малозабезпече­ним категоріям населення, розвиток усіх видів соціального страхування, а також забезпечення механізму соціального партнерства; соціальна демократія розкриває зміст різних видів (територіального, виробничого, професійного) самовря­дування, його органічний зв'язок із правовою державою;

соціальна етика спрямована на подолання психологічного протистояння, досягнення соціальної злагоди.

Поняття «форма держави» розкриває спосіб організації державної влади, структуру і функції державних органів. Воно означає форму державного правління, під якою ро­зуміють порядок і структуру формування вищих органів держави та співвідношення їхніх повноважень (уряду і парламенту, президента і парламенту), форму державного устрою (йдеться про співвідношення між владою централь­них, регіональних та муніципальних органів).

Форма правління характеризується формальним дже­релом влади. У монархічній державі ним є влада однієї особи — монарха, в республіці — народ або частина народу. В основних формах правління виділяються підвиди. Так, республіка може бути аристократичною, радянською, пар­ламентською, президентською, президентсько-парламент­ською. Зупинимось на історичних ознаках трьох останніх.