Висновки

1. Управління — це вид суспільної діяльності, який передбачає систему скоординованих дій суб'єкта на об'єкт з метою досягнення певних орга­нізаційних цілей.

2. Державне управління — це управління пер­соналом державної служби, а також суспільними сферами (економікою, правовим процесом, со­ціальним забезпеченням, культурою), суспільними групами, організаціями та інститутами.

3. У широкому розумінні поняття «державне управління» поширюється на всі три гілки вла­ди — законодавчу, виконавчу і судову, а у вузько­му — тільки на виконавчу. В даному випадку дер­жавне управління розглядається у вузькому розу­мінні як політико-адміністративна діяльність.

4. Під функціями державного управління слід розуміти основні завдання, які виконують державні органи, їх структурні підрозділи та посадові особи в процесі здійснення керівництва державою і суспільством. У спеці­альній літературі до функцій державного управління від­носять: планування, організацію, комплектацію кадрами, мо­тивацію і контроль.

5. Планування передбачає визначення стану суспільства в певній політичній ситуації (де ми знаходимося?), векторів і цілей майбутнього розвитку (куди ми прямуємо?), право­вих, організаційних, ресурсних засобів, їх координацію та коригування щодо запланованих цілей (з допомогою яких засобів ми досягнемо мети?). До державного планування слід віднести такі напрями державної діяльності: урядові програми, концепції різноманітних напрямів суспільного розвитку і реформування, формування державного бюдже­ту, директивні та індикативні перспективні плани, президент­ські послання тощо.

6. Поняття «організація» охоплює структуру і функції державних органів, а також пряме виконання ними держав­них рішень. Основною організаційною структурою на дер­жавному рівні є бюрократія, сутність якої грунтується на професіоналізмі управління та ієрархічному розподілі служ­бових повноважень. Процес виконання управлінських рі­шень передбачає визначення змісту роботи і розподіл поса­дових повноважень, координацію їх дій, коригування струк­тури і функцій організації відповідно до суспільних змін.

7. Комплектація кадрів включає декілька систем кад­рової політики за такими ознаками:

— за принципом покровительства (партійного або бюро­кратичного), де керівник на свій розсуд призначає службов­ців, — патронатну, і за принципом заслуг, де підбір кадрів здійснюється на основі здібностей, знань і навичок в умо­вах відкритого змагання (конкурсу), — заслуг;

— за процедурами формування і перспективою службо­вої кар'єри:

кадрову, що передбачає призначення на державну по­саду на постійній основі, здачу конкурсних екзаменів, наявність управлінської елітарної освіти, залежність просування по службі від вищих керівних органів;

найману — набір на посаду за контрактом, здебіль­шого на тимчасовій основі, із застосуванням спеціалізованих тестів, персональну відповідальність керівника за персональ­ну кадрову політику;

змішану, яка поєднує кадрову і найману системи;

— за ступенем соціальної мобільності (які верстви пред­ставлені в державній службі) і доступу до неї — відкриту і закриту.

8. До мотивів державної служби можна віднести:

владні (кратичні), престиж, перспективи просування по службі, матеріальну винагороду і певні привілеї, прагнення реалізувати свої професійні надбання для суспільних цілей, політичні переконання, зворотний зв'язок між керівниками і підлеглими.

9. Для державної служби контроль виявляється у та­ких видах: конституційний контроль, підконтрольність органів держави законам, адміністративне судочинство, про­курорський нагляд, контроль фінансово-ревізійних органів, громадянський контроль через опозиційні партії, пресу, гру­пи тиску, референдуми, вибори тощо.

10. Державне управління на відміну від приватного охоп­лює більший масштаб і різноманітність діяльності, поши­рюється на сфери, які не можуть бути об'єктом ринкових відносин (оборони і національної безпеки), і зазнає значно більшого впливу різноманітних суспільних чинників при прийнятті рішень.

11. Державне управління є найважливішою функцією органів державної влади, але його суть зводиться не до за­безпечення панування з допомогою насильства, примусу, ідеології (що є характерним для суспільних владних відно­син), а досягнення певних результатів, опираючись на мотиваційну структуру (потреби та інтереси людей).

12. Державно-адміністративне управління включає інститут глави держави, уряд, загальнодержавні відомства, які не входять в уряд, регіональні, місцеві державні адміністрації.

13. Главою держави є монарх у монархічній формі прав­ління і президент у республіканській. Глава держави має такі повноваження: самостійно або за згодою законодавчого орга­ну призначає прем'єр-міністра і за його поданням формує уряд, разом із парламентом бере участь у формуванні органів судо­вої влади і загальнодержавного призначення; видає закони або підзаконні акти, промульгує законодавчі акти, володіє пра­вом відкладального (суспензивного) вето; має право внести законопроект на референдум; є головнокомандуючим зброй­ними силами; володіє правом розпуску парламенту; може бути усунутий внаслідок референдуму або імпічменту.

14. Уряд як вищий політико-адміністративний орган здійснює внутрішню і зовнішню політику, забезпечує вико­нання законів, володіє правом регламентарного законодав­ства. Уряд у президентських республіках очолює глава дер­жави, а у парламентських і змішаних — прем'єр-міністр. У змішаній формі правління існує дуалізм виконавчої влади між президентом і прем'єр-міністром. Уряд формується гла­вою держави. За партійним принципом формування уря­ди бувають однопартійні, коаліційні та уряди партійної меншості. Уряд несе відповідальність перед законодавчим органом і главою держави. Парламентськими процедура­ми, які передбачають урядову відповідальність, є: резолюція осуду, вотум недовіри, інтерполяції.

15. До органів загальнодержавної компетенції відносять органи, що не входять до складу уряду, але виконують важ­ливі державні функції (фонд комунального майна, антимо-нопольний комітет і т. д.)

16. Державне управління на регіональних місцевих рівнях здійснюється: представниками регіональної держав­ної адміністрації (префектом, комісаром, губернатором і т. ін.), окремими міністерствами, керівниками виконавчих органів регіонального і місцевого самоврядування, яким держава делегує певні повноваження. Державне управління на місцевому та регіональному рівнях володіє такими пов­новаженнями: видає закони, що визначають статус і функції органів місцевого самоврядування; здійснює судовий і дер­жавний контроль над службами місцевого самоврядуван­ня; здійснює посадову субституцію; може розпустити орга­ни самоврядування у разі їх недієздатності.

17. За ступенем цивілізованості суспільства, рівнем його політичної культури можна виділити такі управлінські моделі: американську, японську, європейську, соціалістичну, країн перехідних суспільств.

18. Державне управління України грунтується на Кон­ституції України, Законах про Кабінет Міністрів, державні адміністрації, місцеве самоврядування, державну службу. В структуру органів державного управління входять такі інститути: глава держави, уряд, неурядові структури загаль­нодержавного призначення, місцеві держадміністрації.

19. Главою української держави є Президент. Як глава держави він є гарантом державного суверенітету і Консти­туції, Верховним Головнокомандуючим збройних сил, воло­діє правом законодавчої ініціативи, призначає всеукраїнські референдуми з питань змін і доповнень до Конституції і за народною ініціативою; за згодою парламенту призначає Прем'єр-міністра і за пропозицією останнього затверджує склад уряду і голів місцевих адміністрацій; може розпус­тити парламент, якщо він протягом тридцяти днів не роз­почав пленарне засідання; може бути усунутий з посади внаслідок конституційної процедури імпічменту.

20. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів, який відповідальний перед Президентом та під­контрольний і підзвітний парламенту. До складу Кабміну входять: Прем'єр-міністр, перший віце-прем'єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри та міністри. Кабмін здійснює внутріш­ню і зовнішню політику, забезпечує виконання законів та указів Президента. Кабінет Міністрів достроково припиняє повноваження внаслідок: прийняття парламентської недовіри до нього; за ініціативою уряду; звільнення Прем'єр-міністра з посади Президентом.

21. Місцеві держадміністрації (обласні та районні) за­безпечують виконання Конституції і законів України, актів Президента і Кабміну; взаємодіють з органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програ­ми соціально-економічного розвитку, готують місцеві про­екти місцевих бюджетів після їх затвердження місцевими представницькими органами, забезпечують їх виконання. Голови держадміністрацій можуть бути усунуті Президен­том, а також місцевими представницькими органами (дво­ма третинами голосів від їх конституційного складу).

22. Державному управлінню України характерні риси перехідних суспільств. На даному етапі це обумовлюється тим, що внаслідок відсутності адміністративної реформи ор­гани державного управління виявилися нездатними до су­спільних реформ, а також внаслідок активного лобіювання владними структурами інтересів аграрних, промислових і фінансових олігархій у сфері вигідного розподілу бюджет­них і кредитних ресурсів, державної власності, створення пільгових податкового і митного режимів взамін на отриман­ня тіньових доходів.

23. Повільне, безсистемне, нерішуче проведення органа­ми державного управління реформ спричинило величезну мафізацію суспільства і зубожіння значної маси населення, поглибило кризу у всіх сферах життя.

Контрольні питання

1. Що ви розумієте під державним управлінням?

2. Як співвідносяться поняття «державне управ­ління», «політичне управлінням, «муніци­пальне. управління»?

3. У чому сутність державного планування?

4. Які ви знаєте системи комплектації кадрів державної служби?

5. Чим відрізняється кадрова система держав­ної служби від найманої і змішаної?

6. Як забезпечується контроль у державному управлінні?

7. Які основні мотиви задіяні в системі держав­ного управління?

8. Чим державне управління відрізняється від приватного?

9. Яка відмінність між політичною і адміні­стративною компетенціями у структурі органів державного управління?

10. Яка компетенція органів державного управ­ління у сфері впливу на органи місцевого са­моврядування?

11. Чи можна вважати регіональні органи суб'єк­тів федерації державними органами?

12. Яка відмінність між бюрократичною і діалек­тичною організаційними структурами?

13. Які ви знаєте види державного планування?

14. За яких обставин глава держави може розпу­стити парламент?

15. Назвіть прерогативи глави держави у фор­муванні органів державної влади.

16. Як співвідносяться прерогативи глави держа­ви і прем'єр-міністра у структурі виконавчої влади?

17. Які основні прерогативи уряду?

18. Які основні прерогативи регіональних і місце­вих держадміністрацій?

19. Назвіть основні ознаки моделі державного управління перехідних суспільств.

20. Чим відрізняються американська, європейська і японська моделі управління?

21. Чому державне управління України виявилося нездатним забезпечити рішуче збалансова­не реформування суспільства?

22. Які прерогативи Президента України?

23. Які прерогативи уряду в Україні?

24. Які прерогативи місцевих держадміністрацій в Україні?

25. Як співвідносяться компетенції органів дер­жавного управління і органів місцевого само­врядування в Україні?

26. Які основні фактори мафізації українського суспільства?

Розділ 16. МІЖНАРОДНІ ВІДНОСИНИ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ

План

' Сутність і основні параметри міжнародних від­носин і зовнішньополітична діяльність держави. ' Основні міжнародні і регіональні організації. ' Тенденції сучасного світового розвитку. ' Україна в контексті міжнародних відносин.

Міжнародні відносини — це сукупність різ­номанітних стосунків (політичних, економіч­них, дипломатичних, ідеологічних) між націо­нальними державами або групами національних держав, а також створеними ними світовими і регіональними організаціями, у процесі взаємо­дій яких складається певний світовий або ре­гіональний правовий порядок.

Головними суб'єктами міжнародних відносин на сучасному етапі є національні держави, які для вироблення певних форм, моделей взаємодії об'єд­нуються у всесвітні й регіональні міжнародні організації (00Н, МВФ, НАТО та ін.).

Типи таких організаційних структур мають різну мету, різні межі компетенції і різні правила гри. Вони поділяються: за геополітичним просто­ром — на всесвітні (МВФ, 00Н) і регіональні (Рада Європи, Європейський Союз); за рівнем суспільного розвитку — високорозвинуті (наприклад, США, Гон­конг, Сінгапур, Канада і т. д.), середньорозвинуті (напри­клад, країни Східної Європи і Латинської Америки) і низь-корозвинуті (наприклад, країни СНД, Африки та ін.); за ступенем інтегрованості — сильно інтегровані (наприклад, країни Європейського Союзу, які мають спільні представ­ницькі та урядові структури і прямують до єдиної валютної та митної систем згідно з Маахстріхтськими угодами) і слабо інтегровані (наприклад, країни СНД). Сучасні проце­си інтеграцій залежать від створення гомогенних політич­ної, правової, економічної та культурної систем.

Міжнародні відносини за сферами суспільної діяль­ності поділяються на політичні, дипломатичні, правові, культурно-гуманітарні. При цьому слід сказати, що ни­нішня національна держава охоплює одночасно весь спектр міжнародних відносин: є учасником багатьох міжнародних політичних, економічних і культурно-гуманітарних органі­зацій, підтримує дипломатичні відносини і має дипломатич­не представництво у більшості країн світу, підписує між­народні договори і дотримується певних міжнародних прин­ципів і норм у контексті як світових організацій, так і регіональних.

Основними формами міжнародної взаємодії є співпраця, суперництво і конфлікт. Співпраця здійснюється через участь у різних міжнародних організаційних структурах, двосторонні й широкомасштабні договори про дружбу і співробітництво.

Найперспективнішою є співпраця, що адекватно відпові­дає геостратегічним інтересам суб'єктів міжнародних від­носин і називається стратегічним партнерством.

Стратегічне партнерство передбачає найбільш масштаб­ний і взаємовигідний спосіб взаємодії у різноманітних сфе­рах суспільного життя.

Суперництво передбачає мирний характер боротьби між державами за вигідну реалізацію свого національного інте­ресу, починаючи від поширення своїх капіталів і технологій до розміщення військових баз. Суперництво має місце як серед країн, які перебувають у відносинах стратегічного партнерства, так і відносинах конфронтації.

Конфлікти на міжнародному рівні виникають, коли не вдається врегулювати несумісні інтереси двох або груп дер­жав. Вони можуть виражатися через денонсацію договорів, розрив дипломатичних стосунків, економічну блокаду, про­вокування внутрішньої дестабілізації шляхом інформа­ційних диверсій, терористичних актів, військових пере­воротів, громадянської і світової воєн.

Суб'єктами міжнародних відносин виступають також недержавні організації: транснаціональні корпорації, партії, релігійні організації, туристичні групи і т. ін.

Міжнародні відносини грунтуються на двох основних принципах: сили і права.

Принцип сили незалежно від зміни співвідношення у його структурі тих чи інших елементів залишається най­важливішим чинником геополітики.

Термін «геополітика» в його первісному значенні (згідно з теоретичними розробками засновника цього напря­му шведського вченого Р. Челлена і німецького дослідника Ф. Ратцеля, а також американських вчених X. Маккінде-ра і А. Мехена) трактується як вчення про державу, що прагне до розширення свого географічного і територіального простору. В сучасному розумінні цей термін трактується як наука і політика щодо вивчення міжнародних структур і механізмів їх взаємодії, закономірностей і тенденцій світо­вого розвитку, а також використання її досягнень у прак­тичній політиці національних держав, міжнародних союзів і блоків для забезпечення реалізації своїх геостратегічних і національних інтересів, збереження миру і забезпечення стабільності.

Принцип сили в геополітичному значенні означає, що держава або група держав здатні нав'язати іншим держа­вам свої інтереси, поширювати свої впливи, використовую­чи при цьому свої переваги у військовій силі, дипломатії, економічній могутності, технологічному та інтелектуальному розвитку.

До сказаного слід додати, що принцип сили в геополі-тичних концепціях початку XX ст. і періоду холодної війни мав дещо інше трактування, ніж у сучасному розумінні. Його величина, згідно з цими концепціями, залежала від:

контролю держави над морськими просторами, контролю над хартлендом (середня земля — Євразія); ядерної зброї як засобу загрози і превентивного удару і засобу стриму­вання агресора.

На сьогоднішньому етапі світового розвитку провідною є та держава, сила якої переважно вимірюється економічним, технологічним, інформаційним та інтелектуальним потен­ціалом.