За формою державного устрою розрізняють: унітарну і федеративну держави.

Унітарна держава централізована, у її структурі не­має окремих державних утворень, а тільки адміністративно-територіальні одиниці. Найважливішою ознакою унітарної держави є те, що в ній функціонує єдина система права, струк­тура органів влади, єдина конституція. Унітарна держава поділяється на централізовану і децентралізовану. Централі­зована унітарна держава характеризується досить значним одержавленням місцевого життя, підпорядкованістю органів місцевого самоврядування органам виконавчої влади на місцях (так звана адміністративна і фінансова опіка).

Децентралізована унітарна держава передбачає регіо­нальну або обласну автономію з деякими законодавчими прерогативами, власним бюджетом, чітко передбаченими законом (Італія, Японія). У ній діють три владні структу­ри: державна адміністрація, регіональна влада і місцеве самоврядування.

Федерація — це об'єднання окремих державних утво­рень, які мають власну конституцію, органи державної вла­ди й управління, а також національні, соціально-економічні й територіально-історичні відмінності. Федеративними дер­жавами є С.ТТТА, ФРН, Швейцарія, Канада.

Конфедерація — це союз суверенних держав, які, збері­гаючи свою незалежність, об'єдналися для досягнення пев­них цілей (переважно зовнішньоекономічних, воєнних). Пра­вовою основою утворення конфедерації є союзний договір, а не конституція.

Виходячи з аналізу методологічних аспектів теорії дер­жави, зупинимося на проблемах державотворення в Україні. Процес державотворення передбачає глибоку розробку полі-тико-правової теорії, яка має враховувати: 1) досягнення західної цивілізації, а також досвід посткомуністичних країн у сфері вдосконалення держави і права; 2) історичні дер­жавотворчі традиції українського народу; 3) специфіку політичної ситуації.

Основні концептуальні засади державотворення в Україні закладалися в конституційному процесі. Він розпочався відразу після прийняття Декларації «Про державний суве­ренітет України». 22 травня 1991 р. була прийнята поста­нова Верховної Ради «Про концепцію нової Конституції України», яку, однак, не було реалізовано.

Упродовж 1991—1992 рр. до Конституції України був внесений ряд поправок і доповнень, що дало змогу частково трансформувати ЇЇ у конституцію сучасної демократичної держави. Проте невдалою виявилася спроба завершити конституційний процес в липні — листопаді 1992 р., і в основ­ному законі держави надалі суперечливо поєднувалися нор­ми двох систем — радянської з «повновладдям рад» і де­мократичної — з розподілом влади.

У грудні 1994 р. Президент Л. Кучма вніс до парламен­ту проект конституційного закону «Про державну владу і місцеве самоврядування», який після піврічних гострих дебатів був прийнятий шляхом Конституційного договору між двома гілками влади (законодавчою і виконавчою).

Конституційний договір закріпив в Україні президент-сько-парлаліентську модель державного правління, яка була узаконена чинною Конституцією. Конституційний договір вніс ряд істотних доповнень, спрямованих на зміцнення виконавчої вертикалі й обмеження прерогатив представ­ницької радянської влади. Основні зміни щодо статусу органів влади, зафіксовані у Конституційному договорі, сто­суються насамперед значного розширення прерогатив пре­зидентської влади. Президенту надаються повноваження, якими він не був наділений чинною Конституцією, а саме:

формування уряду — Кабінету Міністрів, призначення, а також увільнення Прем'єр-міністра й інших членів Кабі­нету Міністрів;

подання кандидатур для призначення Верховною Радою Голови Верховного Суду України, Голови Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України, Голови прав­ління Національного банку України, а також суддів Верхов­ного Суду України і Вищого арбітражного суду України;

призначення за поданням Міністерства юстиції України і погодженням з Верховним Судом України та Вищим арбітражним судом України суддів загальних та арбітраж­них судів;

призначення й увільнення (у випадку порушення Кон­ституції і законів України) голів обласних і районних дер­жавних адміністрацій, а також позбавлення повноважень голів місцевого самоврядування; призначення всеукраїн­ського референдуму.

Ці повноваження передбачають також, що для подолан­ня президентського вето тепер потрібно дві третини, а не половина голосів фактичного складу Верховної Ради. Кон­ституційний договір чіткіше визначав статус Верховної Ради як законодавчого органу на відміну від попереднього роз­пливчастого конституційного формулювання.

Встановлена процедура парламентського вотуму недо­віри урядові. Він може бути висловлений за таких обста­вин: у випадку незгоди Верховної Ради з програмою Кабі­нету Міністрів або несвоєчасного подання урядом проекту державного бюджету на парламентські слухання. Крім цього, встановлений термін (рік після прийняття парламен­том урядової програми), протягом якого накладається мо­раторій на процедуру вотуму недовіри.

Жорстка виконавча вертикаль виявляється і тоді, коли рішення органів місцевого самоврядування, а також їх голів (у випадку порушення ними Конституції і законів Украї­ни) можуть бути призупинені головами адміністрацій відповідного рівня до їх вирішення в суді; коли рішення голів органів місцевого самоврядування у частині делего­ваних повноважень державної адміністрації можуть бути скасовані головами державних адміністрацій відповідного рівня.

Крім цього, Конституційний договір закріпив статус змі­шаної мажоритарно-пропорційної виборчої системи. Згідно з його положеннями створено легітимну процедуру прий­няття нової Конституції України, а саме: узгоджений між суб'єктами Конституційного договору конституційний про­ект може бути винесено на всенародний референдум.

Що стосується форми державного правління, то тут серед політиків не було одностайності: одні відстоювали парла­ментську республіку, інші — президентську або президент­сько-парламентську.

Прихильники парламентської форми правління для підтвердження своєї позиції послуговувалися такими ар­гументами:

1) у країнах Західної Європи, де переважають парла­ментські форми правління, нижчим є рівень інфляції, де­фіцит бюджету, вищою — політична стабільність;

2) посилення президентської влади призведе до утвер­дження авторитаризму;

3) українські управлінці, на відміну від західних, поки що не спроможні більш-менш ефективно діяти без підтрим­ки законодавчої влади;

4) підзвітність уряду парламентові дала б підстави для широкого делегування законодавчих повноважень з метою інтенсифікації нормотворчого процесу в Україні при здій­сненні реформ;

5) підзвітність виконавчої влади виключно президен­тові в наших умовах сприяла б перетворенню парламенту на колективну і безвідповідальну опозицію.

Адепти, президентської і президентсько-парламентськоі форм правління свою позицію аргументували таким чином:

1) Верховна Рада не спроможна сформувати уряд ре­форм через недорозвиненість партійної системи, гострі ре­гіональні та ідеологічні розбіжності;

2) низький законотворчий потенціал депутатського кор­пусу;

3) олігархічна природа законодавчого органу, яка вияв­ляється у широких привілеях депутатського корпусу, а та­кож його активній нелегальній лобістській діяльності;

4) тільки президент в силу історичної ваги своєї посади, а не колегіальний орган готовий взяти на себе персональну відповідальність за долю країни. В Україні більшість полі­тичних діячів, політологів нині схиляються до президент­сько-парламентської форми правління.

Важливим аспектом вибору державного правління було з'ясування доцільності існування двопалатного парламен­ту, процедури його формування, а також співвідношення прерогатив президента! прем'єр-міністра, вироблення меха­нізмів противаг і стримувань.

Противники бікамералізму (двопалатного парламенту) відкидали ідею доцільності двопалатного парламенту з огляду на такі обставини:

1) двопалатність ускладнить і сповільнить законодавчий процес;

2) двопалатність може призвести до регіоналізації України;

3) в Україні немає ні історичних, ні соціально-політичних підстав для узаконення бікамералізму;

4) двопалатність при такому способі формування сенату (через непрямі вибори) може усунути законодавчий орган на периферію політичного життя, зробити його знаряддям президентської політики.

Прихильники бікамералізму, навпаки, відстоювали цю ідею, наводячи такі аргументи: двопалатність дасть змогу вдосконалити законодавчий процес, виробити механізм роз­в'язання міжпартійних суперечностей у парламентській діяльності; вона представлятиме регіональні інтереси на дер­жавному рівні.

До процедури формування сенату існувало декілька підходів:

1) сенат формується непрямими виборами — по три се­натори від області;

2) сенат формується прямими виборами за мажоритар­ним принципом;

3) сенат формується змішаним способом — половина сенаторів делегується від обласних органів влади, а полови­на вибирається прямими виборами.

Існувало декілька варіантів розробки механізму прий­няття Конституції:

1) Верховна Рада приймає Конституцію кваліфікованою більшістю свого складу;

2) узгоджений між гілками влади проект виноситься на всеукраїнський референдум;

3) Конституція приймається конституційними зборами. Крім цього, існували різні погляди на механізм конститу­ційних зборів: одні політичні сили вважали суб'єктами конституційних зборів тільки партії, інші — представників депутатських фракцій, партій, громадських організацій різного спрямування, профспілок і державної виконавчої та судової влади, треті — представників Рад усіх рівнів і суб'єктів законодавчої ініціативи.

Нова Конституція України була прийнята парламентом за одну ніч під дією «стимулюючого» Указу Президента про винесення Конституційного проекту на всеукраїнський референдум.

Конституція визначила основні орієнтири державотво­рення та суспільного розвитку. В ній знайшли відображення загальна характеристика держави, статус центральних органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і противаг між ними.

В Конституції проголошується, що українська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і соціальною, а також верховенство права. Принцип верхо­венства права є найбільш істотним досягненням конститу­ційного процесу, сутність якого зводиться до таких моментів:

1) всі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй;

2) норми Конституції є нормами прямої дії, які передба­чають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі Конституції для захисту своїх прав і свобод;

3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандар­ти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

В Конституції передбачено запобіжні механізми захис­ту її від кон'юнктурних впливів влади, суть яких зводить­ся до наступних моментів:

1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів «Загальні засади», «Вибори», «Референдуми», «Внесення змін до Конституції») двома третинами від конституційного скла­ду парламенту;

2) зміни до названих розділів можуть бути внесені тільки за умови, що за них проголосує дві третини депутатів і після цього вони будуть затверджені всеукраїнським референду­мом, призначеним Президентом;

3) Конституція не може бути змінена: •

по-перше, якщо зміни передбачають скасування чи обмежен­ня прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію не­залежності чи порушення територіальної цілісності України;

по-друге, в умовах воєнного або надзвичайного стану;

по-третє, не раніше, ніж через рік з моменту внесення законопроекту про зміни;

по-четверте, протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі положення Конституції;

по-п'яте, законопроект про зміни до Конституції може розглядатися парламентом за наявності висновку Консти­туційного суду.

Однак наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це перш за все стосується:

1) гарантування деяких соціальних прав, зокрема без­платної середньої і вищої освіти у державних і муніципаль­них закладах і безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;

2) збереження депутатського імунітету в тій формі, що не передбачає притягнення депутата до кримінальної відпо­відальності без згоди парламенту, навіть якщо він пійманий на місці злочину;

3) недосить чітко відпрацьовані норми дострокового при­пинення повноважень депутата (за винятком невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності), особливо в частині відмови скласти де­путатами присяги;

4) нечітко визначена структура уряду, що дає змогу ви­вести з підпорядкування виконавчої влади деякі головні відомства, які не мають статусу Міністерства;

5) не конкретизовано спеціалізацію судів, а також струк­туру апеляційних і касаційних судових інстанцій;

6) не закріплений принцип партійності щодо органів виконавчої влади, не визначений тип виборчої системи;

7) не визначено порядок формування обласного і ра­йонного самоврядування, межі компетенцій місцевих адміні­страцій і місцевих виконавчих органів;

8) збереження протягом п'яти років нинішнього ста­тусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу ре­формування судової влади;

9) не передбачений партійний механізм формування Уряду;

10) не визначені межі компетенції між урядом і прези­дентськими структурами.