Висновки

1. Терміном «еліта» позначають провідні вер­стви суспільства, які керують певними галузями суспільного життя. Політичні еліти — це організо­вані групи, що здійснюють владу в суспільстві (правляча еліта) або перебувають в опозиції до правлячої верстви (контреліта). До політичної елі­ти відносять керівну верству державних органів, місцевого самоврядування, політичних партій, груп тиску, а також представників інших еліт (господар­ської, духовно-інтелектуальної), що беруть участь у прийнятті та організації виконання політичних рішень.

Політична еліта в розвиненому західному су­спільстві відзначається порівняно з іншими су­спільними верствами волею до влади, професій­ною політичною освітою, досвідом, високим со­ціальним походженням, багатством. В сучасних умовах політичної конкуренції зростає насампе­ред попит на високі професійні, інтелектуальні й моральні якості політичної еліти. Для неї, особ­ливо у закритих суспільствах, характерними мо­жуть бути також аморальність і низький рівень управлінської компетентності. Таку еліту нази­вають квазіелітою.

2. Еліти типологізують за такими критеріями:

за способом формування (закриті, відкриті); спо­собом отримання і збереження влади (легітимні, нелегітимні); здатністю стабілізувати суспільство (фрагментовані, нормативне інтегровані, ідеологіч­но інтегровані); ідеологічними цінностями і спо­собом здійснення влади (демократичні, ліберальні, тоталітарні, авторитарні); за видами політичної діяльності (державна, муніципальна, партійна, груп тиску).

3. Феномен політичного лідерства передбачає першість особи у політичних структурах державної влади, політич­них партіях і групах тиску. Він розкривається через осо-бистісні риси політика, рівень його команди, тип політич­ного режиму і характеру політичної ситуації. В основі ти-пологізації лідерства лежать такі критерії: джерело ви­знання (традиційне, легальне, харизматичне лідерство); місце у політичному режимі і стиль діяльності (авторитарне, де­мократичне); специфіка політичної діяльності (адміністра­тивне, агітаторське, теоретичне). До типових рис політичного лідера відносяться: наявність професійної освіти й досвіду, інноваційність, ораторське мистецтво, висока комуніка­бельність, вміння сформувати команду.

4. Політична еліта в Україні на початку державного від­родження складалася в основному з колишньої номенкла­тури і за змістом діяльності була ідеологічною, тобто зде­більшого проповідувала необхідність реформ, а не займала­ся їх втіленням. Після других парламентських і президент­ських виборів прийшла технократична еліта, яка взяла курс на жорстку фінансову стабілізацію і конституційну реформу.

У суспільстві визріває нова підприємницька й адмі­ністративна еліта, здатна по-сучасному мислити і діяти. Політичне лідерство в Україні грунтується в основному на вождизмі з націонал-романтичним і націонал-бюрократи^ ним ухилом. Цей тип лідерства не передбачає глибоких професійних знань, а також опори на фахову команду одно­думців і сучасну політичну партію. Сучасний тип лідера — професійного політика з реформістською орієнтацією по­чинає формуватися в середовищі підприємницької й адмі­ністративної еліти.

Контрольні запитання

1. Що ви розумієте під елітарними рисами? Чи може без них існувати еліта?

2. Чи можна вважати комуністичну номенкла­туру елітою?

3. Які існують критерії типологізації еліт?

4. Чим відрізняється моністична концепція еліт від плюралістичної?

5. Які фактори впливають на феномен політич­ного лідерства?

6. Які ви знаєте типи політичних лідерів?

7. Чому політична еліта в Україні виявилася не на висоті вимог свого часу?

8. Чи можна політичну еліту умовно розділи­ти на номенклатурно-ідеологічну, номенкла­турно-технократичну і підприємницьку?

9. Чи могли б націонал-демократичні еліти про­вести реформи, якби прийшли до влади на по­чатку державного відродження?

10. Порівняйте двох лідерів національного масш­табу — Л. Кравчука і Л. Кучму.

11. Які сторони політичного лідерства в Україні ви вважаєте позитивними, а які — негатив­ними?

Розділ 13. ПРОБЛЕМИ ЕТНОПОЛІТИКИ

План

' Основні категорії етнополітики. ' Сучасні дослідження про причини національних

рухів. • Проблеми етнополітики в Україні.

Етнополітику розуміють у двох значеннях:

1) як галузь політології, що вивчає політичну суб'єктність таких спільнот, як етнос (народ), ет­нічні групи, нація;

2) як політику держави у сфері етнічних відно­син, формування і консолідації нації.

Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясувати такі основні по­няття, як етнос, етнічна група, нація, націоналізм і національні меншини, етнічні конфлікти тощо.

Етнос — це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну територію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні куль­турні та психологічні риси, що сформувалися впродовж століть.

Важливим елементом етносу є спільна істо­рична територія, де проходив процес його ста­новлення і розвитку. Для етнічної ідентифікації більше має значення символічний зв'язок з територією, ніж реальний факт проживання на ній. У свідо­мості членів етносу вона сприймається, насамперед, як свя­щенна земля предків, визначних релігійних і політичних діячів. Якщо навіть члени етносу перебувають у діаспорі, то довго зберігають у пам'яті символічні образи цієї землі.

До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні й культурні явища, як історична пам'ять, мова, релігія і держава. Історична пам'ять включає як реальні факти, так і історичні міфи. Історичними фактами можуть бути елементи культури (могили, храми, замки) і природно­го ландшафту (краєвиди). Історичними є міфи про спільне походження етносу. Скажімо, сучасні греки вважають себе нащадками античної Еллади, а українці — Київської Русі, хоч обидва народи зазнали глибоких етнічних змін і якісно відрізняються від своїх попередників. З міфами про спільне походження тісно пов'язані міфи про спільне заснування центрів об'єднання етносу, які символізують духовний зв'я­зок поколінь, що нібито ведуть свій родовід від міфічних засновників (наприклад, брати Кий, Щек, Хорив і сестра Либідь — засновники Києва). Кожен народ береже в істо­ричній пам'яті міф про золоту добу, що в критичні періоди історії надає йому силу подолати негаразди й вистояти.

За допомогою мови, яка постійно оновлюється, змінює свою структуру, етнос передає з покоління у покоління свій історичний досвід, зберігає самобутність і безперервність.

Релігія, надаючи нормам співжиття етносу священного змісту, закладає культурну основу етнічної ідентичності. Сві­това релігія, хоч і виходить за межі етнічного, однак через обрядовий колорит забезпечує основну функцію етнічної інтеграції.

Цю ж функцію виконує державне утворення, яке шляхом воєн мобілізує різні групи в єдиний етнос. Основ­ним засобом мобілізації етносу на воєнні дії був страх перед чужинцями. Він мав найбільший ефект на рівні етносвідомості, оскільки проводив різку межу між «ми» і «вони».

Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, етнос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого — утворюється внаслідок сек­тантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етніч­ною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Ціл­ковите зникнення етносу можливе лише за умови геноци­ду і етноциду. Геноцид — це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацистами євреїв або турками вірмен). Геноцид потрібно відрізняти від масо­вих убивств окремих груп населення з метою придушення їхнього опору. Етноцид передбачає знищення культури ет­носу, його асиміляцію.

До основних чинників оновлення етносу належать: релі­гійна реформа, культурні запозичення, рух народних мас, міф про етнічну обраність. Релігійні реформи сприяють оновленню етносу, пристосуванню його до нових історич­них умов. Скажімо, реформаційні рухи в Європі спричини­лися до консолідації багатьох європейських етносів. Етніч­ному виживанню сприяє не ізоляціонізм, а широкий куль­турний обмін. Японія, наприклад, почала швидкими темпа­ми розвиватися саме завдяки подоланню своєї замкнутості.

Етнічне самооновлення часто відбувається завдяки ру­хові низів, які намагаються зберегти свої етнічні цінності. В Україні до таких рухів можна віднести братства, котрі не тільки протистояли полонізації, а й сприяли культур­ному оновленню українців. Міф про етнічну обраність надає народові силу в боротьбі за виживання завдяки вірі у власне виняткове історичне призначення, а також викли­кає прагнення себе змінити, щоб виконати це призначен­ня. Прикладом цього може бути історія розвитку єврей­ського етносу.