Політика як суспільна діяльність має такі ознаки:

1) мета політики — забезпечити панування одних соці­альних груп над іншими, одних інтересів над іншими або узгодження соціальних інтересів; створення механізму реа­лізації спільної волі і спільного інтересу;

2) соціальна функція політики — управління соціаль­ними процесами;

3) суб'єкти політики: держава, партії та соціальні гру­пи, особи, які усвідомлюють свої інтереси, спроможні їх ви­разити і захистити на державному рівні;

4) політика передбачає поєднання практичної діяльності, науки і мистецтва. Тому політик повинен не тільки мати досвід політичної діяльності, але й володіти глибокими гу­манітарними знаннями (юридичними, соціологічними, еконо­мічними), вміти впливати на людей, вибирати найбільш опти­мальні варіанти комунікації з масами;

5) засобами політики є сила, право і мораль. Сила як сукупність матеріальних та організаційних за­собів примусу й насильства домінувала в політиці впродовж всієї історії людства. В сучасних цивілізованих краї­нах переважають здебільшого право і мораль. Оптимальне поєднання сили, права і моралі незалежно від історичної ситуації потрібне завжди. Якщо не буде розумного спів­відношення цих засобів, політика втрачає свою здатність виразити інтегрований суспільний інтерес. Скажімо, якщо сила влади не обмежена правом — це деспотія, і навпаки, якщо влада не спроможна забезпечити виконання право­вих норм — це розгул анархії й охлократії. Співвідношен­ня між правом і силою в політиці здебільшого залежить від морального стану суспільства. Низький рівень мораль­ного стану суспільства потребує збільшення сили влади, а високий — посиленого правового регулювання.

Політологія як наука про політику вивчає певні законо­мірності та тенденції політичного життя. Законам політич­ного життя не властиві такі ж стійкість і необхідність, як законам природи. Політичні закономірності — це стійкі й необхідні зв'язки між політичними явищами і процесами, на підставі яких можна прогнозувати майбутні політичні події. Однак про достовірність цього передбачення не мож­на стверджувати з такою точністю, як на підставі природ­ного закону.

Наприклад, мало хто з політологів точно передбачив путч 1991 р. у Москві або швидкий розпад СРСР. Тому багато вчених вважають більш доцільним вживати замість тер­міна «політична закономірність» інший — «політична тен­денція» як певний напрям розвитку в різних варіантах. При цьому треба сказати, що в політичному житті завжди існують альтернативні варіанти, і мистецтво політика полягає у виборі саме того варіанта, який би завдав якнайменше шкоди суспільству.

Політик повинен враховувати якомога більшу кількість взаємодіючих факторів, виявити певні закономірності. Уні­кальність політичної ситуації полягає в тому, що вона зав­жди неповторна, включає такі елементи, які не мають ана­логів у світовій історії.

Разом з тим, у кожній ситуації можна виявити якісь ознаки, котрі мають здатність повторюватися при збігу тих чи інших факторів, нехтувати котрими не можна і котрі відносяться до поняття «закономірність». Наприклад, полі­тичною закономірністю можна вважати неможливість здій­снення реформ при слабкій виконавчій владі або неможли­вість ефективного управління за відсутності чіткого розпо­ділу функцій державних органів тощо.

У політологічній літературі вирізняють три групи за­конів політичного життя: закони структури, функціону­вання, розвитку. Закони структури виявляють сталість, ви­значеність зв'язків певної політичної структури (держави, партії). Так, закономірність олігархізації партії значною мі­рою зумовлена її авторитарною організаційною структурою. Закони функціонування торкаються сталості й визначеності зв'язків у процесі політичної діяльності в певному часово­му вимірі. Наприклад, закономірністю можна вважати відчу­женість політичної участі мас у тоталітарному режимі. За­кони розвитку характеризують сталість і визначеність зв'язків при переході від однієї політичної системи до іншої. Сюди треба віднести закономірності реформ, революцій.