Виходячи з цього, політичні парти України на даний момент умовно можна поділити за такими напрямами:

комуністичний (лівий) — Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Селянська партія України (СелПУ); соціально-ліберальний (лівоцент-ристський) — Ліберальна партія України (ЛПУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Народно-демократична партія України (НДПУ); неоконсервативний (лравоцен-тристський) — Народний Рух України (НРУ), Українська республіканська партія (УРП), Християнсько-демократич­на партія України (ХДПУ); націоналістичний (праворади-кальний) — Українська національна асамблея і Українська національна самооборона (УНА—УНСО), Українська кон­сервативна республіканська партія (УКРП), Організація українських націоналістів в Україні (ОУН), Соціал-націо-нальна партія України (СНІГУ), Конгрес українських на­ціоналістів (КУН).

Ліві сили відстоюють збереження Рад народних депу­татів як політичної основи держави; скасування інституту президенства; змішану економічну систему зі збереженням пріоритету державної і колективної форм власності, адмі­ністративного контролю за розподілом продукції і цінами, адміністративних методів боротьби з тіньовою економікою;

безплатну медицину і освіту; конфедеративні відносини України з республіками СНД, утворення єдиного простору й об'єднання збройних сил.

Ліві виступають проти міжнародних фінансових корпо­рацій як таких, що пропонують руйнівний для української економіки варіант реформування, а також проти купівлі-продажу землі, приватизації колгоспно-радгоспної власності. Серед лівих існують розбіжності стосовно міжнародної орі­єнтації: одні виступають за оновлений союз, інші — за тісну співпрацю в рамках СНД, а також щодо конституційного процесу і антикризових заходів.

У попередній Верховній Раді лівий блок був найчисель-ніший і включав фракцію «Комуністи України за соціаль­ну справедливість і народовладдя», соціалістичну фракцію, а також значну частину групи «Аграрники». Цей блок ви­ступав як опозиція реформістському курсові Президента.

Соціально-ліберальний напрям також строкатий за ідео­логічними орієнтаціями. Одна його частина орієнтується на стратегічне партнерство з Росією і країнами СНД, вису­ває ідею двомовності та подвійного громадянства, федеративного устрою України, інша обстоює ті самі погляди, що й націонал-демократи. Пріоритетними завданнями для соці-ал-лібералів є рішуче здійснення економічних реформ як основи для поліпшення добробуту людей і зміцнення дер­жавності. Вони розглядають державу як інструмент забез­печення правових умов для гідного життя і безпеки людини, а не як найвищу цінність.

У попередній Верховній Раді України цей напрям ре­презентували групи «Реформи», «Єдність», Міжрегіональна депутатська група.

До неоконсервативного напряму належать націонал-де­мократичні, християнсько-демократичні сили. Їхній кон­серватизм виявляється в прагненні поєднати національно-культурні традиції з сучасними реформами. Крім цього, на відміну від деяких соціально-ліберальних угруповань, партії неоконсервативного напряму послідовніше орієнту­ються на інтеграцію з економічними і військовими струк­турами Заходу та вихід із СНД.

Ще одна відмінність між ліво- і правоцентристськими силами полягає в тому, що останні більше акцентують ува­гу на проблемах державності, ніж реформуванні існуючого суспільного ладу, на пріоритеті національного підприємниц­тва над іноземним (хоч ці пріоритети в певних ситуаціях, якщо їх не конкретизувати, можуть набувати антиреформіст-ського спрямування).

Політичні сили консервативного спрямування ще не сформувалися, оскільки немає соціально-класової структу­ри, яка б сповідувала цінності європейського консерватиз­му (власності, сім'ї, релігії, чіткого порядку). Тому часто кон­серватизм українських партій тяжіє до консервування віджилих структур і способів взаємодії.

У попередній Верховній Раді України неоконсерватори були репрезентовані фракціями «Державність» і «Народ­ний Рух України». Вони мали прихильників у інших фрак­ціях, зокрема в «Реформах», «Центрі».

Націоналістичний напрям — найбільш строкатий ідеологічно. Якщо УНА—УНСО твердо стоїть на позиціях інте­грального націоналізму, то КУН сповідує погляди демо­кратичного націоналізму з елементами соціал-демократії у соціально-економічних проблемах.

Проголошення пріоритетності прав нації над правами особи, розуміння нації як етнічної категорії, антикомунізм і антилібералізм, орієнтація на власний шлях розвитку, гли­боке відмежування від Росії, а також обмеження впливів «ліберального» Заходу, протекціонізм щодо національного виробництва, забезпечення могутності держави шляхом збереження ядерної зброї — ось істотні риси ідеологічних орієнтацій цього напряму.

Що стосується типології за організаційною структурою, то більшість партій в Україні мають характер масових та «партій виборців». Останній тип більш характерний для партій соціал-ліберальної орієнтації.

За характером внутрішньої субординації в Україні виді­ляються декілька видів централізованих партій: з автори­тарним управлінням, з авторитарно-демократичним управ­лінням, з демократичним управлінням. До першого виду на­лежать партії націоналістичного спрямування (УНА, УНСО, СНПУ), в яких домінує авторитарний стиль управління, на­піввійськова дисципліна, роль представницьких органів має декоративний характер. До другого виду відносяться КУН і УРН, де голова партії, а також партійний апарат концентрує значно більше владних повноважень, ніж представницькі органи. Децентралізовану структуру, яка передбачає реко­мендаційний характер рішень вищих органів, мали партії соціал-ліберального спрямування, зокрема колишня ПДВУ.

Сучасна політична партія повинна мати гнучку децент­ралізовану структуру, легалізовану партійну платформу і фракції, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію. Платформу треба розуміти як наявність у партії певних ідейних розбіжностей, а фракцію — як їх організаційне оформлення. Фракційна діяльність в українських партіях поки що відсутня.

В українській політологічній думці з'явилися ідеї, спря­мовані на радикальне оновлення організаційної структури партії. Суть цих ідей зводиться до того, щоб передбачити у партії наявність різних рівнів членства:

1) члени партії, які не мають владних амбіцій, але підтри­мують партію фінансами та ідеями;

2) симпатики, що готові виконувати конкретні партійні завдання;

3) члени партії, які визначили свій майбутній статус у виконавчих структурах;

4) члени партії, що пов'язують свій майбутній статус із преставницькими органами (депутати парламенту та місце­вих органів влади). Така організаційна структура може за­безпечити реалізацію як владних амбіцій, так і громадських прагнень політичної особи.

Методи і засоби діяльності політичних партій поступово еволюціонують від переважно авангардистських до пере­важно парламентських. Проте в діяльності багатьох партій (не тільки лівої і правової орієнтації) дуже часто викорис­товуються позапарламентські методи боротьби (демонстрації, страйки, пікети, мітинги). Політичним організаціям більш потрібні радикалізм та популізм, аніж центризм. І тому не дивно, що часто гору беруть ідеологічні принципи та деше­вий популізм, а не бажання конструктивної співпраці.

Юридичний статус українських партій регулюється За­коном України «Про об'єднання громадян», що визначає політичну партію як об'єднання громадян — прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвит­ку, головна мета яких — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого та регіональ­ного самоврядування. Проте цей Закон має ряд суттєвих недоліків, які гальмують розвиток багатопартійності в Украї­ні. Зокрема, він не визначає механізму формування органів влади на партійній основі; закріплює хибний принцип «за­гальної департизації», згідно з яким заборонене членство в партіях не тільки працівникам силових структур, органів суду і прокуратури, що є цілком природним, а й президен­тові, працівникам органів виконавчої влади, заборонено також створювати політичні організації в органах місцевого та регіонального самоврядування; у Законі відсутня стаття про фінансування політичних партій згідно з результатами виборів.

Нині в Україні назріла потреба прийняти закон про полі­тичні партії, який закріпив би партійний принцип форму­вання органів державної влади, передбачив новий механізм втрати правового статусу партіями (якщо наприклад, партія не бере участі у виборах протягом п'яти років, порушує конституцію і закони держави), а також принцип інформа­ційної реєстрації замість реєстрації дозволу.

За територіальною ознакою партії в Україні переважно національні, оскільки закон забороняє утворення партій регіональних та наднаціональних. Проте хоч партії і ма­ють національний статус, поширення їх місцевих організа­ційних структур має чітко виражену регіональну спрямо­ваність.

Що стосується владного статусу партій, то треба зазна­чити, що уряд та місцева адміністрація формуються на без­партійній основі, не визначений юридичний статус правля­чої та опозиційної партій, парламентської більшості та мен­шості.

Світова практика знає декілька способів утворення пар­ламентських фракцій: 1) з однієї партії, 2) з представників різних партій, 3) змішані фракції, якщо до них входять де­путати і не за партійною ознакою. В Україні переважає третій тип.

Парадоксальним є той факт, що багатопартійність в Україні виникла раніше, ніж почалася соціальна диферен­ціація і стратифікація суспільства. Здебільшого партії орієн­туються на ті соціальні групи, які ще не сформувалися. Цією обставиною політологи намагаються пояснити при­чину ізольованості партій від суспільних верств, існування явищ партія «в собі» та партія «для себе».

Партійна система в Україні перебуває на стадії переходу від атомізованого до поляризованого плюралізму. Проте цей період може затягнутись, якщо не буде сформований силь­ний соціал-ліберальний і неоконсервативний центр, який змо­же нейтралізувати ліву і праву антиреформістську опозицію. Для нинішньої української партійної системи характерні:

1) слабка взаємодія партій із соціальними групами, від­сутність стратегії вибору власного електорату;

2) розрив між партійним керівництвом і масами, від­сутність менеджерського принципу внутріпартійного управ­ління;

3) суперечність між стратегічними цілями і тактични­ми засобами;

4) дефіцит у партійних рядах управлінських та полі­тичних кадрів;

5) слабкий інноваційний потенціал політичних лідерів;

6) наслідування багатьма партіями організаційної струк­тури КПРС і ОУН—УПА, що не сприяє реалізації політич­них потенцій особистості;

7) недостатня фракційна діяльність партій в органах представницької влади;

8) законодавче обмеження умов для піднесення прести­жу партійної діяльності, відсутність стимулювання партій­ної конкуренції;

9) неспроможність партій розробити конкретні механіз­ми реалізації власних програмних засад. Тому нове вибор­че законодавство і законодавство про партії має створити правові умови трансформації нинішніх пропартій у партії сучасного типу.

висновки

1. Американський політолог Ж. Лапаломбара, визначаючи поняття «політична партія», вказує на чотири її ознаки:

1) партія як суб'єкт певної ідеології або особ­ливої світоглядної орієнтації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єд­нання людей на різних рівнях політики — від місцевого до міжнародного;

3) мета партії — завоювання та здійснення вла­ди (хоча бувають партії, які вбачають свій обов'я­зок у пробудженні суспільної думки навколо бо­лючих суспільних проблем);

4) кожна партія прагне забезпечити собі під­тримку народу — від голосування за неї до актив­ного членства.

2. Партії утворюються внаслідок виборчої кам­панії, а також виростають із профспілкових, релі­гійних організацій, клієнтів визначних політиків.

3. Партії виконують такі функції: ідеологіч­ну; наукову; беруть участь у боротьбі за владу;

здійснення влади, розробка політичного курсу;

представництво соціальних інтересів.

4. Типологія партій здійснюється за такими ознаками: 1) ідеологія; 2) політична платформа;

3) організаційна структура; 4) методи і засоби діяльності; 5) політичний статус; 6) соціальна база і електорат.

5. За ідеологією партії поділяються на: 1) ко­муністичні (ліві); 2) соціал-демократичні (лівоцен-тристські); 3) ліберальні (центристські); 4) кон­сервативні (правоцентристські); 5) фашистські (праві).

6. За організаційною структурою партії поділяються на масові, кадрові, «партії виборців», а також на централізовані з авторитарним, авторитарно-демократичним і демократичним типами управління; децентралізовані з горизонтальними координуючими ланками; фракційні.

7. За методами і засобами діяльності партії поділяють­ся на авангардні і парламентського типу.

8. Основними статусними ознаками партії є: юридич­на, територіальна, владна.

9. За соціальною структурою й електоратом відобража­ється соціальний склад партії, а також партійні орієнтації тих чи інших соціальних груп.

10. Під партійною системою треба розуміти сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, місце і вплив у політичній системі.

11. Існують різні підходи до типологізації партійних систем. За основу типологізації партійних систем беремо семитипову схему Дж. Сарторі, згідно з якою їх можна поді­лити на: однопартійну, гегемоністську, систему з доміну­ванням однієї партії, двопартійну, обмеженого плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізовану.

12. За ідеологічними ознаками партії України поділя­ються на: комуністичні (ліві) — КПУ, СПУ, СелПУ; соціал-ліберальні (лівоцентристські) — ЛПУ, НДПУ, СДПУ; нео-консервативні (правоцентристські) — НРУ, УПР, ХДПУ; на­ціоналістичні (праворадикальні) — УНА, УНСО, СНІГУ, ОУН в Україні, УКРП.

13. За організаційною структурою українські партії поді­ляються на «партії виборців» і масові, а також на централізо­вані з авторитарним, авторитарно-демократичним і демо­кратичним типами управління.

14. Закон, що регулює юридичний статус партій, має суттєві недоліки: не визначений механізм формування орга­нів влади на партійній основі; забороняється членство в партіях Президентові і вищим посадовим особам вико­навчої влади; відсутня стаття про фінансування політич­них партій згідно з результатами голосування. Нове вибор-

183

че законодавство і законодавство про партії, а також зміна соціальної структури внаслідок реформ повинні створити передумови для трансформацій нинішніх пропартій сучас­ного типу.

Контрольні запитання

1. Чим партія відрізняється від громадської організації?

2. Яка найголовніша партійна функція?

3. Як ви ставитеся до тих політиків, які ствер­джують, що для них головне не влада, а благо людей?

4. Чи можна вважати організацію партією, якщо вона не бере участі у боротьбі за вла­ду?

5. Чим відрізняються комуністичні партії від фашистських?

6. Що спільного і відмінного між партіями ліберальними і консервативними?

7. Чим відрізняються партії комуністичні від соціал-демократичних?

8. Яка відмінність між фашистськими і націона­лістичними партіями?

9. Яка відмінність між «партією виборців» і ма­совою?

10. Чи може бути централізована партія демо­кратичною?

11. Зміцненню чи ослабленню партій сприяють фракції?

12. Чим відрізняється однопартійна система від систем з домінуванням однієї партії, а також однопартійної в рамках обмеженого плюралі­зму?

13. Чим відрізняються соціал-ліберальні парти від консервативних в Україні?

14. Чи можна вважати, що в Україні існують партії консервативної орієнтації?

15. Які позиції лівих ви підтримуєте? Які запе­речуєте?

16. Чи забезпечує організаційна структура укра­їнських партій приплив інтелектуальних сил?

17. Чи є в Україні кадрові партії?

18. Охарактеризуйте фракційну діяльність україн­ських партій у парламенті?

19. До якої системи, за Дж. Сарторі, можна відне­сти партійну систему України?

20. Що нового закріпила Конституція стосовно вдосконалення партійної системи України?

Розділ 9. ВИБОРЧА СИСТЕМА

План