Висновки

1. Політичну культуру слід розуміти як су­купність політичних цінностей, норм і способів поведінки.

2. Політична культура як багатопланове яви­ще виявляється на рівнях окремої особи, політич­ної спільноти, суспільства загалом.

3. Політична культура на суспільному рівні включає політичні цінності, норми і способи пове­дінки, політичну психіку, політичну ідеологію і політичну науку.

4. Політичні цінності — це переконання щодо цілей, які суб'єкти політичного процесу повинні реалізувати. Вони охоплюють явища, що є пред­метом певних політичних інтересів, бажань, до­магань, потреб. Цінності політичної культури ма­ють різні координати виміру і свідчать про світо­глядні, ідеологічні орієнтації людей, соціальних груп щодо проблем різноманітних форм взаємин держави і суспільства.

5. Норми політичної культури — загально­прийняті зразки поведінки суб'єктів політичної дії відповідно до цінностей. Вони мають власне політичний, правовий і моральний характер.

6. Політичні дії класифікуються за різними ознаками. За веберівською класифікацією со­ціальні дії поділяються на традиційні, афективні, ціннісно-раціональні, раціональні; за психологіч­ним підходом — на ідентифікацію (я з більшістю), індивідуалізацію (я сам по собі), інвестицію (я з тими, в кого здоровий глузд), маргіналізацію (я з тими, хто проти більшості), девіацію як деструк­тивний вихід із конфлікту (я проти всіх).

7. Політична психіка включає архетипи, міфи, стереотипи, символи.

8. Політична ідеологія — це система ідей, поглядів, що виражають інтереси, цінності групових суб'єктів політики. Обмеженість ідеології полягає в тому, що вона залежить від інтересів певних суспільних груп, формує цінності і норми, притаманні цим групам.

9. Політичні науки, хоч і намагаються висвітлювати політичну реальність з позицій істини, все ж не є повністю вільними від ідеологічних орієнтацій.

10. Політична культура характеризується такими риса­ми: екстраверсією — інтроверсією, раціональністю — ір­раціональністю, сенсорністю — інтуїтивністю, екстернальніс-тю — інтернальністю, інтенціональністю — екзекутивністю.

11. Політична культура, згідно з типологізацією Г. Ал-монда і С. Верби, поділяється на такі типи: англо-амери-канську, континентально-європейську, доіндустріальну, то­талітарну. Крім цього, виділяються ще такі типи політич­них культур за участю громадян у політичному житті: па­тріархальна, підданська, активістська.

12. Для української культури характерні такі риси, як інтроверсія, ірраціональність, сенсорність, екстернальність і екзекутивність. Вони властиві народам, котрі ще не подо­лали наслідків тривалого історичного поневолення, не ви­робили форм ринкової взаємодії у різних сферах суспіль­ного життя і на цій основі не набули рис сучасної цивіліза-ційної ментальності.

13. Реформування політичної, правової, економічної і духовно-культурної сфер створить основу для формування в Україні сучасної політичної культури.

Контрольні запитання

1. Яке місце посідає політична культура в полі­тичній системі?

2. Як співвідносяться цінності і норми?

3. Порівняйте цінності комуністичного і пост­комуністичного суспільств?

4. Яка відмінність між цінностями західного і посткомуністичного суспільств?

5. Які сучасні міфи в Україні вам відомі?

6. Яка відмінність між архетипами і стерео­типами?

7. Яка відмінність між політичною ідеологією і політичною наукою?

8. Порівняйте політичні культури за класифі­кацією Г. Алмонда, С. Верби?

9. У чому виявляється інтровертна риса суб'єктів української політики?

10. Чому раціоналізм характерний здебільшого для політичної культури Заходу?

11. Які основні причини формування типових рис політичної культури України?

12. Як політична культура впливає на процес реформування економіки?

13. Які риси політичної культури найбільше гальмують процес економічної модернізації в Україні?

14. Чи можна сформувати політичну культуру тільки освітніми засобами?

Розділ 11. ПОЛІТИЧНИЙ ПРОЦЕС

План

' Сутність політичного процесу і його суб'єкти.

' Політичні конфлікти.

' Політичні рішення.

' Політичний процес в Україні.

Під політичним процесом розуміють сукуп­ну діяльність суб'єктів політики — державно-владних структур, партій, соціально-класових груп, еліт і окремих осіб, завдяки якій забезпе­чується функціонування і розвиток політич­ної системи.

Політичний процес охоплює різноманітні види політичної діяльності в рамках політичної систе­ми, а також у взаємодії з іншими суспільними системами. Він включає такі види діяльності: полі­тичну участь і політичне функціонування.

Політична участь передбачає масові акції з метою формування певних позицій, вимог, настроїв, а також формування державних і муніципальних органів влади. Це, зокрема, участь у виборах, ре­ферендумах, демонстраціях, маніфестаціях, мітин­гах, зборах тощо.

Політичне функціонування — професійна політична діяльність, спрямована на розробку правових норм, управління різноманітними політичними інсти­тутами. Сюди належать парламентська, державно-управлін­ська, муніципально-управлінська діяльності, партійний мене­джмент і виборчий маркетинг. Політичне функціонування забезпечує створення і вдосконалення політичних інститутів та регулювання і вдосконалення суспільних відносин.

До першого виду діяльності відносяться розробка та прийняття конституції, утворення органів влади через ви­бори або насильницьке захоплення, законотворча діяльність щодо визначення статусу центральних і місцевих органів влади, створення політичних організацій (партій, лобістських груп, рухів) та вироблення норм їх діяльності (програм, ста­тутів, декларацій тощо).

Другий вид діяльності — регулювання і вдосконалення суспільних відносин, що стосується окремих сфер суспіль­ного життя: економічної політики (бюджетної, кредитної, податкової, регулювання грошового обігу), соціальної полі­тики (встановлення мінімальної заробітної плати, соціаль­не страхування, допомога малозабезпеченим), культурної політики (визначення пріоритетів держави в галузі освіти, науки, засобів інформації), міжнародної політики, політики щодо забезпечення законності і порядку.

Ці два види політичного функціонування взаємопов'я­зані, оскільки через удосконалення системи політичних інститутів на основі чіткого визначення їхньої правової ком­петенції забезпечується високий рівень ефективності управ­ління суспільством.

За вектором суспільного спрямування політична діяль­ність може бути інноваційною (зорієнтованою на впрова­дження нових політичних інститутів), стабілізуючою (спря­мованою на збереження всього цінного в існуючих струк­турах, недопущення деструктивних змін), консервативною (націленою на збереження старих інститутів і форм взає­модії), реакційною (зацікавленою у відновленні інститутів минулого).

В інноваційній політичній діяльності розрізняють реформістську і революційну. Реформа передбачає про­цес поступового перетворення суспільної системи або її окремих елементів. Революція означає різку і швидку зміну суспільної системи шляхом насильного або мирного захоп­лення влади. Доволі часто глобальні реформи називають революціями зверху.