Деонтологiя повiдомлення дiагнозу

Якщо для хворого вилiкування або продовження життя є реальними, то лiкар з метою створення

найкращих умов лiкування зобов’язаний тактично i квалiфiковано

повiдомити хворому дiагноз. Виняток робиться для хворих злоякiсними

пухлинами, котрим повiдомляють якийсь iнший дiагноз, наприклад,

«виразка шлунка» замiсть «рак шлунка». Питання про те, чи треба

хворому говорити правду, з усiєю гостротою виникає у випадку, коли

хворий вiдмовляється вiд операцiї або знаходиться в дуже тяжкому

станi. В хiрургiчнiй практицi нерiдко виникають ситуацiї, коли i

хворого i родичiв доводиться правдиво iнформувати i пропонувати

термiнову операцiю, наприклад, з приводу гангренозного апендициту,

перфоративної виразки шлунка або непрохiдностi кишечника: близьким

хворого роз’яснюють, що запiзнення навiть на декiлька годин загро

жує смертю. Це завдання важке, якщо операцiю пропонують хворому з

дiагнозом раку. Мотиви для вiдмови у бiльшостi однаковi: вони почу

вають себе добре, покладають надiї на лiки i помилково вважають, що

з операцiєю вони нiколи не запiзняться.

У випадках, якщо необхiдно переконати хворого злоякiсною пух

линою повiрити в обов’язковiсть операцiї, немає потреби повiдомляти

iстинний дiагноз. Потрiбно намагатися знаходити iншi достатньо

сильнi слова i аргументи. У неквапливiй i задушевнiй бесiдi, в

доступному для розумiння хворого викладеннi досягнень сучасної ме

дицини, в запевненнi, що його будуть лiкувати кращi спецiалiсти, як

правило, вдається одержати згоду хворого. Лiкарям усiх спецiаль

ностей необхiдно дотримуватися єдиної тактики: якщо в онкологiчному

вiддiленнi хворому пропонують операцiю, то iншi лiкарi, до яких

хворий звертається, повиннi роз’яснити i запевнити в її не

обхiдностi i невiдкладностi.

У випадках, якщо виявленi незворотнi патологiчнi змiни, хворо

му не потрiбно говорити правду. Навiть коли хворого неможливо вря

тувати, не можна вiднiмати у нього надiї. I на останнiй стадiї хво

роби людина продовжує вiрити в порятунок: вона шукає не правду, а

надiю. Хворий у всякому випадку не повинен почувати себе прирече

ним. Лiкар повинен терпляче вислухати скарги, призначити лiкарськi

препарати i втiшати - вдумливо i професiйно. Лiкар зобов’язаний у

кожному випадку вирiшувати, «що» говорити хворому, i «як» говорити.

Розмова лiкаря з хворим є мистецтвом. Медична деонтологiя вимагає,

щоб лiкуючий лiкар пiдтримував моральний стан пацiєнта якоюсь до

речною реплiкою, пiдкреслюванням позитивного змiсту навiть незнач

ної змiни стану здоров’я. В той же час необережне слово лiкаря, йо

го байдужiсть або безвiдповiдальне ставлення до хворого може вия

витися етіологiчним чинником ятрогенного захворювання.

 

Деонтологiя взаємостосунків iз родичами хворого

Питання про взаємостосунки лiкаря i родичiв хворого - одне з нелегких роздiлiв

медичної деонтологiї. Якщо у хворого в процесi лiкування намітилась

позитивна динамiка, взаємостосунки лiкаря з родичами зазвичай доб

розичливi. Вони можуть погiршуватися у випадку погiршення стану

пацiєнта. При зверненнi до лiкаря з приводу хворого, доля якого

викликає побоювання, розмова буває вiдверта, i у лiкаря зазвичай не

буває пiдстави приховувати вiд рiдних iстину. Разом з тим у завдан

ня лiкаря входить справити психологiчний вплив на родичiв, якщо

втручання останнiх може несприятливо вплинути на стан хворого.

Якщо у хворого встановлюють дiагноз раку, лiкар повинен

повiдомити iстинний дiагноз тiльки найближчим родичам, а решта

вiдправляються до iнформованої особи.

Якщо при несприятливому результатi лiкування дотримувались

правила медичної деонтологiї, родичi померлого розумiють i пiдтри

мують лiкаря i його лiкувальну тактику, стаючи навiть його захисни

ками. При недотриманнi цих правил конфлiкти мiж родичами i лiкарем

виникають i при правильному лiкуваннi.

ДЕОНТОЛОГIЯ ВЗАЄМОСТОСУНКІВ МЕДИЧНИХ ПРАЦIВНИКIВ

 Важливою проблемою є нейтралiзацiя деяких негативних сторiн диференціації

медицини на спецiальностi. Лiкар, зрозумiло, не може мати рiвнi

знання усiх роздiлiв медицини, тому необхiднi своєчаснi консуль

тацiї з лiкарями iнших спецiальностей. Якщо виявляються помилки

лiкарiв, якi ранiше спостерiгали хворого, то в присутностi хворого

обговорювати цi помилки абсолютно неприпустимо. Їх треба виправляти

конструктивно, з великим тактом i, звичайно, не бiля лiжка хворого.

Розмови мiж лiкарями повиннi завжди базуватися на взаємоповазi

i взаємодопомозi. Недопустимi критичнi зауваження консультанта в

адресу лiкуючого лiкаря в присутностi хворого або проведення

консультацiї за вiдсутностi лiкуючого лiкаря. Не можна говорити

хворому, що його ранiше лiкували неправильно; - цим можна пiдiрвати

вiру в медицину взагалi. Бiльш деонтологiчною є консультацiя не

хворого, а лiкаря.

Стосунки мiж лiкарями, сестрами, молодшими медпрацiвниками

повиннi бути бездоганними i базуватися на абсолютнiй взаємнiй

довiрi. Недозволено до сестер звертатися на «ти» i робити їм заува

ження в присутностi хворого. В очах хворих це знижує авторитет

лiкувального закладу. Неприязнiсть i зарозумiлiсть керiвника, низь

копоклонництво i догiдливiсть пiдлеглих виключають можливiсть вип

равлення помилок i прогресу в роботi.