6. Психологія та психогігієна старості.

Збiльшення тривалостi життя останнiми десятилiттями для бiльшої частини людей похилого віку означає подовження перiоду занепаду сил, хвороб, самiтностi. Цi люди звертаються до лiкарiв, деякi у зв’язку з депресiєю, тяжким подавленим станом стають пацiєнтами психiатра. У багатьох настає загострення i гiперболiзацiя, в основному негативна, їх рис характеру. Наприклад, якщо людинi у молодому вiцi була властива говiркiсть, - вона стає надмiрно балакучою, дбайливий перетворюється на дрiб’язкового, обережний на боязкого, недовiрливий на пiдозрiлого, ощадний на скупого.

Позитивними рисами старостi є розсудливiсть i поступливiсть, якi спираються на багатий життєвий досвiд.

 Зниження рухливостi нервових процесiв породжує забруднення здатностi пристосовування до змiн. Орiєнтацiю у зовнiшньому свiтi затруднює притуплення органiв чуття: зниження слуху, зору. Порушення процесiв травлення, секрецiї, сну призводять до фiксування уваги у цих напрямках. Люди похилого вiку краще пам’ятають старi подiї, нiж запам’ятовують нове (закон Рiбо старечого згасання пам’ятi), тому у них набувають значення спогади юностi. Якщо цi перiоди були щасливими, то людина легше переносить i неприємнi ситуацiї у нинiшньому, i навпаки. Сучасне суспiльство дотримується культу молодостi та здоров’я: речi, що виготовляються, дiйснi чи уявнi цiнностi є орiєнтованими на молодь, у зв’язку з чим у людей похилого віку складається враження, що з їх iнтересами та потребами не рахуються, вони почувають себе знедоленими. Особливо важким є перiод виходу на пенсiю. Чоловiкам при цьому бiльш властиво занурюватися у депресiю. Люди, що позбавленi можливостi працювати, позбавленi ритму роботи та вiдпочинку, стають пасивними, незадоволеними, похмурими, буркотливими. Звiдси виникає заклик до активної старостi, наповненої дiяльнiстю або безпосередньою працею згiдно з фахом або улюбленою справою – «хобі».

 Вирiшуючи питання працезабезпечення людей похилого вiку, передусiм слiд враховувати специфiчнi змiни їх особистостi. Недоцiльним є залучати їх до робiт, пов’язаних iз інтенсивним фiзичним та розумовим навантаженням. Бажана легка праця iз неповним робочим днем, можливiстю промiжних перiодiв вiдпочинку.

Часто психiчно надламаними бувають жiнки, якi втратили чоловiка. Вони важче переносять самотнiсть, вiдчувають бiльшу потребу в емоцiйному контактi, бувають не здатними на самотi переключатися на будь-якi справи так, як це роблять чоловiки.

7. Психогігієна колективного життя (спілкування).

Психологiчний клiмат - це настрiй колективу, його морально-психологiчна атмосфера, основним показником якої є міжособистісні стосунки. Для здорового психологiчного клiмату характернi доброзичливе, товариське спiвробiтництво, принципова взаємна вимогливiсть один до одного. Для формування здорового психологічного клiмату важливо опанувати мистецтвом критики i самокритики. Щоб критика виконувала мобiлiзуючу дію щодо тих, кого критикують, їй має бути притаманна:

1. Позитивнiсть: важливi не тiльки змiст, а й форма побудови зауважень: спочатку вказати на негативнi моменти, а наприкiнцi бесiди вiдзначити позитивнi, оскiльки краще запам’ятовуються останнi слова; здiйснювати порiвняння не з iншими, а власне з тим, кого критикують, згадуючи при розбираннi помилок i тi моменти, коли його праця оцiнювалася позитивно; якщо критика стосується незначної помилки, бажано напочатку бесiди вiдзначити позитивнi риси опонента.

2. Перспектива: не тiльки обгрунтовано критикувати за помилки, але й пояснити хоча б у загальних рисах шлях до їх подолання.

3. Конструктивнiсть: той, хто припустився помилки, повинен зрозумiти сутнiсть та структуру помилки, усвiдомити її викорiнення i уникнення її надалi. Форма критики не повинна зачiпати гiднiсть людини, її професiйної честi, самолюбства. Критика має бути направлена на помилковi дiї, а не на людину, її особистi якостi.

 4. Неупередженiсть: ступiнь критики повинен не перевищувати вини того, кого критикують. Щоб уникнути негативної реакцiї, критикуючий має подумки, а в складних ситуацiях i з олiвцем в руках скласти план аналiзу помилки, роздiлити всi чинники, що призвели до помилки, на об’єктивнi i суб’єктивнi, що мають пряму чи опосередковану залежнiсть вiд того, кого критикують.

5. Лаконiчнiсть: людина не може довго вислуховувати зауваження; її увага вiдволiкається, вона починає думати про стороннi речi. При цьому найбiльш доцiльним є застосування дедуктивного методу умовиводiв: спочатку викласти основну думку, головний вивiд, а потiм привести докази.

6. Цiлеспрямованiсть: предметом критики мають бути головнi, а не другоряднi питання: не сперечайтеся за дрiбницi, щоб не заступити головного i не пiдiрвати вiри до себе, в свої можливостi.

7. Коректнiсть, тактовнiсть, ввiчливiсть: брутальнiсть, хамство, нетактовнiсть спричиняють не тiльки деморалiзуючу дiю на людину, знижують ефективнiть її працi, але й призводять до значних психосоматичних, психоневротичних i невiдкладних (iнфаркти, iнсульти) станiв. Грубiсть - це ознака слабкостi, невмiння переконати людину в своїй правотi силою логiки.

8. Оптимальна кiлькiсть зауважень. Безмiрно часте i тривале використання критики спричиняє байдужiсть до зауважень, приводить того, кого критикують, до думки, що це є стилем роботи критика.

 9. Гнучкiсть форми критики, яка повинна змiнюватися в залежностi вiд обставин, але мати однозначний змiст. Дотримання субординацiї, ступiнь досвiду робiтника, колегiальнiсть.

10.Своєчаснiсть: затримана критика не тiльки втрачає свою актуальнiсть, але й нерiдко розцiнюється як придирка.

11. Iндивiдуальнiсть: слiд брати до уваги iндивiдуальнi якостi особи критикованого - темперамент, стать, вiк, здоров’я, рiвень культури, квалiфiкацiю, минулi заслуги та мотиви, якi призвели до помилки.

Неадекватне сприйняття критики часто виникає необгрунтовано, як виправдання своєї поведiнки.

Основнi типовi варiанти неправильного сприйняття критики:

1. Демонстративний: характеризується бурхливими проявами, прагненням не стiльки довести справедливiсть, скiльки продемонструвати негативне ставлення до критики, звинуватити у помилковостi обраного методу оцiнки поведiнки, роботи. Контраргументи «демонструються» на пiдвищених тонах, грубо, нетактовно. Особливо це є характерним для осiб, схильних до агресивного типу поведiнки.

2. Депресивний: критика сприймається як засiб, що застосований для дискредитацiї, приниження, причiпок. Властивi низька самооцiнка, невпевненiсть у власних можливостях, постiйне хвилювання, надмiрна вразливiсть, знижений фон настрою, сензитивнiсть. Депресивна реакцiя створює пiдгрунтя для психосоматичних розладiв. Її витоки нерiдко знаходяться у дитячому i пiдлiтковому вiцi у разi сiмейного виховання з надмiрною опiкою, або коли дитина стає об’єктом муштри iз вимаганнями педантичного виконання своїх обов’язкiв, слухняностi.

3. Конформiстський: тенденцiя змiнювати свою поведінку вiдповiдно до тверджень оточуючих. Будь-яка критика - вiрна чи невiрна - отримує позитивну оцiнку, що може доходити до догодження. Властивими є вiдсутнiсть самостiйностi при ухваленнi рiшень, прагнення сховатися за колективною думкою, уникнути вiдповiдальностi. В окремих ситуацiях поява конформiзму може оцiнюватися позитивно, примiром, позитивна реакцiя медсестри на необґрунтовані звинувачення тяжкохворих з несприятливим прогнозом або психічно хворої людини.

4). Iндиферентний: байдужа пасивнiсть («в одне вухо влiтає в інше - вилiтає»). Грунтується на неправильному уявленнi про критику - що критикують, начебто, для формального порядку, i критика не допомагає, а шкодить. Але iндиферентне сприйняття критики може у деяких випадках носити позитивний характер, якщо, наприклад, осудження та докори, навiть необгрунтованi, виходять вiд тяжкохворої людини. Лiкар чи медсестра, керуючись логiкою, мають сформулювати для себе вiрну установку: «Так, хворий неправий, вчинив менi несправедливе зауваження, але його можна зрозумiти, тому що вiн змучений хворобою. Я не маю права сперечатися з ним, хворобливо реагувати на його зауваження...».

Оптимальний варiант реагування на критику у загальних рисах описаний у широко вiдомiй пам’ятцi: «Не згоден - заперечуй, заперечуєш - пропонуй, пропонуєш – здiйснюй».