Тема 6 соціологія екології

Екологічний стан - одна з найбільш хвилюючих проблем сучас­ного суспільства, адже з середини XX ст. почалося різке розбалансу-вання відносин людина - природа. Причиною тому є серйозні прора-хунки перш за все світоглядного та практичного характеру, а також наукового та політичного.

Процеси взаємовідносин людина - природа характеризуються та­ким негативним явищем, як споживацьке ставлення до природи, її краси, дарів. На превеликий жаль, як правило, у конфліктах з приро­дою винуватою стає не стільки техніка, виробництво саме по собі, скільки нездатність, невміння, а іноді й небажання найкращим чином організувати діяльність людини. Саме людина, в кінцевому підсумку, є визначальним фактором у встановленні раціональних взаємовідносин з природою. Тому, поряд з технологічними, організаційними, еконо­мічними проблемами, багато залежить від екологічної свідомості лю­дей, їх поведінки та діяльності. В епоху НТР роль екологічної свідо­мості стає настільки значною, що вона набуває «загальнопланетар-

них» рис.

Загрозлива екологічна ситуація, що склалась, нагально вимагає перегляду традиційних норм взаємовідносин суспільства і природи, змінити погляди на роль людини в світі. Можна стверджувати, що поштовхом до активного розвитку системи наукових знань про від­носини людини і навколишнього середовища були не тільки окремі теоретичні розробки вчених-натуралістів, гуманітаріїв, а перш за все і явні випадки наслідків екологічного отруєння довкілля - коли людство вперше побачило і усвідомило наслідки забруднюючого ставлення людини до природи, що врешті негативно вплинуло на здоров'я людей. У 1947-1949 pp. жителі узбережжя Японії, що про­мишляли рибним, крабним та іншим промислом, стали свідками досить дивної поведінки тварин, а згодом і людей, які масово вжи­вали морські продукти. На основі перших ознак хвороб важко було припустити, що причиною їх було отруєння важкими металами -як наслідок забруднення прибережних морів хімічними відходами.

383

Саме тоді вперше було виявлено, досліджено і усвідомлено над­великий рівень негативного впливу промислових відходів на ото­чуюче природне середовище і на здоров'я людей. Згодом подібні випадки спостерігалися скрізь на землі і динаміка їх зростала. Саме тоді вперше людство заговорило про рівень екологічного стану.

Слово екологія запозичене з давньогрецької мови, («екос» - дім, житло). За обґрунтуванням Ч. Дарвіна, екологія досліджує такі типи стосунків, які виражають взаємини істот із навколишнім середови­щем у боротьбі за виживання. Об'єктом нашого дослідження є, на­самперед, відносини взаємодії між суспільством та природою, усві­домлення відносин і характеру діяльності людини, впливу на оточую­че середовище.

Система теоретичних знань, що відображає ці моменти, назива­ється соціологією екології або, як іноді її називають,- екосоціологією. Це відносно молода галузь наукових знань. її офіційне інститую-вання (набуття офіційного статусу) як наукової дисципліни почалося у 60-х роках XX ст., коли досить чітко вималювалися контури та дже­рела екологічної кризи, однак передісторія даної галузі знань сягає кілька тисяч років.

Коротко оглянемо еволюцію відносин людини та природи. З появою на Землі біологічної істоти - людини, на відміну від ін­ших істот, її поведінка характеризувалася особливою агресивністю щодо довкілля - підкорюванням, насильством, необмеженим спожи­ванням. У подальшому праця перетворила людське існування в ціле­спрямовану людську діяльність, в могутню силу, здатну впливати на природу на планеті в цілому.

Першого удару природі людина завдала на межі 80-40 тис. років тому, коли з екстенсивним поширенням і розвитком людської істоти було вичерпані джерела її харчування. За кілька тисячоліть (для розвитку біосистем це дуже короткий строк) були повністю знищені мамонти, печерні ведмеді, гігантські олені, нелітаючі лебеді та бага­то інших велетенських травоїдних тварин. То була перша глобальна екологічна криза. Природа, в свою чергу «відплатила» тим же. За цей час населення планети зменшилося приблизно у 10 разів. Лише з «неолітичною» революцією свідомості і буття людства - з виник­ненням та розвитком доместикації (одомашнення тварин, окульту­рення рослин), історія після цього пішла шляхом швидкого розвитку сільського господарства, тваринництва, а потім інтенсивного вико­ристання мінеральних та енергетичних ресурсів літосфери (земна поверхня), а згодом - і розвитку промисловості. Такого роду осеред­ки інтенсивного розвитку землеробства та тваринництва також дали про себе знати. За кілька тисяч років з причини масових випалень лісів для землеробства, виїдань та витоптувань великих трав'яних

384

масивів, інтенсивного зростання набули так звані антропогенні пус­телі Північної та Центральної Африки, Близького Сходу, Північної Америки.

Наступний етап антропогенного тиску на довкілля розпочався з XVI-XVTII ст., коли були досягнуті значні успіхи у розвитку будів­ництва, техніки, фізики, хімії, вивченні й освоєнні світового океану. Основними особливостями взаємовідносин людини з природою в цей період було «підкорення природи», боротьба з нею, хижацьке споживання всіх її ресурсів із упевненістю, що вони невичерпні. Друга половина XX ст.- період суперіндустріалізації, суперхімізації, супермілітаризації, суперспоживання - період атомної енергії та комп'ютеризації призвів до перевиснаження природних ресурсів і перезабруднення довкілля, початок деградації біосфери. Нова гло­бальна екологічна криза, що нині існує на планеті, має тенденції пе­реростання в катастрофу з непередбачуваними трагічними наслід­ками.

Розглядаючи генезу екосоціологічного знання, слід почати з того, що його витоки пов'язані із появою та розвитком біологічної науки, філософії (з екологічним змістом), етики. Ще в давньокитайській та давньоіндійській філософії, культурі проблеми співвідношення при­родного та людського - гармонія зі світом, з природою, мали першо­чергове значення. В одній із найдавніших книг буддійського канону «Сутта-Ніпатте» вказувалося на необхідність розвивати в собі любов до природи, до всього живого. Все живе потрібно шанувати - ідея авторитетнішої пам'ятки давньоіндійського епосу «Махабхарате». А відправною точкою принципів Конфуція була взаємність. Через тисячоліття ці постулати набули актуальності, але ще не усвідомлені як слід на початку III тисячоліття.

У працях Арістотеля та його учня Теофраста, а згодом і давньо­римського вченого Плінія порушувалися питання цілком екологічно­го змісту: особливості характеристик тварин і рослин залежно від нав­колишнього суспільного середовища.

В епоху Відродження питання екологічного змісту піднімав німе­цький металург Г. Агрікола (XVI ст.), який засуджував варварське ставлення людини до природи, через спустошення полів, вирубки лі­сів, розганяння тварин, забруднення річок через промивку руд і т. ін. У подальшому, ця наукова спадщина збагатилася теоріями багатьох природознавців. Саме Е. Геккель, німецький природознавець, упер­ше запровадив (1866 р.) термін «екологія». Не стояв осторонь цієї проблеми і відомий природознавець Ч. Дарвін, чия теорія боротьби за існування наклала досить вагомий відбиток на розвиток біологіч­них, філософських та соціальних наук.

Ідеї вчителів етики та моралі сприйняли відомі фігури кін. XIX -поч. XX ст.- Л. Толстой (письменник зі світовим ім'ям) та М. Ганді -

385

відомий індійський громадсько-політичний діяч. Вони теоретично обгрунтували і практично втілили в життя принципи ненасильниць­кого розвитку, оскільки насильство над природою є однією із важ­ливих причин екологічної кризи. Створюючи нову мораль, відмінну від антропоцентричної моралі західного суспільства, де людина є господарем природи, Л. Толстой та М. Ганді здійснювали синтез східних та західних традицій любові до природи і взаємності із нею. Можна сказати, що вінцем їх ідей була поява так званого золотого правила екології: стався до природи так, як хочеш, щоб ставились до тебе.

Філософсько-етичні та біоекологічні знання, безумовно, вплива­ли і на розвиток соціального знання. Розуміння минулого та майбу­тнього розвитку суспільства не могли залишити поза увагою еколо­гічний і матеріальний чинник існування людини. Одним із перших, хто обґрунтував проблему майбутнього в контексті використання природних ресурсів, був Т. Мальтус, котрий, зіставляючи праці еко­номістів, вивів так звані закони спадної родючості землі та зростання народонаселення. Т. Мальтус прогнозував кризу абсолютного пере­населення.

Соціально-екологічне знання формувалося не тільки під дією прикладних чинників, але і методологічних. Так, О. Конт та Г. Спен­сер - фундатори соціологічного знання, редукували біологічні аналогії в структурі та функціонуванні суспільства. Соціальні теорії О. Конта, Г. Спенсера, Т. Мальтуса досить активно обговорювалися в біологіч­ній літературі, що сприяло взаємному збагаченню біологічних та со­ціальних поглядів. На той час з'являлося багато теорій, котрі розгля­дали закони боротьби за існування, міжвидової боротьби та природ­ного добору як головні соціальні детермінанти соціального розвитку, а причини виникнення соціальних конфліктів зводилися до біологіч­них чинників (теорії соціального дарвінізму). Класики соціологічного знання XIX ст. спростували надто спрощені погляди на відносини суспільства з навколишнім середовищем і заклали підґрунтя деталь­нішого аналізу цих відносин.

Соціальні аспекти екології стали предметом спеціальних наукових досліджень. У 60-х роках XIX ст. американський вчений Г. Марш вводить термін «соціальна екологія», трактуючи її як науку про вплив міського середовища на формування індивіда. На початку XX ст. французькі географи (Е. Мертон, Ж. Брюн, П. Відаль) розробляли концепцію географії людини, предметом якої було вивчення групи явищ на пленеті, до яких причетна діяльність людини. Найбільш яск­раво екологічна проблематика, пов'язана із виживанням людської цивілізації, знаходила вияв і у російських космістів. У джерел цієї проблематики стояв М. Умов. Особливо чітко ця тема визначилась у працях К. Ціолковського, В. Вернадського, в яких висвітлювалися гло­бальні біологічні та геологічні наслідки соціальної діяльності людства.

386

Важливим етапом становлення соціологічного підходу у вивченні екологічних проблем було виникнення у 20-х роках XX ст. Чикагсь-кої школи соціології міста, де об'єктом наукового інтересу був зв'язок між різного роду проявами соціальної патології та економіко-географічною організацією міста. Р. Парк, представник даного на­пряму, сприяв поглибленню системного підходу до суспільства у йо­го єдності з природою. У 50-60 роках велись активні наукові дискусії з приводу завдання, предмета дослідження, методології екосоціологі-чного знання («Соціальна екологія» А. Холі, «екологічний комплекс» О. Данкена та Л. Оноре, Римський Клуб та ін.), що підносили дану галузь знань у вищий дисциплінарний рівень.

У 1970 р. у Варні на Всесвітньому конгресі соціологів було «ви­знано» існування соціальної екології як самостійної галузі наук. З кін­ця 80-х років даний напрям дістав назву інвайронментальної соціоло­гії (від. англ. епуігоптепі - навколишнє середовище), що виникло під впливом діяльності Римського Клубу та комісії ООН з проблем се­редовища і розвитку.

Сьогодні ще ведуться наукові дискусії з приводу визначення да­ної галузі знань. її визнають як соціальну екологію, екосоціологію, інвайронментальну соціологію. Немає потреби у детальному розме­жовуванні цих понять, кожне з яких вносить свій підзміст у завдан­ня вивчення екологічної проблеми, адже предметом її є вивчення взаємодії людського суспільства з навколишнім природним середо­вищем і формування загальної теорії збалансованої взаємодії суспі­льства і природи, всебічне дослідження взаємодії суспільства і сере­довища. Особливою ознакою цієї галузі знань є те, що вивчаючи об'єкти та явища природи і суспільства, екологія користується кате­горіями природних наук: екології, біології, фізіології та ін. Екосоці-ологія з'ясовує вплив людини на рівновагу природних екосистем і обґрунтовує необхідність управління та взаємовідносин суспільства і природи.

У процесі взаємодії суспільства та природи, коли остання підда­ється потужному людському впливу, виникає загроза самому існу­ванню людства: відбувається забруднення навколишнього середови­ща і вичерпання природних ресурсів. Людство вже півсотні років як розпочало платити борги за технічні та інші успіхи цивілізації: зни­щено дві третіх світових лісових запасів; забруднення атмосфери і світового океану зростає в арифметичній прогресії, в гірший бік змі­нюється і стан біосфери. Вченими досліджено, що коли біосфера буде забруднена на 33%, почнуться беззворотні катастрофічні процеси як на генному рівні мікросередовища, так і в глобальному рівні нашої біосфери. Сьогодні ця цифра сягнула - не більше і не менше - як 25% (коментарії, як кажуть, зайві).

Різновиди негативного впливу суспільства («технічної» цивілізації) і зворотного впливу природного середовища (як наслідок негативного

387

впливу суспільства) для наочності можна показати на такій схемі (див. схему):

Рис. 1

Взаємовплив причин і наслідків негативного ставлення людини до природи (як причина) і відповідного негативного резонансу на люди­ну від природи (як наслідок) можна схематично зобразити так (рис. 1).

У нових для людства умовах взаємодія суспільства і природи на­буває і набуватиме дедалі відмітних рис. Розвиток суспільства по­винен якомога менше завдавати шкоди і якомога більш сприяти ви­робленню умов для збереження природи, вмілого та бережливого її використання. На такій платформі були сформульовані соціологічні погляди, за якими суспільство та природа становлять єдину соціо-природну систему, за якої гармонійний розвиток суспільства не­можливий без всебічного врахування природного. Інакше кажучи, подальший розвиток суспільства, в усіх його культурологічних і матеріальних факторах, неможливий без узгодження із розвитком природи.

Структуру взаємодії, або системи суспільство - природне середо­вище - як рівноцінні елементи - і основні напрями вивчення соціоло­гії екології можна подати як взаємодію складових:

е кологічна свідомість; екологічна культура; суспільно-екологічні дії.

Кожна з цих ланок виконує специфічну власну роль у взаєминах (бажано конструктивного характеру) із природою.

До недавнього часу екологічна свідомість характеризувалася та­кими особливостями: по-перше, вона мала (і по сьогоднішній день має) явно споживацький характер, будувалася на глибокій впевне­ності у тому, що дари землі - невичерпні. Лише десь три десятки років тому більшість населення почала усвідомлювати непоновлю-ваність природних багатств та обмеженість їх ресурсів. По-друге, люди довший час невиправдано сподівалися на те, що природа сама «справиться» із негативними впливами-проявами. По-третє, суспі­льна свідомість (особливо в колишньому СРСР) була уражена без­турботністю і невиправданим спокоєм (винятком, і то незначним, були США та Західна Європа, де набував розвитку рух противників «забруднюючої індустрії», рухи «зелених» та інші прогресивні течії, які певною мірою могли вплинути хоч частково на державно-політичний апарат з метою обмеження дії негативного впливу на природу, а також спонукало до вироблення конструктивних дій в цій галузі).

Сьогодні екологічна свідомість являє собою досить супереч­ливе явище, в якому тісно переплетені як позитивні, так і нега­тивні процеси. На жаль, багато ще байдужості, самозаспоко­єності, нерозуміння реальної небезпеки можливої екологічної ката­строфи.

З екологічною свідомістю нерозривно пов'язана й екологічна культура.

389

Низький рівень екологічної культури виявляється практично у всіх аспектах:

вами, бездіяльності відомств і т. ін. Акцент стратегічної спрямованості природоохоронної роботи робиться на:

в екологічній освіті (епізодичними є знання про природу, про її взаємозв'язок з суспільством, про зміни оточуючого середовища в процесі виробничої діяльності, про взаємодію системи «сус-пільство-природа-людина»;

в екологічному вихованні (нешанобливе ставлення до природи, відсутність особистої відповідальності за її долю (як на локаль­ному, місцевому рівні, так і на глобальному), недостатнє розу­міння її краси та гуманністичної суті);

в екологічній поведінці (орієнтація не на гармонізацію відносин людини з природою, не на примноження багатств останньої, а на те, щоб взяти від неї найбільше, незважаючи на її ресурси та можливості.

Невирішеність багатьох економічних проблем спричиняє усвідом­лення важливого стратегічного завдання - екологічна культура лю­дини не може бути сформована випадково, вона вимагає цілеспрямо­ваного розвитку, спонукання людей до активних дій щодо захисту оточуючого середовища. Стан природного середовища - це критерій культурного рівня не тільки держави, а й кожного громадянина зок­рема.

Як показують соціологічні дослідження, дуже багатьом не ви­стачає знань з екології. І по сьогоднішній день зберігається ставлен­ня до природи як до чогось вічного, безкоштовного. Це особливо виявляється в практично-споживацькій, егоїстичній поведінці лю­дини, яка розглядає свої відносини з оточуючим світом тільки з по­зиції «беручого». Слід зазначити, що повага до природи починається і складається з дрібниць, що знаходять свій вияв у повсякденному спілкуванні, наприклад: не рвати гриби та лікарські квіти з корін­ням, не рвати все підряд, не займатись браконьєрством, особливо щодо рідкісних видів тварин, не засмічувати природу оточуючого середовища та ін.

Що стосується практичних суспільно-екологічних дій суспільства по відношенню до природи, то основним критерієм тут слугують як знання і набутий досвід з охорони природи, так і активна екологічна поведінка та діяльність, які спрямовані на збереження і збагачення природних багатств. Щоправда, основні складності пов'язані з проти­річчями, які виникли між економічною політикою і умовами, необ­хідними для формування екологічної культури.

Екологічна активність у сучасних умовах виявляється по-різному, передусім, у великій заінтересованості людей у вирішенні екологіч­них проблем. Це і різні форми «зеленого руху», інших громадських рухів, форумів, організацій, що виступають за дотримання екологіч­ної культури, проти грубих порушень санітарних правил підприємст-

390

екологічних вимогах сучасного виробництва, що залучає засто­сування маловідходних та безвідходних технологічних процесів, максимальне використання альтернативних енергоносіїв, здійс­нення природоохоронних заходів і тощо;

екологізації науки і техніки (активний процес екологізації всіх галузей наукового і технічного знання, апробація нових техно­логій з точки зору екологічної безпеки тощо; управлінні соціоприродною системи та її координації (поєднання соціальної та геоекоінформації дозволяє оперативно керувати соціоприродними процесами, прогнозувати тенденції розвитку і взаємодії суспільства і природи на віддалену перспективу); розвитку та збагаченні екологічної освіти, що включає свідомий та планомірний розвиток знань про навколишнє середовище протягом усього життя. Основна мета природоохоронної робо­ти - формування уявлень про навколишню природу, характер людського впливу на неї, формування поведінки, спрямованої на збереження, збагачення і розвиток природного середовища. Важливо розпочинати її з раннього дитячого віку, і вона пови­нна охоплювати всі форми загальноосвітньої та професійної школи, різні методи та види підвищення її рівня. Слід зазначити: все більш зростає інтерес до проблем охорони біосфери, до збагачення гармонії у відносинах між людиною і приро­дою, зростає всезагальна грамотність, розуміння проблем, які мають міждержавний характер.

Збільшується кількість екологічних організацій та їх прихильни­ків, водночас підвищується й ефективність їх діяльності. Людство зможе уникнути «екологічного забруднення» лише за умови, що по­збудеться «забруднення соціального».

Сьогодні про екологічну проблему говорять в усьому світі. Ство­рюються міжнародні симпозіуми, конгреси, наради, екологічні рухи, проводяться екополітичні заходи як місцевого, локального, так і гло­бального характеру. Одним із сучасних теоретиків суспільно-еколо­гічного руху був видатний російський вчений та мислитель академік М. Моісеєв. Вихід з екологічної кризи він вбачав через коеволюцію людини і біосфери, вступ людства до нової епохи - епохи ноосфери, для котрої буде характерний такий розвиток людства, що не порушу­ватиме стабільності біосфери. Збереження стабільності біосфери по­винно повністю базуватися на тих наукових знаннях, які були отри­мані в попередні століття. Людина повинна нарешті навчитися корис­туватися Розумом, що надала йому природа. Розумна діяльність людини включає в себе здійснення власних егоїстичних прагнень. Тому, на думку вченого, «нове» людство повинно бути освіченим

391

людством. Він вказав на необхідність прийняття та культивування абсолютно нових принципів, котрі суперечать панівним принципам раціональності, необмеженості, паразитичності суспільства у відно­шенні до природи.

До таких принципів слід віднести:

е кономічне життя суспшьства повинно керуватися тим типом ринку, який не спрямований на раптову споживацьку вигоду, а на розвиток науки, екотехнологій і т. ін.;

основа політичного життя — інтеграція націй в єдність всього людства;

кооперація всіх галузей знання (природничих та гуманітарних наук в єдину екостратегію);

встановлення спільних правил ставлення людини до Природи; людство повинно більш практично думати про майбутні поко­ління;

визначення та регулювання квот на використання ресурсів; екологізація виховання, освіти, науки, культури.

Вищеперелічені діяльні напрями становлять основу екологічної етики, яка будує уявлення про необхідність єдності всього людства із Природою (ідеї коеволюції).

Контрольні запитання:

1. Предмет вивчення соціології екології.

2. Складові елементи системи «суспільство - природа» і механізм їх взаємодії.

Рекомендована література (до теми 6):

Білявський Г. О., Падун М. М., Фурда Р. С Основи загальної екології,- К., 1993.

Горизонты экологического знания (социально-философские проблемы).- М., 1986.

Комаров А. Д. Социальная экология: философский аспект.- М., 1990.

Спеціальні та галузеві соціології / За ред. Пилипенка В. Є.- К.: Вища освіта, 2003.

Стегній О. Інституціоналізація екологічних інтересів у суспільстві соціогенних ризиків.- К., 2002.

Урсул А. Д. Перспективы экологического развития.- М., 1990.

392