Ранні етапи формування

Соціальних знань.

Протосоціологія

1. Розвиток соціальних знань у Стародавньому світі.

Погляди на суспільство Демокріта, Платона, Арістотеля

Знання про суспільство ведуть свій відлік з давніх-давен. Спроби мати уявлення про суспільство проявлялися вже в первісних культурах у формі міфологічних та релігійних вірувань. Стародавні цивілізації Китаю, Індії, Єгипту, Греції та Риму залишили численні пам'ятки до­сить розвинутих філософських концепцій, де світорозуміння не об­межувалося лише прикладним середовищем, а поширювалося й на соціальну сферу діяльності людей. Для прикладу можна назвати і староіндійські Веди, етико-політичні вчення Конфуція, теорії держа­ви та політики Платона, протосоціологічні та етичні погляди Арісто­теля, Епікура, Лукреція Кара та ін.

Найдавнішою формою відображення та пояснення світу, природи і людини була міфологія - (від грецької mitnos - старовинна легенда, оповідь, logos - слово, вчення). Існує близько 500 способів визначення міфу: і як релігійне уявлення, і як примітивний світогляд людини, фа­нтастичне відображення світу. Найвідоміші серед них - Веда, Іліада, Одіссея, так звані епоси - перші форми соціального знання. Це опо­відь про минуле, що відтворює картину народного життя, ідеали, но­рми, прагнення. З плином часу, з розвитком філософії, математичних знань, міфологія та епос замінюється точним описом минулих подій -історичною хронікою або історією. Надалі: із розвитком науки, примітивного виробництва, переходом до рабовласницького суспіль­ства, розвитком класової структури суспільства, товарно-грошових відносин, торгівлі, армії, потребою в різноманітній і повній інформа­ції,- все це впливає на формування та розвиток знань про суспільство.

Саме тоді перші емпіричні обслідування проводилися у Вавилоні, Єгип­ті, Китаї на основі вивчення системи переписів податків, населення. Вже відчувалася залежність перших обслідувань від математичного знання, спостерігалася трансформація задоволення практичних потреб на внутрішні пізнавальні потреби. Так виникало наукове самопізнання. Практичні (прикладні) і пізнавальні потреби зумовили появу опи­сання і фіксації подій минулого, сучасного їх осмислення, оцінки та ана­лізу. Виникають і розвиваються принципи систематизації і описування історичних подій, розвиток історіографії; зароджується нова форма опи­сування дійсності - історія. Перша так звана школа логографів у формі відображення суспільства відійшла від міфологізму. Набували розвитку та актуальності достовірність історичного матеріалу та використання документальних джерел, що привело до виникнення історії як науки.

Одним із перших істориків був грецький мислитель Полібій (200-120 р. до н. є.), автор праці «Всесвітня історія», який розглядав істо­ричні процеси у взаємозв'язку, застосовував систематичність опису­вання, письмове фіксування та хронологічне відтворення подій. Вже тоді і філософи робили спроби пояснити суть суспільства. Античні філософи, історики, мислителі усвідомлювали поділ буття людини на природне та суспільне.

Першими філософами, мислителями, фунда­торами знань про суспільство були Демокріт, Платон, Арістотель та інші. Так, Демокріт люд­ську потребу визнавав вчителькою життя, завдяки якій люди перейшли від первісного способу до сучасного, навчилися ткати (як це роблять паву­ки), будувати житло - як ластівки, співати - як птахи.

Платон був першим професійним представни­ком філософії ідеалістичного напряму. Він розро­бив вчення про душі, з яких виділяв 3 групи суспі­льства (залежно від характеру душ):

• філософи і правителі - малочисленний привілейований клас, яким притаманні розум, істина, розсудливість;

• другий клас - воїни, котрим притаманні мужність та ефектив­ ність;

• люди прагнучої душі - торгівці, будівельники, ремісники, сенс діяльності яких - забезпечувати життєві потреби держави, суспільства.

На думку філософа, кожний стан суспільства мав займатися тим, на що здатний, і не втручатися в справи інших. Платон вперше поді­лив суспільство на управлінців та виробників, абсолютизуючи державу як вищий сенс буття суспільства. Людина для держави, а не держава для людини — ось кредо політичної філософії Платона. Основні його роботи: «Політика», «Держава», «Закони».

Платон є основоположником логіки, психології, політики та ряду 186

інших галузей знань; залишив велику спадщину з галузей знань про суспільство, державу, владу.

Платон

Найвидатнішим давньогрецьким філософом був Арістотель. Це була всебічно освічена лю­дина, неординарна особистість. (Одним з його учнів був відомий полководець Олександр Маке­донський). Саме з його філософської спадщини бере початок диференціація знань і поступове відгалуження конкретних наук із філософії. Чис­ленні спостереження за подіями суспільного життя та людською поведінкою згодом консти­туюються в історичні, економічні, політичні та інші просуспільні дисципліни.

Згідно з філософією Арістотеля, сенс життя лю­дини - це досягнення вищого блага через діяльність. Не самі по собі якості та характеристики роблять людину кращою, а досягається це через розум­ну діяльність, де люди розкриваються (тобто людина - це те, що вона робить і як, а не яка вона).

Арістотель був великим гуманістом, він вперше порушує і дослі­джує проблему способу життя, виділяючи при цьому такі (три):

• брутальний, грубий, розбещений, де щастя — це пусті розваги і втіхи;

• державний спосіб життя, куди він відносив правителів, держав­ них службовців різних рангів і т. п.;

• споглядальний - як найвищий філософський, котрим могли ха­ рактеризуватися не всі, а обрані богом та мудрістю люди.

Арістотель

Арістотель аналізує походження та розвиток держави і суспільства, віддаючи державі доміну­юче місце над людиною, сім'єю, родом, але при цьом}⁷ визнавав державу як продукт природного розвитку. Вищою формою суспільного життя, за Арістотелем, є «поліс» - (від грець, polis, лат. civitas - місто-держава, особлива форма соціаль­но-економічної та політичної організації суспіль­ства, типова для Давньої Греції та Давньої Італії, територія котрої складалася із міських та оточую­чих їх землеробних поселень (хори), оскільки в ньому права і обов'язки громадян юридично внормовані й підпоряд­ковані суспільному інтересу.

клас сильнозаможних;

клас бідноти;

«середній» проміжний клас.

Однією із природжених людських властивостей філософ вважав соціальну нерівність. Він запропонував класифікацію громадян полі­су за ознакою майнового стану:

187

Віддаючи свою симпатію останньому, Арістотель вбачав у його кількісному переважанні гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

Система Арістотеля містить дуже багато елементів соціоло­гічних знань, що належать до предметної сфери протосоціології, в ній були закладені елементи наукових знань про соціальне управ­ління. Окрім того, Платон і Арістотель були свого роду ідеологами рабовласницького ладу.

Ксенофонт

Розвиток соціальних знань Античності певною мірою зобов'язаний давньогрецькому письменнику та історику Ксенофонту Афінському (близько 430-355 pp. до н. є.). Учень Сократа, Ксенофонт - один з найбільш популярних і плідних авторів стародавно­сті, майже всі його добутки дійшли до нашого часу. Основна історична його праця (продовження роботи історика Фукідіда) - «Грецька історія» (у 7 кн.). Ксе­нофонт ідеалізує Спарту, намагаючись, однак, збе­регти лояльність щодо Афін. Його прикладні роботи є незамінним джерелом соціальної, економічної, політичної історії Греції, де він дав характеристику «зразкового» господарства і «зразкового» громадянина, зобразив «ідеального» правителя й «ідеальну» державу, виклав програму пере­творення тиранії в «правильну державну форму із сильною особис­тою владою», а також спробував знайти вихід з економічних трудно­щів Афін та спартанського ладу.

Політична та соціальна думка Стародавнього Сходу розвивалася на основі релігійно-міфологічного світогляду і містила залишки пер­вісно-побутових уявлень.

Конфуцій Кун-цзи

У Давньому Китаї вона представлена відо­мим мислителем, засновником конфуціанства -Конфуцієм Кун-цзи (народився прибл. 551— 479 до н. є.). У молодості він був дрібним чинов­ником, а потім заснував першу в Китаї приватну школу. Основні погляди Конфуція викладені в книзі «Бесіди і судження» («Лунь юй»), що являє собою запис висловлювань і бесід з учнями і по­слідовниками. Важливим поняттям етико-полі-тичного навчання Конфуція є «гуманність» -сукупність етичних і соціальних відносин людей, що ґрунтуються на шанобливості і повазі до

старшого за віком і становищем, відданості государю і т. ін. У вислов­люваннях філософа відбита класова аристократична спрямованість його навчання. Він рішуче протиставляв «шляхетних чоловіків» «дріб­ним простолюдинам». На його думку, перші покликані керувати дру­гими, служити їм прикладом. Коли конфуціанство стало пануючою доктриною (після 136 до н. є.), Конфуцій був проголошений «учите-188

р лем 10 тисяч поколінь» і його культ офіційно підтримувався аж до 1911р. (початок буржуазної Сіньхайскої революції).

Конфуціанство - як течія, етико-політичне навчання чинило ве­личезний вплив на розвиток духовної культури, політичного життя і суспільного ладу Китаю протягом понад дві тисячі років.

Із самого виникнення конфуціанство, виражаючи інтереси час­тини класу, що панував (спадкоємної аристократії"), було активним учасником у соціально-політичній боротьбі. Воно призивало до змі­цнення суспільного ладу і сформованих форм державного керування шляхом строгого дотримання давніх традицій, ідеалізованих конфу­ціанцями, і визначених принципів взаємин між людьми в родині і суспільстві. Конфуціанство вважало загальним законом справед­ливості, закономірним і виправданим існування визискувачів і екс­плуатованих, за його термінологією,- людей розумової і фізичної праці, причому перші панують, а другі підкоряються їм і утримують їх своєю працею. У Давньому Китаї існували різні світоглядні на­прями, між якими велася боротьба, що була відображенням гострої соціальної і політичної боротьби різних суспільних сил того часу. У зв'язку з цим мають місце суперечливі тлумачення конфуціансь-кими мислителями основних проблем (про поняття «небо» і його ролі, про природу людини, про зв'язок етичних принципів із зако­ном і т. ін.).

Давньосхідна спадщина соціального знання була досить бідною і була представлена окремими ідеями Ібн Сіна та Ібн Хальдуна.

Ібн Сіна

Ібн Сіна (повне ім'я Абу Алі Хусейн Ібн Абдал-лах, 980-1037), вчений, філософ, лікар, представник східного аристотелизма жив у Середній Азії й Ірану. Для соціального знання Ібн Сіна притаманна думка про «дозволеність» збройного повстання проти неспра­ведливого правління.

Ібн Хальдун

Надалі, великим досягнення в епоху середньовіччя з'явилося створення арабським істориком, філософом і соціологом Ібн Хальдуном (1332-1406) історико-філо-софської теорії суспільного розвитку. В основній його праці «Книга повчальних прикладів з історії арабів, персів, берберів і народів, що жили з ними на землі» висвітлюються завдання, метод і принципи історичного дослідження, вчений виклав своє вчення про розвиток суспільства, історію народів мусульманського сходу. Він показав розходження в способі життя людей, на­самперед між кочовим і осілим господарством, пов'язуючи ці розхо­дження із впливом географічного середовища. У кожній з розгляну­тих епох він намагався виявити закономірності розвитку й занепаду культури, зміни династій і т. ін.