5. Етнометодологія

У 60-ті роки широке визнання серед американських соціологів здобуває різновид феноменологічної соціології - етнометодологія, започаткована Геральдом Гарфінкелем (одним з учнів Т. Парсонса). На думку дослідників, етнометодологія займає ніби проміжне поло­ження між символічним інтеракціонізмом та феноменологією, спи­раючись на принцип єдності між суб'єктом та об'єктом опису.

Етнометодологія формувалася за аналогією з «етнонаукою», котра займалася антропологічними дослідженнями примітивних суспільств. У ній намітилася спроба показати, що за примітивними формами

296

повсякденності - повсякденної поведінки, ховаються соціальні струк­тури, що підтримують існування всього суспільства.

У теоретичних підходах етнометодології Г. Гарфінкеля та А. Сі-курелла акцент робився на активному, творчому характері людської поведінки, її здатності організувати соціальне середовище в повсяк­денному житті. Вивчаючи спілкування, можна скласти уявлення про основні механізми людської соціальної діяльності. Тому термін «ме­тодологія», як пояснює Г. Гарфінкель, означає, що об'єктом дослі­дження тут будуть ті методи, якими люди користуються у повсякден­ному спілкуванні, не усвідомлюючи, звичайно, їх суті (як і не усвідом­люється народом суть більшості традиційних звичаїв, ритуалів та ін.).

Феноменологія та етносоціологія довели, що повсякденність -«дрібниці життя» - не позбавлені інтересу, вони тісно пов'язані із до­вготривалими і моніторними процесами відтворення соціальних інс­титутів. Це дозволило перетворити етнометоди, що застосовуються в повсякденному житті, на процедури дослідження сучасної високоор-ганізованої культури. В її рамках соціологія отримала статус «етно-науки» як базис в ній соціологічного аналізу сучасного соціального життя.

Згідно з цією концепцією усвідомлення сенсу того, що індивід го­ворить,- становить виключно усвідомлення методу його спілкування (говоріння), виявлення того, як він говорить. Тому предмет етномето­дології - це процедура інтерпретацій, сховані, неусвідомлювані меха­нізми соціальної комунікації між людьми. Ця комунікація містить більш суттєву інформацію, ніж та, яка виражена вербально (текстов-но); смисли, що розуміються, мовчки приймаються учасниками взає­модії, фонові значення. Для того, щоб пояснити взаєморозуміння учас­ників соціальної взаємодії, потрібно звернути увагу, передусім, на те, як говорять індивіди: іронічно, метафорично, жартуючи, дискутуючи, двозначно та ін.

У процесі мовної комунікації учасники розуміють, що сказане ними буде поширюватись згідно з правилами, що використовуються при спілкуванні. Це, свого роду, моделі розмов. Стандарти ж повсяк­денної розмови є рисами побудови будь-якої практичної дії. «Спілку­вання за правилами» показує, як люди, інтерпретуючи актуальний матеріал в термінах якоїсь моделі, конструюють саму взаємодію як певного роду соціальну структуру. Своїми ж діями люди ніби відкри­вають, творять, підтримують засоби соціальної стандартизації. Таким чином, структури соціальної діяльності існують лише остільки, ості­льки вони інтерпретуються, розуміються діяльними людьми. Таким чином, суспільство - це процес розуміння. Для етнометодології соціа­льна реальність, отже, позбавлена об'єктивних характеристик. Об'єктивні властивості зміщуються значенням власних суджень, що їх ми припускаємо для цієї реальності. Соціальна і культурна реаль­ність конструюється в процесі взаємодії на основі мовної комунікації.

297

Оскільки сама комунікація відображує одиничні акти діяльності, зро­зуміло, що реальність повсякденного життя етносоціологи розгляда­ють як потік, систему унікальних та повторних ситуацій.

Основна вимога етнометодології - не допустити розриву між суб'єктом та об'єктом соціології. Соціолог повинен бути включеним у ситуацію дослідження, він не може дивитися на неї відчужено від­хиленим поглядом. Завдання соціолога - перебувати у стані взаємо­зв'язку, взаємосхрещеності з досліджуваним. Саме на цьому і базу­ється їх взаємодія. Представники етнометодології підкреслюють, що така взаємодія, яка спирається на комунікацію між дослідником та об'єктом вивчення, не дає більш багатої інформації, ніж будь-який інший спосіб її отримання. Тому висновки етнометодологів, отримані в ході такого спілкування, часто мають характер простого здорового глузду, що називається народною мудрістю. На думку дослідників, ми маємо справу з достатньо суб'єктивним тлумаченням соціальної дійс­ності, котра, по суті, ототожнюється з її сприйняттям. Але, незважаючи на те, що об'єктивний зміст соціальної реальності в етнометодології редуціюється до уявлення соціолога про неї, все ж таки конкретні до­слідження побутової свідомості, спілкування, моралі дають позитивні результати. Саме ця «надбавка» знання засобом етнометодології дослі­джень і зумовила відому популярність даної парадигми.

Феноменологічні ідеї продуктивно застосовуються і в соціології мистецтва як генератор мовних структур, образів, смислів. Створений на них герменевтико-рецептивний (герменевтика -розуміння, тлума­чення; рецептивний - суттєвий, сприймальний) підхід, що широко застосовується в естетичних дослідженнях (так звані ідеї «ігрової» інтерпретації людського існування X. Яусса, X. Гадамера та ін.). Цей напрям дозволяє розкрити механізми взаєморозуміння між мистецт­вом та аудиторією, взаємодії художнього твору і людини. Художника, твори та аудиторію пов'язує не сам твір, а коментар до нього, інтер­претація, що є передумовою ідентичності сприйняття. Саме завдяки емпіричному опису явищ художнього переживання та сприйняття можна судити, якими соціальна природа та функції мистецтва.

У даному науковому напрямі сформувалися два підходи: герменев-тичний та рецептивний (форми сприйняття). Відродження інтересу до цих концепцій, без сумніву, пов'язано із актуалізацією «внутріш­нього сенсу» художньої творчості і розробкою моделей та правил до­слідження в соціології мистецтва. Герменевтична установка орієнту­вала на те, що соціолог повинен вести діалог із текстами. Мета такого діалогу із «текстуальним партнером» по комунікації - знаходження засобів «оздоровлення» сучасного суспільства, однак отримання від­повідей очікується не від текстів, а від їх інтерпретацій.

У рецептивному підході феноменології порушуються питання взаємодії твору із читачем без впливу на то інтерпретацій. Згідно із твердженнями засновників даного підходу (X. Яусс, В. Ізер), художній

298

твір не можна розглядати одномірно, оскільки він несе в собі різні ціннісні смисли; художній твір багатогранний за природою і може по-різному впливати на аудиторію. Читацьке сприйняття змісту твору розглядається як динамічний, багатогранний процес зі складними структурними модифікаціями як об'єкта (твору), так і культурної по­зиції читача. При цьому має місце і характер дії мистецтва на людину, і різне сприйняття художнього твору людьми з різними психологіч­ними особливостями елементів сприйняття (художній смак, здатність до взаємопереживання і т. ін.), і традиції національної культури.

Звичайний читач, на думку соціологів, бере участь у процесі конструювання художньої цінності твору рівною мірою із художнім критиком. При цьому кожний тип читацької аудиторії ніби конструює свій твір зі своїми певними значеннями. Таким чином, рецептивна естетика зумовлює уявлення, що процес сприйняття здатний охопити художні цінності творів, а тому не потребує певної готової інтерпре-таційної схеми. Текст може діяти на читача в міру готовності його до сприйняття, доходячи до того рівня, коли в даному процесі сприйняття твору з'являється те, що раніше не володіло дійсністю.

Ідеї даної концепції з успіхом використовують у психології рек­лами та сучасній рекламній індустрії, де ретельно вивчаються особ­ливості сприйняття рекламної продукції споживачем і вплив реклами на людей.

Контрольне запитання:

1. Основні позиції та підходи етнометодології.

6. Критична соціологія (теорії модернізації*)

Гуманістичний напрям у соціології пов'язаний також із критич­ною лінією, представники якої виступали проти «академічної» соціо­логії та індустріалізму. їх соціально-критичний аналіз вказував на зв'язки між соціальною кризою в світі і позитивістсько-орієнтованою фундаментальною теорією суспільства та прикладною соціологією. В критичній соціології відображені ідеї трагічного скептицизму, пов'язані з розчаруванням у «технораціональності» та «індустріалізмі». Індустріальне суспільство своїм прагненням підкорити собі природу спровокувало глобальну, екологічну катастрофу, котра посилила еко­номічну, політичну та соціальні кризи. В цих умовах було піддано критиці різного роду «соціальні експерименти» на шляхах індустріа­лізму, в тому числі і комуністичний експеримент з його деструктив­ними функціями та наслідками.

Представники критичної соціології показали, що соціально-полі­тичну систему неможливо сконструювати «сидячи за столом» і на ос­нові техніко-економічних показників. Концепція «безмежного еконо-

299

мінного росту» зіткнулася із системою різнорідних глобальних і ло­кальних криз. Як наслідок розчарування - виникло актуальне гасло: «індустріальна гра закінчилася», і техноманія помалу почала витісня­тися технофобією (вороже ставлення до техніки). Зростало почуття тривоги, що наука та техніка загрожують існуванню людини.

У 1968 р. невелика група вчених, політиків, бізнесменів зібралися в Римі на диспут-форум (що в подальшому увійшло в історію науко­во-суспільного руху як «Римський клуб») з метою актуалізації питань про сучасне та майбутнє становище людини. В результаті цієї зустрічі виникла неформальна громадська організація, метою якої було дослі­дити глобальні потенційні і майбутні проблеми людства, зокрема проблеми бідності, екології, недовіри, безробіття, урбанізації, еконо­мічних криз, голоду, відчуження молоді та ін.

Перші такі дослідження були проведені під керівництвом Д. Мад-гауза (робота «Межі росту», 1972). Було досліджено динаміку змін та основні тенденції подальшого функціонування людства на Землі, враховуючи головні фактори його еволюції. При цьому були отрима­ні вражаючі дані (так званий закон «експотенціального зростання»). Було доведено, що з подальшими темпами зростання населення та економіки (що було характерним для останніх 50-70-х років), до 2100 р. має настати межа зростання людства. При цьому має місце феномен: «зараз ви цього не бачите, а через мить побачите», тобто експотенціаль-ний ріст може привести до неочікуваних і миттєвих результатів. Як результат - на науковій та громадській ниві зароджуються нові теорії модернізації.

Критичність соціології починає перетворюватися у важливу тен­денцію теоретичної соціології, пов'язану із усвідомленням невідповід­ності попередніх концепцій розвитку суспільства новій реальності.

Про симптоми кризи західного суспільства, можливі шляхи її усу­нення та необхідності певних реформ, що спрямовані на поліпшення системи індустріального суспільства, висвітлено в модифікованих тео­ріях «соціальних змін» (У. Мур, Н. Смелсер, Г. Беккер), «активного су­спільства» (А. Етціоні), «структурної соціології» Е. Тиріак 'яна, «конф-ліктологічної парадигми» (В. Дарендорф, Л. Козер, Р. Мілл).

Про необхідність і готовність до перемін - фундаментальних со­ціальних змін у суспільстві - зокрема, писали американські соціологи Н. Смелсер, У. Мур, Г. Беккер. Вчені вказують на необхідність рефо­рмістської перебудови. З цим пов'язують реальні переміни і подаль­ше просування «відкритого» суспільства прогресивним шляхом. Ви­хідним моментом даної теорії є те, що зміни в світі пов'язані із змі­ною людини, тому не можна очікувати того моменту, коли світ зміниться до такої міри, що вже важко буде адаптуватися до перемін, що насуваються.

Людина також має змінюватися, щоб не відстати від ритму життя. А це потребує перебудови, передусім способу мислення, розуму.

300

Тільки завдяки новим ідеям людина здатна «подолати» себе та при-стосуватисядо умов у суспільстві.

Всі цілеспрямовані технологічні та соціально-економічні зміни насамперед мають прогресивний характер, а тому свідчать про соціаль­ну «трансформацію» капіталізму, здатність до самовдосконалення і нових історичних перспектив. Представники даного напряму вивчали те, наскільки ці зміни мали і мають характер випадковості або зако­номірності, яке їх джерело та умови протікання, які механізми та но­рми цих змін. Ці елементи вивчення соціальних змін зумовили і ви­користання бідповідних методів дослідження. До таких у даному ви­падку належали: історичний метод (аналіз змін на основі історичного досвіду), порівняльний метод (класифікація і типологізація характерного і різного між подібними явищами), функціональний метод (зв'язок між соціальними інститутами, явищами, діяльностями та їх аналіз).

Таким чином, це цілком інтегрована концепція, котра дала можли­вість розробки позицій історичного розвитку та історичного прогнозу.

У своїх теоретичних побудовах концепції «активного суспільст­ва» американський соціолог А. Етціоні розробив методи керованого розвитку, завдяки ефективному керівництву соціальними процесами. Він поділяв соціальні системи на активні та пасивні. Пасивні - лише реагують на зміни в середовищі, адаптуються до них. Активні - мо­жуть цілеспрямованим чином діяти на середовище, свідомо плануючи, регулюючи та видозмінюючи водночас власну структуру.

Активність соціальної системи залежить від трьох факторів: інфо­рмаційно-кібернетичного (здатність збирати, обробляти, аналізувати та використовувати інформацію), фактора влади (здатність її здійс­нення на нормативно-символічних засобах регулювання та контролю), фактора узгодження. За ідеал Етціоні бере напівутопічну картину «активного суспільства», котре суміщає в собі високий ступінь конт­ролю, згоди та конструктивного використання всіх техно досягнень.

У концепції «структурної соціології» Е. Тиріа- к'яна одним із суттєвих компонентів є соцієтальні зміни (детальна трансформація інституційних структур і якісні зміни у функціонуванні суспіль­ ної організації). На думку автора, ці зміни є зако­ номірними і виникають як реакція на напругу все­ редині певної інституційної структури. Тому за своїм змістом і рушійною силою соцієтальні зміни . ,

мають моральний та релігійно-моральний відби- ' ток. Саме сукупність моральних актуальних сил оцінок як відобра­ження соціокультурної системи (як основи соціального життя), за Ті-ріак'яном, є джерелом соцієтальних змін.

Вчений зробив припущення, що на основі певних культурних індикаторів, котрі відображають «революційну ситуацію» в соціо-культурній сфері (зріст урбанізації, зміни в сексуальній культурі і

301

в системі соціального контролю щодо неї, зріст активності неінститу­ційної релігії) можна і потрібно здійснювати короткострокові історичні прогнози. Фактор неінституційної релігії вчений вважає найбільш важливим. Завдання соціології в даному контексті, на думку вченого, полягає в тому, що вона повинна розглядати виникнення і появу із «глибин» неінституційної морально-релігійної свідомості нових куль­турних символів як джерел соцієтальних змін. Хоча даний теоретичний підхід дослідження відносять до критичної соціології, багато в чому Тіріак'ян в своєму аналізі опирався на традиційний структуралізм, функціоналізм та феноменологію. Тому деякі теорії, які розглядалися і розглядатимуться, мають інтеграційний характер щодо різних на­прямів, парадигм.

Контрольні запитання:

1. Критичність соціології у 50-70-х роках XX ст.

2, Проблематика та основні спрямування критичної соціології.