7. Ліворадикальна соціологія

Ідея «виснаженості» можливостей індустріальних моделей розви­тку отримала серйозну підтримку в так званій ліворадикальній соціо­логії (неомарксизм). Цей напрям у соціології обґрунтовував необхід­ність корінних (радикальних) соціальних змін, в тому числі з викори­станням політичного поняття. Радикальній критиці були піддані безмежна індустріалізація, раціоналізація, «узаконене панування» меншості над експлуатованою більшістю в умовах індустріальної со­ціалізації. Звідси і витікав інтерес до марксизму, який зумовлював антагоністичні протиріччя і конфлікти в суспільному розвитку і необ­хідність їх вирішення шляхом соціально-політичних революцій.

Однак намагання переглянути та доповнити марксистську теорію, пристосувати її до нових явищ суспільного життя беруть свій поча­ток ще з 20-х років XX ст. Його засновниками вважаються Д. Лукач, Б. Бен'ямін, К. Корш та ін.

Лідером радикальної соціальної критики індустріальної версії про­гресу виступала франкфуртська школа. Спочатку її сформовувала група молодих дослідників, переважно вихідців із заможних єврейсь­ких сімей Німеччини, які були прихильниками поглядів Маркса. На початку 20-х років у зв'язку з цим у Франкфурті був започаткований Інститут соціальних досліджень, навколо якого згуртувалися М. Хорк-хаймер, Г. Адорно, Р. Райх, Г. Маркузе, Е. Фромм, Ю. Хабермас та багато інших вчених. З приходом до влади фашизму всі фундатори да­ної школи емігрували до США, більшість з них там і залишилася пра­цювати надалі. Феномен фашизму став причиною ряду розмірковувань і обумовив характер спрямованості в тактиці теоретичних поглядів

302

багатьох дослідників. Це були різні за своїми орієнтаціями мислителі, як правило, далекі від емпіричної соціології. їх більше цікавила політи­ка, філософія, культура. Тому більшість їх теорій навіюється швидше соціально-філософським змістом, ніж соціологічним. Це стосується і системи теорій «індустріального» та «постіндустріального суспільства». Протягом свого існування франкфуртська школа здійснювала «со­ціальні дослідження» з проблем «сім'ї та авторитету», «авторитарної особи», «політичної та сексуальної революції», «індустрії культури та маніпулювання свідомістю» та ін. Франкфурті опиралися на марк­сизм як на теорію критичного заперечення «буржуазної раціональності». Ця форма неомарксизму була очищена від догматизму - так би мови­ти, марксизм з «людським обличчям», як теоретико-методологічна база «гуманістичного соціалізму» (в дусі реформаторської соціал-демократичної орієнтації). Не дивно, що цей соціологічний напрям деякі дослідники висувають як марксистську парадигму. Неомарксисти вбачали майбутнє за «недогматизованим марксизмом», синтезованим з фройдизмом (що особливо було популярним серед гуманітарної ін­телігенції та студентства).

В основі радикальної соціології, як уже зазначалось, лежали такі причини, як: панування «технологічної раціональності» та інших «вад» «індустріального суспільства»; максималізація всіх сфер розви­тку; проблеми централізації управління; стандартизація способу жит­тя; домінування технологічних ритмів виробництва, з роботою та до­звіллям; тотальний контроль над індивідом з боку держави; дегумані­зація культури, індустріалізація розваг та ін. Особливе місце серед дослідницької тематики школи займав німецький фашизм та його ан­тисемітська політика. На ці проблеми вчені дивилися насамперед із соціально-психологічної точки зору. Прагнули глибше дослідити проблему, визнаючи не стільки проблему поширення фашистських та антисемітських настроїв, скільки важливість визначити соціально значущі, типові риси особистості, схильності до антисемітських і вза­галі расистських проявів. Ці проблеми розглядалися ними в контексті авторитарного складу особистості. Теми авторитарності, відчуження, пригнічення особистості, агресивності взагалі становили основне ко­ло дослідницьких інтересів більшості франкфуртців. їхнім поглядам властива психологізація соціальних проблем і понять, що, зокре­ма, знаходило вияв у широкому використанні понять психоаналізу 3. Фройда при поясненні соціальних та культурних явищ.

В одних дослідженнях мова йде, передусім, про суперагресивність між типом соціальної структури (соціальні інститути та форми соціа­льного контролю) і спрямованістю диспозиції особистості. Інші до­слідники (Маркузе, Фромм) зосереджуються на розгляді ситуацій, за яких особистість адаптується завдяки відмові від власного «Я», «втечі від свободи» або «ставши одномірною людиною». Більшість цих проблем однойменна з працями цих дослідників.

303

Неомарксистський аналіз людини сформований, з точки зору Е. Фромма, на моделі людини, яка володіє корінною потребою бут­тя, пов'язаного із іншими людьми та природою, стверджуючи себе в цьому зв'язку. Погоджуючись із цим, Т. Адорно підкреслював, що сам по собі соціальний порядок пронизує мислення та поведінку людей, що наш світ типолізований і «продуціює» різні типи особис­тості. Особливо гостро питання стоїть щодо формування стереотип­них рис сучасної людини. Соціологи - неомарксисти - не сумніва­лися в тому, що риси особистості, сформовані в певних соціальних умовах, значно впливають на орієнтацію суспільства та соціальної системи, і одними із перших намагалися визначити ступінь такого

впливу.

Одним із основоположників франкфуртської школи неомарксиз­му був німецький філософ та соціолог Макс Хоркхаймер (1895— 1973), директор франкфуртського інституту соціальних досліджень. В основу соціально-філософської та історичної концепції багатьох робіт була покладена ідея «божевілля» буржуазного розуму, «пошкодже­ного» нібито в силу початкового протистояння його природі у вигляді волі до влади, котра і придушувала «природне» як в самій людині, так і поза нею. В деяких його роботах («Діалектика просвіти») чітко простежується вплив ідей Ф. Ніцше та А. Шопенгауера). На проти­лежність «офіційній», західній соціології М. Хоркхаймер стверджу­вав в якості основних завдань критичної теорії «теоретичне сприй­няття» (відчуття, рефлексію) соціальної реальності, радикальну кри­тику всіх виявів гноблюючого, антиособистісного характеру сучас­ного «пізньокапіталістичного» суспільства в усіх сферах, особливо в масовій культурі. Спочатку, щоправда, вчений пов'язував соціаль­ні корені критичної теорії із пролетаріатом як суб'єктом історич­ного процесу. Однак в міру розчарування, після перемоги нацизму (опора на робітничий клас), Хоркхаймер покладав свої надії на «кри­тично мислячу» інтелігенцію».

Визенгрунд-А. Адорно

Одним з провідних представників цієї школи був німецький соціальний філософ, соціолог мистецтва та літератури Визенгрунд-А. Адорно (1903-1969). Деякі важливі ідеї його являли собою програмний виклад соціальної філософії неомарксизму та історії, в світлі якої еволюція людини є не що інше, як істо­рія «невдалої цивілізації», посилюючого «відчужен­ня», викликаного «буржуазним» розумом, що про-типоставив себе природі. Адорно трактує історію Заходу як патологічний процес посилюючого боже­вілля і втрати індивідуальної свободи. В дусі цих ідей Адорно піддав соціально-філософському аналізу сучасну західну музику та інші елементи культури. В даному контексті мистецтво розглядалося як зброя критичної революції. В той період всі соціальні

304

та політичні загострення наклали відбиток на появу, активність та характер тодішнього молодіжного руху (лівоекстремізм, нігілістичні мотиви, анархічність).

Особливих тенденцій набрала форма боротьби проти «зневажли­вого суспільства», у формі «життя поза ним». Формувалися молодіжні рухи контркультури, установкою яких було задоволення та самовираз як спосіб життя. Революцію Адорно визначав як найбільш глибокий вихід людей «із себе», звільнення від «буржуазного «Я». Будучи од­ночасно і корінним переворотом в «структурі потягів», вона є справді «тотальною революцією», яка має привести до виникнення дійсно нового індивіда.

Особлива роль у даній практичній критиці індустріального суспі­льства відводилася мистецтву та художнику. І, як результат,- поява та розквіт проавангардистських форм культури, які надавали мистецтву «негативну», «руйнівну» силу, що руйнували старі структурні сприй­няття і підготовлювали до сприйняття майбутнього. Авангардистське мистецтво повинно було «покінчити» з репресивною культурою, за допомогою якої індустріальний світ «декораціював» (представляв) свою раціональність.

Герберт Маркузе

Іншим представником франкфуртської школи неомарксизму був Герберт Маркузе (1898-1972). Впродовж свого творчого періоду він намагався вирішити одне і те ж питання: наскільки і яким чином можлива революція в «пізньокапіталістич-ному суспільстві?». В одній із головних робіт - «Одно­мірна людина» - він розкрив розуміння характеру і рушійних сил революції в сучасному суспільстві. В ній обґрунтовувалася теза про деградацію пролета­ріату в «індустріальних країнах». «Одномірну люди­ну» Маркузе ототожнював із «масовою людиною», «людиною організації», «зовні орієнтованою особисті­стю», «керованою особистістю» та іншими подібними типами. Всім їм тією чи іншою мірою властиві: некри­тичне ставлення до існуючої дійсності, до поведінкових та пропаган­дистських стереотипів, відсутність індивідуальності, маніпуляційність, консерватизм та ін. Згідно з концепцією Маркузе, соціокультурна одно-мірність, одномірність мислення - це продукти, похідні «індустріаль­ного суспільства». Принципи і норми індустріального суспільства, які відповідають інтересам перш за все правлячої еліти, видаються «од­номірній людині» виразом свободи і соціальної справедливості, що абсолютно неправильно. Одномірна людина, стверджував Маркузе, позбавлена здатності до радикальної опозиції існуючому «режимові» і повністю інтегрувала себе в «систему». «Одномірна людина» із «сплячої маси» нездатна ні виробити, ні сприйняти революційну сві­домість як основну умову і передумову соціальної революції. Тому необхідність тотальної відмови від «єдиного індустріального суспіль-

305

ства» актуалізувало питання пошуку сил неомарксистами, які могли би його здійснити, сформувати «суб'єкт революційного процесу». Носій такої сили повинен відмовитися брати участь у грі «споживчого су­спільства». Тому носієм «революційної» ідеології і виконавцем такої революції має бути той, хто володіє «двомірним» мисленням, здатний критично оцінювати дійсність, протистояти маніпулюванню свідомі­стю і не стати рабом одномірної свідомості. Це, передусім, новий клас - інтелігенція та службовці, які володіють інтелектуальним та культурним потенціалом.

Еріх Фромм

Яскравим представником франкфуртської школи і одним із засновників неофройдизму був німецько-американський соціальний філософ, соціолог і психо­лог Еріх Фромм (1900-1980). Соціальна теорія його базується на ревізії традиційних положень фройдизму шляхом об'єднання їх із положеннями філософської антропології та марксизму. За Фроммом, історія - це розвиток людської суті в умовах ворожої їй соціальної структури. Сучасне суспільство він ототожнював із відчуженням людської суті у зв'язку з «машинізацією», «комп'ютеризацією» і «роботизацією» людини в процесі

Юрген Хабермас

р озвитку НТР. Важливою особливістю поглядів Фромма є критичне ставлення до капіталістичного і суспільства, яке довело до межі процес самовід-чуження особистості. Пошуки ідеального типу соціальної структури «здорового» суспільства, що дозволяла б розкрити безмежні можливості люд­ської природи, привели вченого до висунення утопічної теорії «гуманістичного комунітарного соціалізму».

Одним із видатних представників неомарксизму був німецький соціальний філософ, соціолог Юрген Хабермас (1929-1964). У по­шуках шляху, котрий міг би вивести сучасну західноєвропей­ську «громадськість» із стану глибокої кризи, забезпечивши їй роль носія структурних змін у сучасному «пізньокапіталістичному суспільстві», Хабермас звертається до проблематики міжлюдсь-кої взаємодії, комунікації, інтеракції. При цьому він зосереджує увагу на питанні про відмінність «істинної» комунікації від «хиб­ної» і умови, що забезпечували істинну комунікацію між людьми. В зв'язку з цим, Хабермас запропонував широку соціально-філо­софську концепцію, що виявляла взаємоіснування двох сфер людсь­кого існування (як наближено ідеальної моделі): сфери взаємодії людини із природою і сфери «інтеракції» (сфера міжлюдських взає­мин).

У даному контексті вчений висуває абстрактну модель системної людини, людини майбутнього, що здатна зберігати прогресивність

306

людства. В такій моделі ним закладені основні «бажано-прогресуючі» сторони соціально-людської» природи:

« технічний», пізнавальний інтерес (розумне оволодівання при­родою);

«практичний» інтерес, сфера якого - міжлюдська «інтегра­ція», що сприяє формуванню ідеалів, цілей, які визначають найбільш загальний напрям використання та розвитку науки і техніки;

«визвольний» («емансипаційний») інтерес, що відображає праг­нення людини до визволення від усіх і будь-яких форм «відчу­ження» та суперечностей, що виникають в результаті негатив­ного впливу методів та технічних засобів на сферу людських взаємин.

Неомарксистська концепція не є одноманітною і містить кілька розгалужень. Інший напрям у даному русі - сцієнтиський (світогляд­ний підхід, в основ якого лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність). Його прибічники вважають марк­систське вчення недостатньо науковим і намагаються реформувати різні аспекти марксистської теорії.

Серед представників даного напряму слід назвати Л. Альтюссера і його послідовників, які пропагували перегляд марксових ідей «економічного детермінізму», «еволюційного історизму», «монізму» (спосіб розгляду багатомірності явищ світу в світлі єдиного джере­ла, єдиної основи) - головних позицій його аналізу, діалектику вза­ємодії базису та надбудови суспільства. З точки зору Л. Альтюсера і його прибічників, слід по-новому поглянути і на сутність держави і характер її взаємин із різними суспільними класами. (Подальші соціальні, демократичні перетворення роблять марксистську теорію неспроможною бути алгоритмічним принципом в аналізі суспільних явищ).

Іншою течією в системі даного напряму неомарксизму є так зва­ний «академічний марксизм», прихильники якого прагнуть перерефо-рмувати сутність і категорії історичного матеріалізму крізь призму методів сучасної науки: теорії ігор, моделювання, функціонального підходу тощо. Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлу­мачення джерел соціальних змін. На думку Ю. Хабермаса, подальші соціальні та демократичні переміни істотно змінюють закономірності у розвитку капіталізму, приглушуючи соціальні та економічні кризи і стимулюючи соціальні компроміси.

На необхідність нового типу демократії вказував і американ­ський соціолог Е. Райх, який вказував на глибоку диференціа­цію класової структури як істотного чинника в процесі формуван­ня «класових» союзів. Він наполягає на переорієнтації політики

307

марксистів з матеріальної площини на «культурну», за якої злива­тимуться інтереси і робітничого класу, і суміжних прошарків су­спільства¹.

Контрольні запитання:

1. Ліворадикальна соціологія та основні її представники.

2. Соціально-філософські проблеми в неомарксистській соціології.

8. Соціологія постіндустріального розвитку

Жорсткі потрясіння, яких зазнало західне суспільство у 60-ті роки, не тільки викликали появу ліворадикальних настроїв у громадськості, а й примусили уряди, великі монополії та корпорації сконцентрувати зусилля на науково-практичній діяльності, спрямованій на подолання не тільки соціально-економічних, політичних та духовних криз, але і реконструкцію соціальної системи на основі нових даних науки та тех­ніки. Це зумовило необхідність «теоретичного забезпечення» промис­лового та соціального розвитку в нових умовах, що знову актуалізува­ло соціологію, віру в безмежні можливості науково-технічного раціо­налізму. Слід сказати, що критики «індустріалізму», в прийнятому аналізі стану і тенденцій розвитку сучасного суспільства, значно згу­щали барви, акцентуючи лише на негативних проявах та елементах «індустріального суспільства» та «технораціоналізму», не беручи до уваги їх позитивні моменти. Будь-який процес чи явище, навіть нега­тивного характеру, є одночасно носієм і позитивних моментів.

Подальший розвиток НТР автоматично здійснював перебудову ін­дустріального суспільства, перетворюючи його на якісно нову цивілі­зацію, орієнтирами якої виступали вже не економічні координати, а ціннісні якості життя. Прагнення до побудови більш чи менш загаль­них концепцій, в тому числі і прогностичних моделей соціального роз­витку, зумовило в 70-ті роки зближення соціології із соціальною інже­нерією та футурологією. Остання займалася вивченням «майбуття». Головним було питання, що виникне з існуючого теперішнього стану.

Побудова концептуальних і прогностичних моделей суспільного розвитку не супроводжувалася широтою фантазії: «постіндустріальна модель» Д. Белча, «посткапіталістична» Р. Дарендорфа, «постцивілі-заційна» К. Болдінга, «індустріального суспільства у фазі зрілості» Р. Адорно, «просуненого індустріального суспільства» Г. Маркузе, «надіндустріального суспільства» А. Тоффлера, «технотронного» 3. Бзе-жинського, «постсучасного» А. Етпціоні та ін.

Реіндустріалізація (заперечення і своєрідне продовження) розгля-

1 /тт • ■ •

(На жаль, не всі теорії і не всіх вчених висвітлено в даному підрозділі, однак гадаємо, що подана «мозаїчна» система теорій загалом висвітлює зміст та основну ідею даної парадигми).

308

далася як новий етап НТР, в якому наука і техніка більше не виступали ворогами людства і його природного оточення, а формували екорозумну економіку, працезбережувальні виробництва та електронно-інформа­ційну культуру. Для неї пріоритетами розвитку виступали загально­людські цінності і виживання людства, як головні чинники епохи. При цьому «постіндустріальний» розвиток трактувався в тому значенні до технотронного надіндустріального суспільства, в якому переважна час­тина суспільного життя концентрується на непромисловій діяльності -сфері споживання та послуг. Постіндустріальне суспільство - це інфор­маційне суспільство, яке приходить на зміну «трудовому» і є його за­переченням. У ньому саме інформація, а не праця виступатимуть сис-темовизначальним фактором нової соціальної реальності.

Даний конструктивний (раціоналістичний) підхід розглядав соці­альні системи та соціальні інститути як штучні утворення (а не як за інституційного підходу, коли інституції виникають у процесі культу­рної еволюції і існують як структури, що саморозвиваються), тобто створені людьми за раніш задуманим проектом. Такий підхід актуалі­зував необхідність соціального управління та контролю, які ставили соціальні процеси в певні рамки. В системі теорій «постіндустріаль­ного» розвитку дослідники визначають два основних підходи (оці­нюючи зміст та характер ідей представників даного напряму): конце­пції ліберального напряму та радикального.

Ліберальні варіанти концепцій були спрямовані на оздоровлення ін­дустріальної моделі прогресу, так чи інакше пов'язаного з капіталістич­ною системою господарювання. Активними прихильниками такого на­пряму були американські вчені Д. Белл, Дж. Гелбрейт, 3. Бжезинський

Даніел Белл (1919) - американський соціолог, спеціаліст у галузі соціального прогнозування в тому числі. Розроблена ним концепція постіндустріального суспільства висунула його в число провідних представників соціального прогнозування на Заході. Згідно з цією концепцією, науково-технічна революція робить зайвою соціальну. Белл вважав, шо різні сфери суспільства (технологія, соціальна струк­тура, політика, культура) є самостійними і автономними. Визначаль­ними факторами даного суспільства, на його думку, є теоретичні знання, «кібернетична революція», що зумовлюють технологічне зро­стання та є «організуючим» джерелом соціального розвитку. Белл при цьому сформулював декілька основних висхідних (початкових) ком­понентів прогностичної моделі майбутнього суспільства, а саме:

• п ерехід від виробництва товарів до виробництва послуг;

• перевага класу професійних спеціалістів та технологів;

• домінування теоретичного знання як джерела нововведень та визначення суспільної політики;

• контроль над технологією і технологічними оцінками діяльності;

• створення нової «інтелектуальної технології», пов'язаної з ЕОМ.

309

Функціонування даних компонентів повинні принципово змінити, на думку вченого, співвідношення економіки і соціальної політики, підпорядковуючи першу останній. У такому разі соціальна політика перетворюється на соціальну інженерію і перебудовуватиме всю сис­тему суспільних відносин згідно із науковими рекомендаціями. Про­відна роль «великої науки» зумовлює визначальну роль у соціальній структурі технократії (техноструктури), котра займається організаці єю всіх видів соціальної діяльності та управлінням власністю: «влада кращих» - це ієрархія вчених, управлінців, інженерів, державних службовців, зумовлена талантом, знаннями, кваліфікацією. Такого роду інтегрована тенденція висуває науково-технічні нововведення як рушійну силу розвитку соціуму, котрий спрямовується, так би мови­ти, «куди потрібно» - в бік «відкритого суспільства».

Подібні дії пропагував інший представник даної теорії амери­канський економіст, соціальний мислитель Джон Гелбрейт (1908). В його уявленні «нове індустріальне суспільство (одноіменна його праця) характеризується реально здійсненим переходом до техно­кратії - влади техноструктури. При цьому вчений надав другорядне значення якості життя споживачів, у відношенні до процвітання ви­робництва як такого. Розвиток виробництва - розуміється як основ­не завдання виробництва. Тому, на його думку, розраховувати в справі утвердження суспільних інтересів потрібно тільки на держа­ву. Однак Дж. Гелбрейт був прихильником і теорії конвергенції (по­єднання кращих сторін капіталістичної і соціалістичної систем в єдину нову).

Інший підхід в оцінці індустріальної цивілізації в пошуках конту­рів нової (так званий варіант «третього шляху») мав місце в радикаль­них футурологічних концепціях А. Турена, О. Тофлера, Е. Шума­хера та ін. Всесвітню популярність американський публіцист та фу­туролог Олвін Тофлер здобув завдяки його відомій праці «Шок май­бутнього», основна ідея якої полягає в тому, що прискорення соціа­льних та технологічних змін створює все більше складностей для адаптації і виявляє шокову дію на суспільство і на особу. Вивчаючи зміни в житті сучасного суспільства, Тофлер констатує крах всіх со­ціальних інститутів і прагне виявити тенденції, котрі свідчать про те, що елементи всіх сфер суспільного життя так чи інакше ведуть до диференціації в існуванні та незалежності, до багатогранного «приват­ного» життя в нових своєрідних общинах. Кризу, яку переживає су­часне суспільство, вчений пояснює переходом до нової цивілізації -■хтретьої хвилі» (після перших двох: «аграрної» та «індустріальної»). Аналіз майбутнього Тофлер здійснював на основі «інформаційного редукціонізму» - переходу від індустріалізму до нової «постіндустрі-альної цивілізації» з перевагою інформаційних технологій і на основ» комп'ютерної революції. Він повинен супроводжуватися інновація­ми способу виробництва, способу життя та культури, що вирішують

310

основні глобальні проблеми. До так званих контурів «нової цивіліза­ції» Тофлер відносив:

• і нформаційні технології;

• позакласове суспільство;

• «прогресивну» демократію із залученням громадян до форму­ вання моделей власного майбутнього;

• нові транснаціональні інститути, що здатні вирішувати гло­ бальні проблеми людства в кругообігу ідей, товарів, культури і т. ін.

Концепція Тофлера виражала широкий спектр ідей екологізму, його антимонополістичний демократичний пафос. Вчений ратував за революцію у сфері мислення.

Інший прихильник даного напряму французький соціолог Ален Турен (р. н. 1925) пройнятий ідеями вільнолюбства (що при­таманно французам). Постіндустріальне суспільство він характери­зує як суспільство, що визначається соціальними та культурними, але не економічними факторами-детермінантами. Для Турена - це класове суспільство із соціальними конфліктами в боротьбі між па­нуючими класами - технократією та професіоналами. Студентству, як особливій соціальній групі, він надавав роль важливої револю­ційної сили.

Постіндустріальне суспільство вчені ототожнюють із «стратегіч­ним пристосуванням» до нової культури (постмодерністської) і ци­вілізації, які формувалися в результаті глобальної трансформації соціального світу. І ця трансформація охоплює не одну національну систему, а все глобальне суспільство. Завдяки певним новаціям, які виступають рушіями в радикальній соціальній перебудові (стимуля­ція впровадження мікропроцесорів та поява нових видів діяльності; поява нових форм організації людських відносин, що відповідають розвинутій технології; зміна способу життя в бік цінностей якості життя), футурологи окреслили безліч орієнтирів постіндустріального суспільства, які тією чи іншою мірою можуть визначати стиль життя майбутнього людства. На думку футурологів (І. Масуда, Г. Мак-луен), «електронна» революція перекроює життя. На початковій стадії електронна технологія (типу: космічний зв'язок, портативні відеокомунікації) виконували роль соціальної терапії. Наступний етап «комунікативної» революції (що пов'язаний із супутниковим зв'язком, волокнистими провідниками, цифровими елементарними приводами, мікропроцесорами, швидкісним притоком інформації) відкриває доступ будь-якій людині в будь-якій точці Землі до бази даних і т. ін. Подібні інтелектуально-технологічні системи ведуть до принципово нового стану цивілізації і культури - індустрії даних та знань. Комп'ютеризація створює технологічну основу «інформати­зації» суспільства, що, можна сказати, є другою грамотністю його,

311

підвищуючи інтелектуальні та творчі здатності людини. «Розкажи все, розкажи швидко» - ось сучасний принцип взаємодії сучас­них «мас-медіа» між державними структурами, інституціями та су­спільством.

У даній традиції більшість вчених зумовлює трансформацію всієї світової громадської системи на самозбережувальний характер діяльності. Наявні інформатико-комп'ютерні системи здатні рево-люціонувати технологічні процеси до їх переходу на ресурсо-самозбережувальну спрямованість. Принцип техноцизму «природа як майстерня» переростає в принцип екологізму «природа як храм». Даний екологізм, на думку деяких дослідників, може і повинен зу­мовити зміни в урбанізації - появи деурбанізованих процесів за принципом «назад до природи». Така абстрагована нова форма існу­вання людства можлива при генеруванні переваг урбаністичної за­будови із елементами сільської природи і максимуму комфорту для всіх видів суспільної життєдіяльності. При цьому допускається, що кожна суспільна ланка (сім'я) проживатиме в житловій одиниці, комфортно оздобленій всіма прогресивними засобами НТП (типу «глобального села із «електронними будинками») (Г. Маклуен, О. Тофлер), або типу «інформаційного» містечка.

На майбутнє футурологи пророкують і максимальний пріоритет малого і середнього бізнесу в економічній системі людства. За таких більш конкретних форм взаємодії «людина-людина», «людина- при­рода» індивід здатний швидше і комплексніше самоутвердитися. «Малі справи» - це спосіб вирішення конкретних проблем і завдань, в основі якого лежить необхідність самоорганізації особистісних якос­тей, даних людині. Нове суспільство, таким чином, формує індивіду­альностей - «щасливих людей», що «вільно створюють власний зов­нішній і внутрішній світ».

Підвищення благоустрою, рівень життя і якісні перетворення життєвих стандартів мають привести до пріоритету таких цінностей, які далекі від виробничих, а саме: автономність і самовираз особи, вільний час і дозвілля, приватне життя. На думку деяких дослідни­ків, дані ціннісні переорієнтації відображають тенденцію перемі­щення прагнень людей з галузі «володіння» у галузь «самовиразу», що ототожнено із фроммівськими життєвими модусами «мати» (оволодівати) і «бути». Саме домінування елементів того чи іншого модусу в кінцевому підсумку характеризуватиме і характер цивілі­зації: споживацький або пізнавальний. Більш конкретно це виража­ється в тому, що змінюється еталонний тип особи: ним стає «люди­на граюча» - вільна від диктату праці, шаблонів поведінки і «спо­живацтва».

Ми розглянули лише декілька основних різнобіжних концепцій, які достатньою мірою обумовлюють для постіндустріального су­спільства підвищення ролі людини і формування нового типу ви-

312

робничо-економічних і соціокультурних відносин, котрі визначають інноваційну філософію і соціологію майбутнього науково-техніч­ного прогресу. Багато виявів такого роду вже помітні давно і в наш час.

Контрольні запитання:

1. Проблеми глобалізації в соціології постіндустріального розвитку.

2. Характеристика та основні ідеї соціології постіндустріального розвитку.