Тема 6 новітня соціологія

1. Проблеми методології

Із 60-х років XX ст. світ переживав гострі соціально-політичні та економічні потрясіння: ядерна загроза, міждержавні військові конф­лікти, національно-визвольний рух, расова дискримінація, екологічна криза, бюрократизація, маскультура. На цьому фоні втратив свою ак­туальність та популярність структурно-функціональний підхід, який до цього часу вважався «загальною формулою» суспільних відносин. Проявляється різкий контраст між претензією пояснити все та нездат­ністю відповісти на реальні проблеми сучасності. Виник очевидний розрив між тим, що може дати і дає соціологія на її тодішньому етапі. Незважаючи на широке розповсюдження критичної соціології (теорії модернізації), вона виявилася безсильною, нездатною відповісти на проблеми сучасності. По відношенню до неї, соціальна реальність ніби «хитрила». Звідси виникла нагальна потреба пошуку виходу соціо­логії із даного тупикового стану.

Соціологія знову почала «пошуки самої себе» з метою утвер­дження як універсальної науки про суспільство. Це й спонукало її по­вернути свій вектор пізнання до мотиваційно-смислової сфери люд­ської діяльності, до ідеалів гуманізму. Головним лозунгом даного стану стало: «вернути в соціологію людину». Із втратою структурно-функціонального напряму, власного престижу знову постало питання про зв'язок теорії та методів у соціології. Тут проявилося два прин­ципових підходи. Прихильники першого стояли на позиціях принци­пового розриву між філософською методологією та теоретичною сис­темою в соціології - теорії «середнього рівня» і еквівалентній їм ме­тодиці та техніці соціальних досліджень. Прихильники іншого, навпаки, стояли на позиції обов'язково філософсько-методологічного обґрунтування теоретичних проблем соціології. Дана хвиля на довгі роки визначила контури новітньої соціології та створила основу так

285

званого «інтелектуального соціологічного клімату», властивого гума­нітарним наукам.

Дані пошуки породили в 60-70-ті роки «теоретичний вибух», який зумовив процес дроблення теоретичних підходів, диферен­ціації соціологічного знання без авторитарного впливу будь-якої однієї теоретичної концепції. Відсутність єдиної теоретико-методо-логічної бази зумовило різнорідність і «нерівність» соціологічно­го рельєфу - мозаїку соціологічних теорій. Але водночас мало міс­це і взаємопроникнення ідей та виникнення інтерпретацій теорій, що, в результаті, розширило поле пошуку предметної сфери со­ціології.

З цього періоду, по суті, почався новий (який триває донині) пері­од у розвитку соціології. Початок даного етапу характеризується ще кількома особливостями: по-перше, це пов'язано із розумінням пред­мета науки, його більш точним та суворим конструюванням. По-друге, мав місце і характер зв'язку між макро- та мікрорівнем соціо­логії, теоретичною та емпіричною соціологією. По-третє, важливу особливість даного періоду становили і теоретичні реконструкції в соціології. Подальший розвиток методичного досвіду емпіричної со­ціології пов'язаний з вирішенням проблеми підвищення якості соціо­логічного дослідження.

У розбудові соціологічної методології видатну роль відіграв відо­мий австрійсько-американський соціолог Пауль Лазарсфельд (1901— 1976) «Соціолог вивчає людину в суспільстві, методолог вивчає соці­олога в роботі»,- стверджував вчений. Лазарсфельд запропонував власну структуру методології, яка скорегувала методологічну спад­щину. З точки зору вченого, методологія, передусім, є діяльність, пов'язана із критичним аналізом і оцінкою методів та процедур соці­ологічного дослідження, виявом смислу та значень використовуваних понять, виявом наукового змісту соціологічних теорій. Велику увагу вчений приділяв розробці кількісних методів і застосовував їх у соці­альних науках. Він особливо виділяв як найбільш плідний - метод шкалювання, вважаючи основним завданням емпіричної соціології пошуки більш уточненої техніки розробки шкал. Лазарсфельд вперше ввів у методику соціологічних досліджень ряд нових методів, як, на­приклад, панельний метод.

Активно розвивався і процес спеціалізації та розширення сфери застосування методу контент-аналізу із формуванням чотирьох мето­дологій його використання: лінгвістичної, семантичної (сценарної), документалістичної, цитаційної.

У результаті цілеспрямованих та спеціалізованих методичних до­сліджень формувалися теоретичні основи методів та методична стра­тегія. Розроблялися нормативні вимоги щодо збору соціологічної ін­формації. Дедалі, винайдення та застосування ЕОМ при обробці соці­ологічних даних внесло революційні зміни в дану галузь. Комп'ютер

286

створив феноменальні можливості для оперативного обчислення ве­ликих масивів даних. Поряд із цим змінювалася і мова соціології. За­стосування мови математики і математичних моделей розширили можливості соціологічного аналізу.

Одним із актуальних питань було співвідношення макро- та мік-рорівнів у соціології. Розглядаючи соціологію, яка вивчає практично всі соціальні процеси та явища, видатний американський соціолог Ентоні Гідденс (р. н. 1938) чітко виділив в ній мікро- та макро соціо­логічні рівні і спробував критеріально окреслити їх межі та взаємовп­лив. Мікросоціологія, зазначає Гідденс, вивчає повсякденну поведін­ку в ситуаціях взаємодії «обличчям один до одного». Макрорівень досліджує широкі соціальні системи (політичні, економічні), а також довготривалі процеси. Зв'язок між ними вчений намагався обґрунту­вати, використовуючи в якості соціального простору шституціональ-ну сферу повсякденного життя. Повсякденна взаємодія людей здійс­нюється не сама по собі, не автономно, а відбувається у рамках пев­них соціальних систем, структур та інститутів.

При розгляді витоків наукового суспільствознавства через при­зму перших соціологічних концепцій акцент робився на проблема­тиці макрорівня. Ця проблематика концентрувалася навколо двох головних питань - як і чому суспільство само відтворюється та як і чому воно змінюється та. розвивається. Залежно від філософських уподобань акцент робився на першому або на другому. Так були започатковані два основних теоретичних підходи до розв'язання макросоціологічних проблем: функціоналістський та конфліктоло-гічний.

Теоретичний стан соціології, починаючи із 70-х років, визначається наявністю кількох напрямів і парадигм. Маючи на увазі диференціацію соціології за напрямами, вчені, як правило, виділяють три основних:

• « розуміючу» соціологію, або соціологію якісного стилю, до якої відносять символічний інтерпретаціонізм, феноменологіч­ ну соціологію, етнометодологію;

• неопозитивістську соціологію (структуралізм, структурний функ­ ціоналізм, неоеволюціонізм, соціологію постіндустріального розвитку);

• неомарксистську соціологію, до якої відносять франкфуртську школу і радикально-практичну соціологію США.

Новим і важливим є підхід до аналізу сучасного стану соціології, заснований на сформованих парадигмах. Поняття «парадигми» було введено в широкий дослідницький обіг американським філософом та істориком науки Т. Куном у 70-х роках. Це поняття означає певну сукупність фундаментальних засад наукового знання. Парадигма - це вихідна концептуальна схема, свого роду модель постановки проблем і їх вирішення. Іноді під нею розуміють великі теорії або групи теорій

287

і еталони, загальновизнані досягнення в галузі науки. Досліджуючи їх сучасний стан, вчені сьогодні не мають спільної думки щодо їх виді­лення та критеріїв.

Російський соціолог Г. Осипов виділяє кілька парадигм, критері­єм типологізації яких служать теорії Маркса, Дюркгейма, Вебера, Скіннера. Це - парадигми «соціальних фактів», «соціальних дефіні­цій» та «соціального обміну». До першої він відносить структурний функціоналізм та теорію соціальних конфліктів, до другої - символіч­ний інтеракціонізм та етнометодологію, до третьої - теорію обміну та психологічний редукціонізм.

Е. Гідденс як критерії виділяє концепції О. Конта (функціоналізм та структуралізм), Е. Дюркгейма, Дж. Міда (інтеракціонізм, симво­лізм), Маркса (марксизм), Вебера (теорію конфліктів).

Інші дослідники схильні виділяти дві парадигми: класичну, котра базується на уявленнях соціальної реальності Вебера, Маркса, Дюрк­гейма, і сучасну, яка базується на поглядах виникнення принципово іншого типу суспільства, так званого інформаційного суспільства, визначальним фактором якого є система виробництва не товарів та речей, як у класичних поглядах, а інформації. На зміну «економічній людині» приходить людина нового типу, з притаманними їй новим способом життя, цінностями, мотиваційним механізмом. При цьому слово «пост» у термінах, що характеризують нову парадигму («пост­модернізм», «постіндустріальний», «посткапіталістичний», «постко­муністичний»), означає не тільки «після», що прийшло на зміну, але і заперечення по суті, змістовно, принципово.

Розглянемо окремі соціологічні парадигми, напрями, теорії, які яскраво відбивають різноманіття соціологічного знання.

Контрольне запитання:

1. Основні парадигми сучасної західної соціології.