5. Правоздатність та дієздатність (умови набуття, межі, припинення) за римським приватним правом. Інститут опіки та піклування у Давньому Римі .

У цивільному обороті люди представлені ні як такі, а як суб’єкти права. Суб’єкт права – це той, хто здатний мати право, бути його носієм, вступати у правовідносини. У римському приватному праві не існувало спеціального терміну, якій міг би визначити поняття “суб’єкт права”. Використовувалися різні терміни, зокрема, homo – людина. Але цей терміни застосовувався по відношенню як до вільної людини, так і до раба, у зв’язку з чим він не втілювали у собі юридичний зміст категорії “суб’єкт”. Найбільш наближеним за змістом до сучасного спеціального терміну “суб’єкт” в римському праві був термін “persona”, який завжди відображав юридично значимий момент особистості у відносинах.

У сучасному цивільному праві існує два різновиду суб’єктів: фізичні та юридичні особи. У Давньому Римі особами (суб’єктами права) були як окремі люди – фізичні особи, так й об’єднання людей – рід, цех, корпорація, а також незалежні від них установи – юридичні особи.Спеціального терміна, який міг би виразити поняття “правоздатність”, як він розуміється сьогодні, римляни не знали. Вважається, що найбільше категорії правоздатності у сучасному розумінні відповідало поняття, що позначалося у римському праві терміном caput. У сучасному цивільному праві правоздатність – це здатність особи мати права та нести обов’язки.Стан свободи (status libertatis) означав, що людина є вільною, а не рабом. У найдавніші часи вільним вважався будь-хто, хто народився від вільних батьків. Згодом стали визнавати вільним також особу, яка народилася від вільної матері та невідомого батька. Нарешті, статус вільного набував і той, хто був народжений від матері, яка зачала рабинею, але у період вагітності набула свободу (волю). Стан свободи був головним, базовим при визначенні правоздатності особи. Якщо людина є вільною, то вона вже має певний (мінімальний) обсяг правоздатності.

Стан громадянства (status civitatis) вказував, що людина є римським громадянином, а не чужоземцем. У Римі не всі вільні люди мали однаковий обсяг правоздатності. У найдавніші часи тільки римські громадяни мали правоздатність у всіх сферах. Чужоземці, навіть й вільні, не мали політичних і майнових прав.Зміст правоздатності – це сукупність прав, носієм яких здатна бути особа.Для набуття правоздатності перш за все необхідно, щоб людина існувала фактично. Правоздатність особи з моменту її народження (так саме це питання вирішується й в сучасному цивільному праві). При цьому вимагалося: щоб дитина цілком відокремилася від матері; щоб вона народилася живою; щоб вона мала людський образ.Втрата чи зміна одного з станів (status) особи призводили до зміни чи припинення обсягу або змісту її правоздатності. Розрізняли наступні ступені применшення (обмеження) правоздатності:

1 - мінімальне (capitis deminutio minima) - втрата окремих прав у зв’язку із зміною сімейного статусу (наприклад, pater familias ставав підвладним при переході у іншу сім’ю для одержання спадщини);

2 – середнє, медіальне (capitis deminutio media) – втрата певної частини прав, зокрема ius conibii, у разі у разі зміни статусу громадянства (наприклад, для набуття у власність земельної ділянки римський громадянин переселявся у провінцію та набував правового статусу латина);

3 - максимальне (capitis deminutio maxima) – повна втрата всіх особистих та майнових прав, яка наставала внаслідок зміни статусу свободи, (наприклад, вільна особа втрачала свободу внаслідок полону, продажу в рабство тощо).

Римляни визнавали дієздатність в області приватного права за фізичними особами незалежно від того, мають вони юридичну правоздатність чи ні. Саме тому укладати договори могли особи, які не володіли повною правоздатністю або не мали її взагалі, наприклад, підвладний батькові син або раб. Особливістю цих договір було те, що все одержане за ними належало правоздатній особі, тобто pater familias.

Обсяг дієздатності залежав від кількох чинників, зокрема: віку; статі; хвороби; негідної поведінки особи тощо.

Дієздатність людини наступала не з народження, а з моменту досягнення нею певного віку. За віковим критерієм особи поділялися на абсолютно недієздатних (infates - діти до 7 років); обмежено дієздатних (impuberes – хлопці у віці від 7 до 14 років та дівчата - від 7 до 12 років); дієздатних (чоловіки у віці з 14, а жінки - з 12 років).У Давньому Римі існували обмеження обсягу дієздатності за статевою ознакою. Жінка визнавалася як частково недієздатна та підпадала під опіку свого батька, чоловіка, його pater familias, іншого родича чоловічої статі, як зазначав римський юрист Гай, по причині свого природного “легкодумства” (G. 1.144). Тільки в юстиніанівському праві обмеження дієздатності жінок були скасовані.Хвороба людини або фізичні недоліки також могла впливати на обсяг її дієздатності. У Римі істотно обмежувалися у дієздатності так звані марнотратники, тобто особи, які не здатні дотримуватися необхідної міри у витрачанні належного їм майна.Окремо треба згадати приниження честі, як обставину, що відображалося на правоздатності та дієздатності. Існували наступні види приниження честі: infamia та turpitudo. Infamia наставало у разі засудження особи за злочин, за серйозне приватне правопорушення, що вважалися негідною, непорядною поведінкою.

Інститути опіки (tutela) і піклування (сига - нагляд, піклування) пов'язані з категорією дієздатності: правоздатні особи, щодо яких право вбачає загальний дефект формування волі, пов'язаний з статево і психічними особливостями особистості, і відповідну нездатність до розпорядження (auctoritas - Здатність бути auctor, суб'єктом юридичного діяння), ставляться під опіку чи під нагляд дієздатної особи, яка, заповнюючи зазначений недолік, сприяє їх участі в обігу.

З тих осіб, що ні знаходяться у владі домовладики, ні в чоловіка, ні маніцпіровани іншому домовладики, деякі перебувають під опікою або під наглядом, деякі не обмежені ні тим, ні іншим правом.

в Давньому Римі був високо розвинений інститут опіки і піклування, і протягом усього існування стародавнього Риму червоною ниткою простежується турбота про осіб чиї права потребують захисту в силу їх недієздатності. Це було потрібно для того щоб захистити майно так як для давніх людей була природна турбота про сімейний майні, яке передавалося у спадок. Природно дії опікуваних осіб не повинні були поставити під загрозу це майно, а навпаки примножити його

Різниця між опікою і піклуванням в Стародавньому Римі виражалося в порядку діяльності опікуна та піклувальника. Опікун формальним актом згоди надає юридичну силу операціях, до вчинення яких підопічний не здатний; піклувальник ж висловлює свою згоду неформально. У найдавніші часи опіка встановлювалася в інтересах не підопічного, а осіб, які були його найближчими спадкоємцями за законом. Її основним завданням була охорона майна підопічного в інтересах його спадкоємців. поряд з двома порядками встановлення опіки (у силу агнатичної спорідненості з підопічним і за заповітом paterfamilias), виникає третій порядок - призначення опікуна державою. Разом з тим поступово розвинувся і контроль держави над діяльністю опікунів. Розвивається система позовів до опікуна у випадках неподання ним звіту про ведення справ підопічного і у випадках не тільки розтрати, а й недбайливого ведення справ. За законом XII таблиць право піклування належало найближчого агнатами, а в його відсутність - родичам, у пізньому редакції об'єднані ці категорії піклувальників.